Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Нариси з історії Великого Хутора

 

З історії закріпачення великохутірських селян

У фондах Київського губернського правління державного архіву Київської області зберігається справа про закріпачення жителя Великохуторянської слобідки Кіндрата Омелюха, який у 1782 році був приписаний до міщанського товариства м. Золотоноша, а потім за рішенням золотоніського земського суду потрапив у залежність до поміщика   Петра Завадовського. Подробиці цієї справи були надруковані 1882 року в  неофіційній частині “Киевских губернских ведомостей” (випуск 2-й) і стали одним  з яскравих прикладів  поневолення українського селянства. Тому ми вирішили знову про них нагадати, щоб воскресити у пам’яті події давно минулих днів та передати дух тієї епохи, яка увійшла в історію України як доба кріпацтва.

Тут потрібно зазначити, що кріпосницькі порядки на території Лівобережної України почали запроваджувати  ще за часів Гетьманщини, коли Україна  мала певну автономію та право вибирати гетьманів. Але з кожним роком царський уряд все більше обмежував політичні й економічні права України, насаджуючи на її території свої закони та слухняних гетьманів. Так, у 1750 році  гетьманом України було обрано  22-річного Кирила Розумовського, який отримав великі рангові та приватні маєтності (один час до них відносилися і великохутірські землі). У 1760 році в інтересах козацької старшини  він видав універсал, за яким селянам заборонялося переходити з одного володіння в інше без письмового дозволу поміщика, а в 1763 році цей універсал був підтверджений царським указом. Остаточне ж оформлення кріпосного права на Лівобережжі та Слобожанщині відбулося після  3 травня 1783 року, коли  Катерина II видала указ, за яким  селянам взагалі було заборонено переходити від одного поміщика до іншого. В указі говорилося, щоб “кожному з поселян залишатися на своєму місці і при своєму званні, де він записаний нинішньою останньою ревізією”.

Дія цих указів була поширена і на посполитих селян та козаків, які мешкали на казенних землях кантакузінських маєтностей, до яких належала низка населених пунктів нашого краю, зокрема Великий Хутір, Великохуторянська слобідка, Драбів, Дуніновка, Кантакузівка, Білоусівка, Митлашівка   та інші. У 1775–1776 роках за сприяння тодішнього намісника Малоросії графа Румянцева–Задунайського ці землі перейшли у власність таємного радника і сенатора Петра Завадовського, а 5  липня 1777 року іменним указом Катерини II вони вже офіційно були пожалувані йому в довічне спадкове володіння разом із селянами, бобилями (безземельними селянами) та їхнім майном. У 1780 році спеціальна комісія Малоросійської колегії у складі бунчукового товариша Петра Симоновича, надвірного радника Лаврентія Селецького, колезького асесора Якова Почеки і бунчукового товариша Григорія Ковалевського провела опис населених пунктів  та людей, які переходили у власність П. Завадовського і оформила  “отдаточную ведомость”, а через два роки у його маєтностях було проведено чергову ревізію, яка ще раз зафіксувала кількість підданих. Відомо, що тільки у населених пунктах драбівської економії Завадовському належало 7184 кріпосні душі (3633 чоловіки і 3551 жінка), з яких  1897 селян проживали у Великому Хуторі та  Великохуторянській слобідці. Серед них значилася і родина Кіндрата Омелюха та його брата Івана.

Таким чином, із державної залежності великохутірські селяни потрапили у залежність до поміщика, а точніше — до його довірених осіб, оскільки сам Петро Завадовський на цей час  служив у Петербурзі при дворі Катерини II, займаючи там високі посади. Однією з таких осіб був його старший брат Іван Завадовський, який проживав у Полтаві й керував драбівськими маєтностями через своїх прикажчиків.  Вони й зіграли ключову роль у закріпаченні Кіндрата Омелюха та членів його родини.

З Рум’янцевського опису Малоросії (1767–1769 рр.) дізнаємося, що  Кіндрат Семенович Омелюх (Омельшенко) народився у Великохуторянській слобідці близько 1744 року й був одружений з місцевою жителькою  Агафією, з якою спочатку мав  двох дітей – дворічного Данила та 4-місячну Пелагею. Крім цього поруч з Кіндратом мешкав і його рідний   брат Іван з дружиною Марією. На час перепису обидві сім’ї вели спільне господарство, в якому було 4 воли, 4 дійні корови, 3 молоді бики, телиця, кінь, 14 овець та 3 свиней. Серед будівель у дворі була  хата з сіньми та  плетневою хижкою, хижка  для збіжжя і хлів для худоби. У Рум’янцевському описі також сказано, що “оные Омельшенки хлебопашествуют на земле казенной, принадлежащей к селу Великому Хутору тамо, где им сволила экономия определиться и высевают в год: ржи  2 четверти, пшеницы  полторы четверти, ячменя 2 четверти, овса полторы четверти, гречки 1 четверть, проса 2 четверичка, семя конопляного и лляного  по 1 четверичку.  Делают панщины казенной в неделю по 3 дня. Консистеной дачи платят от хаты в год по рублю и по две копейки”.

