Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Золотоноша

   Історія Села Великий Хутір тісно пов’язана з історією міста Золотоноші, яке впродовж кількох століть було важливим адміністративним  і духовним центром. За часів Вишнивеччини Золотоноша була місцем збору податків, пізніше тут був центр козацької сотні, ще пізніше місто стало центром Золотоніського повіту, і нарешті - районним центром.  Отож, багато  подій, які  відбувалися в історії Золотоноші та Золотоніського краю, мали прямий вплив і на життя  Великого Хутора та  мешканців великохутірських земель. Тому  із задоволенням представляю на цьому сайті кілька нарисів з історії Золотоніського краю.

Михайло Максимович. Спогади про Золотоношу

Місцеві перекази говорять, що Золотоноша в той час була укріпленим замком князя Вишневецького і збірним місцем всіх його Українських доходів; що податі, які сюди приносили, були завжди золотою монетою, і звідси їх відправляли водою на правий бік Дніпра, в прибережне місто Мошну: від того, мовляв, і назва «Золотоноша». Недалека відстань Золотоноші до Дніпра дає правдивість цьому переказу, що Українське золото стікалося спочатку на замковий острів, і звідси уже, річкою Золотоношкою, пливло в задніпровське місто, яке у Книзі «Большого Чертежа» називається «Мошною Вишневецького».

А золота в ту Мошну входило тоді не мало! Володіння князя Ієремії Вишневецького простягалися переважно на тій прекрасній полосі України, у якої один бік орошається знаменитим Супоєм, а з другого боку — «тече Сула срібними струменями»… Починаючись при Дніпрі містами Чигирин-Дубравою  в гирлі Сули і Домонтовим в гирлі Супою, – володіння Вишневецького йшли цією полосою України через усю Полтавську губернію, захопивши не мало і Засульської полоси, з Хоролом і Полтавою включно, і зачіпали ще  Чернігівську губернію майже до Конотопа. На цьому просторі України, який називався Вишневеччиною, за князем Ієремією рахувалося 56 міст і сіл, і в них – 39,857 господарів або підданих, яких обліковували в ті пори не по кількості душ, а по-димно і по-двірно, по кількості хат і дворів. Кожен господар, щоб бути вільним від панщини, платив у казну князя по п’ять талярів щорічно.

Тільки  це вже забезпечувало рідний прибуток біля 180,000  карбованців сріблом ( що на той час значило більше, ніж така ж сума зараз). Крім того, у князя Вишневецького на Україні було безліч економічних хуторів або фільварків; та на річках Українських рахувалося за ним 423 млинових кола, і за кожне коло сплачувалося йому від мельників щорічно по два червоних золотих, що складало близько півтори тисячі карбованців сріблом. Та у всіх містах, селах і хуторах князя Ієремії йшов на нього шинок – це каламутне і нездорове, але, на жаль, не вичерпне джерело прибутку Українського! Та до того всього потрібно пригадати ще про різні побори хлібом, медом, худобою, птицею і всякою всячиною, які тоді були у звичаї,— про які між іншим говорить і сучасник Боплан у своєму описі України.

І всього цього повинен був позбутися князь Вишневецький з відпаданням Української Русі від республіки Польської! Ці втрати, звичайно, і були головною причиною тієї лютої помсти, з якою Вишневецький переслідував малоросійський народ під час боротьби з Хмельницьким.

…«Вашій милості – (писав до Сендомирського воєводи козацький полковник Максим Кривоніс, 1648 року, 25-го липня) – вашій милості відомо все, що почалося було і потім ускоромилось; і що ми не хотіли було більше спустошувати Польської землі. Але дратував нас князь Ієремія, який мучив людей, відсікав голови і сажав на кіл; повсюди, в кожному місті серед ринку шибениця; і тепер з’ясовується, що посаджені були на кіл невинні люди; а священикам нашим він очі буравом просвердлював…Ми, охороняючи нашу віру і життя, повинні були стати за свою образу. Хто хоче воювати з нами, проти того ми готові; а хто спокійний, той і буде залишений у спокої».

