Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Козорізи. Історія роду

Родом з Великого Хутора

 

Так, під номером 17 у сповідальній книзі  записана родина Савки Матвійовича ( за оригіналом Матвійового сина) Козоріза (55 р.), який мав дружину Євгенію Гаврилівну (52), а також трьох дітей: Олексія (25), Домнику (15) та Тетяну (12). На цей час Олексій уже був одружений і мав свою родину: дружину Мар’яну Мойсеївну (24) та синів Якова (4) і Лаврентія (1).

 Ще одна родина Козорізів записана під номером 64. Це Андрій Матвійович Козоріз (46), його дружина Євдокія Степанівна (44), а також їхні діти: Савка (18), Трифон (9), Тимофій (4) та найстарший із синів Кирило (21), який був одружений і мав дружину Марію Матвіївну (21). (ЦДІАУ, Ф.127, опис 1017, спр.7, листи 4, 13. )

Як склалася доля більшості членів названих родин, на жаль, нічого не відомо, проте  у ревізькій казці Великого Хутора, датованій 22 березня 1835 року, серед інших селян зустрічаємо прізвище  Кирила Андрійовича Козоріза (53 років), його дружини Дарини Іванівни (46) та  їхнього сина  Онисима (29). Очевидно, Кирило Козоріз був одружений вдруге, оскільки, як ми пам’ятаємо, його першу дружину звали Марією. Про її долю нічого не відомо. Також не відомо хто був матір’ю Онисима Козоріза, який народився приблизно у 1806 році: Марія чи Дарина? Але, як свідчать записи у ревізькій казці, станом на 1835 рік Онисим уже мав  дружину Палагею (27) і дітей Анастасію (8) та Феодору (2). Тобто, одружився він приблизно у 1826-27 роках.

Крім цього з  ревізької казки дізнаємося про смерть молодшого брата  Кирила Андрійовича Козоріза — Трифона                (записано Трохима),  який  помер у 1830 році. У нього  залишилася дружина Тетяна Федорівна (42) та п’ятеро  дітей: Дмитро (17), Марфа (14), Ганна (12), Уляна (10)  і наймолодший Павло (8). (Держархів Черкаської області, Ф.402, опис 1, спр. 20, стор. 392-450).

Отже, перший висновок, який напрошується після ознайомлення з цією інформацією, полягає в тому, що до Великого Хутора Козорізи переселилися десь  на рубежі XVIII-XIX століть і це були представники однієї родини. Нащадків цієї родини зустрічаємо і у сповідальній відомості Палагеївської церкви с. В.Хутір за 1842 рік. Зокрема, з неї дізнаємося про смерть Кирила Андрійовича Козоріза, оскільки його дружина Дарина Іванівна Козоріз (58 р.) на цей час уже згадується як вдова. Тобто, Кирило Козоріз помер приблизно у 60-річному віці, а його син  Онисим (40) з дружиною  Палагеєю Федорівною              (34) та  трьома дітьми — Анастасією (14), Феодорю (8) та Дмитром (4), як і раніше, жили біля матері.

Інша вдова, Тетяна Федорівна Козоріз (49), теж мешкала разом із своїми дітьми: Марфою (24), Ганною (22), Уляною (22) та Павлом (17). Біля них жив і найстарший син Дмитро Трифонович Козоріз (27), який  на цей час уже був одруженим і мав  дружину Ганну Никифорівну (25). 

( Держархів Полтавської обл., Ф.706, опис 3, спр.44, листи 168,175).

Ще одне важливе джерело — метрична книга Палагеївської церкви за 1842 рік.  У ній знаходимо запис від 7 листопада 1842 року, з якого дізнаємося, що  ”Села Великого Хутора Графа Василия Петровича Завадовского крестьянин Андрей Дмитриев Сотник, 20 лет, православного вероисповедания сочетался первым браком с крестьянкой сего села и владельца Марфой Трифоновой дочерью Козориз, православного вероисповедания первым браком, 24 лет. Поручителями по жениха были жители Великого Хутора графа Завадовского крестьяне Петр Дмитриев Сотник и Никита Прокопиев Омелюх, по невесты — сего же села и владения крестьяне Демид Федоров Лопатка и Артемий Дмитриев Лопатка. Таинство венчания совершил Палагеевской церкви священник Павел Иванович Корниевский с исполняющим должность дячковскую Сандыгой и пономарем Стефаном Базилевичем”.

