Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Нариси з історії Великого Хутора

 

Великий Хутір у роки Голодомору

 

  “По селу ходили активісти і забирали все до ганзура, – згадує 88-річний житель Великого Хутора Іван Максимович Рибак, – Активістами у селі були Ганна Лопатка, Іван Глушко, Оксана Пізняхівська, Титаренко Свирид. Одного разу прийшли і до нас. У них у руках були такі довгі штирі. Стали шукати хліб, перештрикали у печі, під комином, долівку, на вулиці. Але нічого не знайшли, то забрали глечик квасолі, а на горищі висіла постірана одежа: полотняні сорочки, штани, то нічого не залишили, все собі  забрали. Важко було дуже, особливо весною. Ми вижили, хоча і були пухлі від голоду, тільки дякуючи батьку, який поїхав у Херсон і поміняв там одяг на клунок проса і мішок насіння. Просо ми товкли у ступі, а потім мололи на жорнах, мати випікала. Я ходив у поле зрізати колоски. Одного разу на мене напав бригадир, так бив нагайкою, що ледве не убив. Коли вдавалось украсти, то ми колоски сушили, а потім мололи у жорнах. На горищі у нас лежали качани кукурудзи, то ми їх рубали сокирою, товкли, а ще сікли спориш, квіти акації, і пекли такий хліб. На горищі у нас лежала теляча шкура, то мати її обшкрібала од шерсті, а потім рубали і варили. Щоб помирали люди свої, то нікого не знаю, а одного разу бачив, як стара баба сіла помирати у якійсь ямі, уже й мухи зелені коло неї літали. Так вона і померла, поки знайшли люди. А ще, коли ходили у поле, то бачив розтерзану звірами людину. Сусідка баба Марія опухла і померла з голоду, то її вкинули вдома у погріб”.

У “Книзі Пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років. Черкаська область” є згадка про  148 жителів Великого Хутора, які померли  від голоду. Хоча насправді їх було значно  більше. Ще на початку 90-х років минулого століття директор Великохутірського краєзнавчого музею Олександр Дорошенко стверджував, що голодною смертю в селі  загинуло щонайменше 216 осіб, переважно степовиків та одноосібників, які не вступили до колгоспів. Тоді ж шляхом опитування літніх великохуторян йому вдалося встановити імена 168 з них, які занесені до Книги пам’яті Великого Хутора. 

Ці цифри вражають. Адже  від штучного, тобто організованого, спровокованого діями влади, голоду помирали не тільки старенькі, а й діти  і люди працездатного віку, вимирали цілі сім’ї. За спогадами старожилів, у селі працювала спеціальна бригада, яка збирала трупи померлих і підводою возила на кладовища. Іноді рідні, не дочекавшись похоронної підводи, закопували померлих прямо на подвір’ях або скидали в погреби.

Звичайно, тогочасна преса про це нічого не писала. З підшивок старих газет складається враження, що народ жив у якомусь віртуальному світі, де все було підпорядковане побудові світлого комуністичного майбутнього. Заради нього люди масово вступали в колгоспи, з ранку до ночі працювали на будівництві промислових гігантів і гаряче схвалювали чергові директиви комуністичної партії та радянського уряду. Головними ж темами місцевої преси було виконання хлібозаготівельних планів і  боротьба з куркулями та підкуркульниками, які чомусь не хотіли вступати до колгоспів і віддавати державі свій хліб. Про це, зокрема,   свідчать численні  публікації у газеті “Червоний Жовтень” – друкованому  органі Золотоніського райкому КП(б)У, райвиконкому, райколгосппостачу та райпрофради. Але про страшний голод, який на Золотоніщині забирав щодня десятки або й сотні  людських життів, у   газеті  немає жодної згадки.

Та попри щільний заслін цензури, яка вилучала найменші натяки на масовий голод, на сторінках видання можна розгледіти величезну трагедію тогочасного українського села, поставленого  на коліна так званою суцільною колективізацією і репресіями. І відповідальність за проведення такої політики лежить не тільки на вищому партійному керівництві СРСР та УСРР (Сталін, Молотов, Каганович, Постишев, Косіор, Чубар), а й на місцевих керівниках –  секретареві Золотоніського РПК Парьосі, голові РВК Циганенкові та інших діячах, які аж занадто ретельно виконували директиви партії та уряду щодо колективізації та хлібозаготівель, а часто й виступали з власними злочинними ініціативами. Про це, наприклад, свідчать розпорядження та постанови Золотоніського районного комітету КП(б)У та  райвиконкому з організації та проведення хлібозаготівель. Так,  у серпні 1931 року Золотоніський РВК ухвалив обов’язкову постанову  “Про боротьбу з хлібною та олійною спекуляцією”, що встановила обмеження споживчих норм на зернові та олійні культури для членів селянських господарств, а також заборонила їм перемелювати ці культури без дозволу сільських (міських)  рад та адміністрацій радгоспів. Запровадження цих обмежень мотивувалося необхідністю боротьби із хлібною спекуляцією. Та  справжньою метою  було намагання адміністративними методами прискорити виконання у районі річного плану хлібозаготівель, “спущеного” керівництвом.

