Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Нариси з історії Великого Хутора

 

Родом з Великого Хутора. Омелюхи

  Коли саме і звідки на великохутірські землі прибули перші представники роду Омельшенків, достеменно не відомо. Але, судячи з усього, вони не були чужинцями, а жили у навколишніх населених пунктах Золотоніського краю. Про це, наприклад, свідчить Реєстр Війська Запорізького 1649 року, де тільки у Іркліївській сотні Кропивнянського козацького полку згадуються такі особи: Іван Омельченко, Клим Омельченко, Василь Омельченко, Савка Омельченко, Юхим Омельницький, Назар Омелянович, Васько Омеляненко. Очевидно, у 20–30-ті роки XVIII століття, коли  почала заселятися Великохуторянська слобідка, деякі з цих козаків або їхні нащадки переселилися туди. Згодом,  близько 1754 року, із хутора, що знаходився при  річці Золотоноші й належав померлому військовому товаришу Деркачеві, сюди переїхав 35-річний Корній Омельшенко, а близько 1765–1767 року мешканцем  Великохуторянської слобідки став і  20-річний Мойсей Омельшенко. У Рум’янцевському описі Великохуторянської слободки сказано, що  Мойсей був уродженцем містечка Золотоноша й за своїм соціальним статусом належав до козаків. З козаків походила і його дружина Ганна, яка народилася у містечку Шаповалівка Ніжинського полку. 

Що ж до решти Омельшенків, то на цей час вони вже були посполитими, тобто поміщицькими селянами, які користувалися надільною землею. Але судячи з того, що у Великохуторянській слобідці представники роду Омельшенків  проживали досить компактно (Кіндрат поруч з Іваном, Корній поруч з Мойсеєм), можна припустити, що всі вони були близькими родичами. Можемо говорити і про те, що на великохутірські землі Омельшенки переселилися під впливом соціально-економічних обставин, які змушували їх шукати кращих умов для господарювання.

Варто  зазначити, що  до 1783 року, коли на теренах Російської імперії було юридично запроваджене кріпосне право, посполиті селяни з певними застереженнями могли  переходити від одного поміщика до іншого  та обирати місце проживання. Отож, коли колишня власниця великохутірських земель графиня Марія Дука (Кантакузен) оголосила про заселення Великохуторянської слобідки, з різних сіл і містечок до неї подався люд, який отримував тут в користування надільну землю і на певний час звільнявся від різноманітних повинностей (через те і населений пункт називався слободою, тобто поселенням вільних, “слобідних” людей). Але невдовзі усі вони були закріпачені й стали спочатку власністю державної казни, а з 1777 року — підданими таємного радника і сенатора  Петра Завадовського.  Хоча з таким становищем змирилися далеко не всі великохуторяни. Про це, приміром, свідчить доля Кіндрата Омельшенка-Омелюха та членів його численної родини (він мав дружину і п’ятеро дітей).

Ще у 1775 році Кіндрат отримав він доглядача кантакузінських маєтностей Микити Ашаніна свідоцтво на вільний вибір місця проживання і переїхав спочатку до села Драбівці, а потім — до міста Золотоноші, де приписався до міщанського товариства.  Але у 1782 році його розшукали прикажчики графа Завадовського і насильно повернули  в кріпацтво (див. нарис “З історії закріпачення великохутірських селян”).

Не зважаючи на всі перипетії,  рід Омельшенків–Омелюхів міцно вкорінився на великохутірських землях і  зберігся до нашого часу. Хоча за багато років були втрачені зв’язки між окремими поколіннями цього роду і його представниками, кожен з яких мав сім’ю, власних дітей, а ті, у свою чергу, теж  створювали свої родини і таким чином живили та розширювали родове дерево. Але безсумнівним залишається той факт, що нинішні великохутірські Омелюхи є прямими нащадками тих Омельшенків, які згадуються ще у Рум’янцевському описі 1767–1769 років, і цьому є чимало підтверджень.

