Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Cільські новини

 

Життя прожити...

  Може  тому у Великому Хуторі бабу Марію вважають  своєрідним феноменом, загадкою, яка поки що не має пояснень. Сама ж вона до цього ставиться по-філософськи:

– Ніколи не думала, й не  гадала, що оце буду стільки жить,- говорить, зітхаючи, баба Марія,- мої подруги всі давно повмирали, жодної не осталося, а я для чогось живу…

Для чого живе баба Марія і скільки ще літ їй відміряно на цій землі – одному Богу відомо. Про таке не запитують. Тому розмовляємо з  нею про  те, що вже давно пережито, і що назавжди врізалося в її пам"ять за дев’яносто з лишком років свідомого життя. А воно все, як на долоні.

– Я аж три голодовки пережила, – говорить баба Марія. – У 21-му голодовка була страшна і в 33-му. Тоді дуже багато людей померло. У Горобйовці (степове село, що знаходилося  під Безбородьками -В.К.) тільки три душі осталося, а всі інші вимерли. Щоб не я була, то і вся наша сім׳я померла б. А так я доїла корів у радгоспі та приносила додому по пляшці молока. То тим молоком і вижили. Голодовку зробив Сталін. А тоді ще й у 47-му голодували…

– А  ким були Ваші батьки, бабо Маріє?

– Батька звали Лука Захарович Балюра, а матір  Ганна Ананіївна. Жили вони отам на Гагарінській, де Ольга Сіренкова зараз живе. Ото було наше рідне дворище. Тільки батько рано помер, а мати вскорости вийшла заміж за Куницю Максима Васильовича, це мій вітчим. Що тут сказати? Вітчим став наживати свою сім׳ю, а нас із сестрою тримав за наймитів. Скільки не роби, всеодно твого немає. Через те і в школу я не ходила, бо вітчим не оддавав.

– А коли це було пам׳ятаєте?

– Коли стала революція, стали в селі лікнепи. Було це у 30-х годах. Я вже була чимала, то й кажу вітчиму: «Тату, дайте мені 5 копійок на зошит  та я піду в лікнеп». А батько лежить на печі та й одказує: «На зошит ще нада заробить». То я як пішла зароблять, то й досі заробляю. Не була я ні в школі, ні коло школи…

Марія Луківна Громава і її донька Надія. Тут до нашої розмови приєднується 71-річна дочка Марії Луківни – Надія Євгеніївна Громова, яка живе поруч з матір’ю і доглядає за старенькою:

– Я Вам більше розкажу. Мати пережили 1917- й год, три голодовки, війну, та ще і в  тюрмі рік відсиділи за спекуляцію. Була така історія, що на матір написали   донос і їх посадили, нібито  за те, що продали пляшку горілки. Оце така у них біографія. А взагалі, у матері було дуже  тяжке  життя. Рано почали працювати, бо треба було.  В колгосп їх не прийняли через малолітство, тому поступили в радгосп на Заріччі. Спочатку робили там на різних роботах, а потім стали доїти корів. У 1938-му  вступили в комсомол і за нарядом Кагановича поїхали піднімати шахти Донбасу. Там вийшли заміж за мого батька. Коли ж почалася війна, батька забрали на фронт, а ми з матір’ю повернулися у Великий Хутір.

 – Як Вам жилося у війну під час німецької окупації? – знову звертаюся до баби Марії?