Князь Ієремія був внуком Михайла Олександровича Вишневецького, який ще до возз’єднання західної Русі з Польщею ( на Любельському сеймі 1569 року) був старостою Черкаським і Канівським і брав безпосередню участю в долі України разом із князем Євстафієм Івановичем Ружинським, який у нього служив. Після повернення із Любельського сейму був він кастеляном Київським впродовж п’ятнадцяти років і похований в Печерській церкві 1584 року. Я думаю, що цей Вишневецький і був головним здобувачем величезної місцевості Української, котра від нього дісталася в спадщину сину його, Михайлу Михайловичу, старості Овруцькому. Цей князь жив у своєму рідному гнізді, у Вишневці на Волині; а ревізором його Української  вотчини був князь Семен Лико, похований у Печерській церкві в 1621 році.

При посередництві цього благочестивого мужа князь Михайло Михайлович і його дружина, княгиня Раїна або Ірина Вишневецька, уроджена Могилянка, залишили після себе добру пам’ять на Україні, як засновники трьох православних монастирів: Густинського – Прилуцького, Ладинського – Підгорського і Мгарського – Лубенського. Пам’ять про княгиню збереглася і в книжковому світі: знаменитий богослов і проповідник Кирило Транквілліон-Ставровецький присвятив їй своє Євангелії учительське, яке і видрукуване в її Волинському містечку Рахманів у 1619 році.

Спадкоємцем їх Української вотчини став син їх князь Ієремія Михайлович. Цей хоробрий хлопець був надією і «жаданною втіхою» для народу Українського, який зазнав стільки душевних втрат і скорботи за часів правління Жигимонта III-го. Проте і цей князь в 1631 році зрадив «прабатьківському благочестю». Як засмучена була цим Київська Русь, можна бачити із переконливого послання до Ієремії  Київського митрополита Ісаїї Копинського, який при його батьках був ігуменом і організатором трьох вищезгаданих монастирів, і церковним начальником над усіма їх містами і селами Українськими. Але даремним було це послання; даремно і архімандрит Печерський Петро Могила, родич Вишневецкого, присвятив йому свій «Хрест Христа Спасителя», надрукований в Лаврі у 1632 році: князь Ієремія залишився католиком, і в обіймах своєї Гризельди, з дому Замойських, зовсім ополячився. Українці не злюбили відступника, який наче на посміх Русі, ніс на собі звання Російського воєводи. І коли настала для України нова тривога, піднята Хмельницьким, князь Ієремія, який тоді знаходився в Лубнах, рушив було на Переяслав; але побачивши, що це вже не колишні козацькі ополчення Сулими, Павлюка, Остряниці, – він поспішив знову в Лубни, і звідки, уже через Сіверську область, пробрався на Волинь воювати проти Богдана. Любив цей, Російського покоління лях ( так називає його Львівський літопис) – любив він часто повторювати: «сalamitas partiae –lamentatio Hieremiae»! Але цей латинський плач князя Ієремії відносився, звичайно ж, до його Української вотчини… ( За інвентарною книгою князя Вишневецького 1641 року в Золотоноші було 273 господарі, які сплачували йому податки,- ред.).

___________________

 

Та повернімося до Золотоноші, яку ми залишили укріпленим  замком князя Вишневецького. Вона належала тоді до Черкаського повіту. Але коли став гетьман Хмельницький і на Україні не стало Вишневецького, вона вся обернулась в Козаччину, і вся влаштувалася, не гаючись,   в полки і сотні,— тоді Золотоноша стала сотенним містом стародавнього Черкаського полку. В такому вигляді поступила вона і під Російську державу, з усією Малоросією, 1654 р.

Замкове укріплення Золотоноші зберігалося, як і раніше. Той перешийок             (біля кузні), по якому в’їжжають тепер у місто з лівого боку річки, насипаний пізніше; а в ті пори тут протікав глибокий річний рукав, і через нього був підйомний міст від фортечних воріт, які називалися Кропив’янськими. Інші фортечні ворота стояли на протилежному боці острова, над річкою, і називалися Переяславськими. Навколо острова був високий земляний вал, який пам’ятають ще старожили, і сліди якого подекуди вціліли донині. Перекази говорять, що обоє воріт були з залізними створами, а на вежах висіло багато дзвонів, і що вал увесь був заставлений гарматами.