 

“З метою забезпечення боротьби з спекуляцією хлібом та олійною продукцією, Золотоніський районовий виконавчий комітет ухвалив:

1. До закінчення виконання річного пляну хлібозаготівель обмежити помол харчових та переробку олійних культур до розміру споживчих норм.

2. Споживчі норми встановлені такі:

а) харчових культур по 1 пуду зерна на їдця на місяць, в тому числі пшениці – не більше 10 фунт.  або суржику не більше 15 фунт.

б) олійнасіння – не більше 30 фунтів у зерні на їдця на рік.

3. Перемол зернових та переробка олійних культур за визначеними нормами  по млинах і вітряках на олійницях переводити за довідками сільрад та міськради — для колгоспів, колгоспників і одноосібників,  для радгоспів – за довідками адміністрації радгоспу.

Дозвіл за відповідними довідками на помол харчових культур сільрадами та міськрадою видавати не більше, як на один місяць та на переробку олійнасіння – не більше, як на два місяці.

4. Заборонити всім млинам, вітрякам та олійницям під особисту відповідальність завідателів та їх власників переробляти харчові та олійні культури без встановлених цією постановою довідок та більш, як визначено в довідках.

5. Винних у зламанні цієї постанови притягати до відповідальності за артиклом 97 Карн. Код. та штрафу до 100 крб.

Для подачі скарги на накладений штраф встановлюється трьохденний термін з дня його наложення. Скарги подавати до президії РВК.

Догляд за виконанням цієї постанови покласти на райвідділ постачання, міліцію, сільраду, міськраду та контрольора Союзхліба.

Ця обов’язкова постанова набуває чинності з дня оголошення її в газеті “Червоний Жовтень”.

Голова РВК Циганеннко,

 Зав. відділом постачання Бойко,

Секретар РВК Регурецький.

 

(“Червоний жовтень”, № 89 (123) за 18 серпня 1931 р.)

                                                 

 

Як бачимо з цього документа, термін його чинності був розрахований аж до виконання річного плану хлібозаготівель на 1931 рік. Але ця постанова була скасована 9 січня 1934 року, тобто діяла  і в 1932 та 1933 роках, коли  потреба в харчах відчувалася особливо гостро.

Репресивний характер мала і постанова пленуму Золотоніського РВК від 19 серпня 1931 року, якою вимагалося піднесення боротьби за хліб, особливо щодо так званих “твердоздатчиків”, а іншими словами – заможних селянських господарств, члени яких не вступили до колгоспу.

 

“…8. Схвалити розпорядження голови РВК про застосування до не виконуючих твердих завдань передбачені законом репресивні заходи аж до притягання злісно не виконуючих тверді завдання до судової відповідальності.

Зобов’язати райземвідділи, райколгоспспілку, сільради та колгоспи протягом п’яти день реалізувати сортозамінні посіви. Винних у затримці цього притягнути до суворої відповідальності.

Зусилити боротьбу з хлібною спекуляцією та встановити суворий догляд на млинах щоб не перемелювалося більше споживчої норми…

(Червоний жовтень”, № 89 (123) за 18 серпня 1931 р.)

 

 

 І це лише два  документи, що характеризують роль радянських та партійних органів на місцях у здійснені політики хлібозаготівель, що призвела до небувалого голоду. Насправді ж таких документів було набагато більше і ухвалювали їх, як правило, на виконання чергових постанов ЦК КП(б)У та  Ради Народних Комісарів УСРР, які, у свою чергу, керувалися вказівками союзного керівництва і настановами “вождя всіх часів і народів” товариша Сталіна.  Так, зокрема, 20 листопада 1932 року народилася драконівська постанова РНК УСРР “Про заходи до посилення хлібозаготівель”, якою райвиконкомам надавалося право перераховувати до фонду хлібозаготівель усі натуральні фонди, створені в колгоспах, що незадовільно виконували плани хлібозаготівель. У постанові також зазначалося, що колгоспи, які незадовільно виконують ці плани, а вже видали натураванси хліба за трудоднями, повинні негайно організувати повернення “незаконно” розданого хліба, щоб спрямувати його на виконання плану хлібозаготівель.

Вилучення хліба проводилося насамперед у членів колгоспних управ, адміністративно-службового персоналу, комірників, а також у колгоспників і одноосібників, які, на думку радянського керівництва, розкрадали його під час збирання, молотьби та перевезення до комор.  Крім цього, пунктом 10 згаданої постанови передбачалося до колгоспів, які допустили розкрадання колгоспного хліба і злісно зривають план хлібозаготівель, застосування натуральних штрафів у вигляді додаткових завдань з м’ясозаготівель. Розмір таких штрафів становив 15-місячну норму здавання колгоспом м’яса як усуспільненої худоби, так і худоби колгоспників.  Текст цієї постанови передавав зміст секретної постанови ЦК КП(б)У від 18 листопада 1932 року “Про заходи з посилення хлібозаготівель”, якою встановлювалися жорсткі репресії до невиконавців хлібозаготівельних планів і вводилася ще не відома система покарання у вигляді занесення на “чорні дошки”. А ця постанова була складена під диктовку сталінського емісара в Україні Вячеслава Молотова. Таким чином, жорстка вертикаль тоталітарної влади, встановлена в СРСР, стала основним механізмом винищення безправного українського селянства, яке вже не могло себе захистити.

