Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Нариси з історії Великого Хутора

 

1. Наш край 100 років тому. Золотоніський повіт

        Одночасно з цим українська громадськість готується до відзначення 50-х роковин з часу смерті Т.Г. Шевченка, якому теж планують встановити пам’ятник у Києві. Для цього ще у 1903 році за ініціативою Золотоніського повітового земства по всій Україні починають збирати кошти, і на кінець 1910 року було зібрано понад 100 тис. крб. Проте, коли дійшло до діла, царська влада, налякана розмахами популярності Кобзаря, забороняє проводити широкі заходи із вшанування його пам’яті й розпочинає справжній наступ на все українське. У зв’язку з цим громадсько-політична газета “Рада” писала, що у 1911 році чорносотенна преса зчинила шалений ґвалт проти встановлення пам’ятника  Т.Г. Шевченку, а  в школах та читальнях почали вилучати його “Кобзарі” (навіть цензуровані видання), забороняли  українські вистави тощо. Зрештою, влада відібрала і місце, передбачене для встановлення пам’ятника Т.Г. Шевченку, відвівши для нього інше, на якомусь смітнику. Але, звичайно ж, українські організації з цим не  погодилися.

Названі дії стали прямим наслідком антиукраїнської політики, яку після революції 1905 року проводив уряд Петра Столипіна. У січні 1910 року він заборонив створення національних (у тому числі й українських) товариств, клубів, видання рідною мовою газет. Переслідуючи українську мову і культуру, Столипін розсилав свої циркуляри, в яких наказував боротися з “ідеєю відродження старої України і устрою на національно-територіальних засадах”. Це призвело до закриття низки просвітянських товариств, припинення видання   українських газет, утисків української мови тощо.

Хтозна яке б продовження мала  бурхлива діяльність П. Столипіна, але її несподівано перервав терористичний акт, вчинений 1 вересня 1911 року (тут і далі за новим стилем - В.К.) агентом охранки  Д. Богровим. Того вечора у київському міському театрі ішла вистава “Казка про царя Салтана”, на якій був присутній і   голова уряду. Під час антракту до нього наблизився Богров і двічі вистрілив із браунінга.   Від моментальної смерті П. Столипіна врятував хрест св. Володимира на його грудях, у який потрапила куля. Але, зрикошетивши,  вона зачепила життєво-важливі ограни і викликала важке поранення. За кілька днів Столипін помер, а 9 вересня його поховали біля Трапезної церкви на території Києво-Печерської лаври.

Історики ще довго сперечатимуться про реформаторську діяльність П. Столипіна і мотиви його убивства. Проте ніхто не заперечуватиме того факту, що столипінські реформи, зокрема аграрні, справили величезний вплив на розвиток тогочасної Росії  і прискорили її перехід до капіталістичних відносин.  Адже Столипін був одним з авторів царського указу “Про доповнення деяких постанов діючих законів, які стосуються селянського землеволодіння і землекористування”. Цей указ було підписано 9 листопада 1906 року, а  14 червня 1910-го на його підставі Державною Думою був ухвалений закон, яким  скасовувалися обов’язкові форми земельної общини і кожному селянинові надавалося право вийти з неї й виділити свою землю у повну власність. Він мав також право вимагати виділення землі в одному масиві – “відрубі”, до якого міг приєднати свою садибну землю і перенести сюди будівлі, утворюючи таким чином хутірне господарство. Селяни користувалися допомогою Селянського поземельного банку, який кредитував їм купівлю землі і допомагав створити хутірні та відрубні господарства. Останнім актом столипінської реформи cтав закон від 29 травня 1911 р. про землеустрій, який встановлював порядок роботи землевпорядних комісій (губернських, повітових і волосних, створених ще указом від 4 березня 1906 р).

В результаті проведення цих реформ тільки протягом 1907–1910 років по всій Російській Імперії з общин вийшло близько 2,5 млн. дворів (26% всіх общинників) з 16,9 млн. десятин землі (15% всього общинного землеволодіння). В Україні процес виходу з общин пішов ще далі: тут за неповних чотири роки із складу  земельних громад вийшла четвертина господарств. Особливо активно створення хутірних та відрубних господарств  проходило на Полтавщині. За даними Статистичного бюро Полтавського губернського земства, на 15 жовтня 1911 року в губернії було землевпорядковано 150 153 десятини землі, що склало  12% усієї наявної у губернії землі. Крім цього, тільки за  5 років,   з 1906 по 1911-й, за посередництва Селянського поземельного банку понад 12 тисяч полтавських селян купили у приватну власність 74,5 тис. десятин землі, утворивши на ній  близько 7 тисяч хутірних господарств.

Таким чином, сто років тому українське село опинилося   в самому  епіцентрі масштабних реформ, які поступово змінили його традиційний устрій і соціальне обличчя. Завдяки цілеспрямованій державній політиці тут з’явився новий прошарок господарів, які були міцно прив’язані до своєї землі й орієнтувались на ринкове виробництво. Але відстала система господарювання, брак сільгосптехніки і агрономічних знань суттєво стримували розвиток сільського господарства. У зв’язку з цим царський уряд почав реалізовувати  цілу низку програм, спрямованих на організацію  агрономічної, ветеринарної,  селекційної допомоги населенню, налагодження селянської кооперації тощо. Про це, зокрема, свідчить урядова телеграма, розіслана повітовим предводителям дворянства у жовтні 1910 року. У ній було сказано, що законодавчі та урядові заходи в галузі селянського землеустрою потягнули за собою перехід частини селян до одноосібного володіння і нових форм господарювання. Тому на місцях потрібно організувати дільничну  агрономію,  показові поля, розширити мережу прокатних і зерноочисних станцій, створити умови для розвитку дрібного кредитування. Також перед повітовими предводителями дворянства, які фактично були керівниками виконавчої влади на місцях, ставилось завдання щодо покращення селянського побуту, зокрема, в частині будівництва вогнетривкого житла та організації шкільної справи, яка б враховувала  умови хутірного розселення.  

Ще одним пріоритетним напрямком діяльності царського уряду в цей період була активна переселенська політика, яка тривала  із середини  XIX століття. Стрімкий природній приріст сільського населення посилював в українських губерніях гостроту земельного питання. Тому, щоб утримати земельний баланс, уряд організовує  масове переселення малоземельних селян на Далекий Схід, в райони Західного Сибіру, Зауралля, Казахстану, де вони отримували нові земельні наділи. Таким чином, тільки протягом 1891–1900 років в Семиріченську, Семипалатинську, Акмолинську, Томську, Тобольську, Єнісейську  та інші губернії Азійської частини Росії з Полтавщини було переселено 147 тис. осіб, а в наступне десятиріччя  – ще 222 750 осіб, або 36 682 родини.

Щоб уявити собі масштаби цього явища, достатньо сказати, що тільки протягом 1900–1910 років кількість переселенців з Полтавської губернії склала майже стільки, скільки наприкінці XIX століття складало усе населення Золотоніського повіту. До речі, протягом 1900–1910 років з нашого повіту в далекі краї переселилося  26 352 особи, найбільше серед повітів Полтавщини. Тобто, кожен восьмий переселенець був вихідцем з нашої місцевості.