Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Нариси з історії Великого Хутора

 

Понад річкою Золотоношкою

 

Таке розташування Великого Хутора не є випадковим, бо з давніх-давен люди селилися на берегах річок та озер, які допомагали їм виживати. З одного боку, природні водоймища слугували серйозною перепоною для кочових племен, що своїми набігами спустошували села і міста, а з іншого, – гарантовано забезпечували життєві потреби населення у прісній воді, яка годилася і для приготування їжі, і  для інших господарських потреб. Тут  люди прали свій одяг і мочили коноплі, тут же напували велику рогату худобу й купали коней. Річка Золотоношка. Фото С. Криниці

 

 

 Закономірно, що  перші поселення, які виникли на великохутірських землях, були прив’язані саме до річки, на узбережжі якої згодом з’явилося  кілька невеликих  хуторців. Судячи з усього, знаходилися вони в районі теперішніх кутків Куницівщина – Орлівщина, які охоплюють прикінцеву частину вулиці Леніна і своїми городами виходять до Золотоношки. У цьому районі річка робить великий зигзаг, що майже до двох кілометрів  розширює річкову долину, а потім, звужуючись, знову повертає у звичному, південному напрямку. Можна припустити, що у давнину  ці місця  були вкриті  широкими заливними луками та пасовищами, які й привабили перших поселян, а вже пізніше вони почали орати навколишні землі та займатися  хліборобством.

На топографічній карті можна побачити,  що на сході  річкове русло утворює природній кордон, який відділяє великохутірські землі від михайлівських, павлівщанських, рождественських та скориківських. Але  з мешканцями цих сіл великохуторян з’єднують аж  три греблі, насипані через Золотоношку ще в незапам’ятні часи. Деякі з них уже  втратили своє  значення, а інші досі залишаються важливим транспортними об’єктами.

 Можна також помітити, що в цьому районі з правого боку  у Золотоношку колись впадала велика притока, яка живилася талими та дощовими водами і брала свій початок далеко в степу.  Сьогодні ж від неї залишились лише розораний яр та два ставки, розмежовані земляними греблями. Перший ставок, Ґадж, практично уже втратив  свій первісний вигляд і цікавий хіба що загадковою назвою, походження якої не знають навіть довгожителі села. Другий взагалі не має назви, але за місцем свого знаходження називається “кіровським”, бо таку ж назву має і прилегла до нього частина села, на території якої  колись знаходився  колгосп імені Кірова. Цей став досить  повноводий, а тому також здавна  приваблював до себе людей, які селилися по обидва його боки. Як наслідок, наприкінці XVIII століття тут з’явився невеликий хутір (теперішня вулиця Кірова), а пізніше на іншому боці ставу виникли ще два кутки — Майдан та Забайкалля.

 

Є у цьому районі ще один ставок, що називається Гребелька. На жаль, час його виникнення  не відомий. Але на місцевості добре видно, що колись він також був притокою Золотоношки і з’єднувався з  кіровським ставом. Що ж до часу появи  останнього, то, очевидно, він  з’явився набагато раніше, адже гребля, яка відгороджує його від річкової долини,  згадується вже у Рум’янцевському описі Великого Хутора, датованому 1767 роком. І вже тоді за цією греблею, на правому березі Золотоношки, існували господарські будівлі та пасіка, які належали до казенної економії кантакузінських маєтностей. Річка Золотоношка. Фото С. Криниці

 

Цей гідротехнічний комплекс (ставок і гребля) відігравали важливу роль у житті Великого Хутора і за часів Завадовських, які володіли нашим селом. Очевидно, саме за них  на березі великохутірського ставу було закладено селітроварню, яка згадується  у “Военно-статистическом обозрении Российской империи. Полтавская губерния (С.Пб-г, 1848 г.)”. І це добре пояснює, звідки у селі виникла назва кутка Майдан, бо саме так і називалися ті місця, де виварювали селітру.  Коли ж у 1842 році село перейшло у власність князя Барятинського, за греблею і ставом з’явилися  його стайні, в яких розводили породистих скакунів. На початку XX століття на тому ж місці свою економію заснував  золотоніський поміщик Василь Петраш, який купив біля Великого Хутора  майже 900 десятин землі. При ньому гребля була обсаджена вербами, і відтоді місцеві жителі почали називати її “Петрашевою греблею”. Таку назву вона носить і тепер.

