Left menu:
|
Спогади про Голодомор ВІД ДУШ СПАСЕННИХ Кілька років тому, готуючи матеріал про Плешкані – село Золотоніського району, де голод викосив кожного третього і на пам’ятнику його жертвам викарбувано 756 прізвищ, мені зустрічалися такі свідчення: “Йшли на Великий Хутір виміняти хліба чи бодай чогось їстівного, аби порятуватися від голодної смерті”. Чому саме в Хутір — з цієї цікавості й надибала у цьому селі історію, ще живу не тільки в матеріалах краєзнавчого музею, а й у пам’яті живих свідків, пригнутих вже до землі літами. І вони настільки незвичні у густому чорнописі подій, що не згадати про них просто не можна.
А в 32-33 роках “Незаможник” вже міцно зіп’явся на ноги, 103 колгоспники мали свої корови, на трудодень отримували по 2 кілограми хліба і по 3,6 карбованця, правда фінагенти так обкладали людей позикою і облігаціями, що грошей вони не бачили. Колгосп торгував з азовськими моряками: взамін картоплі привозили оселедці. Тут, в диковинку на цілу округу, першою з’явилася електрика — десь роздобули динамомашину, був і телефон, і красень двоповерховий новий будинок культури, і своя цегельня, й дитясла, де дітям видавали молоко, і споруджувалася ціла вулиця просторих, на два ходи, будинків. І “ударниця Покорняк Настя 4 рази була премійована — телицею, поросям і хліба одержала 120 пудів”. Це з обширної, мажорної розповіді про “Незаможник” у золотоніській газеті “Вільне життя” за 33-й рік. А живі свідки ( в розповіді використано свідчення Палажки Іванівни Дробот, Стефана Климовича Удовиченка, Ніни Трохимівни Пізняхівської, Марії Іванівни Коваль) першу фразу про ті роки кажуть ось цю: — У нас ніхто не помер з голоду, жодна душа... Фразу настільки ємку, що ми навіть ціни їй не знаємо, а ціною було життя. А голод ходив попід ворітьми в селян з “Незаможника” — водив жебраків з навколишніх сіл: особливо з присупійських, які були заможнішими і опиралися колективізації, а вона так поклала їх на лопатки. З сусідніх Рождественського і Ашанівки, де, як писала та ж газета, віжками під’язували коней і волів, аби не звалились, про опухлих же людей мовчала; з Чопилок, де майже всі до душі вимерли, де викинули над сільрадою чорний прапор. Та й навіть у самому Великому Хуторі по інших колгоспах як от у “Жовтні” і “Перебудові” пухли з голоду люди. Дробот виконав хлібопоставки та його не залишали у спокої представники, наїжджали викачувати мішки. Мусив обміняти трохи хліба на огіркове насіння — борошно з нього видавали на млинці, трохи роздав людям. А кукурудзу приховав — зібрав збори і так прямо про це сказав: хто видасть — в тюрму мене посадить, а людей голодом виморить. Ніхто не видав, не залишилось незасіяним поле. Йому не довіряли — прислали активістів з Чапаєвки з щупами — він їх вигнав. Організував патронат для бездомних дітей — правлінця Василя Кривого ( за те, що кульгав, так прозвали, а прізвища не пам’ятають) посилав на станції в Пальмиру, Золотоношу, Кононівну їх підбирати. Той патронат перекинувся й на його хату — їм з першою дружиною Мотрею не дав бог дітей, то чужих рятували. А ще “індусів” — така тодішня абревіатура індивідуального сектора, тих, хто настирливо не хотів йти до колгоспу — вже опухлих з голоду Дробот порятував. І в “Перебудову” послав тягло, й насіння позичив. Так колективно й вибралися з страшного 33-го. “Незаможник” став уже колгоспом Кірова, бо й по суті своїй вже не був незаможником: до свят молодим хлопцям купували пальта, а дівчатам — костюми, було в колгоспі 5 тисяч індиків і возили їх на продаж у Соснівку, а м’ясо — аж у Київ, у готель “Континенталь”. Розміняв Яків четвертий десяток, як всміхнулася йому веселкою друга молодість: зустрів Сіму, Серафиму Бойко з під Яготина, гарну собою і сміливу жінку. Це вона, маючи на руках двох дітей, розлучилася з чоловіком-п’яницею, вчилася в Харкові, в інституті народного господарства. При вів її в хату за дружину, не міг нарадуватися таким пізнім сином Славком. Мабуть, лихо тоді й підкрадається, коли людина хмільна від щастя: захопила Якова за полу січкарня репресивного 37-го. Чомусь упав перед начальством Дробот у немилість і перевели його директором радгоспу в