На жаль, селяни Великого Хутора не були винятком. Якщо у 1925 році на території Великохутірської сільради (до неї також входили село Гайворонщина, хутори Нова Бірючка, Роздолля та Дубрівщина) налічувалося 1143 селянських господарства, то  станом  на 1931 рік їх кількість зменшилася до тисячі. Решта селянських господарств, переважно заможних і  вороже налаштованих до радянської влади,   були розорені і знищені у 1929–1930 роках, коли проводилася  широкомасштабна операція з розкуркулення.  Одночасно здійснювалось і примусове усуспільнення селянської землі, сільгоспреманенту, худоби та створення на цій базі колективних господарств у формі сільськогосподарських артілей.

У квітні 1931 року голова Великохутірської сільради Влас Гук та секретар партійної організації села Яків Дробот рапортували Золотоніському райпарткому, райвиконкому та редакції газети “Червоний Жовтень” про те, що в селі вже завершується суцільна колективізація. На цей час з 967 господарств села під колгоспний прапор стало 850, тобто 89 відсотків, а поза колгоспами залишалося 117 господарств. Але керівники села зобов’язалися  і їх  залучити до колгоспних лав “на основі глибокої масової роботи”. Напевне, тоді вони ще не здогадувалися, яку роль насправді відводило колгоспам сталінське керівництво і що очікувало на колгоспників та їхні сім’ї. Проте колгоспна  дійсність перевершила найстрашніші припущення.

Уже взимку 1932 року на шпальтах газет з’являються повідомлення про масовий падіж колгоспної худоби та розкрадання колгоспниками  фуражу, про факти приховування селянами зерна і відкритого саботування хлібозаготівельних завдань. За  цими фактами  вже зачаївся початок великого голоду в українському селі.  Наводимо витяги з окремих публікацій газети “Червоний Жовтень”. Так, у замітці “Коні голодні, а макух їдять миші” йшлося про те, що у Новобірючанській артілі  “Червона нива” В.-Хутірської сільради щодня гинуть коні, бо їх немає чим годувати. “Є в колгоспі кілька десятків пудів макух, та їх їдять миші, а коням макух не дають”, – писала газета. Повідомлялося, що  для проведення весняних робіт у колгоспі було створено недоторканний фонд фуражу – клуня пшеничної соломи, кількасот пудів сіна віки тощо. Та цей фонд колгоспники розікрали. У такому недбальстві  газета звинуватила керівників господарства Василя Гриценка та Кузьму Биковця, які нібито по-шкідницьки хотіли розвалити колгоспне господарство.  

А ось ще одна замітка під назвою “Від догляду Чайки гинуть свині”. Вона розповідає про те, що на свинофермі великохутірського колгоспу “Перемога”, якою завідує Чайка, щодень зменшується вага свиней, а 16 березня одна з них загинула. Причину такого становища газета побачила у безгосподарності завферми, який погано  доглядає за артільним добром. До того ж, з’ясувалося, він ще й краде картоплю та буряки, призначені  для годування свиней, вивозить їх до міста і  продає. Про те, як колгоспник Чайка дожився до того, що змушений був красти їжу у свиней, газета, звісно ж, промовчала.

Великий падіж свиней був зафіксований і в одному з найкращих колгоспів Золотоніщини – “Незаможнику”, яким керував Яків Дробот. З цього приводу газета “Червоний Жовтень” писала, що на початку зими 1931/32 року поголів’я  свиней тут становило 400 одиниць, а на кінець лютого 1932 року воно зменшилося до 170. Великий падіж свиней газета пояснювала тим, що їх годували мерзлим буряком, а провину за це поклала на завідувача свиноферми Михайла Пізняхівського, якого також обвинуватила  у шкідництві. Нині ми можемо припустити, що масова загибель свиней у колгоспі  була не випадковою або її не було й зовсім, а керівництво колгоспу в такий спосіб списувало тварин, яких забивали й віддавали на харчування людям. Це, до речі, значною мірою пояснює  дивний факт: серед членів колгоспу “Незаможник” від голоду не померло жодної людини, хоча тут теж відчувався значний брак харчів, насамперед хліба. Та навіть у найважчі місяці в колгоспі працювала громадська кухня, з якої підгодовували і своїх, і чужих селян, а також  був створений прихисток  для покинутих дітей, яких привозили сюди із Золотоніського інтернату.

Потрібно зазначити, що у  хлібозаготівельних кампаніях 1931–1933 років Великому Хутору, як одному з найбільших  населених пунктів Золотоніського району, відводилася особлива роль. Тут було найбільше усуспільненої землі (бл. 4000 га) і водночас залишилася значна кількість одноосібних господарств (так званих “індусів”), які мали у своєму користуванні 2729 га. По-друге, тут створили показове господарство — колгосп “Незаможник”, який завжди вів перед у партійно-господарських кампаніях.  Тому  в 1931 році Великому Хутору був доведений план хлібозаготівлі у 1825 тонн зерна, що становило близько 11 відсотків від районного плану. Причому, третину  цієї кількості (624 тонни) мали здати господарства одноосібного сектора.