З наведених даних можна зробити висновок, що загалом  Кіндрат Омелюх та його брат Іван мали досить міцне господарство, яке забезпечувало безбідне існування їхніх родин. Проте згодом, з невідомих причин Кіндрат вирішив змінити місце проживання і 1 листопада 1775 році за багаторічну бездоганну службу  отримав від доглядача казенних кантакузінських маєтностей прем’єр-майора Микити Ашаніна свідоцтво на вільний вибір місця проживання. Зокрема, в цьому документі було  зазначено таке: “Омелюх находился с братами своими родными Корнеем, Саввою и Иваном в показанной слободке Великохуторянской  жительством через многие годы честно, постоянно и безпорочно, а ныне по нежеланию его более под описью жить, и в рассуждение, что прописанные три его брата также в слободке Великохуторянской на жительство остаються, почему как в казенних работах, так  и в платежах квартальных денег остановки не будет, а потому и казне убытка не следоватиметь, — отпущен со всем семейством, т.е. с женою и детьми свободно, где жить пожелает”.

Як видно з матеріалів архівної справи, невдовзі після отримання вільної Кіндрат Омелюх переїхав до села Драбівці, де вісім років служив прикажчиком  при місцевому казенному палаці, що був у підпорядкуванні “коронных полку переяславского имений”. Про це свідчить ще одне свідоцтво, видане Кіндрату Омелюху 13 червня 1782 року  колезьким асесором Гриневичем та сотником компанійським Петровим. Зокрема, вони відзначили,  що “находясь в прикащицкой должности при описном драбовецком казенном дворце чрез восемь год, Омелюшенко все то время экономические казенные дела исправлял добропорядочно и ни в каких пороках и подозрениях не бывал и вел себя постоянно”. А через кілька місяців  після цього Кіндрат   звернувся до Золотоніського магістрату (муніципалітет, орган місцевого самоврядування.— В.К.) з проханням про зарахування його до міщанського товариства м. Золотоноша, що й було зроблено. Втім, у цьому статусі він пробув недовго.

 Невдовзі після того, як К. Омелюх був зарахований  до міщанського товариства, уповноважений  драбівсько-хуторянських маєтків Завадовського Савич  звернувся до золотоніського магістрату із заявою про втечу  селянина і зазначив, що  за ревізією 1764 року той значився серед жителів  Великохуторянської слободи, а останнім часом нібито переховувався під казенним відомством у селі Драбівці.  У зв’язку з цим Савич зажадав від магістрату повернення Омелюха з дружиною і дітьми та його майном на попереднє місце проживання, у власність Завадовського. Почалася тривала судово-бюрократична тяганина, в якій були задіяні високі інстанції і впливові особи.

11 липня 1782 року Золотоніський магістрат направив справу Кіндрата Омелюха  на розгляд  Київського намісницького правління, а те повернуло її назад, до магістрату, з приписом  провести розгляд справи по закону разом з повітовим судом. На той час посаду повітового судді в Золотоноші  обіймав бунчуковий товариш Іван Максимович,  який одночасно був і  городничим   (службова особа, що виконувала адміністративно-поліцейські функції. —В .К.). 14 липня, не поставивши до відома члена магістрату, І. Максимович одноосібно ухвалив рішення про затримання К. Омелюха козачою командою і передачу його бунчуковому товаришу Лукашевичу для відправки  в  економію Завадовського “яко беглеца безпашпортного”. Також, порушивши установлений порядок,  повітовий суддя зажадав від магістрату виключити  Омелюха зі списку міщан. 

 З цього приводу Київське намісницьке правління зажадало пояснень від судді Максимовича, “почему он приступил к отдаче Омелюха в экономию Завадовского, не призвав первее члена городского магистрата”. Виправдовуючись перед вищою інстанцією, І. Максимович пояснив, що, на його думку, майор Ашанін, який підписав Кіндрату Омелюху відпускне свідоцтво, не мав права цього робити, оскільки він був не власником кантакузінських маєтностей, а всього лише їх доглядачем. А тому й магістрат не мав права зараховувати  К. Омелюха у товариство міщан на підставі виданого свідоцтва. Крім цього, суддя зазначив, що один із синів К. Омелюха, Данило, був писарем при золотоніському магістраті й нібито, користуючись своєю посадою, докладав зусиль для того, щоб вивести свого батька з природного підданства. 

