Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Драбівський район в контексті адмініреформи

Драбівський  район в контексті

адміністративно-територіальної реформи

початку 20-х років XX століття

 

Silske gospodarstvo

На початку січня нинішнього року на Черкащині стартувала естафета, присвячена 60-річчю створення Черкаської області. Символічно, що початок цій естафеті був даний саме на Драбівщині, у найсхіднішому районі області, який теж може відзначати ювілейну дату, а саме − 90-ту річницю від часу створення Драбівського району, як окремої адміністративно-територіальної одиниці. Користуючись такою нагодою, спробуємо з’ясувати, яке місце займала ця одиниця на адміністративній карті нашого краю 90 років тому та які наслідки мали радянські перетворення для місцевого населення.

Нагадаємо, що Драбівський район був утворений внаслідок масштабної реформи, яка була спрямована на зменшення адміністративно-територіальних одиниць та скорочення і спрощення радянського апарату. З цією метою  7  березня 1923 року Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет видав постанову «Про адміністративно-територіальний поділ України», згідно з якою на території УСРР були ліквідовані повіти та волості, а натомість утворено 53 округи і 706 районів. Драбівський район був віднесений до Золотоніської округи Полтавської губернії і був утворений з трьох північних волостей колишнього Золотоніського повіту: Драбівської, Великохутірської, Білоусівської а також Кантакузівської волості Пирятинського повіту. На час утворення району його площа складала 726 кв. верст з населенням 47 631 чол.

При утворенні районів автори адміністративної реформи ставили за мету об’єднати більш-менш однорідні в економічному відношенні місцевості, які б тяжіли до одного центру, а також створити умови для зручного адміністративного обслуговування того чи іншого району. Драбів, який до революції був одним з найбільших волосних центрів Золотоніського повіту і мав певну соціальну інфраструктуру, для цього цілком підходив. У той же час населені пункти колишньої Безпальчівської волості увійшли до Гельмязівського району, а ще низка сіл і хуторів − до Ковалівського, Прилуцького та Яблунівського районів. Згодом із складу Драбівського району були виведені населені пункти колишньої Великохутірської волості, які увійшли до сусіднього Золотоніського району.

 Про адміністративно-територіальний устрій та соціально-економічний стан тодішнього Драбівського району говорять матеріали «Статистичного справочника по Золотоніській окрузі на 1924-1925 рік». З нього, зокрема, дізнаємося, що крім районного центру – містечка Драбів до складу району входило 16 сільських рад у складі 2 селищ, 13 сіл, 14 «деревень» (сіл, які не мали своїх церков) та 33 великих і малих хуторів. Загалом, на території цих населених пунктів  нараховувалось 8715 селянських господарств, у користуванні яких було  понад 50 тис. десятин придатної  землі.

Звертає на себе увагу той факт, що на початку 20-х років на території району вже не було жодного великого підприємства чи фабрики, хоча до 1917 року в драбівській  економії княгині Надії Барятинської працювала льонотіпальна фабрика і папірня, винокурня, велика слюсарна майстерня. Під час громадянської війни все це добро було розграбоване і знищене. Тому промисловість району здебільшого була представлена дрібними переробними підприємствами, значна частина з яких не працювала. Так, з 11 парових млинів, що знаходилися на території Драбівського району, працювало лише 4, з 3-х маслобоєнь – 1, з 2-х вовночесалок − 2, з 23-х просорушок – 11, з 451 вітряка – 229, а з 57 кузень – працювала 41. Загалом у переробній галузі були задіяні близько 300 осіб, решта трудової людності працювала у сільському господарстві.

Згідно з новим Земельним кодексом, який був ухвалений у 1922 році, земля передавалася селянам у безстрокове користування. У першу чергу нею наділялись трудові сільськогосподарські товариства, складені з членів комітетів незаможних селях (КНС); в другу чергу − безземельна та малоземельна рільнича людність і місцеві сільськогосподарські робітники-наймити; в третю − зайшла рільнича людність і всі інші категорії громадян. Потрібно зазначити, що внаслідок ліквідації приватної власності на землю та першого етапу розкуркулювання, який пройшов у 1919-1921 роках, на Драбівщині було повністю знищене велике поміщицьке землеволодіння. Так, до революції тільки представники князівської родини Барятинських мали на території нашого краю понад 10 тисяч десятин землі, більшу частину якої здавали в оренду. Уся вона була націоналізована разом з будівлями, виробничими приміщеннями худобою та сільгоспінвентарем. Лише в Кантакузівській волості органи радянської влади націоналізували 4828 десятин поміщицької землі, яка була розподілена серед незаможників. Також у процесі експропріації їм дісталося 179 коней, 151 корова, 94 голови свиней, 43 вівці та  різний реманент. Після цього була зроблена спроба організувати серед незаможників Кантакузівки комуну, але з цього нічого не вийшло. У 1919-1923 роках подібні спроби робилися й на базі інших поміщицьких маєтків.