Така огорожа і становище Золотоноші робило її неприступною. Тому не дивно, що в непевний і печальний для України 1666 рік, козаки Переяславського полку знайшли собі тут вірний прихисток, і воєвода князь Щербатов не міг дістати їх тут, не дивлячись на довгу облогу, а потім вимушений був відступити до Переяслава, коли на допомогу обложеним підоспіла (1-го жовтня) татарська орда, послана гетьманом Петром Дорошенком. Приблизно в цей час часу Золотоноша разом з Домантовим, Піщаною і Богушевою  Слободою була прирахована до Переяславського полку, з полку Черкаського, який знову відійшов до Польщі в силу Андрусівського договору (1667 р.).

У Переяславському полку і залишалася Золотоноша до кінця свого сотенного буття, тобто до 1782 року, в якому відбулося перетворення полкової Малоросії в три намісництва з поділом кожного на 11 повітів. Тоді Золотоноша стала повітовим містом Київського намісництва; а в 1796 році — Малоросійської губернії; а з 1802 року — Полтавської губернії. Таким чином, Золотоноша спочатку  була у підпорядкуванні міст Черкас і Переяслава, потім Києва і Чернігова, – стала, зрештою, під начало Полтави. Але ще в часи Золотоніського сотництва, саме 1764 року, Малоросійські полки були поділені – кожен на два повіти: Переяславський і Золотоніський, — і в Золотоноші завелись по-стародавньому суди: підкоморський ( тобто межовий) і земський. Цим повітовим роздвоєнням полків закінчилося гетьманське правління Розумовського, а за ним і Малоросійська гетьманщина. Але є сліди, що ще і за гетьманства Мазепи відновлювався стародавній повітовий підрозділ Малоросії, проте був підпорядкований полковому, що ще й тоді був повіт Золотоніський, щоправда, менший за об’ємом.

Повертаючись у те століття, нам не завадить згадати попередніх правителів Золотоніської сотні. На жаль, мій поминальник про них не повний. Він починається сотником Остапом Зайцем,  який зі своїми Золотонішцями бився 1649 року під Збаражем, – тодішніми Термопілами, для Ієремії Вишневецького і підпорядкованого йому польського війська.

У 70-х роках Золотоніським сотником був Василь або Вуйця Сербин, який потім був полковником Переяславським (1679-80).

На початку вісімнадцятого століття на Золотоніському сотництві відомий Лук’ян Шульга, який хоробро воював під час Шведської війни і який перед цим був полковником компанійським.

Після нього відомий Антон Чарушинський (1722); потім – Константій Леонтович, який правив Золотоніською сотнею літ сорок; нарешті — Яків Михайлович Лукашевич, з 1770 року і до кінця сотні.

Сотенне правління в Золотоноші знаходилося посеред міста, між Микольською і Успенською церквою.

Микольська церква існує здавна, про що свідчать і два вцілілих при ній надгробних камені. На одному написано: «преставися раб Божій Тимофей Шепель, року Божого 1656, месяца сентября дня 26-го». На другому: «ро(ку) Божо(го) 1619 преставися раба Божія Марія Иваниха Перехрестова жона». Ось найстаріші із  Золотоніських жителів, відомих нам поіменно! А скільки невідомих Золотонішців уляглося колись біля цієї церкви, нагадуючи про себе тільки своїми білими черепами, що пробиваються із землі після сильних дощів! До їх числа належали і  батьки славного Запорізького отамана Івана Малашевича, який у 1734 році повернув під Російську державу Запорізьке товариство, прогнане Петром першим в Кримську орду, після Полтавської справи. Тоді отаман, повернувшись на батьківщину, подарував Микольській церкві євангеліє Київського друку 1733 року з наступним надписом: «сия книга, евангеліе, року 1735 генваря 9-го мною, Иваном Малашевичем, отаманом кошового війська Запорожскаго низового и нашим паном братом, Константіем: отемнили рады отпущения грехов своїх талярей за сто за десять с копою, и надаемо во вечніе часи до храму святителя Христова Николая Золотоношскаго, где наши родители померши: Алексей и Параскевія лежат; а иж бы еи от той церкви не отдалено и на свой якій прибиток нихто не продавал, под анафемою утверждаем».

