Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Козорізи. Історія роду

Наша рідня: Орли, Приймаки, Піскуни та інші

Моя бабуся, Козоріз Катерина Іванівна, походила   з козацького роду Орленків-Орлів, які поселилися на великохутірських землях ще в середині XVIII століття.  Інформацію про це я знайшов у Рум’янцівському описі Великохуторянської слободи, датованого 1769 роком. Зокрема, там сказано про двох братів Орленків — Степана та Івана, які близько 1754 року переселилися до згаданої слободи із села Денисівки Пирятинської сотні Лубенського полку.

У 1842 році у Великому Хуторі мешкало три родини Орлів, серед яких згадуються глави сімейств: Орел Василь Іванович  (29 р.), Орел Максим Григорович (31 р.) та Орел Іван Леонтійович (52 р.). Очевидно,  хтось із них і був предком моєї бабусі, якій у 1908 році дали життя  Іван Іванович Орел та Харитина Орел, його дружина. Про цих людей залишилися дуже туманні спогади. Наприклад, мій батько пригадує лише похорони свого діда, Орла Івана Івановича, який помер близько  1936 року. До речі, так само звали і його сина, 1914 р.н., який мав дружину Саньку (Олександру). Досі у селі мешкає одна з їхніх дочок,  Колотило  Катерина Іванівна.

  Крім цього у баби Катерини були  ще й дві сестри —  Галька і Дунька ( по вуличному). Галька вийшла заміж за Сіпка Мину Юдовича із села Хоружівка, а Дунька стала дружиною Лісуна Демида Михайловича, що також мешкав на нашому кутку біля Лісунової греблі.

Що ж до моїх предків по материнській лінії, то тут теж вдалося з’ясувати  багато цікавих фактів.

Мій дід, Приймак Василь Йосипович, про якого я уже згадував, народився у 1914 році у Великому Хуторі й походив з бідняцької сім’ї. Дивом збереглося свідоцтво про його народження, з якого видно, що батьками діда Василя були Приймак Йосип Тимофійович та Приймак Мелашка Юхимівна, за національністю українці. А от коли вони народилися і померли – у свідоцтві не вказано. Та в пам’яті рідних відбилося, що Йосип Тимофійович і Мелашка Юхимівна рано пішли із життя, залишивши  сиротами п’ятьох дітей. Крім сина Василя у їхній родині було ще й четверо дівчат: Степанида, Тетяна, Васька і наймолодша Ольга. Про те, як склалася їхня доля, сьогодні вже нічого не відомо.  А от Василь після смерті своїх батьків пристав у прийми до Піскун Наталки Опанасівни (моєї бабусі),  з якою вони народили двох дітей: Ольгу (1936 р.н.), мою матір, та  Миколу (1939 р.н.), який доводиться мені дядьком.

Ще один важливий документ, який залишився після діда Василя, – це його  військовий квиток  № 666175. Саме з нього я дізнався, що у 1926 році мій дід закінчив 5 класів неповної середньої школи в с. Великий Хутір і до армії працював у колгоспі чоботарем. Із жовтня 1936 по жовтень 1938 року він проходив службу в 68-му кавалерійському полку станковим кулеметником, а  25 червня 1941 року Золотоніським РВК був мобілізований на фронт, де  воював у складі того ж 68-го кавалерійського полку помічником командира взводу. Пізніше дід Василь був командиром мінометного розрахунку у складі 214 гвардійського стрілецького полку, а з 6 березня 1945 по 14 квітня 1945 р. він воював   уже у  складі  2 механізованої бригади. Війну закінчив у Австрії і був демобілізований 15 жовтня 1945 року. 

Дід Василь мав  три легкі поранення і кілька  нагород, зокрема, медалі “За відвагу” і “За перемогу над Німеччиною”. Але я не бачив, щоб він коли-небудь одягав ці нагороди, навіть на День Перемоги. Напевне, дід як ніхто інший знав ціну тієї перемоги. Тому й про війну не любив розповідати, коли його про це просили.

Запам’ятав я його з цигаркою в зубах (дід курив тільки “Біломор”) і у вельветовому піджаку, якого він чомусь дуже любив. А ще, як і більшість справжніх фронтовиків, любив він випити чарчину і любив нас, своїх онуків, бо завжди тримав для нас смачненький гостинець із свого саду...

Дивно, що через стільки років ці спогади дитинства і досі гріють душу, ніби довелося пережити їх тільки учора. І важко усвідомити, що  діда Василя вже давно немає на цьому світі, бо  помер він 11 листопада 1978 року і похований на сільському кладовищі, де знайшли свій спочинок більшість наших далеких і близьких родичів. Буваючи у Великому Хуторі, обов’язково відвідую це святе місце, аби  бодай подумки вклонитися їхній світлій пам’яті. Тому  не можу не сказати кілька слів і про те, в  якому стані знаходиться це кладовище, а точніше, комплекс поховань, що  складається з чотирьох ділянок загальною площею близько 7 гектарів.