Приблизно тоді ж, на початку XX століття,  в районі кутка Волощина через Золотоношку була насипана ще одна гребля, яка з’єднала великохуторян з мешканцями лівобережних хуторів Заріччя та  Роздол. У 1901 році на Заріччі діяв паровий млин Золотоніського дворянина Сильвестра Вишинського, а дещо пізніше його дочка  Ганна Сімперович  заклала тут  невелику економію, при якій було 260 десятин землі, лісові угіддя, болото та сінокоси.  

Та повернімося до історії річки Золотоношки, яка є найдавнішим водним об’єктом на території Великого Хутора. Час  її виникнення учені відносять до Льодовикового періоду, який почався близько 110000 років тому і закінчився приблизно 11600 - 11700 років тому. Поступове танення льодовиків у цей період спричинило    великі потоки води, які прокладали собі дорогу у земній корі й утворювали русла майбутніх річок. Так, зокрема, виникла безліч великих і малих річок дніпровського басейну, у тому числі  й тих, які протікають у межиріччі Сули та Супою: Оржиця, Чумгак, Золотоношка, Кропивна,  Сліпорід, Ірклій та інші. Є дані, що у часи Київської Русі деякі з цих річок навіть були судноплавними, про що свідчать археологічні знахідки на їхніх берегах. Але вчені стверджують, що  вже тоді більшість зі згаданих водойм були заболоченими і ніколи не слугували транспортними артеріями. Це стосується й річки Золотоноші (саме так звучала її первинна назва), хоча одна з давніх легенд розповідає, буцімто колись вона також була судноплавною і нею перевозили  золото із укріпленого замку князя Вишневецького на лівому березі до міста Мошни, за Дніпром, де знаходився його родовий  маєток. Звідси  й виникла назва річки Золотоноша.

 Інша легенда говорить про каравелу із золотом та іншими коштовностями, яка  нібито затонула у річці, й це  також позначилося на її назві. Але найправдоподібнішою виглядає версія, за якою Золотоноша отримала свою назву від золотавого піску із домішками слюди, яким було вкрите її дно.

Свою версію походження цієї назви давав і краєзнавець Олександр Дорошенко. Зокрема, він припускав, що  назва річки Золотоноша могла виникнути від словянського вислову “золо утонаше”, тобто місце, де  потонуло зло, яке, очевидно, уособлювалося із татарськими кочівниками, що здійснювали набіги на ці місця.

У будь-якому разі золотоносна назва річки надовго прижилася у місцевого населення, а згодом дала назву і містечку, яке виникло на березі Золотоноші. Після монголо-татарського нашестя це було одне з перших поселень на території нашого краю, яке звалося Глинщина, а вже у середині XVI століття воно вперше згадується під сучасною назвою – Золотоноша.

Через сто років, тобто у  середині XVII століття, на річці Золотоноші вже існувало 12 поселень, які згадуються на карті Боплана (бл. 1640 р).  Крім міста Золотоноші, яке було  укріпленим замком, тоді вже існували і менші поселення: Драбівці, Ковтуни, Вільхи, Богушева Слобідка тощо. Прикметно, що всі вони знаходилися на правому, похилішому  березі Золотоношки, який, очевидно, був вигіднішим в оборонному відношенні. Зокрема, у своїх спогадах про давню Золотоношу професор Михайло Максимович писав, що замкове укріплення на річці існувало ще за князя Вишневецького і було доволі неприступним для ворогів. Оточене з одного боку річковим руслом, а з іншого глибоким ровом, укріплення утворювало своєрідний острів, з яким з’єднував підйомний міст, що знаходився біля  фортечних воріт.  Інші ворота стояли на протилежному боці острова, над річкою. М. Максимович писав і про те, що  навколо острова був колись земляний вал, який пам’ятали старожили і сліди якого подекуди ще проглядалися.