Іван Олексійович Малашевич помер в Очаківському поході у 1737 році на р. Буг; а старший брат його Костя був і після отаманом куреня Пашковського.

Нинішня дерев’яна будівля Успенської соборної церкви збудована у 1745 році, при настоятелі її протопопі Василю Петрашевичу, як говорять про те різні надписи на всіх дверях. Майстром був козак із Домантового, який узяв за роботу 35 рублів, крім провізії. У цій церкві не знайшов я нічого цікавого для історії Золотоноші; а серед книг зустрів я нове для мене Київське видання требника 1708 року в 4-ку. Постарілі стіни Успенської церкви ледве тримаються і чекають швидкого оновлення; але мені завжди шкода, коли дерев’яні церковні приміщення будуються в новому стилі, на місці попередніх, збудованих в стилі Староукраїнському, який канонічними верхами нагадує Індійські пагоди.

Ліворуч від Успенської церкви раніше знаходилося Золотоніське духовне правління. Воно почалося в 1703 році, при відновленні давньої Переяславської єпархії, єпископи котрої іменувалися Переяславськими і Бориспільськими.

При Микольській церкві, біля валу і Переяславських воріт, знаходилася богадільня і школа.

 З перетворенням Золотоноші в повітове місто, сотенне правління було перетворене в «Кірасирський палац», а присутственні міста та інші заклади почалися і продовжують будуватися на правому боці річки, при в’їзді в місто Переяславською  дорогою. Тут, насамперед, зустрічає вас міське кладовище, з невеликою церквою в ім’я Жінок Мироносиць; а перед нею — жидівський курінь Золотоніського винного відкупу.

Герб Золотоноші: золотий хрест, що сіяє в багряному полі.

Щодо Золотоніських подвірків, тобто передмість, які оточують місто з обох боків річки, то головне з них на лівому боці річки і називається Струнківцями, по імені свого першого поселенця, Запорізького козака Струнки; там же розрізняється ще: Хобота і Верзловка.  По той бік річки, при виїзді з міста через греблю, праворуч іде велике передмістя, яке називається Троещиною, по імені тутешньої Троїцької церкви, відомої здавана, але востаннє вибудованої у 1784 році: а ліворуч ідуть заселені урочища Шепелівське, Редькове і Зозулівка, які отримали ці імена від своїх перших поселенців – козаків: Шепеля, Редька і Зозулі.

Це останнє передмістя гідне зауваги через колись існуючий тут Благовіщенський жіночий монастир. Свій початок він отримав від Вознесенського Мошногірського монастиря, який здавна існував на правому березі Дніпра, в горах за містечком Мошнами. Минулого століття, Мошногірські іноки влаштували собі на лівому березі Дніпра, в селі Коробівка, господарський палац, в  якому знаходили собі прихисток монахині, – з якого і виник там Коробівський Вознесенський жіночий монастир. Заснований він був Мошногірським ігуменом Іосафом Раковичем і його рідною сестрою монахинею Анфіею. Так за сто років перед тим турботами ігумена Ісаії Копинського і його рідної сестри монахині Олександри заснувався Латинський жіночий монастир із колишнього чоловічого. Через таке походження їх від чоловічих монастирів, монахині колишнього Коробівського монастиря носили на головах чоловічі клобуки, як носять їх Ладинські монахи, і будуть носить, поки яка-небудь ігуменя не надумає відмінити цей звичай, освячений двохвіковою давниною.

