Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Нариси з історії Великого Хутора

 

Рід Барятинських і Драбівщина

       У листопаді 1881 року всеросійська військова газета “Русский инвалид”  надрукувала некролог на смерть князя Анатолія Барятинського і дала скромну довідку про його ратні  заслуги.  З неї читачі довідалися, що генерал-лейтенант Анатолій Іванович Барятинський помер 9 листопада того ж року на 61 році життя, більша половина якого була присвячена військовій службі. Розпочинав  він її ще у 1837 році юнкером польової кінної артилерії, брав участь в   Угорській кампанії 1848 року та Кримській війні 1853–1856 років, а по її закінченні деякий час командував Преображенським лейб-гвардійським полком.

До цього можна додати, що  А.І. Барятинський належав до відомого дворянського роду, який веде свій початок ще від князя Михайла Чернігівського – Рюриковича і нащадка князя Володимира. Син Святого Володимира Хрестителя Ярослав посадив  свого сина, Великого князя Святослава, на Чернігів і від нього пішли князі Барятинські, серед яких був Андрій Шутиха Мезецький (1361 р.). Старший син останнього, князь Олександр, у XV сторіччі взяв у володіння волость Барятино й почав зватися Барятинським, передавши це  прізвище  своїм нащадкам. Один з них, Іван Іванович Барятинський (1767–1825) був ад’ютантом у генерал-фельдмаршала Потьомкіна, потім виконував дипломатичні місії в Англії та Німеччині. Від другого шлюбу з Марією Федорівною, дочкою пруського дипломата графа Келлера, Іван  Барятинський мав семеро нащадків, найвідомішим з яких був Олександр Барятинський, герой Кавказької війни і фельдмаршал. Саме він у  1843 році через своїх уповноважених осіб придбав у графа Василя Завадовського Драбів, Великий Хутір, Кантакузівку та ряд інших населених пунктів, які згодом перейшли у власність до його молодшого брата Анатолія  Барятинського. До речі, дружиною останнього була  Олімпіада Каблукова — небога Василя Завадовського (по материнській лінії), що свідчить про родинні зв’язки  Завадовських і Барятинських.  Пізніше на честь Олімпіади Каблукової було названо село Олімпіадівку, що зявилося на півдорозі між містечком Драбовом та селом Митлашівка.   Так що оборудка з купівлею-продажем драбівських маєтностей не була випадковою... 

Навряд чи тоді у  Драбові та найближчих селах цікавилися родоводом А.І. Барятинського  і його біографією, та й малоймовірно, щоб хтось там передплачував “Русский инвалид”. Але звістка про смерть князя Барятинського майже відразу долетіла до цих країв і стала предметом жвавих обговорень. Мабуть першим про неї дізнався  управитель драбівської економії Барятинських  на прізвище Глотов,  який від  імені її власників тут господарював. Оперативний зв’язок із Петербургом, де тоді мешкали Барятинські, управитель економії підтримував за допомогою телеграфного зв’язку, який  почав діяти  у Золотоніському повіті з 1879 року.

Отож, про смерть князя стало відомо не тільки Глотову і його найближчим помічникам, а  й місцевому населенню, яке переважно працювало на підприємствах Барятинських та  на їхніх землях. Багато селян пам’ятали, що звільнення від кріпацтва також було пов’язане з іменем А.І. Барятинського. Підписи його довірених осіб стояли під так званими “уставними грамотами”, які давали колишнім кріпакам юридичну  свободу і землю. Інша справа, що цієї землі було недостатньо, а проголошена свобода   обернулася економічною залежністю. Селяни, яким не вистачило польової землі, змушені були наймати чи орендувати її  у того ж поміщика, який дав їм вільну.

Варто  нагадати, що до скасування кріпацтва у 1860 році А.І. Барятинський був найзаможнішим  поміщиком  Золотоніського повіту. Тут він  мав понад 19 тисяч десятин землі та 2584 кріпосних душі, які мешкали у Драбові, Кантакузівці, Великому Хуторі, Олімпіадівці та в менших селах і хуторах (всього 932 двори). Як уже мовилося, ці маєтності були придбані у графа Василя  Завадовського, який успадкував їх від свого батька  Петра  Завадовського. Серед іншого майна новим власникам дісталися ошатний палац, суконна фабрика (збудована у 1832 році), кінний завод, водяні й вітряні млини, господарські будівлі тощо. Попри те, що А. Барятинський мешкав у Петербурзі,  він знаходив час і для відвідування своїх драбівських володінь, особливо влітку. Про це, наприклад, свідчить той факт, що у Драбові народився один із його синів    Олександр (1846–1914), а також те, що тут знаходився  найкращий кінний завод князя Барятинського.