 Пізніше, коли військові клопоти відійшли,  багаті міщани та козаки  почали використовувати й інші переваги Золотоношки, гатили на ній греблі та  ставили водяні млини і круподерні. Уже в 1631 році, за даними “Акта тарифа подымной подати Киевского воєводства”, в Золотоноші був один водяний млин, або “млинове коло”, яке обкладалося податком у 6 злотих. За даними “Переписних книг 1666 року ”, на цей час  поблизу Золотоноші вже працювало три таких млини, власниками яких були золотоніські міщани  Федір Олексіїв, Захар Радіонів, Івашко Василів та сотник  Михайло Степанів.  “А у них у Федки и у Захара под городом Золотоношею мельница, а в ней два камени да ступа, — писали укладачі переписних книг. — Да на той же речке, на другой заплоте, мельница Ивашки Васильева, а в ней один камень да ступа; да на той же заплоте мельница золотоношского сотника Михайла Степанова, а в ней два камени.”

Господарське  освоєння річки Золотоношки тривало і в наступні роки, про що свідчать архівні джерела. Одне з них –  грамота царів Петра та Івана, якою у 1689 році військовому товаришеві Івану Мировичу було подаровано ряд володінь по річці Золотоноші. Вже тоді він мав там кілька млинів, зокрема, як сказано у грамоті, “мельницу под местом Золотоношею на гребле рядновой с двумя жерновами да на местной плотине купленные мельницы о трех колесах да два колеса ступные”,  а також “купленую мельницу под селом Ольхами на реце Золотоноше об одном камене и ступах”. 

У іншому документі знаходимо відомості, які свідчать про намір збудувати греблю з млинами відставного  полковника Ямбургського драгунського полку Миколи Меєра, який на річці Золотоношці володів селами Миколаївка та Меєровка. Зокрема, з такою пропозицією у 1762 році він звертався до управителя казенних кантакузінських маєтностей Микити Ашаніна, що мешкав у Великому Хуторі.

Як би там не було, а в середині XIX століття на Золотоношці  вже існувало 10 гребель. Зокрема, в описі річок Полтавської губернії, що міститься у “Записках императорского русского географического общества” (1856 р.), є згадка про греблі, які були при Ковтунах, Мицаловці, Антонівці, Слюжчиній Слобідці, Бакаївці, Снігурівці, Богушковці, Драбові, Великому Хуторі та при Красногірському жіночому монастирі. Також є дані, що тоді на цих греблях діяло 15 млинів, які належали багатим міщанам та козакам. У 1896 році ще один млин  був збудований на річці поблизу хутора Сотницька Гребля (нині Маркизівка). Належав він дворянину Олександру Красовському і крім водяного приводу мав ще й механічний, який забезпечував паровий 12-сильний локомобіль від молотарки.

Але  тільки гатінням гребель та  розвитком млинарського промислу використання річки Золотоношки  не обмежувалося. Землевласники швидко зрозуміли, що можна задіяти  не тільки головну водну артерію, а й її численні притоки, які щедро живилися дощовими і талими водами. За багато років ці води прорізали в степах глибокі  яри та балки, які тягнулися до річкового русла. Найбільші з них люди почали  гатити  греблями, утворюючи невеликі  водосховища та ставки. Спочатку їх використовували переважно  як  водопої для худоби та  водоймища для  розведення риби, а з розвитком мануфактурного, промислового та аграрного виробництва вода з них постачалася  і для  технічних потреб. Особливо активно створення штучних водоймищ  відбувалось у 50-70-і роки минулого століття, коли у моду входила широка меліорація. Тоді  тільки в Золотоніському районі,  переважно на річках Супій та Золотоношка, було створено 69 ставків і невеликих водосховищ загальною площею 562 га та об’ємом 11476 тисяч м². Приміром, у 60-і роки одне з найбільших водосховищ, площею понад 60 га, було створено на річці Золотоношці в районі сіл Скориківка – Ашанівка. Головним споживачем води став збудований у 1965 році Пальмирський цукровий завод, який і досі використовує її для технологічних потреб.