Коробівська обитель у 1760 році згоріла і її монахині перейшли в Золотоношу, у передмістя Зозулівку, де наступного ж року стараннями Прилуцького  міщанина Федора Кополья для них був заснований новий монастир. Церква в ім’я Благовіщення збудована там у 1764 році стараннями ктитора, Запорізького козака Якова Щербини; а трапезна церква, в пам’ять перенесення мощів св.Іоанна Златоустого, збудована уже в 1783 році. Золотоніський  Благовіщенський монастир існував п’ятдесят шість років; а в 1817 році, при оновленні Ладинської Покровської обителі, закритий, і Благовіщенська церква перетворена в приходську.

Одна з вихованок Золотоніської обителі, монахиня Пахомія, дуже прагнула відновити її, влаштуванням тут гуртової дівочої пустині. Для того впродовж багатьох років, ходила вона Москвою і іншими містами, випрошуючи милостиню. Повернувшись в Золотоношу, у 1833 році вона влаштувала новий кіот для чудотворного образу тутешньої Богоматері; обновила трапезну церкву і начальницькі келії в 1834 році, й зібрала було за ці два роки більше двадцяти п’яти сестер різного звання для спільного проживання. Проте починання Пахомії не відбулися. Тоді вона, надавши Благовіщенській церкві не мало церковних речей і книг, наділила ризницею Переяславську Борисоглібську церкву; а іконостас і плащаницю віддала в Борисівську церкву, збудовану в 1839 році, попечительством архієпископа Гедеона на березі Ільтиці або Альти, на місці вбивства св. князя Бориса.

Благовіщенська церква залишилася приходською; але в ній частіше ніж у інших Золотоніських церквах здійснюється богослужіння, бо навколишні жителі, продовжуючи колишню віру до образу Благовіщенської Богоматері, часто бувають тут для молитви. В Золотоустівській церкві також ще буває богослужіння. Начальницькі келії іноді  служать лікарнею для розквартировано в Золотоноші війська. Двір монастирський, хоч і занепадає з кожним роком, та все ще ніби чекає, що населиться знову громадою іноків.

Золотоніська обитель впродовж всього свого існування слугувала училищем для навколишніх жителів; в цьому відношенні вона є для мене особливо пам’ятною. Тут навчалися грамоти рідні і найближчі мені п’ятеро братів Тимковських, котрі  потім, закінчивши освіту в Московському університеті, всі були письменниками. Їхніми слідами із нашої загальної батьківщини (села Тимківщини на річці Згарі, що верст за десять від Золотоноші), і я був відданий в монастир на навчання книжне. Після того близько тридцяти років я вже не був тут. І ніколи не забуду того враження, з якими побачив я знову священний для мене Благовіщенський двір. Все, знайоме мені з дитячих літ, воскресало в моїй пам’яті, але багато чого вже не було перед моїми очами. Зеленіли, як і раніше, клени і липи, що тягнулися від дзвіниці до церкви, і праворуч від них ще стояла величезна верба, що нависала над колодязем…. Але від тих шовковиць, які рядом ішли до церкви від воріт економських, залишилися лише засохлі пеньки, і замість багатьох келій — було видно лише земляні бугри. Тільки по них я міг розпізнати: де стояла та келія, в котрій пройшов я повний курс тутешнього навчання, тобто – граматку, часловець і псалтир.

Моя вчителька Варсонофія була ще живою в ту пору; і я знайшов її ігуменею в сусідньому Красногорському монастирі. А в опустілій обителі Золотоніській, із колишніх її насельниць, залишилася тільки стара послушниця Євдокія. Священик дозволив їй жити в одній із вцілілих келій і вона, як і раніше, прислужує в церкві, а ночами її сторожує. Якою цікавою була для мене її дитячо-простодушна розповідь про все, що тут сталося за її пам’яті! Між іншим, говорячи про останнє запустіння монастиря, вона заплакала і обхопивши руками куток церкви, сказала: «воно б усе нічого, та Божої Матері бідненької шкода»!.

