Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Нариси з історії Великого Хутора

 

Про що мовчать степові кургани?

  У 70-ті роки XX ст. одна з таких знахідок (кам’яна сокира) була виявлена у селі Михайлівка, у глинищі, що прилягає до річки Золотоношка. Іншу  (теж кам’яну сокиру) знайшли на території селища Шрамківка Драбівського району.

 Важливе значення для вивчення давньої історії нашого краю мало й відкриття археологами стоянки стародавніх людей поблизу села Доброничівка Яготинського району (це приблизно за 25 км від Великого Хутора). У 1952 році тут було виявлено поселення первісних людей, яке складалося із чотирьох чітко відокремлених господарсько-побутових комплексів. Знайдені на їх території речові залишки вказують на те, що основним заняттям первісних людей було збиральництво, а також полювання на тварин (мамонтів, північних оленів, зубрів, ведмедів), а свої знаряддя  вони виготовляли з дерева, каменю та кісток. За висновками учених, згаданим поселенням щонайменше 15–12 тисяч років.

Як стверджують археологи, в добу неоліту  Черкаське Подніпров’я населеляли племена дніпро-донецької культури, які існували у  5–3 тис. до н.е. й мали поселення в межах сучасних Черкаського, Золотоніського, Чорнобаївського, Драбівського, Чигиринського, Городищенського, Смілянського, Канівського районів  Черкащини. Розкопки цих поседень дозволили вченим з’ясувати визначальні риси дніпро-донецької культури, основу якої  складало полювання і рибальство з елементами раннього землеробства та скотарства. Знаряддя праці люди виготовляли  переважно із кременю (відомі  ножі, скребки, вістря стріл), а також із рогів та кісток тварин (наконечники списів, дротиків, гартуни, мотики, тесла тощо). Поховальний обряд у племен дніпро-донецької культури складали індивідуальні трупопокладення, витягнуті на спині з випростаними вздовж тіла руками та оброблені  вохрою.

 У наступний період –  енеоліту (4–2,5 тисячі років до н.е.) територія нашого краю  перебувала під впливом землеробської трипільсько-кукутенської культури та культури середньо-стогівських племен. На середньому етапі розвитку племена трипільської культури посідали величезні простори лісостепу від Східної Трансільванії на захід та на схід до Дніпра. Вони розселилися в районі сточищ Верхнього і Середнього Дністра, Прута, Серета, Південного Побужжя та Правобережжя Дніпра. Їх сліди також виявлено на території лівобережної України, зокрема в Переяслав-Хмельницькому та Бориспільському районах Київської області (біля сіл Стовп’яги, Проців, Сальків, Софіївка).

Розкопки трипільських поселень дозволяють досить повно відтворити їхній вигляд і деякі особливості побуту місцевого населення, яке переважно займалося хліборобством. Трипільці орали землю за допомогою кам’яних та рогових мотик. Вирощували пшеницю, ячмінь і просо. Урожай збирали серпами з крем’яними вкладками, оправа яких робилася з дерева або кістки та великих ножеподібних крем’яних пластин. Зерно зберігали у великих глиняних посудинах і земляних ямах, викопаних в житлах та господарських приміщеннях. Розмелювали зерно вручну на кам’яних зернотерках, що складалися з більшого каменю – основи та меншого – розтирача.

Поряд з обробкою полів та городів трипільці займалися полюванням, рибальством, збиральництвом, також розводили рогату худобу та свиней, а на пізньому етапі культури – ще й коней. На розкопаних поселеннях дуже часто трапляються глиняні прясла різних розмірів – тягарці від примітивного ткацького верстата, що свідчить про розвиток ткацько-прядильного ремесла. Особливо високого рівня досягло гончарство. Археологи з’ясували, що трипільські гончарі виготовляли посуд вручну, тобто без гончарного круга, попри це він і досі вражає своєю досконалістю та художньою довершеністю.

