Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Головна

Ашанівка, чи Ашаніновка ?

 Село Ашанівка  знаходиться на правому березі річки Золотоношки, за 20 кілометрів від районного центру — селища Драбів і за 18 кілометрів від міста Золотоноші, на автошляху, що з’єднує ці два населені пункти. Адміністративно Ашанівка  підпорядкована Великохутірській сільській раді й віддалена  від неї на шість кілометрів. Тривалий час це тихе і  непримітне село, а точніше  хутір, у якому пролягло  лише три вулички та є близько двох десятків хат, майже нічим не вирізнялося серед сотень інших безперспективних сіл і хуторів, приречених на вмирання. Але на початку  80-х років минулого століття цю місцевість несподівано облюбувала черкаська медична еліта, внаслідок чого в Ашанівці з’явився цілий дачний куток із ошатними котеджами та іншими ознаками цивілізації. До речі, деякі з цих котеджів черкаські агентства нерухомості продають за доволі значні суми, які вимірюються п’ятизначними цифрами у доларовому еквіваленті.   Причому, в ці суми входять не тільки вартість будівель, а й вигідне  географічне розташування Ашанівки та її природні багатства.

           Лише 55 кілометрів  віддаляють його від обласного центру — міста Черкаси, з ним  зручне шосейне сполучення.  Тут  відсутнє будь-яке виробництво, завдяки чому відпочивальники завжди можуть насолоджуватися чистими повітрям і водою. Варто сказати і про те,  що з одного боку городи жителів  Ашанівки мають вихід до колишнього водосховища Пальмирського цукрового заводу із широкими річковими плесами та заводями, а з іншого — до чималого ставка, який утворився у Синюхиному яру.

        Усе це перетворило Ашанівку на улюблене місце відпочинку багатьох великохуторян та жителів обласного центру. Але далеко не всі з них знають коли й ким було засновано цей населений  пункт і як він розвивався, як жили колись і   чим живуть зараз його нечисленні мешканці. На жаль, донедавна  вивченням історії хутора  Ашанівка серйозно ніхто не займався, а тому інформації про нього немає в  жодній енциклопедії чи історичному довіднику, навіть у такому авторитетному, як 26-томна “Історія міст і сіл Української РСР”. Єдиний виняток — хіба що невелика замітка  Констянтина Сакуна у газеті “Прапор Жовтня” за 30.08.1975 року, яка пояснює походження назв населених пунктів Драбівського району, в тому числі й Ашанівки.Ашанівка сьогодні

        Виходить, цей хутір ніби загубився у часі й просторі, випав з контексту історії, хоча насправді він має досить солідний вік і цікаву біографію. Особисто я відкрив  для себе Ашанівку в 1983 році, коли вперше приїхав сюди до своєї улюбленої вчительки Надії Олексіївни Новик. Усе життя вона мешкала тут разом зі своєю престарілою мамою і щодня  долала більше 10 кілометрів до своїх учнів. Надія Олексіївна викладала хімію та біологію у Великохутірській восьмирічній школі, а  вийшовши на пенсію,  не втрачала зв’язку зі своїми учнями й при нагоді допомагала їм опановувати премудрості шкільної науки. Цю науку  я запам’ятав на все життя, бо якось провідавши, що в мене “слабує” хімія, вона запропонувала відвідати кілька її приватних уроків  під час літніх канікул. Найцікавіше в тих уроках було те, що Надія Олексіївна завжди частувала мене дорідними фруктами та ягодами зі свого саду, які вона вміла вирощувати і  зберігати.  Тоді ж завдяки  їй я вперше  познайомився  із життям та побутом жителів Ашанівки.

         Отже, коли і ким було засновано цей населений пункт?