На території Великохутірської сільради існують також інші водойми, зокрема Ашанівський ставок (6,7 га), Зарічанський ставок (Рудочка) — (1,6 га), Кіровський (Гвардійський) ставок  (7,1 га), Ґадж ( 2,5 га), Гребелька (5 га), Калиновий Гай (1,3 га). Загалом разом із водно-болотними угіддями землі водного фонду Великохутірської сільради складають 390,53 га, з яких 91,7 га припадає на територію гідрологічного заказника “Заплавський”, створеного  за рішенням Черкаського облвиконкому № 597 від 28.11.1979 року. У 1984 році “Заплавський” був включений до державних заказників місцевого значення.

На підставі викладеного можемо зробити висновок, що тривалий час  річка Золотоношка відігравала  дуже важливу  роль у житті місцевого населення і  як водна артерія, і як унікальне гідробіологічне середовище. Адже крім великих  запасів прісної води, річка була і  місцем, де водилося багато риби – щук, карасів, в’юнів, а у її болотистих заростях гніздилося безліч птахів —  диких качок, лисок, водяних куріпок тощо. Серед болотної  фауни  також було багато бобрів, норки європейської, видр, ласок тощо.

У голодні чи неврожайні роки річкова флора та фауна добре виручали місцевих жителів (це пригадують і ті, хто пережив голодомор 1932-1933 років).   Прибережні зарості давали селянам  ще й  цінний будівельний матеріал  у вигляді лози та очерету, а заливні луки здавна були щедрими  пасовищами та сінокосами. У важкі післявоєнні роки їх навіть ділили між сільськими домогосподарствами, які заготовляли тут осоку   та рогожу. Велику цінність становили і  лісові насадження, якими у давнину були вкриті  береги  Золотоношки. Немає сумніву, що Драбів ліс, який згадується у грамоті царів Петра та Івана (про неї ми писали вище), знаходився саме на Золотоношці. Але куди він подівся – невідомо. Очевидно, пізніше  цей ліс вирубали на дрова та будівельні матеріали або випалили задля  отримання цінного тоді поташу. Тому до наших днів у середній течії Золотоношки  збереглися лише  невеликі острівці лісових насаджень, які можна спостерігати  поблизу Скориківки,  Сенківців, Бакаївки.  Сліди колишніх лісових насаджень, у вигляді ям від кореневищ можна побачити і в районі Великого Хутора, на  лівому березі  річки. А старожили села пригадували, що останні дерева там були вирубані ще на початку минулого століття.

Це говорить про те, що з моменту заселення земель нашого краю люди активно експлуатували природні багатства, зокрема й водні, що суттєво вплинуло на стан  біологічного  та ландшафтного різноманіття. На жаль, ці зміни не завжди мали позитивні наслідки. Так, за останні дві сотні літ внаслідок бездумного вирубування прибережних лісів, розорювання степових водозборів річка Золотоношка обміліла й замулилася, втративши свій природній плин. Значної  шкоди водоймі завдала і надмірна зарегульованість її штучними греблями та загатами, які одні ділянки річки перетворили у великі водосховища, з широкими заводями та плесами,  а інші – у суцільні болота. Така картина спостерігається і в районі Великого Хутора. Наприклад, на ділянці Золотоношки від села Павлівщина до Лісунової греблі річка досить  повновода і глибока. В окремих місцях, приміром, на Зарої, її  глибина сягає майже 10 метрів. Можливо, це є наслідком того, що у 60-70-і роки минулого століття тут вели  промисловий видобуток торфу, внаслідок чого вона була осушена, а  потім знову заводнена. Ще й досі  на місці колишнього торфовиробітку можна спостерігати сліди дренажних канав, де місцеві жителі плавають човнами.  Проте за Лісуновою греблею і аж до скориківської греблі рівень води у Золотоношці значно  понизився, що спричинило надмірну заболоченість цієї ділянки річки довжиною понад 7 кілометрів. До цього призвело й те, що кілька мостів, збудованих на цих греблях,  за останні роки сильно замулилися і вже не забезпечують природного водостоку. Як наслідок, річка втратила свою гідробіологічну цілісність і здатність до самоочищення, що є важливою умовою функціонування водойми.