Могила Бірючка на околиці Великого Хутора У той же час основою господарювання племен середньо-стогівської культури, які населяли територію нашого краю у другій половині IV– першій половині III тис. до н.е., було  скотарство та мисливство, а також рибальство і збиральництво. На думку вчених, виключна роль середньо-стогівськиїх племен полягає в тому, що вони вперше у Європі приручили коня, якого спочатку розводили для м’яса, а потім використовували як тяглову силу. Археологи стверджують, що ці племена практикували поховання померлих у грунтових могилах, використовуючи скорчене трупопокладення на спині, з підігнутими в колінах ногами та з випростаними вздовж тулуба руками. За цими та іншими ознаками вдалося встановити, що на  Черкащині поселення  середньо-стогівських племен знаходилися на Смілянщині (Сунка), Чигиринщині (Молюхів Бугор), а також на Золотоніщині (Домантово, Хрести) та Чорнобаївщині (Вереміївка, Бузьки,  Жовнине, Воїнська гребля) тощо. 

Цікаво, що кілька давніх поховань із скелетами чи то у скорченому, чи то в  сидячому положенні були виявлені й на території Великого Хутора. Одне з них у  80-х роках минулого століття було знайдене жителем села Анатолієм Бездєтком, який на своєму обійсті копав яму для зберігання буряків. Ще раніше подібне поховання знайшли у глиняному кар’єрі  в районі  кутка Забайкалля. Воно цікаве тим, що в черепі відкопаного скелета було виявлено бронзове вістря стріли, яке довгий час зберігалося у директора восьмирічної школи Г.А. Піскуна.  На жаль, докладного дослідження виявлених поховань ніхто не проводив, а тому говорити про їхній вік та інші особливості досить складно. Але вчені відзначають, що скорчене трупопокладення  практикувалося  предками слов’ян, і воно відображало їхнє світобачення. Поховання скорчених трупів імітувало позу ембріона в материнському лоні: такого стану досягали штучним зв’язуванням трупа. Так родичі померлого нібито готували його до другого народження, до перевтіленя в одну із живих істот. Цей архаїчний обряд зберігався до VI ст. до н.е., а пізніше його змінили нові форми похованнь – у витягнутому положені (померлий “спить”) та кремація.

Отже, можемо зробити висновок, що уже з найдавніших часів землі нашого краю населяли  різні племена, які здебільшого селилися  на берегах річок і вели тут  господарську діяльність. Про це свідчать і числені курганні насипи, якими раніше були рясно усіяні степові обшири лівобережного Подніпров’я. За даними Лева Падалки, на початку XX століття на території Полтавської губернії нараховувалось  понад 8 тисяч давніх могил, в тому числі  2141 могила (958 одиночних та 1183 групових) знаходились на території  Пирятинсько-Золотоніського степу. Тільки в Золотоніському повіті було обліковано 997 таких могил, тобто  в середньому на 10 тисяч квадратних десятин тут  припадало 32 могили6. З давніх-давен кургани-могильники були невід’ємною частиною степового ландшафту і привертали до себе увагу, як дослідників, так і грабіжників.

 У 1871–1872 роках давні природно-історичні пам’ятки на території Золотоніського повіту вивчав відомий історик і археолог Д. Я. Самоквасов. Зокрема, тут він оглянув і описав  більше 300 могил та курганів, яких найбільше було у  Вереміївській (50 могил) та Чорнобаївській (40) волостях. Пізніше результати цієї експедиції були оприлюднені у збірнику топографічних відомостей, в якому  знаходимо і опис 13 могил, що знаходилися  на території Великохутірської волості, тобто в  районі середньої течії  річки Золотоношки. Серед них згадано три могили при селі  Сеньківці (Галониха, Гаврилиха, Рукавшина), п’ять  могил при селі Драбівці (Тернова, Маркова, Одинока, Гостра і Роблена), дві могили при селі Ашанівка, одна з яких знаходилася на полі й називалася Робленою (розкопана невідомо коли), а інша була неподалік  села під кладовищем. За 1,5  версти  від хутора Скориківка знаходилася могила  Безіменна, теж розкопана. Ще дві могили (Глущиха та Перервана)  були поблизу села Львівка. Причому, Д. Самоквасов стверджував, що остання могила була розкопана близько 1867 року  поміщицею Гудим-Левковичевою, яка хотіла відшукати в ній гроші або що-небудь давнє, але так нічого й не знайшла. Крім цього Д. Самоквасовим  було проведено візуальне дослідження 4 могил  біля с. Рождественське, 1 – біля Павлівщини, 7 могил – біля Михайлівки, 2 – біля Дуніновки, 4 – біля містечка Драбів, 8 могил біля села Золотоношка і т.д. Значна частина  з цих могил мали назви “Роблена” або “Гостра”, що вказувало на їхнє походження та  геометричні особливості.