        Колишній директор Великохутірського краєзнавчого музею Олександр Дорошенко відносив дату заснування Ашанівки до 1720 року. Принаймні, вивів її на карті-схемі Великого Хутора, на якій позначені й прилеглі села та хутори1.   Однак цей хутір не згадується у пізніших документах, а перша письмова згадка про нього з’являється тільки у другій половині XVIII століття.  В “Описах Київського намісництва 70–80 років XVIII століття” серед інших поселень, що відносилися до Золотоніського повіту, є запис про  “хутір майора Ашаніна”, в якому на той час було 13 хат, причому, серед жителів хутора одна особа належала до дворянського стану2. Вірогідно, що цією особою був сам прем’єр-майор Микита Ашанін, який у середині XVIII століття служив управителем так званих казенних кантакузінських маєтностей і жив у Великому Хуторі.  Його прізвище ми зустрічаємо у   Рум’янцевському описі Лівобережної України, де міститься детальний опис Великого Хутора  та економії кантакузінських маєтностей, що знаходилася на території цього села. Зокрема, тут читаємо, що до казенної економії належить “дворец государев”, “а в том дворце жительствует определенный в силе высококомандующего Генералитета на повеление и содержание описаных маетностей кантакузиных премьер-майор Никита Ашанин”3.

         У 1783 році Микита Андрійович Ашанін звертався з листом  до священика Свято-Миколаївської церкви с. Миколаївки Сави Степанова і повідомляв, що “с недавнего времени купил   при речке Золотоноше свыше села Драбовец греблю, а при ней выстроил вновь дом и населил людей”4. У цьому ж листі він просив  священика прийняти у свій приход жителів свого хутора, оскільки у ньому не було церкви і людям доводилося ходити аж за три версти у село Драбівці. Ашанівка сьогодні

Коли саме Микита Ашанін купив хутір і населив там людей, точно невідомо, але у Рум’янцевському описі (1767 р.) є згадка про хутір Печиконівський, який знаходився на річці Золотоноші і належав Микиті Ашаніну. Згадується цей хутір і у Малоросійському родословнику В. Модзалевського. Зокрема, автор повідомляє, що в хуторі Печиконівському  Золотоніського повіту  мешкав Микита Ашанін5. Очевидно,  він переселився сюди після 1777 року, коли Великий Хутір перейшов у власність царського фаворита Петра Завадовського і колишній доглядач казенних кантакузінських маєтностей залишися без справ. А вже після смерті Микити Ашаніна хутір Печиконівський прибрав назву свого колишнього власника і став називатися “хутором майора Ашаніна”  або “Ашанівським”.

         Отже, архівні матеріали підтверджують той факт, що  Микита Ашанін був засновником сучасної Ашанівки. Крім цього знаходимо згадку про те, що він мав родинні стосунки з бунчуковим товаришем, а пізніше – полковим суддею переяславським Констянтином Лесеневичем, який на території нашого краю володів кількома селами та хуторами. Не зважаючи на велику різницю у віці (40 років) його дочка, Олена Констянтинівна Лесеневич, була заміжжю за Микитою Ашаніним. А от про те, чи були у них діти і як склалася їхня доля, нічого невідомо.           

           В.Модзалевський наводить дані, що  М. Ашанін народився близько 1709 і  був поміщиком Борисоглібського повіту Тамбовської губернії, а  помер засновник Ашанівки після 1786 року.  За однією з версій він був похований біля Пелагеївської церкви села Великий Хутір, яку збудував. За іншою — свій останній спочинок Микита Ашанін знайшов у ашанівській могилі, що знаходиться на околиці Ашанівки і біля якої з давніх-давен хоронили й досі хоронять місцевих жителів. Десь тут знаходиться і могила поручика Георгія Бокого, учасника Першої світової війни, льотчика-спостерігача 34-го корпусного авіазагону, який  загинув у 1917 році. Але час та природа давно вже стерли сліди давніх поховань, покривши їх високою травою та густиими чагарниками.