По-перше, на це вказує співзвучність обох прізвищ, об’єднаних спільним коренем, який походить від власного імені Омелько. Отже, прізвище Омельшенко (Омельченко) виникло як похідне від власного імені “Омелько” і поступово  трансформувалося у прізвище Омелюх. Тут немає нічого дивного, оскільки у старі часи з прізвищами людей поводилися досить вільно і  подібні трансформації були звичним явищем. Так, великохутірські Коваленки стали Ковалями, Козорізенки – Козорізами, а Омельшенки – Омелюхами.

По-друге, у сповідальній книзі Петро-Павлівської церкви с. Бойковська Слобідка за 1815 рік (до неї влилася і Великохуторянська слободка) згадуються кілька Омелюхів, яких можна ідентифікувати як прямих нащадків тих Омельшенків, що записані у Рум’янцевському описі. Наприклад, тут знаходимо згадку про Миколу  Кіндратового сина Омелюха, а також про Степана Корнійового сина Омелюха і Гаврила Корнійового сина Омелюха.

По-третє, у ревізькій казці села Великий Хутір за 1835 рік зустрічаємо Прокопа Даниловича Омелюха, який  був онуком того самого Кіндрата Омельшенка, що втікав від закріпачення. Як відомо з Рум’янцевського опису та інших архівних матеріалів, у 1769 році Кіндрат  мав дворічного сина Данила,  який у 1782 році служив писарем при Золотоніському магістраті, а  близько 1795 року став батьком згадуваного Прокопа Омелюха. А запис у ревізькій казці Великого Хутора свідчить, що у 1818 році Прокіп Данилович Омелюх був переведений до цього населеного пункту із Великохуторянської слободки і незабаром тут одружився (у 1835 році його найстаршому синові Микиті було 16 років).

 Цікаво, що у ревізькій казці Прокіп Данилович Омелюх згадується як зять жителя Великого Хутора Трохима Федоровича Дреся (Ґреся), який видав за Прокопа свою дочку Христину. Особа Трохима Ґреся згадується й раніше у сповідальному розписі великохутірської церкви Преподобної Пелагеї, датованому 1802 роком. В ньому зазначено, що 33-річний Трохим Ґресь має дружину  Ганну Іванівну, а також трьох дочок: Степаниду, Меланію і найменшу Христину. От тільки у цьому розписі Трохим Ґресь чомусь згадується як  Макарович, а пізніше він уже іменується Федоровичем. Чи немає тут суперечностей? Напевно, ні, бо подібні неточності й помилки дуже часто зустрічаються на сторінках метричних та сповідальних книг, що пояснюється не тільки малограмотністю укладачів, а й тим, що у давнину записи у таких книгах зазвичай  робилися на слух і без звіряння з оригіналами метричних документів. Цим же пояснюється і різне написання прізвища Ґресь, яке в одному з документів читається  як Дресь.

Попри такі розбіжності  тепер ми точно знаємо, коли саме представники роду Омелюхів переселилися у “гвардійську” частину  Великого Хутора і чому декого з них тут досі по-вуличному іменують Ґресями. Очевидно, Прокіп Омелюх, який посватав наймолодшу дочку Трохима Ґреся – Христину, жив у неї в приймах і тому всіх його нащадків іменували за прізвищем господаря двору — Трохима Ґреся.

Знаємо ми й про те, що рід Ґресів-Омелюхів виявився плодовитим, бо у 1835 році, за даними  ревізької казки, в родині Прокопа Даниловича Омелюха та його дружини Христини   виховували п’ятьох синів і одну дочку. А у сповідальній книзі Пелагеївської церкви В. Хутора за 1842 рік знаходимо запис про те, що в родині Прокопа Омелюха та його дружини Пелагеї Семенівни  (це друга дружина) від двох шлюбів було п’ятеро  синів і три дочки. Той факт, що всі діти жили при батькові, говорить про те, що, очевидно, перша дружина Прокопа померла, а тому, щоб утримувати  велику сім’ю, Прокіп Данилович одружився вдруге, до того ж із жінкою, яка була  молодшою за нього на 8 років. Зі сповідальної книги дізнаємося, що на цей час найстарший із синів Прокопа Омелюха – Микита – вже був одружений і мав сина Івана, якому виповнилося два роки. Пізніше,  селянин Іван Омелюх згадується у звіті  Золотоніської земської управи. У 1874 році він тримав у Великому Хуторі станційний кінний пункт із трьох коней і отримував  за це від земства дотацію у сумі 360 рублів. Як би там не було, але любов до коней передалася і сучасним нащадкам Омелюхів, одні з яких доглядали колгоспних коней, а інші й досі тримають їх у власних господарствах. 