 З невідомих причин до цього опису не потрапили могили, які знаходились на території Великого Хутора та на його околицях. Тому сьогодні ми спробуємо заповнити цю прогалину, скориставшись картою-схемою села, складеною на початку 80-х років минулого сторіччя краєзнавцем О.А. Дорошенком. Зокрема, серед інших топографічних об’єктів на карту ним було нанесено  11 могил, які існували на великохутірських землях на початку XX століття. Так, при в’їзді до села з боку Золотоноші, ліворуч від дороги (перед поворотом на Рецюківщину–Безбородьки) знаходилися П’ятибратні Могили. Трохи далі (по дорозі на Рецюківщину), була  могила Соколова, яка, очевидно, отримала свою назву від хутора Соколовського, що існував тут на початку ХХ століття. Далі в напрямку Рецюківщини, ліворуч від дороги,  на полі знаходилася  Гостра Могила, а кілометрів за два від неї (праворуч від дороги) – могили Козача та  Бірючка8. Чотири останні збереглися до нашого часу, а от П’ятибратні Могили були розорані й сьогодні їх залишки ледь помітні на місцевості.

Потрібно зазначити, що за останні 80 років в результаті господарської діяльності людей багато степових могли було  зруйновано і вони втратили свій первісний вигляд, а то й зовсім зникли з лиця землі. Це стосується і тих могил, що знаходилися на великохутірських землях. Наприклад, уже в повоєнний час тут повністю були знищені могили Татарка, Баб’яча, Чумакова та ряд інших9. Чумакова могила, за спогадами жителів В.Хутора,  була зруйнована у 70-х роках під час будівництва колгоспом господарських споруд на території 4-ї бригади. Тоді в ній  виявили колективне поховання невідомого часу, в якому на очеретяній підстилці колом лежали людські скелети.  Така ж доля спіткала і могилу Татарку, яка знаходилася в районі вулиці Благовісної, неподалік від колишньої Пелагеївської церкви. На початку 60-х років, у  селі  велося будівництво будинку культури і для нього з цієї могили  брали землю. Неочікувано під шаром грунту  виявили колективне поховання, у якому колгоспники знайшли металеві ґудзики, підкови від чобіт та інші елементи військового спорядження. За переказами місцевих жителів, у цій могилі буцімто були поховані содати часів наполеонівської війни, але сьогодні через відсутність точного опису знайдених речей, ми не можемо ні підтвердити, ні спростувати цих даних.

Цікаво, що подібні перекази побутували і серед мешканців Драбова. У своїй книзі “З туману віків і днів учорашніх” краєзнавець В. Щерба пише, що колись йому довелося оглянути  зруйновану могилу на околиці Драбова, у якій на різних рівнях було виявлено кілька давніх поховань. У одному з них він побачив  фрагменти скелетів, шматки зотлілого дерева, залишки форменного одягу, який колись, мабуть, був зеленого кольору. А одна старожителька селища тоді  повідомила, що в могилі нібито були поховані полонені  наполеонівські солдати, які працювали в економії графа Завадовського. Утім, знайти в історичних чи архівних джерелах хоч якесь підтвердження цієї версії так і не вдалося.

Отже, в даному випадку мусимо говорити про безповоротно втрачені природно-історичні пам’ятники, які могли б розповісти багато цікавого про далеке минуле нашого краю. Адже за висновками вчених, наймолодшій степовій могилі, яка знаходиться на землях  Середнього Подніпров’я, щонайменше 2,5 тисячі років, а багато таких могил навіть давніші за знамениті єгипетські піраміди. Тому  наші степові кургани – це не просто окремі ландшафтні об’єкти, а неповторний комплекс пам’яток, який становить велике історичне надбання як для України, так і для  всього людства. Кожен курган – це унікальна могильна споруда, яка має своє історію і свої особливості, зумовлені  характером поховання та статусом самого померлого, який для свого часу був  видатною людиною (вождем, жрецем чи просто знаним воїном). До того ж часто кургани використовувались у давнину в якості родинних склепів і зараз вони містять до декількох десятків поховань різного віку. Цікаві давні кургани ще й тим, що вони фактично єдині острівці незайманої степової флори, яка не змінювалася сотні років.

