Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Козорізи. Історія роду

У пошуках дідової могили

А з батькових та бабусиних розповідей ми знаємо, що до війни дід Герасим служив у прикордонних військах (був інструктором собаківництва), мабуть, тоді ж, під час армійської служби,  він і сфотографувався: у військовому кашкеті, з портупеєю через ліве плече і з якимось невимовно тривожним поглядом. Може, вже тоді він передчував, яке випробування випаде на його долю і долю мільйонів співвітчизників, що поклали своє життя у нерівній боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками. Втім, де це сталося і за яких обставин – достеменно  не відомо.

За сімейними переказами, дід Герасим загинув під час оборони Дніпра, в районі села Василиця (а може, Василівка) Кобеляцького району, де у серпні-вересні 1941 року точилися запеклі бої. Вже після війни його рідним про це розповів один з мешканців нашого села Петро Удовиченко, який воював разом з дідом, був тяжко поранений і дивом вижив у тій м’ясорубці, коли  майже беззбройну піхоту кидали у контратаки  проти переважаючих сил противника. За його словами, після однієї з таких контратак дід і не повернувся з поля бою. Пізніше у книзі спогадів “Роки війни” маршала А.Гречка, я прочитав про те, що ж насправді відбувалося  на кременчуцькому плацдармі у 1941 році й чому так багато там поклали  людських життів.

 “Ворог не зупинявся ні перед якими жертвами, щоб прорватися до переправ. Він кинув проти наших військ свіжі піхотні з’єднання, велику кількість танків. Наші бійці мужньо відбивали ворожі атаки й самі переходили у контратаки лише з гвинтівками і гранатами. Підтримувати піхоту було нічим. А для боротьби з танками, як і раніше, не вистачало бронебійних снарядів.... Гітлерівці навели дві переправи і вже до 6 вересня зосередили на кременчуцькому напрямку крупні сили. В цих несприятливих умовах 38-а армія могла б зробити багато, якщо б перейшла до жорсткої оборони. Але командуючий фронтом (маршал С.К.Тимошенко, - В.К.) вимагав за будь-що  наступати, а не оборонятися. При цьому він давав вказівки, щоб наступ був тільки фланговим, а не лобовим....Розкидані сили 38-ї армії танули під натиском зосереджених ударів ворога і відходили в різних напрямках від плацдарму...  Уже до кінця 6 вересня для військ 38-ї армії, які діяли в районі кременчуцького плацдарму, виникла загроза бути розсіченими на ізольовані частини...” 

Так воно і сталося. 15 вересня 1941-го року перша й друга танкові групи німців замкнули кільце в районі населених пунктів Чорнухи - Лохвиця - Лубни, оточивши основні сили Південно-Західного фронту. У кільці виявилися 5-а, 26-а, 37-а армії й частково частини 21-ї та 38-ї армій а також  штаб фронту —  всього близько півмільйона осіб. Лише невеликій частині підрозділів  вдалося вирватися з ворожого оточення і пробитися на схід, більшість же солдатів та офіцерів   потрапила в полон і була  кинута  у концтабори, якими була густо усіяна полтавська земля. Тільки у так званій “Хорольській ямі” утримувалося близько 200 тисяч військовополонених, з яких 91 тисяча загинула від холоду, голоду і знущань.

Я часто думаю, що, можливо, серед тих військовополонених  був і мій дід Герасим. Адже його однополчанин, який приніс у село звістку про загибель діда, мертвим його не бачив і стовідсотково підтвердити факт смерті не міг. До того ж, у офіційних документах, які мені вдалося знайти на сайті www.obd-memorial.ru (Обобщенный банк данных, содержащий информацию о защитниках Отечества, погибших и пропавших без вести в период Великой Отечественной войны и послевоенный период)  записано, що “Козоріз Герасим Данилович, червоноармієць, рядовий,  бп, 1908 р.н., був призваний Золотоніським РВК в травні 1941 р., направлений на фронт і пропав безвісти у листопаді 1941 року”.

Це дещо не збігається з тими даними, які свідчили про його загибель на кременчуцькому плацдармі, адже основні бої тут тривали у серпні-вересні 1941 року, а в  листопаді лінія фронту проходила  вже далеко за Харковом. 

На жаль, у зведеннях радянського командування про втрати серед рядового та сержантського складу за цей період дуже мало інформації про місця загибелі та захоронення  червоноармійців.  І це цілком зрозуміло: у 1941 році Червона армія відступала на всіх фронтах  і несла величезні втрати, тому  ніхто не рахував ні вбитих, ні поранених, ні пропалих безвісти,  а тим більше не фіксував місця їх поховання. Це пояснювалося й тим, що багато червоноармійців з вини бездарного командування потрапляли в полон і ці втрати воно маскувало пропалими  безвісти. Адже, за словами Сталіна, у нас не було полонених, а були зрадниками, і їм не було місця серед героїв тієї війни. 

Багато разів я робив спроби відшукати хоч якусь інформацію про долю свого діда, писав запити у різноманітні архіви, зокрема до Центрального архіву Міністерства оборони (м. Подольськ РФ). Та все марно. Встановити обставини його загибелі або хоча б приблизне місце поховання так і не вдалося.  Щоправда, вдалося з’ясувати, що серед 9,5 мільйонів захисників Вітчизни, які занесені до Узагальненого  банку даних загиблих і пропалих безвісти, значаться 72 особи з прізвищем Козоріз і 244 особи з прізвищем Козорез. Серед них і рідний брат мого діда - Козоріз Іван Данилович, який  теж пропав безвісти осінню 1941 року. Останнім місцем його служби було місто Прилуки, п/п 53/4.

Таким чином, з трьох рідних братів, які до війни жили у Великому Хуторі, залишився лише Козоріз Антон Данилович (1894 – 1972). Але й після таких непоправних втрат гілка нашого роду не засохла, бо її продовжувачами стали сини й онуки тих Козорізів, що колись складали одну велику і дружну родину. І саме про  них моя наступна розповідь.