 У квітні 1921 року було створено колгосп у Нехайках, а у вересні – у Слободо-Бирлівці. Того ж року бідняки сід Демки та Миколаївка на колишніх землях князя Голіцина створили колгосп «Жовтень» (160 десятин землі) та «Друге Демківське товариство» (248 дес.). А в селі Семенівка була створена артіль імені Леніна.

 14 лютого  1922 року на базі золотоношківського маєтку поміщиці В. Борейші була створена  комуна «Труд-Молот», яка обробляла  75 десятин землі. Ось що писав у газеті «Незаможник» один з членів цієї комуни: «Рік тому назад 14 лютого серед невеликої групи пролетарсько-незаможницьких мас с. Золотоношки виникла ідея організації с.-г. товариства. Тяжкий був перший її крок. Але енергія, яку довелося витратити, повернулася сторицею. З кількості 7 душ фундаторів до перших роковин товариство зросло до 28 правних членів. Закладено грунт для зародження нових двох колективів… Добре розуміючи, що в умовах сучасного моменту для незаможного селянства з’являється товариське об’єднання, наші члени спочатку вибрали першу форму такого об’єднання «Артіль» лише через те, що кожен початок важкий. Але ми ні на хвилину не забуваємо нашої мети – комуністичного співробітництва. Поволі перейшли ми на колективні початки й до I-х роковин досягненню нашої остаточної мети перешкоджають лише матеріальні умови».

         У 1923 році у Драбові була створена комуна імені Петровського, а в  Білоусівці, на колишніх землях князя Трубецького – комуна «Червоний маяк», яка  об’єднувала 38 осіб і мала в обробітку 120 гектарів землі. На той час вона також мала паровий млин, олійницю, просодерню, два трактори, молотарку, столярну майстерню, 26 коней, 32 корови, 128 голів свиней, інкубатор, пасіку і таке інше. Був у комуні і свій клуб, бібліотека, дитячий садок, електростанція. Але подібні комуни були, скоріше, виключенням, ніж правилом, бо більшість добротних приміщень, які належали колишнім панам, були розграбовані й розтягнуті по цеглині. У 1924 році в Драбівському районі було лише 10 колгоспів (з них 6 комун), а в 1926 році – стало 16 і одне товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ).

 Як бачимо, селяни не дуже поспішали переходити на нові форми господарювання, які їм нав’язувала радянська влада. Адже такі форми позбавляли їх особистої зацікавленості у результатах своєї праці, бо трудовий внесок у загальні здобутки, скажімо, членів комуни, був різним, а результати праці намагалися ділити порівну.

 Таким чином, на початку 20-х років (та й пізніше)  більшість  селянства Драбівщини схилялась до індивідуально-сімейної форми господарювання, яка найбільше відповідала його ментальності та приватно-власницькій психології. На перших порах радянська влада змушена була рахуватися з цими особливостями. Тому в результаті перерозподілу земельної власності селянські господарства отримали від 3-х до 6-ти десятин землі (господарства, які мали більше 10 десятин польових посівів, складали  близько  1%). Як уже було сказано, ця земля передавалася їм у безстрокове користування, хоча з початком колективізації це положення було скасоване. Разом з цим у 1924 році 172 господарства зовсім не мали польових посівів і жили, напевне, лише за рахунок городів, 334 господарства мали до 1 дес. посівів, 638 – від 1 до 2-х десятин і 1579 господарств – від 2-х до 3-х десятин посівних площ. Тобто, значна кількість селянських господарств, як і раніше,  мала незадовільну забезпеченість землею, що не дозволяло їм вести розширене сільськогосподарське виробництво. До того ж, ефективному господарюванню  заважало велике черезсмужжя, яке залишилося ще від старих часів. Як свідчить статистика, майже половина усіх господарств мали землю у 4-6 шматках, кожне четверте господарство − у 3-х, і кожне шосте − у 2-х шматках. Загалом, черезсмужне господарювання вели майже 90 відсотків усіх господарств.