 Утім, за останнє століття на території нашого краю зникло сотні таких острівців, частина яких була розорана, а частина  потрапила під забудову. Попри це, за даними археологічної інспекції Черкаської обласної державної адміністрації,  у  80-90-х роках XX ст. на території Драбівського району було паспортизовано та взято  на державний облік 473 кургани, в тому чисилі й  77 (!) курганів на  території Великохутірської сільської ради. Переконаний, що більшість з них складають велику науково-історичну цінність, зокрема для вивчення далекого минулого нашого краю. Про це свідчать і результати  археологічних розкопок, які проводилися поблизу Драбова та  біля села Золотоношка Драбівського району.

Так, у  1990 році Придніпровським загоном Черкаської Лісостепової   археологічної експедиції НВК “Археолог” під керівництвом М. Сиволапа, були проведені охоронні розкопки курганів у зоні будівництва Золотоношківської зрошувальної системи. З 14 курганів, розташованих  поблизу села Золотоношка, археологами було досліджено компакну групу з трьох насипів, у  яких було відкрито чотири  давніх поховання. Основне з них  містилося у ямі прямокутної форми, орієнтованої по вісі захід-схід, розміром 1,97 х 1,12, глибина від рівня давнього горизонту 0,78 м. В заповненні ями були виявлені рештки дерев’яного перекриття. Майже вся нижня частина ями була знищена норами. На окремих ділянках дна збереглася підстилка з кори. Рештки похованого та інвентаря відсутні. У нижній частині насипу, що перекривав поховання, поряд з ним було знайдено фрагмент нижньої частини великої посудини, прикрашеної чотирма наліпними горизонтальними валиками. На підставі цього археологи зробили висновок що знахідка відноситься до багатоваликової кераміки (16–14 ст. до н. е.). Гостра Могила на околиці с. Ашанівка

У цьому ж кургані було виявлене ще одне поховання, впущене у  полу насипу на глибину 1,94 м від репера за 7,6 м на північний захід від центру кургану. Кістяк з усіх боків був оточений деревним тліном ( волокнами вздовж осі поховання), що, ймовірно, є рештками якоїсь поховальної конструкції (перекриття, обшивка ями дошками). Похований невеликий на зріст (1,34 м) лежав на спині, головою на захід, руки й ноги випростані. В районі шиї знайдене намисто. Воно складалося, вірогідно, з 65 прикрас та з’єднувалось за допомогою срібного кільця діаметром 2,9 см. Намисто (62 цілих, 2 фрагментовані намистини та 1 фрагментована підвіска) виготовлені із єгипетського фаянсу та скла. За аналогічними  прикрасами, знайденими на зарубинецьких та сарматських пам’ятках Середнього та Нижнього Подніпров’я, вчені встановили, що поховання біля села Золотоношки відносилося до середньосарматського періоду й хронологічно обмежується   I ст. до н.е. – II ст. н.е.

Ще одне поховання було впущене на глибину 0,8 м від репера. Могильна яма не простежувалася. Археологи виявили зруйнований гризунами скелет, що лежав випростаний на спині головою на захід. Череп повернутий на південь. Інвентар відсутній. На підставі цього вчені зробили припущення, що дане поховання могли зроблене у середньовічні часи.

У 1997 році працівниками Черкаської археологічної інспекції у складі молодших наукових співробітників Д.П. Кушт­ана, В.В. Белиха та лаборанта М. П. Кривенка проводилися охоронні розкопки на околиці селища Драбів. Тоді ними були розкопані два кургани, які потрапляли  під індивідуальну забудову та знесення. І в одному, і в іншому були виявлені  залишки давніх поховань ямної культури. Зокрема, в кургані №1  були виявлені залишки людських скелетів, які  лежали скорчено на спині, з підігнутими в колінах ногами, два з них були  орі­єнтовані головами на південний захід, а одне – на південний схід.  Тут же були виявлені і фрагменти стінки ліпного горщика без орна­менту, розмірами 4,5 х 3,5 см.