За три двори від церкви я відшукав ще одну монастирку, яку теж звали Євдокією, або по місцевому – Явдошкою. Як любо мені було подивитися на цю крихітну, дев’яносторічну, але все ще бадьоровиту бабусю, у котрої навчалися грамоти моя мати і її менший брат, відомий в ученому світі своїми «подорожами до Китаю»! Євдокія родом із Прилуки, дочка міщанина Кирила Мехеди. При заснуванні Золотоніського монастиря, вона була віддана сюди до її тітки, монахині Анфії; потім залишилася при ній, і допомагала їй навчати грамоти дітей. З тих пір вона не переставала навчати; і коли  закрився  монастир, попросилася у двір до сусіднього козака, приліпила до його сіней три стіни своєї келії, і в ній продовжувала брати до себе на виучку дітей різного звання. Там я і знайшов її –  з гребенем і веретеном, а біля неї козачого хлопчика з указкою в руці, що сидів над граматкою. За навчання брала Євдокія — «що хто дасть»;  а платили їй, за звичай, по три копи, тобто полтини, за граматку, по чотири копи за часословець, і п’ять кіп за псалтир; та до того ще прибавляли декілька лантухів провізії на харчування дитини. Таким чином, Золотоніська просвітителька впродовж багатьох років зібрала  — було грошима «тричі по тринадцять рублів» (зрозуміло – асигнаціями). І раділа вона, що в неї «буде що про смерть»! Але один недобрий гуляка, промотавши по шинках свою спадщину, не побоявся гріха й обікрав бабусю.

Поміж тим в житті цієї трудівниці сталася переміна: попередній господар помер і вона вимушена була перебратися на нове місце, на край міста, в дім небагатого міщанина Донченка! Там їй було спокійно, але скучно; бо звідти далеко «до Благовіщенської Божої Матері». До того ж вона почала погано бачити і не могла вже працювати тремтячими руками. Проте вона ще вивчила господарського сина граматці, і отримала за те – восьмигривенник. Рада б уже померти,- говорила мені, – та Бог смерті не дає»! Нарешті, під час великого посту в 1848 році столітня трудівниця дочекалася бажаної гості.

 

Про Красногірський монастир.

 Святопокровська церква Красногорського жіночого монастиря. Фото Сергія Криниці.На околицях Золотоноші є не мало безмовних пам’ятників незапам’ятної старини. Маю на увазі ті городища і різновидні могили, якими скрізь усіяні  Українські степи. Але тепер ми пройдемо мимо цих загадкових насипів, над якими потрудилися невідомі нам мешканці України. Ми зупинимося на одному пагорбі, який ще раніше їх утворила природа – хвилями річки Золотоношки, коли вони гуляли вище своїх нинішніх берегів. Це так звана Красна гірка на острові, що за чотири версти вище  міста.

Зарослий лісом і недоступний в розливі річки Красногірський острів представляв собою місце дуже придатне для молитовного відлюдництва; і на початку 17-го століття стала відома тут невелика пустинь або скиток, яких в старину було немало по всій Малоросії. Перекази говорять, що у перших пустинно-жителів була печера і плетнева церква в ім’я св. Георгія. Але згодом збулися над ними слова пророка: «розбагатеют красная пустыни и радостію холми припоящутся».

В 70-х роках Золотоніський сотник Вуйця Сербин влаштував там монастир Красногірський, в який прийнята була братія Задніпровського Виноградського монастиря (заснованого Богданом Хмельницьким над річкою Ірдинню), коли його настигла Чигиринська руїна 1678 року, але невдовзі Виноградська братія відділилася знову і пішла собі далі. У 1687 році Переяславський полковник Думитрашко-Райче відбудував знову Красногорський чоловічий монастир і він існував тут ще сто років, під іменем Золотоніського Спаського.

Його пам’ятником донині залишається чудова кам’яна трьохверха церква, збудована  в 1767 році Іркутським єпископом Софронієм Тунальським, тутешнім постриженцем.