Із “Военно-статистического обозрения Российской империи. Полтавская губерния” дізнаємося, що у 1848 році на кінному заводі Барятинського у Драбові налічувалося  326 коней англійської і арабської порід, в тому числі 15 жеребців і 146 маток. Це був найбільший конезавод Полтавської губернії. Та все ж найголовнішим  багатством драбівської економії Барятинських була земля і працьовиті люди, які вміли на ній вирощувати хліб,  технічні культури  й  виробляти різноманітну тваринницьку продукцію. До речі, ще до відміни кріпацтва А. Барятинський почав наділяти своїх селян землею, яку вони обробляли власною чи панською худобою. За це кріпаки сплачували оброк у натуральній чи грошовій формі або відбували 2–3 дні панщини.  Із Приложения к трудам редакционных комиссий для составления Положений о крестъянах… дізнаємося, що станом на 1860 рік у драбівських володіннях А. Барятинського надільною землею користувалося 1211 господарів, які обробляли 6283 десятини. Ті ж селяни, що не мали ні тягла, ні землі, працювали на панському полі за 3–4-й сніп, а пізніше поповнювали категорію робітників, які працювали на промислових підприємствах Барятинських.

Ще у 1862 році на замовлення А. Барятинського в містечку Драбів бельгійським інженером Анрі (Генріхом) Ле Доктом  була збудована  льонотіпальна фабрика, обладнана за останнім словом техніки. Під його керівництвом на фабриці було встановлено 5 мялок, 60 тіпальних станків, а також 2 кардові чесалки, які у кращі роки дозволяли виготовляти  до 20 тисяч пудів льоноволокна. Для цього на землях драбівської економії  щороку висівали до 700 десятин  льону та ще  додатково закуповували льоносировину в інших господарів. Цим також опікувався бельгійський інженер-агроном, який крім усього іншого був управителем маєтків Барятинського. У 1865 році для Ле Докта у Драбові був зведений будинок, у якому він мешкав разом із дружиною до 1872 року. Тут у них народилося шестеро дітей, троє з яких, на жаль, померли у ранньому віці. Тут же, у Драбові, Ле Докт працював над власною моделлю паровоза, який мав бути обладнаний чавунними  колесами із каучуковими ободами. За розрахунками автора, така машина мала рухатися безрейковим шляхом, тягнучи за собою величезні вантажі від 2 до 3 тисяч пудів. У 1871 році Ле Докт запатентував свій винахід і готовий був втілити його в життя. Проте з ряду причин цьому  проекту так і не судилося збутися, а  його альтернативою  стало залізничне сполучення.

Як бачимо, скасування кріпацтва та перехід на капіталістичні відносини суттєво пожвавили економічне життя, зокрема й  на території нашого краю. У 1863 році 2613 ревізьких душ за взаємною згодою викупили у князя Барятинського “усадебную оседлость и полевые угодья” загальною площею 6292 десятини. Таким чином, на одну ревізьку душу, яка  виходила з кріпосної залежності князя в середньому припадало по 2,4 десятини землі, що було дещо менше від вищої норми  наділу, визначеної для Полтавської губернії (2,7 дес). А вцілому кожна селянська сімя отримала до 10 десятин землі. Великі земельні володіння залишилися й  у Барятинських, які керували ними через своїх  управителів та прикажчиків.

Після смерті князя  ці обов’язки лягли на його сина  Володимира та його дружину Надію, які стали  розпорядниками усіх драбівських  маєтностей. На цей час В. Барятинський був  командиром лейб-гвардійського 4-го стрілкового батальйону Імператорської фамілії, а  19 грудня 1883 року його було підвищено до чину генерал-майора й призначено на посаду єгермейстера та начальника імператорського полювання. Очевидно, за родом своєї служби Володимиру Барятинському ніколи було займатися господарськими справами, тому ними більше переймалася його молода дружина. Про це свідчить і той факт, що в матеріалах Золотоніського земства власницею драбівських маєтностей називалася саме вона, княгиня Надія Барятинська.