Найбільша і найдавніша з них, очевидно, була закладена ще  в  ХIХ столітті, оскільки на цьому кладовищі вже давно нікого не хоронять, а про колишні поховання тут нагадують лише порослі травою і бузком бугорочки землі. Утім один з цих бугорочків трохи вирізняється своїми розмірами і нагадує братську могилу. За спогадами старожилів села, то таки справді братська могила, а поховані в ній три брати Омелюхи, розстріляні більшовиками у 20-х роках минулого століття. Жили вони в степу і були такі бідні, що  навіть хліб різали мотузкою. Але мали кілька десятин землі, які і тримали їх на цьому світі. Під час громадянської війни одного з братів забрали у гайдамацьке військо гетьмана Скоропадського, а коли в село зайшли більшовики, то без суду і слідства розстріляли всіх братів. Про це мені розповідала одна із старих мешканок села  Євдокія Рева.

Ліворуч від цієї ділянки через дорогу знаходиться ще одне старе кладовище, на якому подекуди збереглися огороджені могили та металеві хрести. Частина з них ковані, що вказує на їхній солідний вік.  За моїми розрахунками, ця ділянка кладовища була закладена десь у 20-х роках минулого століття й  використовувалася до середини  50-х років. На жаль, густі чагарники не дозволяють навіть візуально встановити кількість поховань на цій ділянці, а розчистити та впорядкувати її чомусь ніхто не береться.

Ще одна кладовищенська ділянка, яка нараховує понад 500 поховань, була закладена  у середині 50-х років минулого століття і активно використовувалася до 1995 року. Це видно із надписів на надгробках, які вказують на роки життя похованих.  Тоді ж, у середині 90-х років поруч було відкрито четверту, найновішу,  ділянку для захоронень, яка діє і досі. Тут вдалося нарахувати понад 260 поховань. Обидві ділянки відносно доглянуті, а на більшості могил встановлені гранітні пам’ятники та металеві хрести з табличками про роки життя великохуторян. Так що при бажанні по них також можна вивчати історію того чи іншого роду, чим, власне кажучи, я і скористався, проводячи свої генеалогічні дослідження.

 На жаль, дослідження великохутірських кладовищ (а їх у селі аж 5) не завжди давали   очікувані результати. Наприклад, на жодному з них мені не вдалося знайти  могилу свого прадіда Піскуна Опанаса Матвійовича, про якого  я вже згадував на початку цього нарису. Але вдалося з’ясувати, що народився він у 1881 році, а помер у 50-х роках минулого століття. У 1940 році його прізвище ще згадувалося у побудинковій  книзі с. В.Хутір, як тестя Приймака Василя Йосиповича.

Опанас Матвійович Піскун мав дружину на ім’я Параска, з якою вони народили  п’ятеро дітей: Терентія, Миколу, Горпину, Марфу та Наталку, мою рідну бабусю. Також вдалося з’ясувати, що  батьком діда Опанаса був  Піскун Матвій Йосипович, заможний селянин-власник, який до революції мав у Великому Хуторі вітряка та більше 11 десятин землі, а його батько, Йосип Піскун, був старостою Палагеївської церкви, на яку жертвував особисті заощадження. За це у 1868 році   його було нагороджено грамотою єпархіального начальства, про що  повідомляли  «Полтавські єпархіальні відомості».

Дуже шкодую, що свого часу мені не вистачило мудрості розпитати про історію роду Піскунів бабу Наталку, яка прожила  84 роки і, безперечно, могла б повідати багато цікавого (народилася вона 20.05.1911 р., померла 30.12.1995 р.). Давно померли і її брати та  сестри про яких я вже згадував. Терентій жив у місті Золотоноша й помер у 60-х роках минулого століття, похований у Великому Хуторі, де наша сім’я й досі доглядає за його скромною могилою. А Микола жив у селі Ковтунах Золотоніського району і помер тут у 2004 році. Ще раніше відійшли за межу вічності  Марфа і Горпина. Перша була заміжжю за Михайлом Куницею з нашого села, а  Горпина — за Іллєю Міхеєм, який був священиком і після війни один час служив  у Великохутірській та  в Безбородьківській церквах.

Чомусь запам’яталося, як у далекому дитинстві ми з матір’ю їздили у гості до баби Горпини в село Безбородьки і ночували у її тісній приземистій хатинці, що стояла під самим лісом. Тоді мені здалося, що баба жила  у великій бідності і крім нас  у неї не було жодної рідні. Уже пізніше я дізнався, що в баби Горпини було троє  синів: Михайло та Іван, які   після війни проживали у місті Майкоп, а найстарший із синів Міхей Володимир Ілліч, 1904 р.н., пропав безвісти на війні у 1944 році.

 Уже після смерті баби Наталки серед інших паперів, що дісталися їй у спадок від своєї сестри, я знайшов  пожовтілу від час листівку, відправлену Володимиром Міхеєм своїй матері та братам: “Добрый день, дорогие мама и братья Миша и Ваня. Передаю я вам свой горячий привет и желаю успеха в вашей жизни. Сообщаю вам, что я еду на фронт и посылаю открытку… За меня не беспокойтесь. Еще не известно, какая участь настигнет меня. С тем до свидания. Целую крепко”.

За поштовим  штемпелем вдалося встановити, що листівка була відправлена із м.Саратова 22 серпня 1943 року і, очевидно, це була остання звісточка матері від сина, який не повернувся додому. Не випадково баба Горпина, а потім і баба Наталка  зберігали той клаптик паперу усе своє життя як найдорожчу реліквію. Для мене ж та листівка стала ще одним  нагадуванням про трагічну  долю мого рідного дідуся Козоріза Герасима Даниловича, який також пропав безвісти на тій війні, навіть не встигнувши написати додому свого прощального листа.