У 1787 році цей монастир закрито; а на його місце переведений з Києва, в 1790 році, жіночий Богословський монастир. Цей монастир заснований тим просвітленим і доброчесним  мужем, котрого Кияни називали «другим Іоанном Милостивим». То був Іоанн Матвійович Борецький, в монашестві Іов. На початку 17-го століття, повернувшись у Київ зі Львова, де був учителем Братської школи, він одружився на дочці Київського громадянина Федора Михайловича Чеховича і був священиком Воскресінської церкви на Подолі. У 1616 році зі згоди своєї дружини він постригся у монахи, і став ігуменом Михайлівського – Золотоверхого монастиря; а в 1620 році під час відновлення православної Київської метрополії, висвячений в митрополити. Оскільки Софійський монастир у той час був зайнятий уніатами, то митрополит Іов залишався у Михайлівському монастирі, де він обновив давню Михайлівську церкву і збудував нову в ім’я свого попереднього ангела Іоанна Богослова. При цій церкві Іов Борецький і його колишня дружина Никифора Федорівна – в 1621 році заснували Михайлівський дівочий монастир, де Борецька й була першою ігуменією. У 1688 році, на прохання ігумені Агафії, цей монастир повинні бул,ио перевести до Трьохсвятительської церкви (давньої Василівської); проте він залишався на попередньому місці до 1712 року;  в тому році переведений на Поділ в сусідство Іорданського жіночого  монастиря. Там і знаходився він до 1790 року під іменем Київо-Богословського. З тих пір донині існує він на Золотоніській Красній гірці, називаючись Красногірським Богословським монастирем; а по народному зветься він – Горками.

1848 р.

Михайлова гора.

(М.А. Максимович, Зібрання творів, том II, Київ, 1877 р., стор.365-379).

 

Максимович Михайло Олександрович

[3(15)9.1804 —10(22).11.1873] 

     Визначний український вчений-природознавець, історик, фольклорист, етнограф і письменник. Народився  на хуторі Тимківщина Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер с. Богуславець Черкаської обл.).

     У 1819 закінчив Новгород-Сіверську гімназію, потім  навчався на філологічному і природничому ф-тах Московського ун-ту. В 1827 захистив магістерську дисертацію. Деякий час працював викладачем Московського ун-ту і директором ботанічного саду; з 1833 — професор кафедри ботаніки. В 1834-35 — перший ректор Київського ун-ту св. Володимира, одночасно декан філософського ф-ту.

     В 1845 під тиском реакційних сил і через стан здоров"я вийшов у відставку. Жив у своїй садибі Михайлова Гора біля с. Прохорівки (тепер Канівський р-н Черкаської обл.), займався науковою діяльністю. Тут, зокрема, він написав свої «Спогади про Золотоношу».

За наукові заслуги М. Максимович  був обраний членом Київського, Московського, Петербурзького, Новоросійського ун-тів та багатьох наукових товариств, а з 1871 — член-кореспондент Петербурзької АН. М. — вчений-енциклопедист широкого діапазону — від історії до ботаніки. Як історик Максимович був прихильником панівного тоді романтизму та ідеї народності.

Численні праці М. Максимовича з історії Київської держави, козаччини, Гетьманщини, гайдамацького руху (“Історичні листи до козаків придніпровських”, “Листи про Б. Хмельницького”, 1859; “Дослідження про гетьмана Конашевича-Сагайдачного”, “Про Лаврську Могилянську школу”, “Бубнівська сотня”, тт. 1-2, 1848-49; “Розповідь про Коліївщину”, “Вісті про гайдамаків” та ін.) мали важливе значення для розвитку української історичної науки.

М. Максимович — автор цінних праць з археології та української фольклористики. Зокрема, ним було видано серію таких збірників: “Малоросійські пісні” (1827), “Українські народні пісні” (1834), “Збірник українських пісень” (1849) тощо. Фольклорні видання Максимовича  викликали великий інтерес до української культури  серед представників інших слов"янських народів.

Опублікував багато цінних документів — грамот, універсалів, актів тощо, переклав псалми на українську мову й написав низку віршів, у т.ч. “Ой, як дуже за тобою тужила Вкраїна”, присвячений Т. Шевченкові. Автор етимологічного українського правопису т.зв. “максимовичівки”.

Наукові праці М. Максимовича  в галузі природознавства (“Про системи рослинного царства”, 1827; “Основи ботаніки”, тт. 1-2, 1828-31; “Роздуми про природу”, 1831) дають підстави вважати вченого одним з основоположників вітчизняної ботаніки.

З сайту міста Золотоноша