Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Нариси з історії Великого Хутора

 

ВІЙНА БУЛА НЕМИНУЧОЮ

    Невід’ємною частиною історії Великої Вітчизняної війни стане і міф про те, що 22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина раптового, без попередження, напала на миролюбивий Радянський Союз і тільки після цього розпочалася мобілізація мирного населення. Насправді ж країна Рад та її сталінське керівництво давно і планомірно  готувалися до війни, і цій меті був підпорядкований увесь народно-господарський комплекс. Тільки війну вони планували не оборонну, а наступальну, яка мала вестися на території противника, тобто на території країн Європи. Задля цього ще  у середині  30-х років  Радянський Союз розпочав  небачену мобілізацію матеріальних і продовольчих ресурсів, більша частина  яких ішла на експорт. За виручену валюту купувались заводські станки і обладнання, які використовувались для технічного переоснащення країни, в тому числі й військового. У цьому контексті особлива увага приділялася співпраці з гітлерівською Німеччиною, яка також посилено готувалася до війни і потребувала сировинних ресурсів.

 Ось замітка у золотоніській газеті “Червоний Жовтень” за 28 червня 1939 року (№139) під назвою “Німеччина готується до війни”. Посилаючись на французьку пресу,  газета писала, що “німецький генералітет здійснює ряд заходів, розрахованих на посилення підготовки до війни. Триває призов запасних на 3-х місячний строк. Призовом охоплено чоловіче населення віком від 26 до 30 років яке не проходило військове навчання”. Також газета повідомляла, що у серпні 1939 року чисельність німецької армії    становила 1 мільйон 400 тисяч чоловік.

Те, що на цей час тривала і мобілізація чоловіків до Червоної армії, радянська преса не повідомляла. Але з її сторінок постійно лунали заклики про зміцнення обороноздатності країни та  велася агітація щодо необхідності підписуватися на позику “Оборона  страны”. Велика увага приділялася і створенню ТСОАВІАХімовських гуртків, в яких мали навчати військовій справі робітників та селян. Тому такі гуртки мали бути практично на всіх промислових  підприємствах та в колгоспах. І в цьому теж відчувалося зовсім близьке дихання війни.

 26 серпня 1939 року газета “Червоний Жовтень” повідомила про укладення радянсько-німецького договору про ненапад, який підписали В. Молотов і   І. Ріббентроп. А вже 3 вересня 1939 року з посиланням на ТАРС вона повідомляла про те, що 1 вересня  на польсько-німецькому кордоні почалися  воєнні дії. Зокрема, газета інформувала про бомбардування німецькою авіацією Львова, Крем’янця та інших українських міст, які знаходилися на території Польщі.

Дуже показово, що радянське керівництво не тільки не засудило воєнну інтервенцію Німеччини, а фактично підтримало її своєю демонстративною бездіяльністю. Про це свідчить  хоча б той факт, що радянська преса, в тому числі й газета  “Червоний Жовтень”, залюбки друкували  виступи Гітлера і повідомлення його канцелярії. І тільки коли 17 вересня 1939 року війська РСЧА перейшли західний кордон з Польщею по всій його довжині від Західної Двіни до Дністра, стало зрозуміло, що Радянський Союз не просто підтримував фашистську інтервенцію проти Польщі, а був  союзником Гітлера у цій війні. Адже ішлося про спланований розподіл Польщі між двома диктаторськими режимами, який був визначений   таємним пактом Молотова-Ріббентропа. Результатом цього пакту став “визвольний похід” Червоної армії Західною Україною та Бесарабією, “приєднання”, а фактично окупація  країн Прибалтики, безуспішна радянсько-фінська  війна.

Отже, відповідальність за початок Другої світової війни, а за нею і Великої Вітчизняної, однаковою мірою лежить і на гітлерівському, і на сталінському режимах, у яких було багато спільного.  На чолі обох  режимів стояли сильні і хитрі диктатори, які прагнули до світового панування. І один, і інший диктатор умів підпорядковувати своїм цілям величезні маси людей, які сліпо виконували їхні накази. До речі, на певному етапі обидва диктаторські режими між собою активно співпрацювали, нарощуючи свої потужності. Але вже тоді було зрозуміло, що це була вимушена співпраця й вона неминуче закінчиться  війною. 

 Про активну співпрацю між гітлерівським і сталінським режимами, зокрема, у військовій сфері, говорить багато фактів, оприлюднених істориками. Варто згадати хоча б про підготовку на території СРСР німецьких льотчиків і танкістів, а також про спільний нацистсько-радянський парад, що відбувся у Бресті 22 вересня 1939 року і був присвячений перемозі над Польщею. Але ця співпраця тривала й пізніше, аж до підступного нападу Німеччини на СРСР. Наприклад,  14 лютого 1940 року газета “Червоний Жовтень” писала про  успішні переговори між урядовими делегаціями СРСР і Німеччини, які закінчилися укладенням взаємовигідної угоди. “Господарча угода, писала газета, передбачає вивіз  із СРСР в Німеччину сировини, компенсованої німецькими поставками в СРСР промислових товарів”. І тут же повідомляла, що “уже в перший рік дії угоди товарообіг між Німеччиною і СРСР досягне обсягу, що перевищить найвищі розміри, коли несуть досягнуті від  часу світової війни”.