Не зважаючи на ці аргументи,  Київське намісницьке правління у відповідь на пояснення судді Максимовича визнало неправильним віддачу К. Омелюха економії Завадовського і наказало Золотоніському земському суду повернути його назад в міщанське товариство, а самого суддю притягнути до відповідальності (пізніше на нього було накладено штраф у розмірі 10 рублів). Проте виконати наказ намісницького правління виявилося не просто. Коли в економію Завадовського приїхав судовий засідатель, то керуючі економією Іван Драло і Євсей Блоха повідомили, що ще раніше К. Омелюх був відправлений у село Катеринодар Новгород-Сіверського намісництва, де також знаходилася економія Завадовського. Але під час перевірки, яку за дорученням Київського намісницького правління проводив суражський суд,  з’ясувалося, що “означеного Омелюха по изследовании во владении оного Завадовского в екатеринодарской экономии не явилось”.  Не вдалося його знайти і пізніше. І тільки 7 липня 1783 року Кіндрат Омелюх сам з’явився у золотоніський земський суд та розповів про свої поневіряння.

Як з’ясувалося, 14 липня 1782 року за наказом повітового судді Максимовича  К. Омелюх був викликаний у дім  городничого, де на нього вже чекали золотоніський сотник Яків Лукашевич та  прикажчик економії Завадовського Савич з невідомим козаком. Схопивши Омелюха, вони привели його в дім Лукашевича і там на цілий день закували у кайдани, а під вечір, зв’язавши ззаду руки і поклавши на віз, відправили в драбівську економію під охороною чотирьох караульних. Після цього бідного селянина кілька разів перевозили в різні маєтки Завадовського, поки нарешті не привезли на хутір Рудня Новгород-Сіверського намісництва. Тут К. Омелюх пробув до 21 червня  1783 року, виконуючи різні роботи, після чого наважився на втечу. До Золотоноші він прямував  окружними шляхами: cпочатку дійшов до  Чернігова, а звідки — до Києва, потім ішов через  Бориспіль і Переяслав до Піщаної. Діставшись рідних місця, К. Омелюх, відшукав у Великохуторянській слободі свою сім’ю (дружину та 4-х дітей) і разом з ними прибув до Золотоноші. Але тут  з’ясувалося, що немає на місці старшого сина  К. Омелюха, Данила, який  був насильно відправлений  у Гутову економію Завадовського, що знаходилася аж у Могилівській губернії. Враховуючи обставини справи,  Київське намісницьке правління наказало  повернути його назад, до Золотоноші.

Далі події розвивалися за таким сценарієм. Генерал-майор  Іван Завадовський, побачивши, що його рідний брат може позбутися права на володіння Омелюхом і його сімейством, звернувся за допомогою до намісника Малоросійської колегії графа Петра Рум’янцева-Задунайського.  Зокрема, у своєму листі І. Завадовський в черговий раз поставив під сумнів відпускне свідоцтво М. Ашаніна, видане К. Омелюху 1775 року, а також  заявив, що зарахування його до золотоніського міщанського товариства суперечить Височайшому указу  Катерини II від 5 липня 1777 року, за яким Великохуторянська слобода з селянами була пожалувана його брату. Крім цього, у своєму листі  І. Завадовський навів явно  неправдиві дані, повідомивши графу Рум’янцеву про те, що серед подарованих П. Завадовському селян був і К. Омелюх, а тому він є його законною власністю. Ми ж знаємо, що на цей час К. Омелюх уже  проживав у Драбівцях і служив прикажчиком при тамтешньому казенному палаці. До того ж відпускне свідоцтво він отримав на два роки раніше, ніж Великохуторянська слобода разом з іншими населеними пунктами була подарована П. Завадовському.