   За даними статистичного бюро Полтавської губернії,  на 1885 рік у Золотоніському повіті княгині Барятинській належало 11 179 десятин землі й 1 500 десятин у сусідньому Пирятинському. На цій землі селяни вирощували велику кількість хліба, який економія вивозила за межі Полтавщини, а також переробляла на місці. Наприклад, тільки на винокурному заводі, розташованому у селі Дуніновка (нині це частина Драбова), щорічно переганяли близько 40 тисяч пудів хліба, збуваючи в державну  казну до 1 млн.700 градусів чистого спирту. Пізніше  на залізничній станції Драбово за вказівкою княгині Барятинської збудували  паровий млин з круподернею, який давав на рік близько 50 тисяч пудів борошна і до 10 тисяч пудів круп. Нарешті, для потреб економії  в ній був збудований цегельний завод, на якому щороку виготовляли до 500 тисяч штук добротної цегли.

 Разом із князівською родиною Кантакузіних-Сперанських, які  володіли маєтком у селі Велика Бурімка, княгиня Барятинська  все ще залишалися  найбільшою землевласницею Золотоніського повіту. Але її драбівська економія не спроможна була  власними силами обробляти усю землю, тому більшу частину  здавали в оренду на 3–6 років іншим землекористувачам або роздавали на один урожай жителям навколишніх сіл, які обробляли її за гроші, за відробіток чи “іспольно”. Так, у 1885 році невідомий купець та ще якась  особа  орендували у  економії Барятинської 4088 десятин орної землі – за  ціною 6 руб. за десятину. Ще  4820 десятин знаходилися в користуванні  жителів прилеглих  сіл. Наприклад, серед жителів  Великого Хутора 334 селянських господарства  наймали  1181 десятину землі за гроші, 43 – (99 десятин) – за відробіток, а 3 господарства користувалися польовими наділами (11 десятин) “іспольно”, віддаючи третину  зібраного  врожаю економії. Щодо відробіткової форми, то вона зводилася до виконання селянами різноманітних сільськогосподарських робіт. За одну десятину отриманої землі вони зобов’язувалися  зібрати в копи хліб з 2–3 панських десятин, або виорати своїми кіньми дві їхні десятини, чи  звезти на тік хлібні копи  з п’яти десятин.

Втім, “іспольна” і відробіткова форми господарських відносин не набули поширення, оскільки більшість селян таки воліла наймати землю за гроші. Наприклад, 1885 року у драбівській дачі, до якої належали містечка Драбів, Великий Хутір та село Олімпіадівка, було зафіксовано 780 випадків найму землі за гроші, 152 –   за відробіток і лише 14 –  “іспольно”.

Тепер спробуємо з’ясувати, чи вигідно було  селянам орендувати землю у поміщиків, тобто що вони з цього мали. За даними Золотоніської земської управи, у 1884 році одна десятина озимого посіву давала 31 руб 41 коп. валового доходу, а ярового – 27 руб 29 коп. Якщо від цих сум  відрахувати вартість найму землі (для селян вона складала в середньому 7 руб за десятину) та інші витрати (скажімо, на придбання посівного матеріалу – по 5 руб на десятину), то неважко побачити, що розрахунковий дохід удвічі перевищував витрати. Звичайно, за умови, що селяни власноруч обробляли орендовану землю або в супрязі із сусідами чи родичами.

Отож, ті селяни, які хотіли й уміли працювати, могли розраховувати на певний прибуток, навіть не маючи вдосталь власної землі. Ясна річ, отримували чималі прибутки і поміщики. Тільки від здавання в оренду землі Барятинські мали на рік  понад 25 тис. руб, ще близько 15 тис. руб їм  приносило  короткочасне наймання землі місцевими селянами.   До того ж  економія Барятинських власними силами та з допомогою найманих працівників обробляла  1292 десятини польової землі,  де вирощувалися продовольчі й технічні культури. Маємо дані, що у 1885 році в драбівській економії було посіяно  269 десятин жита, 210 – ярової пшениці, 204 – вівса, 120 –  ячменю, 126 –   проса, 24 – гречки, 20 – озимої пшениці, 319 десятин займали  інші культури, зокрема льон. Приблизно такою ж була структура посівів і в наступні роки. Тому для обробітку землі та збирання врожаю при економії утримували  75 робочих коней та  200 волів, з якими поралися 27 постійних працівників.  Ще 70 людей економія наймала для сезонних робіт, коли збирали вирощений урожай.