На жаль, сповідальні та метричні книги за інші роки (після 1842) втрачені. Тому немає можливості  повністю прослідкувати історію роду Омелюхів, подальші долі синів і дочок Прокопа Даниловича. Але з усних переказів та нечисленних архівних документів, які збереглися до нашого часу, ми знаємо, що дехто з представників цього роду загинув під час громадянської війни, інші — пережили репресії та голодомори або наклали головою під час Великої Вітчизняної війни. А решта розвіялися по світах у пошуках кращого життя, і сьогодні  простежити їхні шляхи практично неможливо.

Наприклад, одна з найстаріших жительок Великого Хутора Євдокія Андріївна Рева розповідала мені про чотирьох братів Омелюхів, які  до революції жили  у степу й були такі злиденні, що навіть хліб різали ниткою. Однак мали кілька десятин землі, які й тримали їх на цьому світі. Коли ж розпочалася громадянська війна, одного з братів забрали у гайдамацьке військо гетьмана Скоропадського захищати землю від більшовиків. Зрештою, це військо зазнало поразки, а коли село зайняли червоні,  вони почали мститися не тільки тим, хто проти них воював, а й їхнім родичам. Так були взяті у заручники й розстріляні три інших брати Омелюхи, які залишалися вдома і не брали до рук зброї. Поховали їх у братській могилі, яку ще й тепер видно на старому сільському кладовищі.

 Що ж до четвертого брата, який воював у війську Скоропадського, то його сліду  встановити не вдалося. Можемо лише припустити, що згадані представники роду Омелюхів були близькими родичами Карпа Трохимовича та Євдокима Трохимовича Омелюхів, які проживали у Великому Хуторі на початку ХХ століття. Обидва вони, до речі, були нащадками Прокопа Даниловича Омелюха, а точніше, одного з його синів – Трохима, який народився у 1823 році. Зокрема, ці особи згадуються у матеріалах Золотоніської повітової земської управи за 1916 рік як власники вітряків, що були розташовані у Великому Хуторі, і  сплачували казенні земські збори за своє майно. У 1923 році нащадки Карпа Омелюха – 55-річний Олександр Карпович та 38-річна Олена Карпівна згадувалися серед осіб, що були позбавлені виборчих прав, як колишні власники. 

 

 

Отже, як на той час, це були далеко не бідні селяни, бо тих, хто мав у селі власні вітряки, було лише 60 осіб. Відомо також, що до 1917 року Євдоким Омелюх володів  десятьма десятинами землі, дві з яких після революції “відрізали” на користь бідноти.  Мабуть, не випадково, син Є.Т. Омелюха – Іван Євдокимович Омелюх – за радянської влади вважався заможним середняком, що, втім, не завадило йому на початку 30-х років вступити до колгоспу “Незаможник” і  спочатку очолити тут  свиноферму, а потім третю рільничу бригаду. Але колгоспна кар’єра Івана Омелюха складалася не дуже вдало. Про це, зокрема, свідчать матеріали розсекреченої архівно-слідчої справи № 2518, яка зберігається в архіві Черкаського обласного управління СБУ. З неї дізнаємося, що  у 1931 році Івана Євдокимовича Омелюха судили товариським судом за падіж свиней, а в 1938 він проходив по так званій “справі незаможників”, коли за звинуваченням  у шкідницькій роботі та створенні серед колгоспників незадоволення радянською владою було засуджене майже все правління колгоспу “Незаможник” (детальніше про це читайте у нарисі “Справа «незаможників». Підстави для реабілітації”).