Чого радянським людям, зокрема селянам,  коштувало виконання цієї угоди, можна також дізнатися із довоєнної преси, яка мало не щодня друкувала обов’язкові постанови РНК СРСР і ЦК ВКП (б). Здебільшого вони стосувалися  обов’язкових поставок державі сільськогосподарської продукції: зерна, картоплі, м’яса, молока, сіна,  шкірсировини,  технічних культур тощо. Причому, плани щодо цих поставок стосувалися не тільки колгоспів, а й кустарів та одноосібних господарств, яким доводилися навіть вищі завдання, ніж колективним господарствам.

Про посилення економічної експлуатації населення говорить і той факт, що 26 червня 1940 року Указом Президії Верховної Ради СРСР на всій території країни було запроваджено 8-годинний робочий день і 7-денний робочий тиждень. Робітникам і службовцям  заборонялось самовільно залишати свої робочі місця, а за порушення цим вимог винних притягували до сурової відповідальності, включаючи тюремне ув’язнення.   Наприклад, за прогул без поважної причини людину могли віддати до суду і покарати виправно-трудовими роботами на строк до 6 місяців з відрахуванням до 25 відсотків заробітку.

Та найбільш безправними були колгоспники, для яких у 1939 році  радянська влада встановила обов’язковий мінімум трудоднів і відповідальність за його не виконання. Для працездатних колгоспників і колгоспниць цей мінімум становив 100 трудоднів. А тих, хто його не виконував, виключали з колгоспу і позбавляли присадибних ділянок. При цьому, праця колгоспників переважно оплачувалася сільгосппродуктами в кінці року, а зароблені ними гроші  перераховувалися на різноманітні державні позики та податки.

Таким було становище радянських людей перед початком радянсько-німецької війни, яка стала для них ще одним величезним випробуванням. Буквально наступного ж дня після нападу Німеччини на СРСР в країні було оголошено надзвичайний стан і розпочато мобілізацію чоловічого населення. Причому, у нього не було жодного вибору, бо ще 1 вересня 1939 року позачергова сесія Верховної Ради СРСР ухвалила закон про загальний військовий обов’язок, за яким усі чоловіки віком від 19 років зобов’язані були відбувати військову службу. Тому тільки з Великого Хутора у перші місяці війни на фронт було мобілізовано понад 300 осіб. Більшість з них загинули або пропали безвісти. А тим, хто залишився в селі, довелося пережити  два роки німецької окупації.   

Коли почалася війна моєму батькові було лише 10 років, але він дуже добре запам’ятав той день. Повідомлення про початок війни передали по радіо, яке було біля сільського клубу на території колгоспу “Перебудова”. Після цього Никифор Завірюха, який був посильним, об’їхав на коні сільські кутки і розніс страшну звістку. Того ж дня біля сільського клубу відбувся велелюдний мітинг, на якому виступило сільське начальство. Та напевне, воно дуже погано собі уявляло з ким доведеться мати справу і що ця війна була затяжною. Зокрема, колгоспний парторг Петро Криворот говорив, що німців ми закидаємо шапками, тому не треба їх боятися. А директор школи Василь Цимбал навіть договорився до то, що в себе вдома німці поїли всіх котів і тому рушили на Радянський Союз. Утім, згодом ця теза була спростована самими німцями. Батько розповідає, що спочатку над селом з’явився німецький літак–розвідник, який пролетів на низькій висоті (навіть видно було льотчика, що показав кулака), а  22 вересня 1941 року з боку Деркачівки на мотоциклах та автомобілях без бою у село в’їхали піхотні частини гітлерівського  війська. Перед цим під Лубнами та Чорнухами кілька танкових армій противника замкнули кільце, в якому опинилося сотні тисяч бійців  Південно-Західного фронту разом з його штабом та членами Військової Ради. 

 Як не дивно, але й через 66 років після закінчення війни Україна продовжує підраховувати свої втрати та  встановлювати імена загиблих синів і дочок.  Адже більшість воєнних архівів, які містять дані про захисників Вітчизни, залишилися на території Російської Федерації, як правонаступниці СРСР, або на території Німеччини. І тільки недавно ці держави почали їх  розсекречувати та оприлюднювати для широкого загалу. У цьому контексті на особливу увагу заслуговує проект Міністерства Оборони РФ ОБД Меморіал (www.obd-memorial.ru), який містить  комп’ютерний банк даних про солдатів і офіцерів, що загинули і пропали безвісти в роки Великої Вітчизняної війни, а також у повоєнний час. Без перебільшення можна сказати, що це унікальний проект, який немає аналогів у світовій практиці. Достатньо сказати, що в його рамках було відскановано і викладено в Інтернеті більше 13 мільйонів аркушів архівних документів і понад 30 тисяч паспортів військових поховань, які дозволяють користувачам Інтернету самостійно шукати дані про своїх близьких і рідних, встановлювати місця їхніх поховань, зрештою, – поглянути на війну через призму скупих зведень про бойові та не бойові втрати і оцінити наскільки вони були виправданими.  