 

Великі прибутки давала і льонотіпальна фабрика, яка  тривалий час  залишалася єдиним і найбільшим промисловим підприємством Золотоніського повіту. За даними Золотоніського земства, у 1869 році тут було вироблено 15 тисяч пудів “драбівського” льону на загальну суму 105 тисяч руб (по 7 руб за пуд). На цей час лляне волокно господарі відправляли здебільшого до Костроми, а клоччя продавали на місцевих базарах.  Крім цього  Барятинські продавали і лляне насіння, яке дуже високо цінувалося. Втім  поступово фабрика знижувала обсяги виробництва і занепадала. У 1904-му році на ній було вироблено лише 4200 пудів лляного волокна і 1980 пудів клоччя на загальну суму 38196 руб. У цей час на фабриці працювало 114 осіб (переважно жінок). Ще 78 робітників працювали на фабриці обгорткового паперу, збудованій у Драбові 1900 року.  Це підприємство також було обладнане за останніми вимогами часу, зокрема мало 80-сильну парову машину, яка приводила в дію виробничі механізми. А їх технічне обслуговування забезпечувала  власна слюсарно-ремонтна майстерня, у якій навіть був свій плавильний цех. У 1901 році  прибутковість фабрики склала 27 000 руб, а в 1904 році на ній було вироблено 62 000 пудів обгорткового паперу на загальну суму 105 400 руб. Ще  23 400 руб давала дуніновська  винокурня, а також  два парові млини на станції Драбів, прибутковість яких  оцінювалася у 554 000 руб.

Таким чином, тільки промислові підприємства Барятинських, розташовані у їх драбівських володіннях, давали понад 700 тисяч рублів щорічного прибутку. Але поступово вони втрачали потужності, а відтак зменшувалася і їх прибутковість. Виробничі проблеми тягнули за собою соціальні. У червні 1906 року на льонотіпальній фабриці відбувся страйк робітників і робітниць, які вимагали підвищення поденної заробітної плати на 50 копійок. Як свідчить тогочасні поліцейські зведення, страйк підтримали 134 жінки і 30 чоловіків. А це значить, що страйкували і працівники сусідньої фабрики обгорткового паперу. Свої вимоги вони передали головному управителю маєтками Барятинських, який знаходився у Воронежі. Але той різко відмовив страйкарям, після чого  вони просто  залишили свої робочі місця. Зрештою, завідуючий підприємством розірвав   угоди із тими людьми, що підтримали акцію протесту, і набрав нових. Проте це не виправило  економічний стан виробництва, до того ж підірваного  Першою світовою війною. У 1914 році  прибутковість льонотіпальної фабрики оцінювалося земством лише  у  500 руб, а згодом вона і зовсім припинила свою діяльність. Не набагато кращим був і стан справ на  фабриці обгорткового паперу, яка, за даними Золотоніського земства,  давала лише 2776 руб прибутку.

 Як свідчать історичні матеріали, Володимир Анатолійович Барятинський помер 30 листопада  1914 року, після чого  одноосібною власницею і господаркою усіх драбівських маєтностей стала його дружина, княгиня Надія Барятинська. Народилася вона 31 липня 1845 року в родині графа Олександра–Магнуса Стенбок-Фермора і Надії Олексіївни Яковлєвої. У 1869 році вийшла заміж. Пізніше у своїх  мемуарах “Право на прошлое” один з нащадків роду Барятинських князь Олексій Щербатов писав, що Стенбок-Фермор — знаменита шведська сім’я, яка поступово обрусіла з переходом Прибал­тики до Росії. Надія Барятинська була найбагатшою представницею цього роду, оскільки успадкувала величезні багатства від свого прапрадіда Сави Яковлєва, який  був власником металургійних заводів Уралу.

      Свої спогади про Н. Барятинську залишила і одна з її невісткок, Марія Башмакова (1877–1933), яка була за сином Барятинських  Анатолієм (1871–1924). У  книзі “Моя русская жизнь. Воспоминания великосветской дамы” вона так згадувала  бабусю свого чоловіка: “Звали ее графиня Стенбок-Фермор, и она была одной из самых богатых женщин в Европе. Ей принадлежали огромные рудники на Урале и в Сибири, дома, деньги и другая собственность. Она была хрупкой женщиной, одевалась очень скромно, была очень религиозной и помогала многим монастырям.

Однажды она позолотила за свой счет купола монастыря Святого Сергия недалеко от Санкт-Петербурга. Это стоило ей невероятных денег. Она была крайне консервативна во взглядах, не одобряла современных новшеств и никогда не ездила поездом, а также не допускала установки телефона у себя в доме. У нее был уникальный характер; ей был присущ исключительный ум, и своими делами она управляла с огромным искусством. В денежных вопросах она часто совершала неожиданные поступки. Как-то случилось, что ее старший сын Александр, молодой офицер, влез в долги. Она отказалась уплатить их, и его мебель и другие вещи были объявлены к продаже. Лишь посредничество Его Величества Александра II вынудило ее уладить дела...”