Це говорить про те, що з часу встановлення на території нашого краю радянської влади їй так і не вдалося повністю вирішити земельне питання, яке у боротьбі за прихильність селянських мас було найголовнішим. Тому щоб остаточно не втратити цю прихильність, яка була суттєво підірвана громадянською війною та політикою «воєнного комунізму», більшовики  змушені були піти на певні поступки селянству і запровадити нову економічну політику (НЕП).

Історики відзначають, що для українського села НЕП мав позитивні наслідки, оскільки  він дав селянам можливість розвивати орендні відносини, використовувати найману працю та різноманітні форми кооперації. Так, на 1 жовтня 1924 року на території Драбівського району вже діяло 12 товариств споживчої кооперації, 10 виробничих сільськогосподарських товариств, 1 кредитне і 1 кустарно-промислове, які загалом об’єднували 2255 членів.

Одне з найбільших споживчих товариств діяло у Драбові. Засноване воно було ще у 1917 році членами незаможних селянських господарств. При заснуванні товариства до нього вступило близько тисячі осіб, а до березня 1918 року тут нараховувалось вже 1458 членів. «Селяни інстинктивно  гуртувались коло свого кооперативу, бо лише в ньому бачили вихід у боротьбі з приватним крамарем, − писав у 1923 році журнал Вукоради «Нова громада». − Маючи мізерні кошти і переважно незаможне селянство навкруги, товариство крок за кроком здобувало собі матеріальну міць, і разом з цим завойовувало симпатії мас. На протязі одного року товариство придбало значний, як на ті часи, капітал − у переведенні на жито до 14000 пуд. Зв’язок і Райспілкою додержувано найтісніший, про що свідчить кількість заготовленого хліба: в обмін на фабрикати заготовлено коло 4000 пудів на осінь 1922 року. В листопаді того ж 1922 року товариство спіткало нещастя: бандити пограбували склепи і забрали ріжного краму на 960 пудів. Після пограбування товариство почало підупадать, найбільше через те, що грабіж страшенно відбився на психології керівників товариства: пропала енергія, опустились руки…»

Як би там не було, а Драбівське споживче товариство вижило. Цьому посприяло й те, що Райспілка дала йому товарний кредит до 100 червінців і видала аванс на заготівлю 5000 пудів хліба. Крім цього, товариство уклало вигідну угоду на заготівлю зерна для Хлібопрому. На жовтень 1923 року ним було заготовлено вже близько 25 000 пудів хліба.

Крім Драбівського споживчого товариства, на території нашого краю досить успішно діяло і Кононівське та Кохнівське споживчі товариства, про які також писав журнал «Нова громада». Ось як в ньому було висвітлено діяльність товариства хутора Кохнівка, який пізніше увійшов до складу  села Свічківка.

«Довго балакали свідомі передові селяни про організацію т-ва, але через агітацію місцевих спекулянтів та недовір’я населення до старої кооперації, тільки в лютому 1924 року найшлось 53 чол., які внесли паї, відремонтували спільними силами крамницю, обрали правління, котре енергійно взялося до праці. Незабаром усі побачили, яку користь дає т-во і ворожнеча та недовір’я зникли. В районі діяльности т-ва 64 двори з 175 чол. дорослого населення. Пайщиків 72 чол., пай 2 карб. 50 копійок. За 9 місяців існування т-во значно виросло й зміцніло, користуючись великим довір’ям населення. Щодня прибувають пайщики з сусідніх сіл. Становище т-ва на I/XII таке:

   Актив:                                                                              Пасив:

а) Рухлива част.   943 крб. 25 к.                                а) Власний капітал: 558 крб. 62 к.

б) Нерухлива −    148 крб. 63 к.                                б) Кредитори:           248 крб. 08 к.

в) Біжуч. витрат. 110 крб.98 к.                                  в) Прибутки:            360 крб. 16 к.

                                             Баланс: 1202 карб. 86 коп.»

 

Отже, кооперативний рух на селі, який був започаткований ще за царських часів, поступово відроджувався, причому на демократичних засадах. Але станом на 1924 рік на території Золотоніської округи діяло лише 76 споживчих товариств, якими було кооперовано близько 4,5% населення. У зв’язку з цим якийсь К. Федорівський писав у журналі «Нова громада», що «розвиток кооперації в окрузі ще не досяг того щабля, на якому кооперація стояла до революції: тоді в одному Золотоніському повіті було 182 споживчих т-в. До того ж і окремі кооперативи були міцніші, економічно сильніші».  

