Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Козорізи. Історія роду

Доля повоєнного покоління

Був у родині Козорізів ще один син, Павло, який  помер молодим і, на відміну від своїх братів,  не залишив після себе нащадків, бо був неодруженим.

У найстаршого з братів, Козоріза Антона Даниловича, було шестеро дітей, двоє з яких померли у дитинстві, у Івана Даниловича – п’ятеро, а у Герасима Даниловича – лише троє, з яких наймолодший, Микола, помер трирічним у 1941 році (див. додатки 2-4).

 Загалом, післявоєнне покоління Козорізів нараховувало  11 осіб, рідних та двоюрідних братів і сестер, які жили у Великому Хуторі. Тут вони одружувалися, народжували дітей, пестили онуків, а кому пощастило більше, то й правнуків. Життя проходило у постійній роботі й щоденних клопотах, які перемежовувалися то радісними, то сумними подіями. Раділи, коли у когось народжувалися діти, кликали один одного у куми, а  сумували, коли доводилося хоронити близьких або  рідних людей, які забирали з собою на той світ і частинку спільної родинної історії.

У 1965 році трагічно загинув найстарший з братів —  Козоріз Іван Антонович, якому ледь виповнилося 44. Через вісім років така ж доля спіткала і Козоріза Миколу Івановича, якому було лише 36. Не дожили до пенсійного віку Козоріз Микола Антонович та Козоріз Григорій Іванович, рано померли і їхні сестри Чирва (Козоріз) Катерина Іванівна та  Лебідь (Козоріз) Тетяна Герасимівна. 

На жаль, цей сумний мартиролог можна продовжувати й далі, бо за останні кілька десятиліть померло 10 із 11  представників повоєнного покоління Козорізів, серед яких і мій хрещений батько Козоріз Леонід  Антонович (був він гарним столяром) та троюрідний дядько Козоріз Василь Іванович (один з найкращих сільських пасічників).

Таким чином, сьогодні єдиним представником повоєнного покоління Козорізів є мій батько, Козоріз Петро Герасимович, який пережив своїх набагато  молодших братів та сестер і вже відзначив 78-ліття. Можливо, розгадка його довголіття полягає в тому, що практично все своє життя  батько прожив на рідній землі, по якій ходили ще його діди і прадіди, і ця земля дає йому сили. А може, на цьому світі його тримає незгасима пам’ять про свого батька, який молодим загинув на війні, не встигнувши завершити багато земних справ.

У будь-якому разі, батькову  та  материну присутність на цьому світі я розцінюю як великий подарунок долі, що дозволяє мені і сьогодні  відчувати   живий зв’язок між різними поколіннями нашого роду. А тому опис життєвого і трудового шляху моїх батьків заслуговує на окрему розповідь, яка значною мірою базується на їхніх особистих  спогадах.