Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Козорізи. Історія роду

Де столиця Козорізів?

Наприклад, у так званому Рум’янцевському описі Лівобережної України, датованому   1767-1969  роками, згадується село Козорізівка, що належало до другої  Почепської сотні Стародубцівського козацького  полку (нині це невеличке село знаходиться на  території Брянської області Російської Федерації). Хутір Козорізівка, який належав до Голтвянського повіту (територія Полтавщини), також  згадується у описі Київського намісництва, датованого 1787 роком.  Хутір належав дружині військового товариша Зарудного Ганні, а мешкало в ньому  52 душі. Там же знаходимо  згадку про  поселення якогось козака Козоріза (1 хата), що відносилося до села Перервинець Яблунівської сотні Лубенського полку. Ще один хутір Козорізівка існував на річці Громокля, поблизу міста Бобринець (нині Кіровоградська область).

Очевидно, після того, як Катериною II було зруйновано Запорізьку Січ і ліквідовано полковий устрій, багато козаків почали шукати осідку на  незайнятих  землях і засновувати там невеликі слободи та хутори. На жаль, більшості з них уже не існує, а ті, що залишилися,  безнадійно вимирають. Це стосується і хутора Козорізи, що належить до Перервинцівської сільської ради Драбівського району Черкаської області.  До речі, невелике село з такою ж назвою існує й у Брацлавському районі Вітебської області, на території Білорусі. Очевидно, воно теж було засноване українськими козаками, серед яких були Козорізи. Але це лише здогадки, бо  відшукати  справжню історію цього села  не вдалося.

Натомість у 2008 році мені довелося вперше побувати у хуторі Козорізи, що на Черкащині й безпосередньо від жителів цього ще населеного пункту дізнатися про його історію.  За однією з місцевих легенд, яку мені повідав колишній вчитель і мешканець цього хутора  Василь Іполитович Талан, Козорізи були  засновані козаком  Власом Івановичем Козорізом, який мав двох синів – Петра та Івана. Від них і пішла назва хутора. А козацьке походження його засновника підтверджує той факт, що Власа Козоріза хоронили за давнім козацьким звичаєм — із шаблею, яку поклали до труни. У 2008 році один із нащадків ймовірного  засновника Козорізів, його онук, Григорій Петрович Козоріз, 1923 р.н., ще мешкав у селі Білоусівка Драбівського району.

Ще одну легенду про заснування хутора Козорізи мені розповіла його корінна мешканка, 82-річна Надія Степанівна Пучка. За її словами, раніше хутір Козорізи нібито  називався Пучками, бо тут багато проживало людей з такими прізвищами. Але були серед них і два заможні  брати – Яків та Семен Козорізи. Коли  почали ділити землю (Надія Семенівна уточнює, що було це ще до революції), до Якова Козоріза попросилися на постій заїжджі інженери — чи то землеміри, чи то картографи. Господар погодився безкоштовно надати  їм дах над головою і забезпечити харчуванням, але за умови, що вони  дадуть хутору назву Козорізи і нанесуть її на карту. Так і було зроблено, після чого і з’явилася теперішня назва хутора, яка перекочувала в  офіційні документи. Проте старі мешканці ще довго називали цей хутір  Пучками, а один з його  кутків і досі носить таку назву.

По-різному склалася доля братів Козорізів, які колись жили у однойменному хуторі. Але вона дуже схожа на трагічну долю багатьох  українських селян, які стали заручниками свого неспокійного часу. За переказами місцевих жителів, під час колективізації Яків Козоріз був розкуркулений і виселений до Сибіру, де й загубився його слід. А Семен Козоріз ще до цих бурхливих подій  встиг із сім’єю виїхати на чужину, теж за Уральські гори, залишивши добротну хату і все нажите майно. Нині на тому місці, де колись вирувало життя хліборобської  родини, непролазні чагарники, над якими височіє до половини спиляний осокір, а від колись багатолюдного хутора залишилося не більше десяти хат.  Тай то половина з них дише пусткою 