 19 липня 1931 року три великохутірські артілі – “Перемога”, “Нове життя” та “Червоний Жовтень” першими в районі організували так звану “червону валку” і вивезли на станцію Пальмира до пункту “Союзхліба” 788 пудів зерна. Цей захід мав явно пропагандистський характер. Проте, як свідчать матеріали газети “Червоний Жовтень”,  виконання подальших хлібозаготівельних завдань по Великому Хутору  проходило з великим труднощами. 3 серпня газета констатувала, що здавання товарних лишків по Великому Хутору надто незадовільне. На 1 серпня колгоспи заскиртували 9538 кіп хліба, намолотивши 26569 пудів зерна, але в рахунок заготівлі пішло лише 3886 пудів. У іншому номері газета повідомляла, що до 15 серпня Великий Хутір мав виконати 50 відсотків хлібоздавального плану, та ні колгоспи, ні одноосібники  не впоралися з цим завданням. Найвищі показники були зафіксовані в артілі “Червоний Жовтень”, але й вона своє завдання виконала тільки на 38 відсотків. Зрештою, до 7 листопада план хлібозаготівлі по Великому Хутору виконали лише чотири колгоспи – “Перебудова”, “Нове життя”, “Світло” і “Червона нива”. Що ж до загального плану по сільраді, то він був зірваний. На початок січня 1932 року В. Хутір мав перед державою заборгованість у  2715 ц пшениці і 223 ц жита, а  виконання плану хлібозаготівлі склало 88,9 %.

Не кращою була ситуація і загалом по району (бл. 83 %.).  Тому за рішенням Золотоніському райкому партії в районі було оголошено штурмовий місячник з вивершення хлібоплану, а головними формами  його проведення визначено зустрічний план та буксирування відсталих колгоспів передовими. Для цього районною владою були мобілізовані понад 200 активістів з комуністів та комсомольців, яких направили до сіл, що відставали у виконанні планів, з чіткими завданнями щодо хлібозаготівлі. Так, у  Великий Хутір прибули буксирна бригада у складі 15 осіб із села Коробівка і ще одна бригада з Хорольського району, а в Коробівку, яка теж не впоралася з  планом, з’явилася  така ж штурмова бригада від Великого Хутора. Ще одна бригада з нашого села у кількості 20 активістів була направлена у селище Піщана.

4 січня 1932 року відбувся черговий пленум В.-Хутірської сільради, також присвячений темі хлібозаготівель. Пленум оголосив про проведення в селі   штурмового дводекадника боротьби за останні проценти річної хлібозаготівлі й також мобілізував для цього актив села, включаючи робсількорів та депутатів ради. До активної участі у дводекаднику долучили  і  учнів місцевої школи колгоспної молоді.  8 січня 1932 року 400 учнів  були виведені на демонстрацію за стовідсоткове вивершення хлібозаготівель. “З прапорами, плакатами школярі рушили на 1, 2, 3, 6, 7 сотні. У плакатах діти ганьбили злісних контрактників, що ухиляються від хлібоздавання. Також на сотнях (кутках) села школярі організували збори одноосібників, що не виконали ще своїх завдань перед державою. “Вимагаємо від своїх батьків негайно здати хліб і виконати державні завдання”, – такий рахунок пред’явили діти своїм батькам”, – писала газета “Червоний Жовтень”.

Як бачимо, публікації  районної газети за цей період нагадують бойові зведення і свідчать, що на хлібозаготівельному фронті таки справді тривала війна проти селянства. От тільки про жертви цієї війни нічого не повідомлялося. Натомість газета докладно інформувала про те, як ударні бригади викривають куркульські махінації і знаходять прихований ними хліб. Зокрема, у номері за  30 січня 1932 року один з дописувачів під псевдонімом  Сталевий  інформує про енергійну боротьбу за хліб, яку на другій сотні В. Хутора веде ударна бригада жінок. “Найкраще тут працюють Приймак Лисавета, Удовиченко Секлета, Кукоба Санька, Лебідь Наталка, – пише кореспондент і повідомляє про конкретні здобутки цієї бригади. – За участю бригади викрито захований хліб у Бабняка Карпа, Дернового Івана, Горобця М. і Падалки І. Це в більшості колгоспники з артілі “Нове життя”. Однак управа не реагує на такі факти. Голова артілі комуніст Титаренко не спромігся навіть проробити серед колгоспників січневий план хлібоздавання. Тим часом окремі “активісти” хліб ховають. На цей шлях став член управи Гаманов Тимофій. Переховував хліб і польовод. На чисту воду вивести гробокопачів хліба. До боротьби за хліб залучити щонайбільшу кількість колгоспників і колгоспниць.”