Дуже непокоїть і  екологічний стан Золотоношки. Ще не так давно вона радувала своєю чистою і прозорою водою, яку навіть можна було  набирати  для приготування їжі. Сьогодні ж через надмірну забрудненість водозборів агрохімією та скидання  промислових  неочищених стоків у ній  не можна навіть напувати худобу. Особливо загрозливий  стан у районі міста Золотоноші та нижче за течією, де річка систематично забруднюється такими підприємствами, як ВАТ “Веста” (очисні споруди) і  золотоніська філія ПП “Агроспецпроект” (консервний завод).  За даними державного управління охорони навколишнього природного середовища в Черкаській області, за останні три роки (з 2007 по 2009) ВАТ “Веста” скинуло в Золотоношку понад 2,5 тисячі тонн забруднюючих речовин, а філія ПП “Агроспецпроект” – понад 66 тонн. За даними МНС, тільки у липні 2009 року внаслідок незадовільної роботи очисних споруд  ВАТ “Веста” в районі Чеховської насосної станції до річок Суха Згар та Золотоношка  скидалося недостатньо очищених стічних вод близько 2,5 тис. кубометрів на добу, що призвело до масової загибелі риби та інших водних живих ресурсів. Орієнтовна сума матеріальних збитків склала  понад 10 млн. гривень.

 

Забруднення довкілля цими підприємствами спостерігалося і наступного року. Так, у  липні  2010 року, за даними Міністерства навколишнього природного середовища України,  внаслідок   аварійного скиду каналізаційних стоків  ВАТ “Веста”  на ділянці  Золотоношки протяжністю 4300 метрів загинуло багато риби та річкової флори (зафіксовано також загибель бобрів), а розмір екологічних збитків склав  1 млн. 361 тисячу 440 гривень. Річка Золотоношка. Фото С. Криниці

 

На жаль, за браком необхідних капіталовкладень заходи з екологічного оздоровлення Золотоношки   майже не проводяться. За даними державного управління охорони навколишнього природного середовища у Черкаській області, 2009 року з обласного бюджету на природоохоронні заходи було спрямовано лише 7 млн. 559 тис. грн., що склало 77,1% від плану. Переважно ці кошти були спрямовані на реконструкцію каналізаційних мереж та очисних споруд (зокрема в Золотоноші), а також на проведення комплексу робіт з регулювання та поліпшення гідрологічного і екологічного стану притоки річки Гнилий Тікич та річки Рудка. У липні  2010 року після аварії на  очисних спорудах м. Золотоноша на їх реконструкцію з природоохоронного фонду було виділено ще   3 млн. 908 тис. грн. Але чи достатньо буде цих коштів, щоб повністю захистити  Золотоношку від негативного впливу техногенних факторів, сказати важко. Тим більше, що всі заходи, які вживалися для оздоровлення річки, досі  мали не комплексний, а випадковий характер, і  відчутного впливу на  відновлення її природного стану не справили. Показово, що за останній час  було розчищено і впорядковано лише невелику ділянку річки біля села Бакаївка, а також силами громадськості відновлено одне природне джерело — “Чевельчину криницю” на території Антипівської сільради.

