Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Нариси з історії Великого Хутора

 

Як y Великому Хуторі з’явилася Волощина?

 І ось мені вдалося натрапити на архівні документи, які значною мірою розкривають цю загадку, а також пояснюють історію переселення та асиміляції іноземців на великохутірських  землях. Насамперед, це документи з канцелярії колишнього президента Малоросійської колегії і генерал-губернатора Малоросії (так у XVIII столітті звалася Лівобережна Україна) Петра  Рум"янцева. У 1854 році вони  друкувалися у газеті "Черниговские губернские ведомости", завдяки чому і збереглися.

Багато цінної інформації про переселенців містять і  сповідальні відомості великохутірської Петро-Павлівської церкви, які зберігаються у державному архіві Полтавської області. За однією з них вдалося встановити, що  у 1776 році колонія іноземців, поселених  при Великому Хуторі, нараховувала 70 дворів, у яких проживало 176 дорослих осіб  і 195 дітей. Цікаво, що серед них згадується багато прізвищ, які й сьогодні поширені у Великому Хуторі,  а деякі з них  явно вказують на не місцеве  походження їхніх носіїв. Наприклад, у сповідальних відомостях  Петро-Павлівської церкви  згадуються прізвища Волохів, Мунтянів, Сандулів, Стоянових, Сербинів, Грузинів, Болгаринів  та інших.

 Отже, коли і у зв’язку з чим на великохутірських землях була заснована колонія іноземців, яка пізніше отримала  назву “Волощина”?

 Дане питання цікаве ще й тим, що у XVIII столітті на території Переяславського полку це було єдине поселення іноземців і одне з небагатьох на території Лівобережної України. Адже переселенська політика, яка активно проводилася царським урядом, починаючи  з 1762 року, переважно стосувалася малозаселених південних територій Російської імперії, де й осідали численні вихідці з Німеччини, Румунії, Болгарії, Сербії та  інших країн. Що ж до Лівобережної України, то тут практично вся земля знаходилася у руках дворянства, монастирів  та козацької старшини. І лише невелика частка цієї землі належала державній казні, яка використовувала її у своїх інтересах. До таких земель відносилися і великохутірські володіння, якими розпоряджалася створена тут  казенна економія кантакузінських маєтностей на чолі з прем’єр-майором Микитою Ашаніним. Але економія  не спроможна була обробити усю землю, яка була у її віданні, тому значна частина її здавалася в оренду місцевим жителям або ж залишалася  під степовою цілиною. Напевне, саме тому й виникла потреба залучити для освоєння  цієї цілини іноземних переселенців, які партіями прибували на територію  Російської імперії. Їхнім розселенням тут займалася Канцелярія з опікунства над іноземними переселенцями, створена указом Катерини II від 22 липня 1763 року, а в Україні-Малоросії цими питаннями  безпосередньо опікувався граф Петро Рум’янцев. У 1766 році він розслелив близько 200 німецьких сімей на території Борзнянського району теперішньої Чернігівщини, а згодом невелика кількість волоських та болгарських колоністів осіла і в Переяславському полку на вільних землях поблизу Великого Хутора.[1]

Очевидно, переселення на великохутірські землі іноземців тривало і в наступні роки, бо у квітні 1769 року граф П. Рум"янцев звертався з листом до єпископа Переяславського і Бориспільського Гервасія, у якому просив дозволу проводити у місцевій великохутірській церкві релігійні відправи "выходцам Ромунскаго народу, поселяющимся  в Переяславськом полку при Великом хутори”. Своє прохання граф Румянцев  пояснював тим, що переселенці не мають у своїх поселеннях власних божественних храмів, хоча й належать до православної віри. До того ж багато з них  не розуміють  російської мови, а тому,  відвідуючи великохутірську церкву, відчувають великі незручності. У зв"язку з цим Петро Рум"янцев переконливо просив духовну особу “о повелении духовным властям, чтоб невозбраняемо было священникам Греческого исповедания в сию колонию вышедшим, для объявленных колонистов, в церкви Великохуторянской на Волоском языке отправлять священнослужение по дням, на которые условятся они с тамошним приходским священником".[2]

 Як видно з відповіді  єпископа Переяславського і Бориспільського Гервасія, прохання графа Рум"янцева було повністю задоволене, хоча на цьому проблеми іноземних переселенців не закінчилися. Того ж 1769 року вони  скаржилися графу Рум"янцеву на своє скрутне матеріальне становище та на утиски з боку управителя казенної економії Микити Ашаніна. Також колоністи  вимагали визначити для них з числа своїх одноплемінників чотирьох суддів та збудувати окрему церкву, де б вони могли безперешкодно  задовольняти свої духовні потреби. Очевидно, варіант із проведенням у діючій великохутірській церкві  почергових релігійних відправ у визначені дні їх не влаштовував. Не влаштовувало  переселенців і те, як вирішуються інші   питання, пов"язані з їхнім облаштуванням на новому місці та матеріальним забезпеченням.

