Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Нариси з історії Великого Хутора

 

2. Наш край 100 років тому. Золотоніський повіт

 Наприклад, у власності княгині Н. Барятинської було понад 15 тис. дес. землі, у  княгині Є. Кантакузіної – 10 300 дес.,  у губернського секретаря  К. Требінського – 1 702 дес., у вдови дійсного статського радника С. Цимбалістової – 1 245 дес. Великі земельні володіння мала і вдова дійсного статського радника О. Чичеріна (1 155 дес.), князь М. Голіцин (996 дес.), С. Забіло (711 дес.) та інші представники панівного класу.

У той самий час на території повіту була велика кількість селян, які зовсім не мали польової землі, або відносилися до категорії малозабезпечених, тобто мали в господарстві менше 3-х десятин польової землі. Земська статистика говорить, що із загальної кількості  господарств, які існували  станом на 1910-й рік, 9 226 господарств (тобто кожне четверте) було безземельним або  мало тільки присадибну землю. Тому, аби бодай частково згладити цю нерівність, уряд вживає серйозних заходів для мобілізації в повіті земельної власності і розподілу її в інтересах непривілейованих класів, насамперед, селян та козаків. Тільки з 1905 по 1910 рік у 5 поміщицьких  маєтках  Золотоніського повіту Селянським банком було викуплено 17 795 десятин, більша частина якої (15 960 дес.) перейшла до рук безземельних та малоземельних селян. За цей час Селянським банком було зареєстровано 1 746 земельних угод, більшість яких стосувалася придбання земельних ділянок, розміром від 6 до 9 десятин.

У 1911 році одну з таких угод уклав і житель Великого Хутора  Іван Савович Коваленко (Коваль), який вирішив придбати 8 десятин землі. Для цього Селянський банк видав йому позичку  у сумі 1 680 крб. терміном на 55 років. За умовами угоди щорічно до 1 квітня і 1 жовтня позичальник мав рівними долями сплачувати  до банку 37 крб. 80 коп. Таким чином, щороку за користування банківською позикою Іван Коваленко мав сплачувати банку  75 крб. 60 коп., а загалом за 55 років ця сума мала скласти  4 158 крб.

Тепер, послуговуючись статистичними даними, проаналізуємо, чи під силу було середньому селянському господарству впоратися з цими платежами і чи  вигідно було взагалі купувати землю через банк? Для цього звернімося до матеріалів Полтавського губернського земства, яким у 1912 році були затверджені норми прибутковості для 1 десятини польової землі. Для Драбівського посівного району Золотоніського повіту, куди відносили й великохутірські землі,  ці норми обраховували, виходячи із середньої урожайності восьми основних хлібів  та їхньої ринкової вартості.

 

Культура

Урожайність,

 пудів з 1 дес.

Норма

висіву

на 1 дес.

Збір без

 висівної

норми

Середня

ціна за пуд

Валовий прибуток

з 1 дес.

Жито

67

8,4

58,6

67 коп.

39,26 крб.

Озима пшениця

64

8,6

55,4

79 коп.

43,77 крб.

Ярова пшениця

47

8,6

38,4

79 коп.

30,34 крб.

Ячмінь

56

8,5

47,5

49 коп.

23,28 крб.

Овес

63

8,3

54,7

47 коп.

25,71 крб.

Гречка

39

6,1

32,9

65 коп.

21,39 крб.

Просо

57

3,0

54,0

55 коп.

29,70 крб.

 

Як бачимо, валова прибутковість десятини землі в середньому складала 26 крб. 70 коп., а чистий дохід – 8 крб. 42 коп. Але у більшості середніх селянських господарств обробіток землі та інші польові робити виконували власними силами (без використання найманої праці), тому в середньому 8 десятин у врожайний рік давали близько 213 крб. чистого прибутку. Навіть якщо припустити, що частина вирощеного врожаю йшла на власне споживання, то решти цілком вистачало для того, щоб, продавши її, сплатити банківську позику, казенні та земські збори і навіть зробити невеликі заощадження. Звичайно, за умови існування стабільного попиту на продукцію землеробства, стабільних цін на хліб та сприятливих погодних умов, від яких значною мірою залежали результати селянської праці. 