Ці рядки наводять на думку, що, очевидно, княгиня Барятинська ніколи не бувала у своєму драбівському маєтку і керувала ним здалеку.  Тим більше, що вона боялася їздити потягом і мала хворе серце. У 1894 році  в Ялті на її замовлення звели розкішний маєток “Сельбіляр” (“Кипарисовий гай”), в якому вона прожила останні десятиліття свого  життя. Проте це не заважало княгині через своїх уповноважених осіб (один з них на прізвище Твердохлібов, інший –  Голованов), досить уміло і енергійно керувати драбівськими маєтностями. Та й не тільки драбівськими.

Ще у  1873 році у власність князів Барятинських перейшов великий маєток у селищі Анна Воронезької губернії, де вони розгорнули бурхливу діяльність.  У 1897 році В. Барятинський  субсидував будівництво залізничної гілки  “Графська-Анна”, яка дозволила швидко і дешево  вивозити на ринок сільгосппродукцію. Також Барятинськими тут була збудована лікарня і школа, проведено перепланування парку, який на той час був одним з найбільших приватновласницьких парків Воронезької губернії площею 29 гектарів.  А 1899 році на кошти князівської родини у Анні було зведено величну Христо-Рождественську церкву, яка вражала своїм багатством і красою. За свідченнями сучасників Барятинських, будівництво та оздоблення цього храму їм обійшлося у  150 тисяч рублів. А Марія Башмакова, яку ми вже цитували, згадувала, що під кінець життя княгиня Н.О. Барятинська мала неймовірне багатство, яке оцінювалося приблизно у  100 млн. руб. Тому не дивно, що  значну частину своїх коштів вона жертвувала на благодійні цілі, зокрема на підтримку  Червоного Хреста. Відомо також, що  в Ялті на її кошти була збудована гімназія і  утримувалася перша в Російській імперії лікарня для хворих на сухоти.

Що ж до меценатської діяльності Барятинських на теренах нашого краю, то тут  потрібно сказати, що ще у 1864 році за їхнього сприяння у Драбові при Михайлівській церкві було відкрито початкове приходське училище, в якому  навчався 21 хлопчик, а  2 листопада 1883 року на його базі було засноване двохкласне училище, підпорядковане міністерству народної освіти. 6 жовтня 1889 року почесним блюстителем цього училища став князь Володимир Барятинський, а в 1893 році для нього він пожертвував садибу з приміщенням...

Можливо, більше про діяльність на теренах нашого краю Барятинських розповіли б їхні сімейні архіви. Та, на жаль, вони згоріли у полум’ї громадянської війни, яка точилася  після революції 1917 року. Збереглися тільки розстрільні списки особливої “трійки” ВЧК, де під номером 16 значиться  Барятинська Надія Олександрівна, уродженка Санкт-Петербурга, княгиня, статс-дама при дворі імператора Олександра III. Після захоплення Криму більшовики її заарештували як “соціально ворожий елемент” і 20 грудня 1920 року за наказом Троцького розстріляли під Ялтою, у Багрєєвському лісі. Тут же були розстріляні і вагітна дочка княгині Барятинської Ірина та її чоловік Іван Мальцев – всього близько двохсот представниками дворянства, які не встигли чи не захотіли втікати з Кримського півострова. За спогадами очевидців, на той час престаріла  княгиня була паралізована і вже не вставала з інвалідного візка. Так у візку її і привезли на місце страти, причепивши його до вантажівки.

Після цього ялтинський маєток княгині Барятинської був націоналізований і до 1927 року в ньому містився  художній музей. Пізніше музей перевели до Севастополя, а маєток передали управлінню курортів, де на його базі був організований санаторій імені Кірова, який діє і сьогодні.

Що ж до драбівського маєтку, то, як уже було сказано, за влади більшовиків він був розгромлений і розграбований практично “до основания” (втопили у ставку навіть парову машину).  Пізніше на його території  працювала  Драбівсько-Ульянівська МТС, відділення “Сільгосптехніки” та інші організації, але відновити тут промислове виробництво, здатне  забезпечити роботою сотні людей, так і не вдалося.

Сьогодні на Драбівщині вже мало що нагадує про колишніх господарів. Але навіть ті нечисленні архівні матеріали, спогади і перекази про Барятинських, що дійшли до нас, промовисто засвідчують: їх бурхлива діяльність мала значний вплив на життя нашого краю і його мешканців.

Віктор Козоріз.