Попри всі  вжиті заходи, січневий план хлібозаготівлі по Великому Хутору так і не був виконаний, бо, вочевидь, у селян уже не було чого відбирати. Тому із запланованих  3000 центнерів зерна буксирним бригадам у січні  вдалося зібрати тільки 540 кілограмів, тобто 18 відсотків.  Не вдалося виконати і намічений план хлібозаготівлі по району й загалом по  Україні, що знайшло відображення у постановах Політбюро ЦК КП(б)У, якими від місцевих органів влади вимагалося виконання планів хлібоздачі за будь-яку ціну. Районам знову були доведені контрольні цифри.  У зв’язку з цим 2 лютого 1932 року бюро Золотоніського райпаркому виносить чергову резолюцію “Про перебіг хлібозаготівель”, у якій “цілком і повністю приєднується та схвалює накреслені міроприємства ЦК та контрольні цифри з хлібозаготівель приймає до неухильного виконання”. А щоб забезпечити рішучий перелом, райком партії направляє на відсталі хлібозаготівельні ділянки додаткові буксирні бригади з Чапаєвки, Коробівки та Вознесенського, а також визначає уповноважених осіб. Відомо, що по  В.-Хутірському кущу цю місію виконував  тов. Сліпченко, який і керував буксирними бригадами.  

Паралельно з цим, за постановою  пленуму Золотоніського райпарткому, сільські ради приступили до утворення насіннєвих посівних фондів, а отже й додаткового вилучення у селян  залишків зерна та інших їстівних припасів. Не залишилася осторонь нової кампанії і газета “Червоний Жовтень”. На початку березня 1932 року вона, зокрема,  інформувала читачів про те, що у великохутірській артілі “Новий світ”, якою керував   Олексій Кутовий, для засіву ярого клину не заготували жодного центнера ярової пшениці, а з необхідних 39 центнерів ячменю  мали десь 5 центнерів. Те ж саме було і з  вівсом: при потребі 40 центнерів  заготовили лише 2, а віковівса – 34 центнери з потрібних 55.

Таким чином, на 1 березня 1932 року формування насіннєвих фондів по колгоспному сектору району було виконане на 80 відсотків, а у В. Хуторі – тільки на 60. У цей час на території Золотоніщини вже лютував голод, який косив дедалі більше людей. А керівництво району “не помічало” цієї трагедії і продовжувало наполягати на виконанні партійно-господарських директив. 5 березня бюро Золотоніського райпарткому КП(б)У ухвалює постанову “Про мобілізацію насіннєвих фондів”, якою оголошує декадник підготовки до другої більшовицької весни і ставить завдання не тільки щодо посівматеріалу, а й з формування страхових фондів. Відповідно до нього, колгоспи мали закласти у страховий фонд 15 відсотків зерна від площі посіву, а одноосібники – 20. Для оперативного керування підготовкою до весняної посівної кампанії райком партії надіслав у підрайони уповноважених   (до В. Хутора — тов. Мішинського), яким поставив завдання: у дводенний термін добитися рішучого перелому у справі мобілізації насіння та страхових фондів  і завершити цю роботу до 10 березня.

 Проте ні 10, ні 20 березня, ні пізніше уповноваженим так і не вдалося виконати це завдання, бо у більшості  господарств просто не було чим сіяти. До того ж знесилені хронічним  недоїданням  люди та коні ледь стояли на ногах і не здатні були до важкої роботи. Зокрема, таке становище спостерігалося у Великому Хуторі. Тому голова великохутірського партосередку Я. Дробот та голова сільради В. Гук  звертаються  по допомогу до керівництва Київського обкому партії, але незабаром на своє звернення отримують через районну газету гнівну  відповідь і... звинувачення в опортунізмі.

“У В.-Хуторі чекають допомоги

Центральний комітет партії в постанові про утворення насіннєвих фондів суворо застерігав партійні організації від опортуністичного покладання на самоплив і сподіванок на зернову допомогу ззовні. Проте цього застереження не зважили великохутірські керівники організацій. До відверто опортуністичних сподіванок на допомогу вдався і партійний осередок. Замість по-бойовому організувати роботу з утворення насіннєвих фондів. Щоб згарантувати виконання планів з весняної сівби в колгоспах В.-Хутора не вистачає близько 40 відс. насіннєвого посівного матеріалу. За сільськими керівниками пішли окремі колгоспи,  які теж жодних заходів не вживають щоб мобілізувати внутрішні ресурси, утворити сталі насіннєві фонди.

Найменше з усіх колгоспів села забезпечена насінням артіль “Червоний Жовтень”. Тут бо є лише 40 відс. потрібного насіння. Причому, зовсім не вистачає насіння ярої пшениці. Не далеко від цієї артілі відійшов і колгосп “Новий Світ”. А найвужчим місцем у готуванні до весни все ще залишається одноосібний сектор села. Одне, що сільрада жодних спроб не зробила щоб обчислити наявний посівматеріал одноосібників та домогтися повного забезпечення посівматеріялом плянів весняної сівби, а друге те, що і та незначна кількість посівного матеріялу, що її обчислено в одноосібників, не перечищається, бо ніхто не подбав про завчасну організацію зерноочисних пунктів.