  Ашанівська могила       Власне, ашанівська могила  та ще одна могила, що має назву “Роблена”, є найдавнішими природно-історичними пам’ятками цієї місцевості. Коротка згадка про них міститься у збірнику топографічних відомостей “Городища и курганы Полтавской губернии” (видання Полтавської архівної комісії 1917 року). Проте ким і коли були зроблені (насипані) ці могили, залишається загадкою, яку ще належить розгадати.

        Такою ж  загадкою є і питання про трансформацію  назви хутора, який до революції звався Ашаніновкою. Але  за радянських часів його чомусь було перейменовано  на Ашанівку,  таку назву він має і тепер. Знайти в архівних джерелах хоч якесь пояснення цьому топонімічному феномену мені не вдалося.

        Отже, хутір Ашаніновка–Ашанівка виник у 70–80-і роки XVIII століття і тривалий час існував як приватновласницьке володіння. Приблизно тоді ж на степових землях, що прилягали до річки Золотоношки, представниками військово-козацької старшини було засновано ще кілька хуторів, зокрема Меєровку або Меєрщину (належав відставному полковнику Миколі Меєру), Галатівку (козаків Галатів), Жилівку (абшитового  хорунжого полковника Івана Жили), Гайворонщину (бунчукового товарища Степана Гайворонського)6, Миколаївку (бунчукового товариша Миколи Лесеневича). Останній у 1781 році збудував у своєму хуторі  церкву в ім’я Святого Миколая, біля якої і мешкав. У 1795 році М. Лесеневич мав у Миколаївці  144 кріпосних7.  Очевидно, пізніше до його власнотсі перейшов  і  хутір Ашаніновка, який після смерті Микити Ашаніна та його дружини, залишився без господарів…

         Ось так тогочасна військова аристократія, дбаючи про своє збагачення, створювала і умови для залюднення нашого краю, хоча воно відбувалося вкрай нерівномірно. Активніше розвивалися населені пункти, які були адміністративними і духовними центрами та мали   розвинену  торгівлю. У середині XIX століття одним з таких центрів став і Великий Хутір, який отримав статус волосного центру. На 1859 рік до Великохутірської волості входило 11 населених пунктів, зокрема: Ашаніновка, Гайворонщина, Жилівка, Сотницька Гребля, Сенківці, Львівка та Драбівці з хуторами, містечко Миколаївка і хутір Скориківський. Ашаніновка у цьому списку значилася як “владельческая деревня”, в якій на той час  було 26 дворів і 133 жителі8. Скоріше за все, нею володів хтось із нащадків М. Лесеневича, бо на військово-топографічній карті 1869–1890 років видно, що поруч з Ашаніновкою знаходився і “х. Лисаневичев”. 

            У 1885 році (за даними Першого губернського земського перепису), в Ашаніновці  вже було 35 селянських господарств, які населяли  188 осіб, з них тільки 5 були письменними. На цей час жителі села мали 107 десятин польової та 11 десятин присадибної землі, у їхній власності було 10 робочих коней, 4 воли, 30 корів. Свою худобу ашаніновці випасали на громадському  вигоні, який  займав понад 3 десятини. Тут же стояв і єдиний у селі вітряк. Як свідчить статистика, більшість жителів  Ашаніновки мали від 3 до 6 десятин землі, але 7 селянських господарств зовсім її не мали, тому звідси люди змушені були найматися до заможніших господарів або ходити на далекі заробітки9.