Тут потрібно пояснити, що переселення іноземців на терени Російської імперії і правовий статус переселенців регулювалися цілим рядом законів, які й з визначали суть колонізаційної політики. Так,  указом від 14 жовтня 1762 року Сенату наказувалося приймати всіх іноземців, які бажають поселитися в Росії, за виключенням євреїв.  А 22 липня 1763 року було видано ще два законодавчі акти: Маніфест про дарування іноземним переселенцям прав і пільг та указ про заснування Канцелярії опікунства над іноземними переселенцями, яка підпорядковувалася безпосередньо імператриці.  Відповідно до Маніфесту, всі іноземці, які виявляли бажання записатися в купці або ж поселитися колоніями на вільних і зручних для землеробства землях, мали принести присягу на підданство Російській імперії. Після цього їм гарантувалося право на  вільне віросповідання за своїми обрядами, звільнення  на певний строк (від 5 до 30 років) від податків і зборів, надання на 10 років безпроцентної позики для будівництва будинків,  отримання достатньої кількості землі,  право власної внутрішньої юрисдикції тощо. [3]

19 березня 1764 року ці положення Маніфесту були закріплені у спеціальному законі про колоністів та в колоніальному статуті, яким і користувалися переселенці. Тому не дивно те, з якою наполегливістю вони домагалися від представників царської адміністрації виконання обіцяних їм прав і привілеїв. Не дивує і те, що звернення та скарги колоністів розглядалися на найвищому рівні, а для їх перевірки навіть створювалися спеціальні комісії.  Одну з них очолював надвірний радник Малоросійської колегії Олександр Башилов, який особисто приїздив до  Великого Хутора і на місці  перевіряв скаргу тутешніх переселенців. Результати цієї комісії були викладені ним у рапорті на ім"я графа Рум"янцева, а той пізніше  переадресував їх  із своїми вказівками  князю Платону Мещерському, який на той час був правителем Малоросії.  Зважаючи на інформативність цього документа, наводимо його повністю, мовою оригіналу.

 

"Ордер.

1769 г. Г. Генерал-майору Князю Мещерскому.

Препоручивши пред сим Вашему Сиятельству, в полное распоряжение об колонии иностранных выходцев, заводимыя в Малой России, посилаю при сем рапорт мне поданный от Г. Надворного Советника Башилова, со всеми приложениями в оном упомянутыми, в изследовании о разных мне принесенных, от колонистов поселяющихся при Великом хуторе, жалобах на майора Ашанина и предписывая за расмотрением всего того к исполнению, Вашему Cиятельству следующие:

1-е) По их вложенной тут просьбе, согласую, я определить над ними четырех Суддей, по избранию общему из людей достойных и известного поведения, которые бы рачили о сохранении в их обществе всякого благочиния и порядка. Сим выбранным к знанию их должности прилично предписать ко исполнению, переведены с Немецкого язика на Российский, устав данный, о содержании полиции, домостроительства и полевого хазяйства, колонии Беловежской, чтобы и сие селение тоже порядки в своем обществе, и распространении хозяйства хранило.

2-е) Строение церкви вновь в сем селении излишнее для них было бы, поелику малое число их не в состоянии собою оную пристойно содержать; но в замен и в сем случае, их требования, писал я к Архирею Переяславскому, чтобы не возбраняемо было попам вышедшим в сию колонию, в тамошней Великохуторской церкви на Греческом языке отправлять литургию и прочия священнослужения, чем они и довольны быть могут.

3-е) Просящихся в Гусарские полки в службу, отправить всех к Г. Генерал-Майору и Обер-Коменданту Киевскому Ельчанинову, для дальнейшего препроваждения, где полки в которые они определены быть хотят, находятся, ибо все  старые Гусарские полки назначены в первую армию: давши прежде из них каждому по тридцать рублей сверх всяких выдач, которые в ссуду они получили из казны по своем выходе, которых не ставить в зачот при теперишнем снабдении. Но ежели они сверх ссуды казенной, на свой капитал произвели какое домостроительство, то за то, по оценке, из казны возвратить им деньги, а построенное останется для других поселенцев, которым при даче, оное на счет поставят.

4.) Как все сии колонисты по освидетельствованию на месте, Господином Башиловым, от крайней нищеты изнемогают, и без подмоги казенной, ни как обойтись не могут, то Ваше Ситятельство прикажите под порукою всего общества ссуду им потребную, по прилагаемым ведомостям, произвесть; разобравши между ими, кому быть мастеровыми и купцами, и которым остаться хлебопашцами. После сего вспоможения подтвердить их избранными Судьям, дабы они за всяким хозяином смотрели, чтобы по своему сосоянию прилежное упражнение продолжал в обзаведении себе потребным хозяйством, и недопускали бы, чтобы полученное вспоможение теряли на предосудительные прихоти.