 У актуальності й корисності цього проекту я переконався  особисто, коли розшукував відомості про своїх земляків, які загинули на фронтах війни та пропали безвісти. Звіряючи ці відомості з даними, що були занесені До Книги Пам’яті України, виявив багато неточностей і помилок, які були зроблені укладачами цієї Книги. Крім того, за копіями архівних документів встановив імена понад 50 великохуторян, які з тих чи інших причин не були занесені до Книги Пам’яті. Таким чином, на даний час  можемо говорити про 520-х жителів та уродженців Великого Хутора, які загинули або пропали безвісти під час війни (раніше, називалося  422 прізвища). Серед них і  особи, які  потрапили в полон і загинули в концентраційних таборах, та особи, які були репресовані військовими трибуналами або військово-польовими судами. Тривалий час ці особи вважалися такими, що пропали безвісти або про їхню долю взагалі нічого не повідомлялося. І тільки зараз ми маємо можливість назвати їхні прізвища та обставини смерті, а заодно і віддати запізнілу  данину їхній пам’яті.  Бо ніхто не забутий, ніщо не забуто.

 БОРОВИК Никон  Тихонович, 1913 р. н.,  с. Великий Хутір, українець. Мобілізований у  травні 1941 р. Рядовий. 15.03.1942 р. потрапив під Харковом у полон. Утримувався в шталазі IV B (м. Цайнтхайн), табірний номер 157422. Помер в полоні 10.1.1943 р., похований в с. Якобсталь (Німеччина). Картка полоненого Никона Боровика. ПОмер 10.11.1943

 БУБЛИК Андрій Опанасович,1914 р.н., с. Великий Хутір, українець. Мобілізований у 1941 р. Рядовий. 6.07.1942 р. під Курськом потрапив у полон, утримувався в шталазі VIII A   (табірний номер 40879). Загинув у концтаборі 20.10.1944 р., похований у м. Ламсдорф на території сучасної  Польщі.КАртка полоненкого Бублика Андрія Опанасовича. Помер 201.10.1944

 

  КУНИЦЯ Опанас Пилипович, 1902 р. н. с. Великий Хутір, українець. Мобілізований на фронт у 1941 р.  Рядовий, воював у складі 503 артилерійського полку. 04.07. 1942 р. потрапив у полон під м. Старий Оскіл. Помер у шталазі 339 12.02. 1944 р. Похований у м. Вітмаршен (Німеччина).

 МАКСИМЕНКО Сава Андрійович,   1911 р.н., с. Великий Хутір, українець. Сержант, командир відділення. Служив у складі 168 армійського запасного стрілецького полку. За одними даними пропав безвісти  01.07.1942 р. За іншими – потрапив у полон під Курськом і загинув у полоні.

 НАТАЛУХА Лука Петрович, 1901 р.н., с. Великий Хутір, українець. Призваний Золотоніським РВК, рядовий 624 сп. 137 сд. Брянського фронту. 13.09.1942 р. засуджений військовим трибуналом на 10 років позбавлення волі і 5 років поразки в правах. Подальша доля невідома.

 ПЕРЕТЯТЬКО Ольга Петрівна, 1924 р.н., с. Великий Хутір, українка. Мобілізована у 1943 р. Останнє місце служби - табір 264, м. Зомерфельд, Німечина. Померла від хвороби 18.10.1945 р. й похована там же. 

 СОТНИК Іван Іванович, 1911 р.н., с. Великий Хутір, українець, рядовий. 05.07. 1941 р. потрапив у полон під м. Кам’янець-Подільський. Утримувався у шталазі XD (310). Помер у концтаборі 01.11. 1941 р., похований у загальній могилі м. Нойбранденбург (Німеччина).

  УДОВИЧЕНКО Павло Варфоломійович, 1900 р.н. с. Великий Хутір, українець. Мобілізований  21.08.1941 р. Рядовий, санінструктор 31-го запасного стрілецького полку. 30.11.1941 р. заарештований за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації. За постановою військового трибуналу розстріляний 19.03.1942 р. в м. Сталінград. Реабілітований 10.07.1989 р. за відсутністю складу злочину.Карточка полоненого Опанаса Шинкаренка. Табірний номер 613.

 

 ШИНКАРЕНКО Опанас Григорович, 30.01.1918 р., с. Великий Хутір, українець. Кадровий офіцер. Старший лейтенант. Останнє місце служби 774 гаубичний артполк 248 СД (Західний фронт). Потрапив у полон 18.11. 1941 р. під Юхновим. Табірний номер 613. Помер у шталазі XII E 31.08.1942 р.  Похований у м. Білосток (Польща).

Віктор Козоріз,

Копії фотодокументів із сайту ОБД Меморіал

 

 Карточка полоненого Прокопа Бакутіна. Помер 25.02.1943 р.

 Мітинг біля сільського Меморіалу СлавиНе численні учасники мітингу біля сільського Меморіалу СлавиВиступає сільський хорКімната Слави у Великохутірському краєзнавчому музеї