Рацюківщину. Не встиг там як слід і до справи придивитися, як почався падіж худоби ( зоотехніком був Саєнко), а Дробота — до відповідальності: забрали партквиток, засудили. Та піднявся його “Незаможник”: люди підписи зібрали, ходаками аж у Київ на його захист їздили. І таки захистили: забрали Дробота знову до себе головою. Війна навхрест перекреслила і зроблене, і плани. Вже на другий день він повіз два десятки новобранців у Золотоношу: самого на фронт не взяли. Там же зняв з колгоспного рахунку гроші і видав кожному по 25 карбованців на дорогу. А сам відправляв на схід все, що потом-кров’ю нажите: трактори, череду, хліб. Евакуюватись не встиг: зліг від хвороби. А як оклигав, робити це було вже пізно — в селі хазяйнували німці. Їм на очі не потрапляв, та в селі людина — не гілка — не сховаєшся. Раз і його підстеріг поліцай Саєнко, той самий зоотехнік з Рацюківщини, завів у контору і улесливо переконував, що Дробота не займуть, він людям лиха не робив, потім великодушно відпустив. Іншим разом, вже не так пильно й остерігаючись, лютнево-холодним присмерком Яків пробрався до сестри Христі. Навперейми йому з-за голого стовбура відірвався Саєнко. На цей раз розмова в управі була не улесливо-добренькою: Дроботу рахували зуби і ребра. Потім побитого повів його у Золотоношу поліцай Юхим Удовиченко, а сестра Катерина кинулась по селу з підписами: може віддадуть на поруки. За кілька днів прийшла у село страшна звістка: Якова розтерзали собаками. А Серафима була зв’язковою партизанського загону в районі Яготина-Києва. Як добиралась у Хутір, переховувалась у Палажки Іванівни Дробот, Якової родички. От і на цей раз спекли їй у дорогу хліба, перевдягли і попрямувала вона до залізниці. Та не вбереглась від лихих очей: вислідив її той же Саєнко, привіз до села, а потім у Золотоношу: там її і розстріляли. Чи не вони, двоє, тепер серед міста в меморіальному парку, в гурті приречених, застигли в граніті: дужий чоловік підпирає плечем брилу, а жінка — в короні золотих кіс із синочком на руках... І думається: як нам сьогодні бракує патріотів, отих одухотворених ідеєю, здатних платити за неї потом і кров’ю, коли Україну, як шкарлупину крутить у кризовому вирі. Таких, як Дробот. Бо якщо про нього через стільки десятиліть ще й сьогодні згадують добрим словом люди, то дійсно прожила людина чесно своє життя. Пам’ять про нього – від душ спасенних. Про кого ж пам’ятатимемо ми? Валентина Гавришкевич, (газета “Черкаський край” за 16 жовтня 1993 року).
CПОГАДИ СВІДКІВ ГОЛОДОМОРУ
|
Після служби в Червоній Армії Яків Дробот повернувся в село непізнаваний: ні на своїх п’ятьох братів-сестер не схожий, ні на батька, якого називали в селі “святим” чоловіком, бо читав церковні книжки і вдовував. Такий же гостроязикий і веселун, але зовсім “почервонілий”: мав і книжечку комуніста, і балачки одно про комуну, де всі рівні і в достатку, вів з фанатичною вірою. І коли в 1928 році почали організовуватись колгоспи, він заснував “Незаможник”: об’єдналося 12 господарств і 4 батраки, усуспільнили 6 коней, хомута і одну корову, мали до сотні десятин землі. Спершу — добровільно, а потім на клич “дайош колективізацію” — пішло й поїхало. З району і вище прибували представники і вели агітацію, бувало з деким і до ранку — під замком у коморі чи в школі. Однак з шести утворених у Великому Хуторі колгоспів “Незаможник” вирізнявся переважно добровільним вступом. І це було приємним винятком, бо кампанія виявлення куркулів, “нещадної більшовицької відсічі підкуркульникам і петлюрівцям” набирала обертів. У Хуторі вона першими захопила степовиків — з тих, хто завдяки столипінській реформі обзавівся землею й навкруг села звив свої заможні хутори – господарства. Та нещадна машина трясла їх як грушу, і сипались степовики сім’ями — хто на Соловки, хто бездомним попідтинню. Ще тоді Яків Дробот подав руку допомоги степовикам: їхні хати переносили в село, а от Панаса Слинька, Савку Реву, Шепеля прийняв у колгосп: Уляна Чепігу, який мав свою лобогрійку і вона витягла аж на затятого куркуля, врятував від Сибіру. Так Улян став передовим колгоспником-машиністом парової машини і вірним другом Якова.