Ще одним важливим  кроком в контексті нової економічної політики стало запровадження у 1923 році єдиного сільськогосподарського  податку, яким обкладалася кожна десятина землі, в т.ч. толоки, сіножаті, пасовища. Спочатку розмір податку обраховувався  житніми одиницями і, в залежності від розміру господарства, кількості робочої худоби та їдців,  складав від 30 фунтів до 16 пудів житніх одиниць. Сплачувати податок селяни могли як сільгосппродукцією, так і грошима. Проте вже з 1924 року за постановою ЦВК та РНК СРСР справляти єдиний с/г податок почали виключно у грошовій формі, перераховуючи його на золоті карбованці. Повністю або частково звільнялися від оподаткування малоземельні господарства та ті, що не мали худоби і господарства, чиї члени служили в Червоній армії, в міліції, ОДПУ і т.п. Решта селянських господарств оподатковувалися за диференційованою шкалою, але після сплати єдиного сільгоспподатку вони могли на власний розсуд розпоряджатися вирощеною продукцією, зокрема, встановлювати на неї вільні ціни і продавати на ринку.

За часів НЕПу на території нашого краю широкого розмаху набула ярмаркова торгівля. Щоправда, ціни вільного ринку були дуже не стабільними, про що свідчить їх моніторинг на ринку міста Золотоноші. Так, у порівнянні з 1913 роком ціни на окремі промислові товари (ситець, цвяхи, чоботи) тут виросли більш ніж на 100%. Значно подорожчали й деякі продукти харчування (оселедці, цукор-рафінад), а ціни на сільгосппродукцію виросли більш ніж на 50% (найбільше подорожчали жито та пшениця, а ячмінь взагалі зник з продажу). У той же час у четвертому кварталі 1923 та 1924 року статистика зафіксувала значне падіння цін на яловичину, що, очевидно, було пов’язано із неврожаєм та масовим забоєм домашньої худоби.

У цей час однією з найпоширеніших форм селянської кооперації була супряга, коли при обробітку землі наші предки часто об’єднували свою худобу, реманент та робочі руки. І це не випадково. За даними перепису 1924 року, на території тодішнього  Драбівського району майже третина господарств не мала власного сільгоспінвентаря. На 100 господарств припадало лише 2,6 сівалки, 36,4 різних плугів і 78,6 борони. Власним реманентом обробляли землю лише 24% господарств.

Не набагато кращою була і забезпеченість робочою худобою, якої не мали 1042 господарства. Всього у власності жителів району в 1924 році було 7570 робочих коней. Тобто, на одного коня в середньому припадало близько 6,5 десятин землі, що, звичайно ж, не задовольняло потреби у тягловій силі. Через це власною худобою обробляли землю лише 20% селянських господарств, ще 21%  наймали худобу, а 56% – вдавалися до супряги.

 До речі, у порівнянні з 1910 роком на території району помітно погіршилася забезпеченість господарств реманентом та робочою худобою, що, напевне, було пов’язано з наслідками громадянської війни. До деякої міри цим пояснюється і різке зниження урожайності основних хлібів, серед яких найбільші площі займали посіви жита (34,8%), ярової пшениці (22,2%), ячменю (12,8%) та вівса (9,7%). Серед технічних культур селяни вирощували для власних потреб льон, коноплі а також соняшник.

 Для порівняння наведемо дані про урожайність на Драбівщині основних хлібів, яка була зафіксована тут у 1910-1916 та у 1923 -1924 роках:

Роки

Жито

Пшениця

Ячмінь

Овес

Гречка

Просо

озима

яра

1924

36

47

30

24

30

29

49

1923

52

62

40

36

39

25

26

1910-1916

73

78

47

67

68

54

59

Ось що писав про причини такого становища журнал «Нова Громада» (№7-8, 1923 р.): «Сільське господарство України дійшло до останнього щабля занепаду. За час війни та революції кількість робочої худоби багато поменшала скрізь по Україні. Число коней на 1920-й рік, супроти до військового, зменшилося майже на третину, а після неврожайного 1921-го року – ще майже на 30%. Поменшало так само й волів. Мертвий реманент за ці часи дуже зносився, а ремонт та поповнення його робилися дуже помалу. Через це посівна площа почала зменшуватися, і тільки останніми роками поволі збільшується, але не дійшла ще розмірів до військового часу. Через недостачу доброго знаряддя, оброблювано землю кепсько, зерно висівалося дуже засмічене, легке на вагу. Через те, що поменшало худоби, поменшало й гною – багато ланів за останні роки зовсім не бачили угноювання».  