При уважному ознайомленні з цими документами у них можна помітити деякі неточності. Зокрема, вони стосуються віку згадуваних осіб та їхніх імен, які у різних джерелах зазначаються дещо по-різному. Нічого дивного в цьому немає, оскільки на той час практично всі мешканці Великого Хутора були неграмотними й не мали ні паспортів, ні свідоцтв про народження. А тому записи у сповідальних та метричних книгах часто робилися з їхніх слів і не завжди відповідали дійсному стану речей.  Втім, ці помилки не вплинули на загальний зміст документів, які, попри все, залишаються важливим генеалогічним джерелом. На жаль, відсутність подібних  джерел (метричних та сповідальних книг) за інші роки не дозволяє повністю прослідкувати генеалогію великохутірської гілки роду Козорізів і породжує кілька проблемних  питань.

Одне з них стосується «нестиковок» між перервинцівськими і великохутірськими родами Козорізів, які згадуються у сповідальних відомостях цих двох сіл. Між ними немає спільних осіб, які б підтверджували наявність прямих родинних зв’язків. Тому остаточно не вдалося з’ясувати звідки ж походили і коли саме переселилися до Великого Хутора нащадки Матвія Козоріза та  де  жив він сам. Тим більше, що його  немає у жодному з відомих списків мешканців села Перервинці та Великого Хутора.

Інше проблемне питання викликане відсутністю точних  документальних даних про роки життя та  походження мого прапрадіда Семена Козоріза, який був батьком Данила Семеновича Козоріза. Очевидно  Семен Козоріз народився уже після 1842 року, оскільки у сповідальній відомості Палагеївської церкви за цей рік він ще не згадується. В такому разі не важко вирахувати, що його батьком міг бути  один із нащадків Трифона  Андрійовича Козоріза — Дмитро, який станом на 1842 рік уже був одружений, але ще не мав дітей ( див. вище).  Тобто Семен Козоріз  народився десь між 1842-1846 роками, а близько 1865-1868 років з’явився на світ і його син Данило Семенович, про якого я згадував на самому початку цього нарису. Відомо, що дружиною Козоріза Данила Семеновича була  Оришка Семенівна, яка  народилася у 1868 році. Відповідний запис про це міститься у побудинковій книзі с. В.Хутір за 1940-й рік.

Чи мав Семен Козоріз інших дітей крім Данила, скільки саме і  ким вони були,— нічого не відомо. Можливо, певну ясність у це питання допомогли б внести сповідальні або метричні книги Палагеївської церкви  за другу половину XIX століття, але, на жаль, вони не збереглися і всі мої зусилля, спрямовані на пошук цих документів, результатів не дали. Натомість в держархіві Черкаської області вдалося натрапити на документ, в якому зафіксований перелік заможних селян Великого Хутора, які у 1916 році мали тут вітряки і сплачували з них збори до земської казни. Серед інших осіб у тому списку згадуються Козоріз Захарій (Захар) Павлович і Козоріз Феодосій Петрович. Причому, останній володів чи не найкращим вітряком у селі, який мав жорновий камінь на 8 четвертей і оцінювався Золотоніським земством у 500 крб.