– Я таке пережила, що ніхто цього не пережив,– говорить моя співрозмовниця і поринає у глибокі спогади. – Мене ще й на розстріл тягали. Перший раз за батька. Думали, що в мене батько жид. Другий раз за те, що нібито побила Боровика, який служив у поліції. Хто тягав? Та свої ж, поліцаї. Василь Саєнко тоді старостою був у поліції і до мене  з наганом: «Ти кинула борону на Боровика». Той  домагався, щоб я з радгоспу перейшла робити в колгосп (під час окупації - господарський двір,-В.К.). Одного разу я собі тчу, коли бачу без ніякого нічого Боровик виносить борони з мого двору і складає на свою підводу. Я до нього та й забрала ті борони. Потім Боровик звинуватив мене, що я вдарила  його бороною. Ну, що ж, викликають мене наступного дня в сільраду (там була поліцейська управа,- В.К.). Думаю: будь що буде, та й пішла.  Що уб’ють, не боялася, а те, що будуть бити та мучити, то було страшно, воно ж болить. Коли їх там чоловік  50 у сільраді сидить, значить, поліцаїв. Починають мене судити. То я кажу  їм: як би я борону кинула на Боровика, то  я б його вбила, а так він живий. Тут  піднявся Мозговий і каже: я з оцією жінкою проробив багато років завфермою і в неї група була, як цяцька. Я не повірю, щоб  вона Боровика вдарила. А начальником поліції тоді був Крупняков, який був зв’язаний з партизанами. Без нього мене не рішилися розстрілювати. То Саєнко каже: як приїде Крупняков, тоді розберемося, прийдеш завтра. Це було в суботу, а наступного дня­ - вербна неділя. Спала, чи не спала я уже й не знаю, а зранку сходила до церкви, нарядилася, поцілувала дочку, заплакала та  й пішла знову до поліції. Зустріла там Крупнякова та й кажу йому: так і так.  А він подивився на мене та й мовить: іди додому…

Ось так баба Марія вижила у воєнні роки, щоб донести до нас правду про давно минулі  часи. І слава Богу, що він подарував їй не тільки довгі роки, а й гарну пам"ять, яка зберігає безліч цікавих подробиць з історії села та його жителів. Чого варті ті подробиці, добре знає житель Золотоноші Станіслав Лукомський, який  розшукував відомості про свого діда, теж Станіслава Івановича Лукомського. У 20-х роках минулого століття він працював лікарем у Великому Хуторі й користувався великим авторитетом у місцевих жителів. Як з’ясувалося, його послугами кілька разів користувалася і Марія Луківна Громова. Тож вона безпомилково вказала онуку на те місце, де жив його дід і де була сама лікарня, а  потім ще й розповіла, як сільський лікар врятував її від важкої недуги.   

Пам’ятає баба Марія і те, як у селі «господарювали» махновці, як перед їхньою хатою зарубали якогось чоловіка з Пальмири, а іншого закатували в підвалі місцевої лікарні… Цього немає у жодних архівних документах. 

Одне слово, Марія Луківна Громова  є не тільки свідком багатьох історичних подій, а й живим втіленням цілої епохи, яка пройшла перед її очима – з революціями, війнами, голодоморами… На її долю випало і багато особистих випробувань: рано розлучилася з чоловіком, а тому сама ставила на ноги єдину доньку і тягнула на своїх плечах все домашнє господарство.  Та на свою важку долю баба Марія не нарікає, бо знає справжню ціну  життю, яке навчило її великому терпінню, а отже і великій  мудрості, що вимірюється  короткою, але дуже ємкою фразою: життя прожити — не поле перейти.

Віктор Козоріз.

Марія Луківна  Громова.Марія Луківна Громова у молодості. Довоєнне фото.

(біографічна довідка)

Народилася 31 січня 1911 року у Великому Хуторі. Рано залишилася без батька. Співала у півчій Пелагеївської церкви.

У 1926 році поступила різноробочою  в радгосп.

У 1937 році вступила до комсомолу і за комсомольською путівкою поїхала на шахти Донбасу. Тут познайомилася з Євгеном Громовим і вийшла за нього заміж. У 1939 року народила від нього доньку Надію.

У 1941 році повернулася у Великий Хутір, під час німецької окупації працювала в радгоспі. Ледь не потрапила під розстріл.

У 1945 році була учасником судового процесу проти поліцаїв, які хотіли її розстріляти.

У 1947 році розлучилася з чоловіком. Наступного року була засуджена за спекуляцію до 1 року ув’язнення, відбувала покарання у київській тюрмі.

У 1949 році повернулася додому, працювала в рільничій бригаді.

У 1950 році з батьківського подвір’я переселилася з дочкою на куток  П׳ятихати в недобудовану хату. Працювала в рільничій бригаді. Дочку вивчила на тракториста, потім на агронома.

У 1962 році дочекалася онука Василя, у 1991 – правнуку Валентину, а  в 1992 – правнука Сашка.

Нагороджена двома ювілейними медалями, як учасник Великої Вітчизняної війни. Отримує пенсію 714 гривень.