Не зважаючи на це, граф Румянцев-Задунайський через Київське намісницьке правління доручив Золотоніському повітовому суду і міському магістрату заново розібрати справу Омелюха і ухвалити по ній рішення, яке б відповідало закону.  Нагадаю, що на цей час уже діяв указ Катерини II, яким було юридично закріплене кріпосне право. Тому й рішення земського суду та магістрату було цілком витримане у дусі цього указу. Зокрема, у своєму “репорті” від 5 вересня 1783 року вони дійшли висновку, що “Кондрат Омелюх природный есть подданый и житель слободки Велико-хуторянской, как и по ревизии 764 г. обще с отцем Семеном Омелюхом между прочими той слободы описными, бывшими кантакузинских маєтностей поддаными, записаный... Височайшим же указом, сего года Мая в 3 день состоявшимся, по 8 п. повелено: для известного и верного получения казенных доходов и во отвращение всяких побегов, каждому из поселян оставаться в своем месте и звании, где они по нынешней последней ревизии написаны, кроме отлучившихся до состояния того указа. В случае же побега после издания того ж указа, поступать по общим государственным установлениям.  По каким всем обстоятельствам уезд. судом обще с магистратом признано, что он, Омелюх, со всею его семьею и имуществом, навсегда в том его, г. Завадовского, владении оставаться должен”.  

На підставі такого рішення Київське намісницьке правління 7 грудня 1783 року видало свій наказ “о выключении вышезначащагося, записаного золотоношским городским магистратом в тамошнее мещанство Кондрата Омелюха, буде он точно в сказке показан и о написании в подушный оклад во владение г. тайного советника Завадовского”.  

Таким чином, Кіндрат Омелюх потрапив у  кріпацтво, в якому, напевне, знаходився до самої смерті. На жаль, про його подальшу долю нічого не відомо. Не виключено, що Кіндрата знову було переведено в одну з віддалених економій Петра Завадовського, де він і проживав. Так само нічого не відомо про долю його найстаршого сина Данила та дочок:   Пелагеї (старшої),  Пелагеї (молодшої) та Марії. А от ще один син Кіндрата Омелюха, Микола, у 1815 році проживав у селі Бойківська слободка,  про що свідчить запис у  сповідальній відомості Петро-Павлівської церкви цього села.  Жили на території Великого Хутора й інші представники роду Омелюхів, які вважалися власністю графа Петра  Завадовського.

У 1818 році, вже  після смерті П. Завадовського, його величезні маєтності, які нараховували більше сотні населених пунктів у 5 губерніях  і 37300 кріпосних, були розподілені серед нащадків графа. Зокрема,  драбівські маєтності перейшли у власність до його позашлюбного сина Василя Завадовського, який один час був обер-прокурором Сенату і церемоніймейстером при царському дворі. У Драбові за вказівкою В. Завадовського був закладений великий парк, викопано кілька ставків,  збудовано розкішний  палац, у якому проходили гучні бали. Плац Завадовського у Драбові. Мал. О.Дорошенка

 

“Из камня дикого ограда

Окинула господский двор,

Напротив церковь, как собор,

И, обведенный ширмой сада,

 Стоит величественный дом,

Пред ярко-голубым прудом,

... Дорожки узкие кругом,

Подальше статуи, каскады,

Фонтаны, гроты; а мосты,

Перегибаясь чрез пруды,

Вели в убежище прохлады —

В огромный парк…”

 

Так змальовував драбівський палац Завадовського один з його гостей, поет Іван  Бороздна, який у 1833 році побував на званому балі графа (“Поэтические очерки Украины, Одессы и Крыма”, Москва, 1837 г.).  До речі, саме того року багато районів Полтавщини потерпали від великого голоду, що був викликаний кількарічними неврожаями. Але, як бачимо, такі обставини зовсім не завадили графу провести світський захід, на якому було багато представників петербурзької знаті, включно з його дружиною, першою петербурзькою красунею Оленою Завадовською.

Втім, звичка жити на широку ногу невдовзі привела до занепаду драбівського маєтку, а сам власник змушений був залізти у борги. Зрештою,  3 листопада  1843 року граф В. Завадовський  продав драбівські  маєтності разом із селянами та їхнім майном князю Олександру Барятинському, а згодом їх законним власником став його  молодший брат Анатолій Барятинський (про це чит. у нарисі “Рід Барятинських і Драбівщина”).

На жаль, періодичні зміни власників практично ніяк не впливали на добробут великохутірських чи драбівських селян, більшість з яких  користувалися надільною землею, відробляючи на тиждень 3-4 дні панщини та виконуючи інші повинності. Для визначення розміру панщини селяни поділялись на три розряди – тяглових, напівтяглових і нетяг, або піших, що не мали робочої худоби. Тяглові повинні були відбувати своєю худобою і реманентом три чоловічих дні і один жіночий день панщини на тиждень, а напівтяглові – два дні чоловічих і один жіночий день. Піші (а таких була більшість) мусили виконувати різні не польові роботи на поміщика, отримуючи за це 3-4 сніп. Крім панщини селяни повинні були відробити ще й  по 12 літніх “згінних днів” і 8 “будівельних” з платою згідно такси, затвердженої генерал-губернатором. Також селяни були зобов’язані нести від кожного робітника раз на місяць нічну варту, а піші селяни крім будівельних і вартових днів — платили поміщикові на рік від 25 до 30 рублів оброку (на Золотоніщині) й відбувати на його полі 24 робочі дні на рік.