З опортуністичної практики, що її допустили сільські керівники, керівні організації, скористався клясовий ворог — глитай та його поплічники, які власними шкідницькими діями та підбурюванням селян готують зрив більшовицької весни. Твердоздавець 7 сотні Жук Клим, не зважаючи на заборону сільради, продав свого коня і злісно не бажає чистити насіння. Жодної відсічі цей шкідник не зазнав...

Сподіванка на допомогу, що її допустились В.-Хутірські організації, є найгіршого ґатунку опортунізм, вона бо послабила фронт боротьби за насіння, не зорганізовує волю колгоспників за мобілізацію внутрішніх ресурсів”10.

Отже, партійне керівництво порадило великохуторянам мобілізовувати внутрішні ресурси (не вказавши, які саме) і тим самим розписалося у власній бездушності та нехтуванні життєвими потребами простих хліборобів. Адже зерно в державі було, багато зерна, яке ешелонами вивозилося в морські порти і звідти експортувалося за кордон. Тільки у 1932 році з України було вивезено 1,72 мільйона тонн збіжжя, а в 1933 ―  ще 1,68 мільйона. Тож звинувачення в опортунізмі, висунуті на адресу  великохутірських керівників, звучали цинічно і абсурдно, особливо на тлі кричущих цифр про те, що для виконання намічених планів посівної кампанії 1932 року великохутірським господарствам не вистачає 2250 центнерів посівного насіння, а індивідуальний сектор був ним забезпечений лише на 7 відсотків. Знало партійне керівництво і про масштаби голоду, який вже охопив більшість сіл Золотоніського району (в офіційних документах початку 30-х років він кваліфікується як продовольчі труднощі). Але першу допомогу голодуючі отримали  аж  наприкінці травня.

27 травня 1932 року Київське обласне бюро КП(б)У винесло постанову про надання хлібної допомоги Золотоніському району, згідно з якою було виділено 13197 пудів різного збіжжя, в т. ч.:

- 1000 пудів фуражного вівса,

-  2000 пудів проса колгоспам і 500 одноосібникам,

- 8000 пудів гречки колгоспам і 1000 пудів одноосібникам,

- 1697 пудів хліба на сівбу та обробіток  буряків,

-  80 центнерів хліба на дитясла,

-  42 центнери риби на обробіток буряків.

Ця так звана допомога мала на меті забезпечити завершення весняних польових робіт, аби восени отримати врожай, який (як потім стало зрозуміло) передбачалося у повному обсязі вилучити у  тих, хто через силу  його виростив.

“Ця допомога, – писала газета “Червоний Жовтень”, – зобов’язує колгоспників і трудящих одноосібників Золотонощини ударно піднести темпи сівби... піднести могутню хвилю ударництва і соціалістичного змагання на ланах, домогтися вирішного зламу, вивершити пляни сівби.”

 Але звернімо увагу на порядок, в якому зазначено види продовольчої допомоги: спочатку фуражне зерно для коней, а потім – просо і гречка для колгоспників та одноосібників. І в останню чергу – хліб для дитясел. Виходило, що про  худобу радянська влада турбувалася більше, ніж про людей, що засвідчують і непоодинокі публікації у газеті “Червоний Жовтень”:  про поганий стан колгоспних коней газета писала значно частіше, ніж про те, в якому становищі перебували  колгоспники і як вони харчувалися. Це, до речі, позначилося й на тому, що великохуторянам так і не вдалося впоратися з весняною сівбою. Та й очікувана зернова допомога надійшла занадто пізно. Тому під великим сумнівом  було й виконання виробничих планів 1932 року.

Незважаючи на це, у серпні Великому Хутору були доведені чергові цифри: колгоспи мали поставити державі  907,6  тонни зерна, а одноосібники – 223,5 тонни, що складало близько 12 відсотків від районного плану.  І хоча  це завдання було дещо зменшене порівняно  з планом 1931 року, але всеодно було  не реальним. Проте на початку серпня 1932 року відбувся пленум В.-Хутірської сільради, який затвердив доведений до села план хлібозаготівлі й зобов’язався виконати його дотерміново, до 5 вересня. А щоб прискорити роботи, в колгоспах організували соціалістичне змагання і молотіння хліба у дві зміни.

Дуже швидко з’ясувалося, що зайвого зерна у великохутірських колгоспів не буде і виконання хлібозаготівельного плану перебуває під великою загрозою. Першим про це на зборах колгоспників привселюдно заявив секретар сільського партосередку і голова “Незаможника” Яків Дробот. Зокрема він сказав, що, як  з нового урожаю  колгоспникам видати аванс, посіяти озимину та забезпечити зерном свиноферму, то державі вже не залишиться нічого. А тому в резолюції зборів записали таке рішення: “Плян ствердити. Одночасно ходотаювати перед відповідними організаціями про зняття пляну”.