 Не зважаючи на таку ситуацію, життя поступового налагоджувалось. Цьому сприяли і перші вибори сільських рад, які за  новою Конституцією відбулися на початку 20-х років. Особливістю цих виборів було те, що права участі в них були позбавлені представники заможного селянства, які раніше використовували у своїх господарствах найману працю або вороже ставилися до радянської влади. Наприклад, у жовтні 1923 року тільки по Великохутірській сільській раді виборчого права були позбавлені 102 особи, переважно з числа заможних селян-власників, колишній гайдамаків та церковнослужителів. Тому до більшості сільських та селищних рад комуністам вдалося провести лояльних депутатів з числа сільської бідноти, яка й визначала місцеву політику.

Ще одним органом селянського самоврядування були земельні громади, які створювались і діяли відповідно до нового Земельного кодексу. Вони регулювали питання землекористування, землеустрою, меліорації, агротехнічних і зоотехнічних заходів тощо. Громада була тією формою об’єднання селян, яка полегшувала органам держави контроль і керівництво сільським господарством. Особливо важливе значення це мало під час розподілу між членами громади земельних угідь та вирішення спірних питань. Оскільки не всі землі були однаково родючими і зручними в користуванні, то їх розподіл земельна громада  проводила шляхом жеребкування з почерговим обміном ділянками.

Раніше радянська історична наука багато говорила про провідну роль  більшовицьких та комсомольських осередків у організації народних мас на відбудову народного господарства, в тому числі на селі. Тепер можемо стверджувати, що їхня роль була сильно перебільшена: в умовах нової економічної політики українське село продовжувало жити своїм усталеним життям: зберігало національну культуру, традиції, звичаї і мало переймалося утопічною комуністичною ідеологією. Проте ця ідеологія все більше проникала у життя простих людей, насамперед, через освіту, яку більшовики взялися реформувати на свій лад. Про це, наприклад, свідчать матеріали 3-ї наради з народної освіти на Полтавщині, яка проходила 1-5 січня 1923 року в Полтаві. Щойно створений Золотоніський район на цій нараді представляв Павло Пляченко, очевидно, завідувач районним відділом освіти. Доповідаючи про стан освіти у своєму районі, він зазначав, що вся робота відділу освіти (у ньому працювало всього 6 осіб) була спрямована на створення матеріальної бази, зокрема на укладення та реалізацію договорів із сільськими товариствами щодо утримання шкільних приміщень та учителів. На цей час мережа закладів освіти складалася із 157 шкіл, 9 з яких працювали у Золотоноші. Але лише половина з них вчасно розпочала навчальний процес, тобто до 15 вересня. Решта шкіл запрацювали у жовтні-листопаді й навіть на початку грудня. Втім,  учителі практично не отримували зарплатні грошима, через те часто залишали місця своєї роботи. «Матеріальне забезпечення поки що погане, – доповідав Пляченко, – учительство живе надіями, тим, що от реалізуємо договори і їх задовільнимо. Договори виражаються так: на рік навіть до 60 пудів на одного учителя, і ми хочемо зробити аби кожний учитель получив не менше, як 75 пудів чистих». Далі представник районного відділу освіти інформував про те, як виконуються ідеологічні настанови більшовиків, зокрема щодо очищення бібліотек від шкідливої літератури: «На повіті мається 20 книгозбірень волосних, які внесені в місцевий бюджет, т.б. які мають до 2 тис. примірників. На 1 січня будуть предоставлені списки і по ним ВНО буде провіряти і викидати ті підручники, які не треба тримати», – говорив Пляченко. Він також інформував, що «Золотоніщина хвора тим, що у неї, здається, до 40% єсть учителів попівського походження. Я зробив так, що усіх їх 1 січня автоматично об’явив звільненими і запропонував їм подати заяви наново, щоб їх прийняли і тепер ми будемо їх з усіх боків перевіряти, будемо брати рекомендації КНС і політ-ячейок і тільки тоді будемо їх брати на посаду. Але все ж таки будемо подальше тримати од батьківських парахвій».