            На початку ХХ століття селянське товариство  Ашаніновки налічувало 33 домогосподарства, які об’єднували 176 жителів (87 чоловіків і 89 жінок).  Вони обробляли 121 десятину землі й сплачували до казни 374 карбованці різних зборів і платежів10. Черговий земський перепис, проведений 1910 року, зафіксував у Ашаніновці 43 селянських і одне козацьке господарство та 248 жителів. Більшість селянських господарств, як і раніше, спеціалізувалися на хліборобстві. На цей час жителі Ашаніновки обробляли вже 868 десятин польової землі, що була розділена на 125 наділів розміром від 3 до 6 десятин. У власності жителів села було 119 корів, 53 коней, 17 волів та багато іншої свійської живності.  Але при цьому в селі було 6 безземельних сімей, які не мали ніякої худоби, і 20 малоземельних господарств, тобто таких, що мали менше 2 десятин землі. Нестачу власної землі селяни компенсували за рахунок оренди та найму землі в інших землевласників. Як свідчить земська статистика, всього у 1910 році 48 жителів  Ашаніновки додатково орендували та наймали майже 190 десятин польової землі. На цей час  жителі хутора  вже мали 9 вітряків і одну кузню11.

          Серед тих, хто на початку XX століття   володів у Ашаніновці вітряками, в архівних документах згадуються прізвища Івана Лебеденка, Федора Сотника  та колишнього великохутірського  священика Петра Леонтовича12. Відомо також, що до революції на ашанівських землях господарювали  дворяни Антон Бокий та Пригун, які мали тут невеликі маєтки.

Революційні події, які на початку XX століття прокотилися колишньою Російською імперією, не минули і тихе село Ашаніновку. Насамперед, ці зміни зачепили земельні відносини, в результаті яких було повністю ліквідовано приватну власність на землю та здійснено її перерозподіл за зрівняльним принципом. Як уже було сказано,  зазнала зміни і назва села.  У 1924 році Ашанівка разом з іншими селами та хуторами була підпорядкована Скориківській сільраді, а в 1934 році село знову увійшло до Великохутірської сільради.

           Подальша історія Ашанівки була тісно пов’язана з колгоспним будівництвом. На початку 1930 року на території села було створено колгосп імені Шевченка, який  мав 1670 гектарів землі, 46 коней, 20 волів, 35 корів. Отож, переважна більшість жителів Ашанівки працювала в цьому господарстві.  У 1954 році його було приєднано до великохутірського колгоспу “Червоний Жовтень”, а в 1975 році на базі двох колгоспів цього села — “Червоний Жовтень” і “Гвардія” —  було утворено єдине господарство, колгосп “Росія”. Разом з укрупненням колгоспів прийшла і  політика “неперспективних сіл”, яка позбавляла малі села виробничої бази  та соціальної інфраструктури. Одним із них стала й Ашанівка. У 1967 році тут було закрито початкову школу (збудовану ще до революції), а її приміщення пристосовано під клуб. Пізніше в цьому приміщенні містились фельдшерсько-акушерський пункт, магазин, приватна майстерня,  а нині це пустка. Щоб купити хліба чи предмети першої необхідності, з Ашанівки доводиться їздити до Великого Хутора або в Золотоношу (дякувати Богові, в селі є асфальтівка, та й стоїть воно над самою трасою). Отож, якщо будете їхати   через Ашанівку, не забудьте зняти капелюха перед її жителями, які, можливо, є останніми хранителями  історії свого села. Адже, за даними Великохутірської сільради, на початку 2010 року    в Ашанівці залишалося всього-навсього 47 мешканців.

Віктор Козоріз

 

                                                                      Примітки:

1 Матеріали Великохутірського краєзнавчого музею, карта-схема с. Великий Хутір.
2 Описи Київського намісництва 70-80 років XVIII ст., Київ, Наукова думка, 1989, стор.105.
3 ЦДІАУ, ф. 57, опис 1, кн. 240.

4 ЦДІАУ, ф. 990, опис 1, спр. 1646.

5. Модзалевський В. Малоросійський родословник. Т. 3.-Київ, 1913.

6  Описи Київського намісництва, 1781-1783 рр.

7 Модзалевський В. Малоросійський родословник. Т. 3.-Київ, 1913.

8 Полтавская губерния. Список населенных мест по сведениям 1859 года. – Санкт-Петербург, 1862 г., стор. 46.

 9 Зборник по хозяйственной  статистике Полтавской губернии за 1885 год. 

 

[ Всі новини ]