Невдовзі у відповідь на цю  резолюцію в газеті “Червоний Жовтень” з’явилася критична стаття на адресу великохутірського  партосередку та особисто Я. Дробота, які не домоглися “піднесення серед колгоспників ентузіазму навколо вивершення хлібозаготівель”.  Дробота було знову звинувачено в опортунізмі, а 4 жовтня 1932 року постановою бюро  Золотоніського РПК йому та ще кільком керівникам (зокрема й  уповноваженому по В. Хутору Аронову) було оголошено сувору догану “за ігнорування постанови бюро РПК, за не організацію чіткого оперативного керівництва і мобілізацію бідняцько-середняцьких мас на вивершення плану хлібозаготівель по одноосібному сектору”. Я. Дробот як член бюро райкому партії отримав ще й попередження:  якщо протягом п’яти діб  одноосібники села не виконають плану хлібозаготівель, справу на нього буде передано до контрольної комісії  на предмет перебування у лавах партії.

Тут потрібно зазначити, що виконання плану одноосібним сектором, справді, було найслабшим місцем хлібозаготівельної кампанії. Якщо колгоспний хліб вивозили, так би мовити, централізовано, то   односібники всіляко зволікали із здаванням хліба і приховували його від примусового вилучення. Тому на 1 вересня 1932 року план  хлібозаготівлі по В. Хутору був виконаний лише на 15,6 відсотка (із 26 сільрад – 24 місце), на 25 вересня – 28,7 і 4 жовтня – 35 відсотків.

  Але й розгляд питання на засіданні бюро райпарткому (з відповідними оргвисновками), суттєво не покращив показників. На 10 жовтня  одноосібний сектор Великого Хутора здав державі трохи більше 800 центнерів зерна, виконавши планове завдання лише на 36,2 відсотка. Не виконали плану і колгоспи. Тому вже у листопаді   райпартком  знову  направляє сюди своїх уповноважених (Аронова, Гришка, Кучерявого) та буксирну бригаду з п’яти  осіб від села Чапаєвка. Крім цього, на боротьбу за хліб були мобілізовані й сили місцевих активістів, насамперед комсомольців, які не на словах, а на ділі мали доводити свою відданість комуністичній партії. І таки довели, про що в  одному із грудневих номерів сповістили газета “Червоний Жовтень”.

“Комсомолія В.-Хутора в передових лавах бійців за хліб

В.-Хутірська комсомольська організація по-бойовому здійснює завдання, що їх поставила партія. В допомозі партійному осередку впоратися з хлібозаготівельним завданням В.-Хутірський комсомол цілком виправдав себе, став справді передовим загоном кращої колгоспної молоді.

Визначне й почесне місце зайняли комсомольські осередки у виконанні грудневого хлібопляну. Комсомольський осередок колгоспу “Перемога” працював на хлібозаготівлі серед одноосібного сектору 2 і 3 сотні. На кутках розгорнули роботу ударні комсомольські і молодняцькі бригади у складі 12 чоловік. Завдання бригади взяли виконати 13 центнерів. Організувавши правильно масово-роз’яснюючу роботу, нещадно розтрощуючи всякі спроби саботажу куркулів і злісних нездатчиків, осередок заготовив 15,75 центнерів. Крім того двох комсомольців  Лісуна Трохима і Лісуна Сергія осередок послав працювати на першу сотню.

Найкраще проявили себе у боротьбі за хлібоплян і в організації безпартійної молоді боротися за виконання завдань, що їх висунула партія, комсомольці Терновий Володимир, Кукоба Оксана.

Не гірше працювали й комсомольці осередку артілі “Перебудова”. 10 комсомольців цього осередку взяли завдання виконати 15 цент. І з ним упоралися з честю, перебільшивши на 2 цент. Теж і комсомольці колгоспу “Незаможник”. Осередок цього колгоспу працював на 6-й – 1-й сотні і з завдання 4 центнери заготовив 5,5 цент…

Упоравшись по-більшовицькому з хлібозаготівним завданням, комсомольські осередки розгортають роботу і в зборі одноразового податку. Жук, Сагарда”.

Примусове вилучення хліба тривало упродовж усього 1933 року, який видався набагато важчим за рік попередній. Щоб остаточно зламати волю селян, за негласними вказівками партійного керівництва у них почали вилучати  не тільки  хліб, а й усі інші їстівні припаси, які вдавалося знаходити під час повальних рейдів-обшуків. Найстрашніше ж те, що у більшості випадків це робили не сторонні, а свої, місцеві активісти з комуністів та комсомольської молоді, яка була задурманена радянською пропагандою. За вказівкою голови РНК УСРР Чубаря у селян почали вилучати  жорна та домашні млини, а винних у таємному перемелюванні зерна притягували до кримінальної відповідальності.  Хоча до хлібозаготівельної кампанії  ці заходи вже не мали ніякого відношення.