Отже, ті селяни, які уміли й хотіли господарювати  на землі, були впевнені у власних силах і не боялися ризикувати, брали банківські позики і купували землю (середня ціна 1 дес. складала 238 крб.).  Але, як уже було сказано, однією з умов отримання такої позички було утворення на ній хутірного чи відрубного господарства,  що відразу ж дало свої результати. На викуплених землях, як гриби після дощу, почали з’являтися “столипінські” хутори, мешканці яких досить успішно займалися хліборобством, збуваючи свою продукцію на найближчих ярмарках та товарних станціях. Достатньо сказати, що вже у 1910 році в Золотоніському повіті існувало  645 дрібних і 59 крупних хутірних господарств, що складало 18,9 % від загальної кількості усіх господарств, які мали орну землю.

Кілька таких господарств-хуторів з’явилося й на великохутірських землях. Зокрема, у 1910 році тут уже існував хутір Бокого та хутір Бірючка.  А в наступні роки кількість хутірних господарств зросла ще більше. Адже в цей час на території повіту  тривали  активні землевпорядкувальні роботи, в результаті яких значна частина селянських дворів також перейшла на відрубні та хутірні форми господарювання. Так, станом на 15 жовтня  1911 року в Золотоніському повіті землемірні роботи були проведені по 29 сільським товариствам  у яких між 5093 дворами було розверстано більше 17 тис. десятин землі. Зокрема, біля  Великого Хутора та села Гайворонщина Селянським банком у княгині Н. Барятинської було викуплено 3 142 дес., які були розверстані між 301 домогосподарством. Власниками цих господарств були як місцеві жителі, так і селяни, що переселилися сюди з інших районів Полтавщини. Таким чином, на території Золотоніського повіту  було розверстано майже 30% від усієї надільної землі, що було найвищим показником у Полтавській губернії.

Тепер розглянемо, в яких умовах доводилося господарювати  селянам Золотоніського повіту 100 років тому і чи досягали своєї мети урядові заходи, спрямовані на вирішення земельного питання та піднесення аграрного виробництва. Для цього звернімося, насамперед, до Огляду агрономічної допомоги господарствам одноосібного володіння в Полтавській губернії у 1911 році. Описуючи загальний стан селянських господарств губернії, статисти відзначали, що він характеризується значним малоземеллям та черезсмужжям, дуже відсталою технікою та культурою землеробства, відносно малою кількістю господарств, які володіють землею на правах повної власності, недостатнім розвитком і віддаленістю сільського населення до кредитів і, як наслідок, – низькою урожайністю зернових культур, що складала 40–60 пудів з десятини.

Усі ці проблеми були характерні й для Золотоніського повіту, де нараховувалося понад 29 тисяч господарств, що   займалися  хліборобством. Але вони мали вкрай незадовільну забезпеченість сільгоспінвентарем. Зокрема, тут на 1000 селянських господарств було лише  382 залізних плуги, 40 – бункерів і екскрипаторів, 56 – віялок і сортувальниць, 2 – жатки і снопов’язалки,  1 рядкова і 1 розкидна сівалка, 14 кінних і 0,3 парових молотарки. Дещо кращою була ситуація у поміщицьких господарствах. На 1000 господарств тут припадало 2345 залізних плугів,  744 бункери і екскрипатори, 583 віялки і сортувальниці, 199 розкидних і 109 рядкових сівалок, 207 жаток і снопов’язалок, 98 кінних і 57 парових молотарок.

Частково проблему  забезпеченості  сільгоспінвентарем вирішували за рахунок земського складу землеробних знарядь, який діяв у Золотоноші та мав кілька філій у волосних центрах, а також – прокатних пунктів сільгоспзнарядь. У 1911 році на території повіту вже діяло 20 таких пунктів. Щоправда, їх комплектування залишало бажати кращого. Так, у великохутірському прокатному пункті с.г. знарядь на цей час було лише 2 сівалки, 1 трієр, 2 залізних борони, 1 ваги, 1 прополювальник і 3 плуги. 