Певні зобов’язання перед кріпосними мали і поміщики. Зокрема, за указом  Олександра I, виданим  23 березня 1818 року, кріпосники зобов’язувалися піклуватись про забезпечення своїх кріпаків необхідною кількістю хліба для харчування та посіву. До того як селяни не зроблять відповідних запасів, власникам заборонялося вивозити зерно з маєтку, переробляти чи продавати його. Держава запроваджувала і суворі штрафні санкції для поміщиків, які неспроможні були виконати цей указ. Всі їхні селяни автоматично переводилися у розряд державних. Крім того, кріпосники мали власним реманентом та худобою засівати наділи безтяглових селян, а також створювати умови для  того, щоб останні могли придбати худобу. Документом передбачалося і часткове полегшення селянам їхніх повинностей. Скажімо, до цього указу, якщо селянин хворів, то поміщик переносив на інший час виконання ним панщини. Тепер же їм заборонялося це робити. Економи та інший управлінський апарат позбавили права самочинно карати селян, а кріпакам надали певну економічну свободу: вони могли вільно продавати власноруч вироблену продукцію, молотити хліб на своїх жорнах тощо.

Покарання різками. Мал. О.ДорошенкаУтім, як і раніше, селяни були позбавлені основних юридичних прав і свобод, зокрема й права на землю та майно, які повністю належали поміщику. Він міг продати кріпака разом з його хатою або закласти в банк за борги,  переселити на інше місце, віддати в рекрути тощо.  Будь-яка непокора кріпака поміщику каралася різками від 20 до 50 ударів. За подання скарги на своїх поміщиків кріпосні селяни також каралися різками до 50 ударів. Перехід селян від одного власника  до іншого і перехід “в інший стан” без дозволу поміщика карався різками від 30 до 60 ударів.

Про тяжке становище українського селянства свідчив і його побут, який задовольняв тільки найневідкладніші потреби членів селянської родини. Так, житло вони будували з підручних місцевих матеріалів, здебільшого, використовуючи глину, солому, очерет. Тому у Великому Хуторі переважали традиційні для степової України плетневі хати або хати-ліпки двокамерного типу (хата і сіни). Наприклад, матеріали Рум’янцевського опису села Великий Хутір та Великохуторянської слободки свідчать про те, що у другій половині XVIII століття у цих населених пунктах було 108 плетневих і тільки 11 зрубних, тобто дерев’яних хат.  Також було  2 мазанки і 3 земляні хати (землянки). Такий тип будівель зберігався у селі і впродовж наступних  десятиліть.

Не багатим був і селянський гардероб, який переважно складався з домотканого  одягу та одягу власного виробництва. У чоловіків це була довга (до колін) сорочка на випуск, яка підперезувалася  шкір’яним або в’язаним поясом, і неширокі полотняні штани. Восени та навесні поверх сорочки чоловіки ще вдягали сукняну свиту, а взимку — носили хутряний кожух і шапку. На ноги одягали постоли — стягнуті шматки сиром’ятної шкіри, а заможніші чоловіки носили черевики або  чоботи, які дорого цінувалися. 

Жіночий народний одяг складався з сорочки, запаски або юпки, кожуха (взимку). Влітку голову обв’язували стручкою або хусткою. Заміжні жінки обов’язково носили ще й очіпок, який приховував їхнє волосся. У літній час жінки зазвичай ходили   босоніж або у постолах, і тільки на свята одягали черевики.

  Тяжка доля українського  селянства, пов’язана з його екплуатацією та гнобленням,  яскраво відбилося у художній літературі та в народних піснях, які  зустрічалися й на території Великого Хутора (одну з них “Собралась біднота” й досі виконує великохутірський бандурист Михайло Коваль). Але найбільший слід кріпацтво залишило все-таки  у ментальності та психології селян, які й досі породжують у них  комплекси   безправності та меншовартості. Потрібно сказати, що свій відбиток тут залишила і доба колгоспного рабства, яке подекуди мало набагато жорсткіші форми, ніж за часів феодалізму (згадаймо хоча б колективізацію та розкуркулення). Загалом, ці два періоди в історії Великого Хутора тривали понад 140 років. Тому щоб повністю позбутися соціально-психологічних наслідків кріпацтва, напевне, потрібно не менше часу.

 

В. Козоріз,

малюнки О. Дорошенка.