Це було продумане і цілеспрямоване вбивство голодом   мільйонів українських селян, які не могли чинити опору. Це був небачений злочин перед людством і перед історією, яка досі не знала подібної катастрофи. Про її масштаби (далеко не повні) свідчать скупі статистичні дані, які збирали органи ДПУ і передавали керівництву республіки. Так, станом на березень 1933 року в Золотоніському районі виявили  1122 голодуючі сім’ї, в яких  було 2766 дорослих і 2541 дитина. На цей час також було зафіксовано 72 хворих, 91 – опухлих і 47 осіб померлих. По Чорнобаївському району голодувало 500 сімей, а в них 1200 дорослих і 2300 дітей; було виявлено 700 хворих, 500 опухлих і 70 померлих. Загалом  же по Київській області, до складу якої входили названі райони (829 населених пунктів), у березні 1933 року голодувало 25 525 селянських сімей, у яких налічувалося  93 936 дорослих і 112 199 дітей; було зареєстровано 15 628 хворих, 47392 опухлих і 12 801 померлий. І найжахливіше ― по селах було зафіксовано 72 випадки людоїдства і 65 випадків трупоїдства.

Та, як стверджують науковці, апогей голодомору  припав не на березень, а на травень – червень  1933 року,   коли статистичні органи реєстрували в селі десятикратно більшу смертність від нормальної. Загальний аналіз статистичних даних показав, що у 1933 році від голоду в Україні  померли 3 мільйони 238 тисяч людей і ще майже півмільйона ― не народилося.

Якщо говорити про сучасну Золотоніщину, то, за неповними даними, на її території від голоду померло понад 13 тисяч осіб. Ще понад 7,5 тисячі (знову ж таки, за далеко не повними даними), померло на території теперішнього Драбівського і Чорнобаївського районів. Тобто, тільки на території трьох лівобережних районів  теперішньої Черкащини у 1932–1933 роках загинуло від голоду щонайменше 20 тисяч осіб. Причому, очевидці голодомору добре пам’ятають, що це були урожайні роки, і якби не тотальне “викачування” зерна, такої трагедії нізащо б не сталося.

А про що ж у 1933 році писала районна газета? Про тимчасові правила трудового розпорядку в колгоспах, про взірцеві норми виробітку на 1933 рік, про план зяблевої оранки  (постанови РНК і ЦК КП(б)У) і, звичайно, про хлібозаготівлю, яка не припинялася ні на день. Наприклад, в  одному з випусків “Червоний Жовтень” інформував читачів про те, що в однойменній великохутірській артілі через знесилення  коні не виконують норми виробітку на польових роботах, а концентрований корм, який для них відпускається, розкрадають конюхи та зав. артільним тяглом Скорик Мефодій. Цей факт виявила сількорівська бригада. Також вона зафіксувала, що колгоспний конюх Тимошенко не лише розкрадав фураж, а й проводив серед конюхів розкладницьку роботу та  ставив рвацькі вимоги перед управою колгоспу (мабуть, вимагав хліба). За це він відразу отримав клеймо підкуркульника. Газета писала, що під час рейду  сількорівською бригадою у господарстві Тимошенка було знайдено набагато більше хліба, ніж він одержав від колгоспу на вироблені трудодні. До того ж у нього виявили 10 пудів кукурудзи,  4 пуди квасолі, 4 рижію, 5 проса, і 3 пуди картоплі.

Неважко здогадатися, що все це збіжжя у колгоспного конюха було конфісковане, бо, підсумовуючи результати свого рейду, сількорівська бригада констатувала: “Ці шкідники колгоспу намагалися підірвати успіх весняної сівби шляхом знесилювання артільного тягла. Злочинці мусять суворо відповідати перед радянським судом”.

У іншій замітці якийсь Соловей писав про те, що у коморах великохутірських одноосібників  осідають сотні центнерів хліба,  який вони не поспішають здавати державі, й повідомляв, що станом на 15 серпня 1933 року одноосібний  сектор виконав план хлібоздачі лише на 12 відсотків. Інформувала газета й про шкідницьку діяльність члена  колгоспу “Перемога” Полікарпа Орла, у якого були знайдені саморобні жорна, про потурання самопливу з боку керівників села у збиранні серед колгоспників готівки на позику “2-ї п’ятирічки” й т. п.  І тільки про масовий голод не було жодного  слова. Хоча у більшості сіл опухлі від голоду й доведені до відчаю  люди вже їли собак і котів, а також все, що можна було з’їсти.  В окремих селах навіть траплялися  випадки людоїдства і трупоїдства. Пам’ятаю, моя бабуся Катерина (царство їм небесне) розповідала про численних жебраків з близьких і далеких сіл, які у цей час ходили у нашому селі попід хатами. Іноді вони пропонували за їжу дорогий одяг або взуття, яких великохуторяни  ніколи й не бачили. Бувало, що,  отримавши в обмін такий-сякий харч, знесилені люди часто падали під тинами і вже більше не підводилися.  Від жебраків мої односельці довідалися, що  були райони, де голод лютував ще сильніше й викошував цілі села: одне з них — невелике степове село  Горобйовка під Безбородьками, де  під час голодомору вимерли майже всі жителі. А згодом зникло й саме село.

Отож, поминаючи наших земляків, які стали жертвами небаченого  Голодомору, будемо пам’ятати  про цю сторінку історії, щоб вона більше ніколи не повторилася. І нехай ніколи не згасне свічка народної пам’яті.

     Віктор Козоріз,

редактор Інтернет-сайту села Великий Хутір