Серед інших природоохоронних заходів, які заслуговують на увагу, варто назвати і створення на р. Золотоношці в районі Великого Хутора гідрологічного заказника місцевого значення “Заплавський”, протяжністю 3,4 км. Відповідно до Закону України “Про природо-заповідний фонд України” на цій ділянці річки встановлено особливий природоохоронний режим, спрямований на охорону та збереження болотистого масиву. З метою відтворення природних ресурсів та підтримання загального екологічного балансу тут заборонено полювання на звірів та пернату дичину, збір яєць, пуху, руйнування пташиних гнізд і звіриних нір, видобування корисних копалин тощо. Але про це немає жодного застережного знака чи інформаційної таблички. 

І все ж таки річка Золотоношка продовжує виконувати свою роль, залишаючись  цінним джерелом прісної води та природним регулятором водного балансу.  Цими перевагами та багатствами, як і раніше, користується місцеве населення. Сьогодні до таких переваг уже можна віднести і те, що багато жителів Великого Хутора та інших сіл беруть річкову воду для поливу своїх городів, безперешкодно ловлять у ній рибу і ряску, а там, де це ще можливо, купаються і відпочивають, насолоджуються приємною прохолодою водоймища. Але  чи зможуть цими благами користуватися майбутні покоління наших земляків — хтозна! Бо учені стверджують:  якщо найближчим часом ми  не змінимо свого варварського  ставлення до природи, то вже незабаром можуть зникнути не тільки сотні малих річок, а й усе живе, що їх населяє. На жаль, ці невтішні прогнози  стосуються й річки Золотоношки. А тому і органи влади, і громадськість повинні негайно об’єднати свої зусилля  для підготовки  комплексної програми порятунку Золотоношки у рамках формування Національної екологічної мережі України та Національної програми  екологічного оздоровлення басейну Дніпра та покращення якості питної води. Зробити це сьогодні ще не пізно.

 Віктор Козоріз,

 

                                               ДОВІДКОВОРічка Золотоношка. Фото С. Криниці

      Річка Золотоношка бере   свій початок з низки ставків, розташованих між селами Бирлівка  та Золотоношка Драбівського району. Протікає через такі населені пункти: Золотоношка, Криштопівка,  Драбів, Михайлівка, Павлівщина, Рождественське, Великий Хутір, Скориківка, Ашанівка, Маркизівка, Драбівці, Ковтуни,  Мицалівка, Антипівка, Бакаївка, місто Золотоша, села Хвильово-Сорочин, Чапаєвка.  В районі села Чехівка Чорнобаївського району  річка Золотоношка впадає у придамбовий канал, звідки насосною станцією перекачується у Кременчуцьке водосховище. Довжина річки складає  88 кілометрів. Притоки Золотоношки – річки Кропивна і Суха Згар.  Площа її водозбірного басейну – 1 260 км². Похил — 0,4 м/км. Долина коритоподібна, завширшки до 4 км. Береги залужені та заліснені. Заплава шириною 400 м, подекуди заболочена. Річище слабкозвивисте, шириною пересічно 5 м. Стік зарегульовано ставками. Використовується на технічне й сільськогосподарське водопостачання та для рибництва.

 

За матеріалами “Каталог річок України”, АН УРСР, Київ, 1957.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Золотоношка – річка моєї малої батьківщини. Може, це для когось вона була і залишиться споконвічним болотом, порослим  очеретами і густими осоками, а для мене – річкою. Бо мене ще й  досі бентежать легенди про  затонулі човни із золотом, що десь поховані у її глибинах.  Бо з її пагорбів, що ген на тій стороні,  за Лісуновою греблею,  любив я дивитися на своє село і вслухатися у його віддалені голоси, які долинали до мене ніби з іншої, невідомої  землі...

 

Отож, уже набагато пізніше, досліджуючи історію цієї землі, історію Великого Хутора, аж ніяк не міг я обійти і річки  Золотоношки, на правому  березі якої розляглася більша частина мого села з його хатами й хатками, господарськими будівлями та городами. Перериваючись зрідка ярами, тягнуться вони вздовж річки майже 10 кілометрів, повністю повторюючи її геометрію.