Незадовільним залишався і стан агрономічної допомоги. Переважно вона зводилася до надання населенню консультативно-дорадчих послуг, поширення сільськогосподарської літератури   та читання лекцій. Але у 1911 році на увесь Золотоніський повіт було лише 5 агрономів, які обслуговували 8 агрономічних староств. Одне з них (до нього входили Гельмязівська, Піщанська, Прохорівська, Безпальчівська та Великохутірська волості) обслуговував земський агроном Павло Миколайович Околович. За свою роботу він отримував 1800 крб. і 300 крб. – роз’їзних. Наскільки ефективною була діяльність цього агронома, судити важко, але відомо, що у 1911 році за його сприяння у Великому Хуторі було прочитано дві лекції на сільськогосподарську тематику, а також створено сільськогосподарське товариство. Того ж року, з метою поширення передового досвіду,  в селі Львівка Великохутірської волості було відкрито показове поле. Сприяла розповсюдженню сільськогосподарських знань і газета “Весник Золотоношского сельско-хозяйственного общества”, заснована у 1908 році колезьким секретарем  і гласним земського зібрання В’ячеславом Ващенком-Захарченком.  На її сторінках регулярно друкували поради пасічникам, садоводам та іншим господарям.

Серед інших економічних заходів Золотоніського земства, спрямованих на покращення народно-господарського життя, варто назвати створення у 1908 році  Каси дрібного кредиту із статутним капіталом у 20 тис. крб. (у 1913 році цей капітал зріс до 600 тис. крб.),  відкриття сільськогосподарської школи, організацію ветеринарної допомоги та мережі парувальних пунктів для худоби, сприяння розвитку ярмаркової торгівлі та кустарних промислів,  проведення меліоративних заходів та  заліснення піщаних ґрунтів тощо. Варто зазначити, що у 1910 році на ці та інші заходи із сприяння економічному добробуту населення земство спрямувало 26 тис. 866 крб., а у 1913 році витрати за цією статтею кошторису склали вже 127 тис. 23 крб.

Як і слід було очікувати, названі реформаторські зусилля суттєво пожвавили економічне життя на території нашого краю, про що говорить хоча б кількість торгівельно-промислових підприємств. Так, на кінець 1913 року в Золотоніському повіті діяло 2 663 вітряки,  8 винокурних заводів, 65 водяних і 41 паровий млин, 44 сукновальні, 26 топчаків, 48 просорушок, 147 маслобоєнь, 30 переробних заводів, 738 торговельних лавок тощо. Серед великих промислових підприємств у Драбові працювали льонотіпальна фабрика і фабрика обгорткового паперу, а в Золотоноші 2 фабрики з виготовлення фарб, чавунно-ливарно-механічний завод, миловарний завод і 2 заводи мінеральних вод.

 У користуванні сільських товариств, приватних осіб та різних відомств на той час також було 363 592 десятини землі, дохідність яких оцінювалася у 545 388 крб. Досить промовистим є і той факт, що із трьох залізничних станцій (Драбово-Барятинська, Пальмира та Золотоноша) за межі повіту, переважно до Чорноморських та Азовських портів, вузькоколійкою щорічно вивозили понад 2 млн. пудів хліба, що складало близько 5% усього зерна, яке Полтавщина експортувала залізницею. У 1912 році на території повіту було введено в експлуатацію ширококолійну залізницю Бахмач-Одеса, яка ще більше пожвавила вивіз хліба та іншої сільгосппродукції. 

Зрозуміло, що земельні відносини і сільськогосподарське виробництво у житті мешканців Золотоніського повіту відігравали  дуже важливу роль. Але  століття  тому  наші земляки жили не хлібом єдиним. Саме в цей час у них формується своєрідний культ знань, який проявляється у великому потязі простого народу до початкової, середньої та  професійної освіти. Та, на жаль, існуюча в повіті мережа міністерських, земських та церковно-приходських закладів освіти не могла повністю задовольнити цей попит. Тому в 1910 році рівень грамотності серед населення повіту складав  лише             24,8 %, що було дещо нижчим від аналогічного показника по губернії (25,8%).