У Перервинцівській сільській раді, до якої адміністративно належить хутір Козорізи, мені вдалося дізнатися, що у 1943 році в ньому нараховувалося  44 будинковолодіння, у яких мешкало 250 осіб. Була у хуторі і своя школа, і свій колгосп, та про все те  залишилась одна згадка. У 2008 році, коли я  відвідав цей хутір, у ньому мешкало лише п’ятеро пенсіонерів, серед яких я зустрів і 72-річну Лідію Іванівну Козоріз – єдину, хто носить тут таке прізвище. З болем у серці вона розповідала мені про те, яким раніше був хутір Козорізи і стільки в ньому жило людей. Але свого часу населений пункт  оголосили неперспективним, і він почав занепадати. Розросталися лише два сільські цвинтарі, за якими тепер уже ніхто не доглядає.

Нині у Козорізах немає ні школи, ні магазина, ні телефонного зв’язку. Щоправда, свого часу до хутора від села Перервинці було прокладено дорогу з твердим покриттям, яка тепер уже нікому не потрібна. Більшість козорізівчан вже давно перебралися у сусіднє село Перервинці, ближче до цивілізації,  де й доживають свого віку, або ж подалися освоювати далекі і близькі міста. Цьому сприяло і те, що на початку XX століття через хутір Козорізи  пройшла залізнична гілка сполученням Гребінка-Золотоноша, яка  вивезла у світ багато козорізівчан. Не дивно, що нащадки вихідців із цього причумгацького хутора            ( розташований він на лівому березі болотистої річки Чумгак) сьогодні мешкають і в Києві, і в Черкасах, і в Золотоноші, і навіть у Москві. Але, безперечно, їхнє коріння тут, у центральній Україні. Це підтверджує і інформація, яку мені вдалося отримати за допомогою   адресно-довідкових бюро обласних управлінь у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб МВС України. На їхню адресу мною було направлено кілька запитів  з проханням надати інформацію про кількість осіб, що носять прізвище Козоріз та Козорез і ось що з’ясувалося:

– у Харківській області  (станом на 19.02.2009)  мешкало 60 осіб з прізвищем  Козоріз і 49 з прізвищем Козорез. Зокрема, у Харкові – 45, у Харківському районі – 16 осіб, у Золочівському – 8, в Ізюмському і Лозівському районах – по 5.

– У Полтавській області (станом на 08.05.2009) мешкало 189  осіб козорізівського роду, зокрема, в м.Гребінка – 25, в м.Лубни – 13, в м.Полтаві та Комсомольську – по 10, в с. Малехи Чорнухинського району – 9, в с. Вирішальне Лохвицького району – 6, в с.Вербки Семенівського району – 5 осіб і т.д.

– У Чернігівській області (станом на 25.05.2009) мешкало 78 Козорізів (32 чоловіки і 46 жінок), зокрема 28 осіб – у Ніжинському районі, 18 – у Борзнянському, 7– у місті Чернігові.

– У Черкаській області ( станом на 19.02.09) мешкало близько 700 осіб (!) з прізвищем Козоріз, а найбільше у Драбівському та Уманському районах і в м.Черкаси.

    Наведена інформація однозначно вказує на те, що все-таки столицю козорізівського роду слід шукати  саме на Черкащині, де мешкає найбільше людей з таким прізвищем і, скоріше за все, цією столицею є село Перервинці на Драбівщині, про яке я вже згадував. Принаймні, в Україні і за її межами я не знайшов жодного іншого населеного пункту, де б протягом тривалого часу так компактно проживали Козорізи. За інформацією Перервинцівської сільської ради, на початку 2009 року на території села мешкало  близько 100 осіб з прізвищем Козоріз, у тому числі 15 дітей. І хоч далеко не всі з них вважають себе родичами, неспростовні історичні факти свідчать про те, що цей рід має спільне коріння, яке сягає середини XVIII століття.