Чиїм нащадком був Феодосій Козоріз і як склалася його доля, встановити не вдалося. Не виключено, що у 30-х роках він був розкуркулений і разом із сім’єю висланий на Північ, бо до війни в селі не було жодного  представника цієї родини.  Що ж до Захара Козоріза, то, скоріше за все, він був нащадком  уже згадуваного Трифона Андрійовича   Козоріза, який мав двох синів — Дмитра і Павла.  У 1842 році Павлу було 17 років і можна припустити, що Захар Павлович Козоріз був його сином. Про його життєвий шлях також практично нічого не відомо, за виключенням того, що у Захара Козоріза був син Костянтин, 1922 року народження, який, за спогадами батька, до війни мешкав на нашому дворищі, а пізніше виїхав працювати на Донеччину. Там його і застала війна, звідти він пішов на фронт та й не повернувся. Єдина документальна згадка про Козоріза Костянтина Захаровича міститься у Книзі Пам’яті України, де сказано, що він пропав безвісти у грудні 1943 року, як і багато інших його земляків. Серед них також зустрічаємо таких вихідців з Великого Хутора:

Козоріз Іван Євдокимович, 1910 р.н., призваний   Молотовським РВК м.Києва у червні 1941 р., загинув у  листопаді 1943 р., похований у с.Велика Лепетуха Херсонської області; Козоріз Василь Євдокимович, 1920 р.н., призваний Ізюмським РВК Харківської області у червні 1941 р., пропав безвісти в листопаді 1942 р.; Козоріз Юхим Іванович  1912 р.н., мобілізований у 1941 р., рядовий, загинув у 1941 р...

І це далеко не повний список Козорізів, які мешкали у нашому селі в першій половині XX століття або мали великохутірське походження. Бо за моїми даними до війни у В.Хуторі   нараховувалося щонайменше сім  родин Козорізів, три з яких були пов’язані прямими родинними узами. Насамперед, це нащадки мого прадіда Данила Козоріза і його дружини Оришки, які мали четверо синів і стільки ж дочок.  Усі вони мешкали неподалік Лісунової греблі (нині це будинковолодіння №91 по вулиці  Леніна, де мешкають мої батьки), а коли стало зовсім тісно, десь на початку 30-х років минулого століття два старші брати зі своїми сім’ями переселилися в інші частини села:  Антон — на Новоселицю, а Іван — на Майдан. Для останнього це переселення далося дуже важко, бо залишав він родинне гніздо із сльозами на очах. Але життя диктувало свої умови і ніхто не смів йому перечити. Одна за одною повиходили заміж і їхні сестри, які також залишали батьківське обійстя. За традицією на батьківському дворищі  залишився наймолодший з братів, Герасим — батько мого батька і мій дід. Та недовго довелося господарювати Герасиму Козорізу, бо  згодом розпочалася війна і його забрали на фронт, з якого він так і не повернувся. Залишилися без господарів і інші родини, які мешкали на нашому кутку.

Загалом, до війни наш куток (нині це відрізок вулиці Леніна від Лісунової греблі до Шитякового яру) був досить багатолюдним.  Побудинкові книги Великого Хутора  за цей період говорять, що у 1940 році у цій частині села мешкало  38 сімей, в яких нараховувалося  182 особи. Таке перенаселення було викликане, насамперед,  наявністю тут родючих ґрунтів та близькістю природного водоймища – болотистої річки Золотоношки. Вона не тільки напувала вологою городи великохуторян, а й давала осоку та рогіз для їхньої худоби, очерет для покрівель і звичайно ж, дозволяла ловити рибу, яка трохи урізноманітнювала небагате селянське меню.  Отож, ті, хто переселявся до В.Хутора, намагалися оселитися саме у цій частині села, й така тенденція   простежувалася до останнього часу. Втім, за останні кілька десятиліть багато старших мешканців нашого кутка померли, а молодші в пошуках роботи виїхали за межі села, переважно в Черкаси.  На  початок 2009 року на цьому відрізку вулиці  мешкало лише 46 осіб, переважно пенсіонерів. Серед них — і мої батьки Петро Герасимович та Ольга Василівна.

Про що свідчать такі демографічні зміни, мабуть, зрозуміло без зайвих пояснень: cело катастрофічно старіє і вимирає. Тому я й намагаюся за будь-яку ціну зберегти пам’ять про своїх односельчан, і в першу чергу  — про своїх далеких і близьких родичів, які колись жили чи ще живуть у Великому Хуторі.  Про те, який вигляд мала одна з гілок мого роду, що  бере початок ще з середини XVIII століття, дивіться у додатку №1.

 

 

.