Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Козорізи. Історія роду

Козацькому роду нема переводу

Причиною такого раннього ув’язнення стало те, що батько самовільно залишив донецькі шахти, куди його та ще багатьох  таких же 15-річних підлітків після закінчення ФЗУ направила радянська влада. Звичайно, згоди на це самих “фезеушників” ніхто не запитував, їхнім сімейним станом не цікавився, та й  станом здоров’я теж. Тому, не витримавши непосильної праці, частина хлопців повернулася додому, за що й загриміли на 4 місяці за ґрати...

 Батько  не любив розповідати про цей епізод своєї біографії, але, здається, не  тому, що соромився  судимості, а тому, що боляче переживав ту несправедливість, яку йому, напівсироті, довелося пережити  в юності. І все ж після такого “уроку” він більше ніколи не конфліктував із радянською владою, а пізніше навіть отримував від неї почесні грамоти та подяки за доблесну працю, яка вимірювалася тисячами намотаних кілометрів та тоннами перевезених вантажів.

Ще до армії батько закінчив у Золотоноші шоферські курси і з цією професією було пов’язане все його трудове  життя.  З 1951 по 1954 рік він служив у армії на Далекому Сході (був водієм артилерійського тягача), а після цього до самої пенсії “крутив баранку” у місцевому колгоспі. Починав ще на допотопній  “полуторці”, а закінчував свою шоферську кар’єру вже на “ЗІЛу-130”, який, здається, ще й сьогодні несе свою трудову вахту.

У листопаді 1957 році батько одружився з Приймак Ольгою  Василівною, моєю матір’ю, яка також народилася  у   Великому  Хуторі в 1936 році й мешкала на нашому кутку. Не знаю чому, але після одруження батьки відправилися до Казахстану, рік попрацювавши там на будівництві доріг, а потім повернулися додому і влаштувалися до місцевого колгоспу “Гвардія”. З цього часу  мати постійно працювала в рільничій бригаді, де разом з іншими жінками  полола і копала  колгоспні буряки, жала кріп, тіпала коноплі, а батько — шоферував у тому  ж колгоспі. Скупі записи у трудових книжках  моїх батьків  говорять  про те, що їхній  загальний трудовий стаж складає 89 років ( у батька — 48, у матері — 41). І за цими цифрами все їхнє життя.

Не буде перебільшенням, якщо скажу, що колгоспній системі  мої батьки віддали кращі роки свого життя і значну частину здоров’я. Адже, працювати доводилося від зорі до зорі, часто без свят і вихідних, без нормального відпочинку і лікування. Крім  того,  до  1966 року мої батьки, як і всі колгоспники, працювали за самі трудодні та ще й змушені були підписуватися на державні облігації. При цьому вони  ще встигали вести домашнє господарство (корова, кури, поросята), доглядати за городом (70 соток) та виховувати трьох  дітей, які також потребували уваги.

У 1958 році народилася моя сестра Ніна, у 1960 — брат Іван, а ще через 7 років з’явився і я. Таким чином, на початку 70-х років наша сім’я вже нараховувала шість осіб, рахуючи і бабу Катерину, солдатську вдову, яка жила разом з нами, але в окремій хатинці.

До цього часу,  батьки вже встигли збудувати добротний цегляний будинок (у 1972 році), який, щоправда опалювався вугіллям та дровами. Газ у нашому  селі з’явився  тільки на початку 90-х років, тоді ж за рахунок колгоспу було газифіковано і нашу вулицю.

Загалом, починаючи  з 70-80-х років,  життя колгоспників почало налагоджуватися: їм почали платити аванс і зарплату, в  рахунок натуроплати видавали цукор і хліб, нагороджували туристичними путівками, почесними грамотами і навіть орденами.  Одним з таких орденоносців став і мій батько. У 1984 році  його було нагороджено значком  ”Ударник 11-ї п’ятирічки” і занесено на колгоспну дошку Пошани, а в 1991-му, перед самим виходом на пенсію, він отримав орден  ”Знак пошани”. За орден батько і сьогодні отримує 150 гривень доплати до своєї невеликої пенсії, а грамоти та значки так і лежать без діла, як німі символи уже неіснуючої колгоспно-радянської епохи.

Шкода, що ці  ”високі” нагороди уже не зможуть компенсувати йому ні молодості, ні  втраченого здоров’я,  ні чесно зароблених коштів, які “згоріли” на ощадних книжках. Щоправда, в результаті розпаювання  колгоспу батьки отримали у власність по 3,4 гектара землі, яка постійно знаходиться в оренді у  агрофірми “Великий Хутір”. Але, схоже, вони уже так і не відчують себе справжніми господарями  цього багатства, яке колись було мірилом усіх цінностей.

Та все ж я знаю, що, попри всі труднощі і випробування, які випадали на долю моїх батьків-хліборобів, вони не даремно прожили своє життя і з чистою совістю можуть оглядатися у своє минуле. За ними немає зерна неправди, бо за своє життя вони нікого не зрадили і не скривдили, а якщо перед ким і завинили, то вже давно спокутували свої гріхи важкою працею.

Гадаю, не соромно їм і за своїх  дітей, яких вони поставили на ноги, давши кожному добру освіту і путівку у велике життя. Моя старша сестра Ніна закінчила Уманський кооперативний технікум і тривалий час працювала у системі громадського харчування (живе у Черкасах), брат Іван став військовим і дослужився до підполковника (мешкає з родиною у Кременчуці), а мені випала журналістська доля, яка закинула мене аж у Харків, де  я проживаю разом з дружиною Ларисою та сином Олександром.

Так уже склалося, що життя розкидало нас далеко від рідного дому, де кожен  нас уже має свої домівки і свої сім’ї, але при першій  же нагоді  намагаємося провідати батьків, які живуть у Великому Хуторі, допомогти їм по господарству чи просто підтримати добрим словом. І це не просто  моральний  обов’язок перед людьми, які дали тобі життя, а й природне бажання повертатися до своїх витоків, туди, де знаходиться твоя батьківщина, коріння твого роду.

Сьогодні цей рід продовжують представники уже інших  поколінь, які не знають ні воєнного лихоліття, ні труднощів післявоєнного періоду, ні «колгоспного щастя». Серед них великохутірське коріння мають Козоріз Віктор Васильович (1952 р.н.), Козоріз Володимир Васильович (1965 р.н.), Козоріз Василь Миколайович (1958 р.н.), Козоріз Ніна Петрівна (1958 р.н.), Козоріз Іван Петрович (1960 р.н.),  Козоріз Віктор Петрович (1967 р.н.), Козоріз  Володимир  Леонідович (1965 р.н.), Козоріз Олег Володимирович (1985 р.н.) і Козоріз Євгеній Володимирович (1987 р.н.), Козоріз Олександр Володимирович (1989 р.н)., Козоріз Микола Володимирович ( 1992 р.н.).

Сподіваюся, своєю біографією вони впишуть нові сторінки в історію свого козацького роду і хочеться вірити, що йому справді не буде переводу, як немає переводу роду людському.