У кургані №2 вченими  також було виявлено кільцевий рів доби пізнього енеоліту-ранньої бронзи та три впускні поховання кочовиків доби середньовіччя (Х–ХIII ст.) Поховання 1 було здійснене   у дерев’яній труні-колоді розмірами 1,9 х 0,4 м. Глибина поховання: 0,62 м від сучасної поверхні. Небіжчик чоловічої статі ле­жав випростано на спині, орієнтований головою на cхід – південний схід. Руки по­хованого простягнуті вздовж тулуба, долоні складено на тазі. Ліворуч від голови знайдено кістки черепа коня, а під домовиною лежали кості ніг коня. Археологи зробили припущення, що напевне, у поховальному обряді використову­валась шкура коня з невідокремленою головою та кінцівками. Також серед кінцівок коня було знайдено залізний виріб у вигляді кільця неправильної форми розмірами 8 х 4,5 см, який, вірогідно, був елемен­том кінської упряжі.

У похованні 2 було виявлено  скелет жінки, яка лежала випростано на спині, орієнтована головою на захід. Ліва рука простяг­нута вздовж тулуба, права покладена на живіт. В ногах похованої зна­ходилась ритуальні ресі – кістка кінцівки вівці та залізні ножиці. Це поховання також було здійснене у дерев’яній труні-колоді, довжиною 1,65 м, максимальна ширина якої 0,45 м. Один кінець домовини підпрямокутний з заокруглени­ми кутами, а інший – звужений та заокруглений. Глибина поховання 3,68 м від сучасної поверхні.

Поховання 3 було впущене в насип кургану на відстані 4 м на схід від сучасного центру. В ньому лежав скелет дитини, випро­станої на спині, головою на захід. Права рука простягнута вздовж тулуба, ліва покладена на таз. Біля плеча лівої руки знахо­дилось компактне скупчення астрагалів (п’яточних кісток вівці). В районі пояса знайдено брон­зову пряжку та залишки шкіряного паска. На пряжці місцями збереглись просякнуті окислами залишки матерії. Праворуч від правого стегна на дні домовини лежало бронзове кільце (частина цих речей зберігається у Черкаському обласному краєзнавчому музеї).

 

Серед предметів матеріальної культури у ровику біля кургану також було виявлено ліпний горщик з прямим, ледь відігнутим на­зовні вінчиком, яйцеподібним тулубом та невеличким приплющеним денцем. Висота посудини – 28 см, діаметр вінець – 21,5 см, максималь­ний діаметр тулуба – 24 см. Горщик орнаментова­ний по шийці двома рядами “перлин”, на поверхні яких чітко простежуються дактилоскопічні відбитки пальців майстра. Плечики горщика прикрашені вісьмома горизонтальними рядами косих підтрикутних за формою наколів, нанесених за допомогою палички або краю лопатки. Типологічно вчені віднесли горщик  до рєпінської культури доби пізнього енеоліту-ранньої бронзи, пам’ятки якої були поширені у лісостеповій зоні Дніпро-Донського межиріччя. Рєпінські пам’ятки синхронні за часом ранньоямним (середній шар Михайлівського поселення на Нижньому Дніпрі) й датуються початком ІІІ тис. до н.е. У середньовіччі (давньоруський час) насип кургану-святилища бу­ло використано як могильник кочовиками (половцями?) ХІ–ХШ ст..

У цьому контексті варто сказати й про результати археологічних розкопок, які у травні – червні  2003 році проводилися поблизу села Ковтуни Золотоніського району. Тоді загоном археологічної інспекції Черкаської області у складі Д. Куштана, старшого лаборанта М. Кривенка та робочого        І. Курінного були проведені рятівні дослідження  двох курганів, що називалися  Нестериха та Гостра Могила (причому, обидва розграбовані ще в давній період). Попри це, у кожному з курганів археологами було виявлено по чотири поховання, щонайменше три  з яких належали до скіфських часів. Залишки степового кургана на околиці Великого Хутора

Таким чином, результати проведених розкопок проливають чимало світла на походження степових курганів, які знаходяться на території нашого краю, і дещо доповнюють наше уявлення про матеріальний та духовний світ тих племен, що населяли наш край. Відомо, що спочатку це були скіфи-землероби, які панували у  VII – III ст. до н.е. (вони згадуються “батьком історії”  Геродотом). Їх  витіснили племена сарматів (III ст. до н.е. –   I ст. н.е.), а за ними на наші землі  прийшли племена готів, антів, гунів, і, нарешті, ранніх слов’ян, яким доводилося воювати з  хозарами, торками, печенігами та половцями. Усі ці племена в тій чи іншій мірі залишили на наших землях свої сліди, найвиразнішими з яких є давні курганні поховання та кам’яні скіфські й половецькі  баби, які встановлювали на вершинах курганів.