За даними Золотоніського земства, станом на 1 січня 1910 року в повіті проживало 25 000 дітей шкільного віку, але з них мали доступ до початкової освіти лише 12 892-є, тобто трохи більше половини. Зокрема,  7953 дітей навчалися у народно-земських училищах,  686 – в міністерських, 57 – в Золотоніському початковому училищі В. Авадовського, 61 – в Золотоніському приходському училищі, 4114 – в церковно-приходських школах і 21 – у школах грамоти. Для охоплення початковою  освітою решти дітей в повіті не вистачало 204 однокомплектних класів. Найгірша ситуація з доступом до освіти була у Піщанській, Лялинській, Богодухівській, Чорнобаївській та Безпальчівській волостях, де через відсутність шкільних приміщень та учителів рівень охоплення освітою був найнижчим. Тому,  починаючи з 1910 року, земська влада вживає  серйозних заходів для виправлення становища, чому сприяв і ухвалений Державною Думою закон про запровадження загальної початкової освіти. Через своїх уповноважених – графа Д.П. Капніста та князя М.М. Кантакузіна – графа Сперанського земство добивається від урядового департаменту народної освіти  виділення казенної допомоги для запровадження в повіті загальної початкової освіти і вже наприкінці року отримує 24 тис. 830 крб. на утримання 195 шкільних комплектів (156 існуючих і 35 нових), а  згодом ще 74 тис. 490 крб. Тоді ж ним було порушено питання про будівництво в повіті 12 нових шкіл і отримано підтримку сільських товариств, які висловили готовність  частково фінансувати таке будівництво.

Результатом цієї діяльності стало те, що у 1912 році Золотоніське земство отримало ще й кредит у розмірі 95 тис. 931 крб., який було спрямовано на будівництво та ремонт шкільних приміщень, а наступного року  на ці потреби було асигновано ще 204 тис. 852 крб. Одночасно з цим відбувається перегляд існуючої шкільної мережі з наближенням її до невеликих сіл і хуторів, відкриття народних бібліотек і безкоштовних читалень, розробляється проект будівництва народних будинків, як осередків просвіти населення. Одним з таких осередків була і земська публічна бібліотека, що діяла в Золотоноші з 1908 року. На початок 1911 року в ній нараховувалося  16 715 томів книг та 2 622 журнали, частина яких була українською мовою. Читачами бібліотеки на цей час було 827 осіб, яких обслуговували дві бібліотекарки.

Про зростаючий інтерес населення до книгочитання свідчить і динаміка продажів земського книжкового складу, який торгував навчальною та художньою літературою, канцтоварами тощо. Всього за 1910 рік ним було продано товарів на 14 тис.168 крб., у тому числі на 5 тис. 566 крб. – навчальних книг і посібників і на 326 крб. – книг для читання.

У цей час велику  увагу земство також приділяє проведенню народних читань із світловими картинками,  які сприяли поширенню серед населення корисних знань та морально-релігійних цінностей. Зокрема, протягом 1910 року в Золотоніському повіті такі читання практикувалося у 43 навчальних закладах, при яких було прочитано  більше 180 лекцій на різні теми. Зазвичай,  читання із світловими картинками (їх проектували на стіну через спеціальні ліхтарі) проводили  місцеві учителі,  а їхніми слухачами були учні шкіл та доросле населення. Як свідчить земська статистика, за рік народні читання відвідало  понад 3600 осіб, а найбільше у Домантовому та Старосіллі. У першому із сіл теми читань стосувалися очних захворювань та запровадженню християнства на Русі, а в іншому –  народній війні 1812 року, святому Миколі Чудотворцю та Полтавській битві.

Таким чином, сто років тому  в Золотоніському повіті були закладені потужні підвалини для ліквідації неписьменності та безграмотності серед місцевого  населення. Цій важливій справі сприяла і діяльність двох золотоніських гімназій (чоловічої і жіночої), де готували майбутніх педагогів. На 1 січня 1911 року  в першій з них навчалося 280, а в другій – 363 дітей. До речі, в обох гімназіях навчання було платним, але, зважаючи на матеріальний стан учнів або учениць, піклувальні ради могли звільняти їх від плати, забезпечуючи тим самим доступність середньої освіти для різних верств населення.  Дбала про  доступність освіти і повітова Училищна рада, яку на той час очолював предводитель повітового дворянства граф  Дмитро Капніст.