Про незадовільний стан освітянської галузі також говорять і відомості «Статистичного справочника по Золотоноській окрузі на 1924-25 рік». Наприклад, у 1923 році у Драбівському районі діяла 41 єдина трудова школа, у яких навчалося 2417 учнів і працювало 82 учителі. На одного вчителя в середньому припадало 39 учнів. За наступні два роки кількість шкіл зменшилася до 29, кількість учителів – до 51, а кількість учнів зросла до 2450 осіб. Тобто, на одного вчителя вже припадало 48 учнів. Крім цього, на цей час (1925 рік) у Драбівському районі діяло і 15 лікнепів, у яких 15 вчителів навчали 487 осіб.

Тут потрібно сказати, що ще у травні 1921 року уряд Радянської України видав декрет про ліквідацію неписьменності, до виконання якого було залучено багато вчителів, студентів, грамотних людей інших професій. За їхньою участю у містах і селах створювалась широка мережа пунктів і шкіл ліквідації неписьменності (лікнепів), у яких дорослих людей мали навчати елементарній грамоті, тобто – читати, писати та рахувати. Ця робота здійснювалася під безпосереднім керівництвом ВУЦВК та Надзвичайної комісії з ліквідації неписьменності (НКЛН). Але масштаби неписьменності були наскільки великими, що про неї говорили як про народне лихо. Так, за даними ВУЦВК, на 1 травня 1923 року в Україні нараховувалось 4 млн. 50 тис. неписьменних осіб, що складало 64% від усієї працездатної людності. У той же час для роботи з ними було відкрито лише 2000 лікнепів, у яких навчалося близько 40 тис. осіб.

Як правило, після роботи селяни збиралися у звичайних хатах і під керівництвом сільських учителів чи учнів навчалися грамоти. Таке навчання було розраховане на 3-4 місяці, але його ефективність була дуже низькою, бо більшість селян не бачили в ньому ніякої потреби. Великим досягненням для них було уміння читати по складах і ставити власноручний підпис. У той же час радянська влада розглядала безграмотність населення як пережиток старого царського ладу і намагалася за будь-яку ціну подолати це явище. З цією метою 22 серпня 1923 року ВУЦВК оприлюднив спеціальну відозву до громадськості, у якій закликав свідомих робітників і селян, червоноармійців, членів профспілкових органів, комнезамів, працівників місцевих виконкомів і т.п. включитися в активну боротьбу з неписьменністю. Зрештою, ця робота дала свої плоди і вже незабаром  радянська влада використовувала досягнення у царині освіти для пропаганди своєї ідеології. Згадаймо хоча б про листа Леніну, якого у листопаді 1923 року писали школярі Драбівської семирічки, дякуючи «великому учителю» за своє щасливе дитинство…

Отже, можемо зробити висновок, що створення Драбівського району співпало у часі із початком великих перетворень, які проводилися у різних  сферах суспільно-політичного, економічного, культурного, а також духовного життя. Далеко не завжди ці перетворення (скажімо, боротьба з релігією) відповідали інтересам і прагненням простого народу. Але після поразки української національної революції 1917-1921 років він уже не здатен був чинити активного опору більшовицькій експансії, яка потужною хвилею ішла із півночі. На цьому шляху  започаткована адміністративно-територіальна реформа була лише  інструментом для зміцнення апарату державного управління і примусу, який не враховував потреби окремої людини, чи групи людей, а орієнтувався на безлику масу, що мала стати суб’єктом  подальших перетворень – індустріалізації, колективізації тощо. З цією метою уже в червні  1925 року постановою Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету і Ради Народних Комісарів  на території Української СРР було ліквідовано губернії і губернські установи, а вся територія Української республіки поділена на 41 округ. Окружні установи підпорядковувалися безпосередньо республіканським. Згідно з даною постановою Золотоніський округ було розформовано і  Драбівський район увійшов до складу Прилуцького округу. Після цього ще не раз мінялися його межі і підпорядкування, але це практично ніяк не позначалося на житті простого народу, котрий, як і раніше, змушений був  забезпечувати свій добробут важкою щоденною працею.

Хотілося, щоб про це пам’ятали ідеологи вже сучасної адміністративно-територіальної реформи, яка готується в Україні.

 

Віктор Козоріз,

краєзнавець, редактор сайту