Вчені відзначають, що поява великих поховальних споруд – курганів відноситься до доби бронзи (кінець IV – початок I тисячоліття до н.е.), коли виникає культ вождя і з’являється уявлення про потойбічне життя, перехід в яке супроводжується особливими поховальними ритуалами. Розміри курганів, кількість і якість знайдених в них речей говорять  про особливе положення померлого в суспільстві, про його майнову перевагу тощо.  У зв’язку з цим цікавою є думка   археолога Д.П. Куштана, який пише, що “за доби бронзи у Середньому Подніпров’ї існував звичай поховання небіжчиків у курганах а також у ґрунтових могильниках. Найчастіше в обох випадках це були родові некрополі, у яких ховали протягом кількох поколінь. Територія кургану, як і ґрунтового могильника, розглядалася стародавнім населенням не просто як місце захоронення одноплемінників, але і як місце проживання духів предків – своєрідне поселення мертвих, яке протиставлялося поселенню живих. Через існування культу предків могильники доби бронзи часто виконували функцію родових святилищ. На них виконувалися обряди некромантії – спілкування родичів з духами померлих, які виступали у якості посередників між людьми і богами. Культ померлих предків відіграв значну роль у віруваннях стародавніх людей, особливо за патріархально-родового ладу в період розкладу первіснообщинних відносин. Відгомони цього культу ми бачимо й на прикладі устрою сучасних кладовищ. Крім цього у східних слов’ян досі збереглися пережитки культу предків у вигляді поминок за померлими. Апогей цих свят припадав на післяпасхальний тиждень (“навський великдень”, “радуниця”, “гробки”). Як і в давнину цей ритуал включав символічне “частування”  та “напування” духів померлих, яке відбувалося на кладовищах”. 

До цього можна додати, що протягом XX століття були детально досліджені сотні великих і малих курганів українських степів. Дослідження не припинялися навіть у період німецької окупації України в роки Другої світової війни (за особливим наказом Гітлера). Численні могильні знахідки поповнили скарбницю світової культури шедеврами творів мистецтва різних історичних епох, допомогли відтворити історію народів, що колись населяли землі України – від докімерійського, кімерійського, скіфського, сарматського – до слов’янського періоду.

Великий внесок у вивчення курганів Середнього Подніпров’я зробив Володимир Григор’єв, який з 1987 року очолював Черкаську Лісостепову археологічну експедицію, а згодом Черкаський  філіал Науково-виробничого кооперативу “Археолог” при Інституті Археології АН УРСР.  Під його керівництвом були проведені розкопки курганів епохи бронзи і скіфського часу у селах Гладківщина, Піщана, Подільське та ст. Пальмира Золотоніського району, а також у м. Іркліїв, сс. Придніпровське,  Лящівка, Мала Бурімка Чорнобаївського району, розвідано пам’ятки археології на території Чорнобаївського і Драбівського районів.

Основним напрямком наукових досліджень  В.П. Григор’єва були пам’ятки археології скіфського часу Лівобережного Подніпров’я. Зокрема, ним були досліджені такі відомі поховальні комплекси скіфів, як поховання воїна у повному бойовому обладунку та унікальні зооморфні бронзові навершя, виявлені у курганах біля с. Гладківщина Золотоніського району, антропоморфна скіфська стела з кургану біля с. Придніпровське Чорнобаївського р-ну. Всі ці знахідки представлені в археологічній експозиції Черкаського обласного краєзнавчого музею.

Попри це на археологічні карті Черкащини територія cучасного Драбівського району все ще залишається “білою плямою”, яка приховує  багато незвіданих таємниць. Розкрити їх зможуть тільки комплексні наукові дослідження які, очевидно,  потребуватимуть значних капіталовкладень та, можливо, новітніх методів дослідження (наприклад, на основі дистанційного зондування). У будь-якому разі вітчизняні археологи не втрачають інтересу до курганів Середнього Подніпров’я, а  це значить, що  в майбутньому нас можуть очікувати цікаві відкриття, пов’язані з вивченням далекого минулого нашого краю. І тоді озвуться до нас степові кургани, заговорять голосом тисячолітньої історії.

Віктор Козоріз