 5-е) Запретить им в поселение свое принимать из таких людей, которые уже в нашей земле, до того пребывание и жительство имели, в разуме таком, что таковым не будет принадлежать никакая ссуда определяемая для одних выходцев.

6-е) Вашему сиятельству оставляю учинить рассмотрение по их просьбе, что касается о дозволении употреблять им лес, определенный, бывшему поверенному Куке, на огорожу дворов и постройку земледельческих орудиев.

7.) Принесенные от них жалобы на майора Ашанина в бое и других обидах, поелику при следствии о противном удостоверяли своими показаниями самые их священники, ненаводят однакож винности достойной взыскания на майора Ашанина. Но Ваше сиятельство, для переду, рекомендуйте сему майору, чтобы он свои поступки против сих колонистов учреждал по уважению, что он имеет дело с иностранцами...необыкшими к порядку, в которой их приводить наиболее надобно средствами умеренности....” [4]

Отже, як бачимо з цього документа, представниками тодішньої царської  адміністрації вживалися серйозні заходи для облаштування іноземних колоністів і задоволення їхніх невідкладних потреб. Про це свідчить і те, яка увага приділялася румунським та німецьким  переселенцям, що у 1766 році осіли  на території Чернігівщини.  У 6 колоніях тут було  поселено 205 сімей, які нараховували понад 1000 душ.  При цьому кожній сім’ї для будівництва садиби, придбання сільгоспінвентаря та  худоби видавалися кредити у розмірі  від 300 до 500 рублів, а також вони отримали в користування від 25 до 30 десятин землі. [5]

 Очевидно, такою ж підтримкою скористалися і  великохутірські колоністи, які за своїм статусом прирівнювалися до державних селян. Але попри те, що вони мали власне самоуправління на чолі з виборним старостою, для нагляду за ними був визначений і спеціально уповноважений комісар, обов’язки якого виконував  уже згадуваний Микита Ашанін.  Та, мабуть, він не дуже рахувався з правами переселенців, або навпаки – колоністи не визнавали його повноважень, через що між ними і виникали різні конфлікти та суперечки. Не зважаючи на те, що колоністам було наказано “бути в “послушании” у свого наглядача, вони всіляко противилися його наказам, і відмовлялися відбувати казенну панщину. Костянтин Сакун, який вивчав це питання, посилаючись на архівні джерела писав, що  великохутірські колоністи всіляко протестували проти поневолення, а їхньою боротьбою керував поселенець на прізвище Куна. Дізнавшись про це, царський уряд заарештував його і посадив “на хліб, воду под караул”, тобто у в’язницю, а заворушення поселенців придушив. Після цього не задоволені панщиною і  своєю “крайней скудностю” сімнадцять чоловік втекли шукати “пропитания”, частина переселенців пішла в гусари, а решта, примирившись з тяжкою долею, залишились жити в Хуторі.[6]

У 1784 році колонія іноземних поселенців при Великому Хуторі зменшилася до  33 дворів, у яких мешкало 64 дорослих особи та 125 їхніх дітей. Серед них згадуються родини священика Михайла Федорова, атамана Костянтина Галацана ( очевидно, старшого над поселенцями), а також  Івана   Литвина, Тимофія Грициченка, Івана Болюха, Семена Чабана, Миколи Куліна, Олександра Сандула та інших. Також  серед жителів колонії згадуються три родини Волохів — Йосипа Федоровича, Гаврила Костянтиновича та Миколи Гавриловича, які нараховували 22 особи. [7]

На цей час Великий Хутір і прилеглі до нього землі вже були власністю графа Петра Завадовського, який управляв ним через своїх довірених осіб. У 1776 році в листі до одного з них, дійсного статського радника Григорія Фридрикевича, граф просив  не порушувати прав, наданих колоністам, поселеним при Великому Хуторі, хоча й не уточнював хто саме і чим порушув ці права.[8]  Також маємо дані, що близько 1775 року за сприяння графа Петра Завадовського  на території великохутірської колонії була збудована церква первоверховних апостолів Петра і Павла, у якій спочатку служило аж чотири  священики.

Отже,  граф Завадовський був зацікавлений в тому, щоб утримати іноземних переселенців на великохутірських, тобто своїх землях, і призвичаїти їх до місцевих умов. Проте, напевне, його зусиль виявилося недостатньо.  Як бачимо з наступних документів, переселенці продовжували скаржитися на своє становище і навіть дійшли до цариці. Про це, зокрема, свідчать два листи, адресовані графом Рум’янцевим Катерині II, у яких він звітував про виконання її доручень щодо переселення згаданих колоністів до Катеринославського намісництва, де також існували численні колонії іноземців і де вони почували себе вільніше.  У першому листі граф Рум’янцев доповідав Катерині II, що переселення “Волохов, Болгар и других иностранцев поселившихся на землях села Великого Хутора” він перепоручив київській Казенній палаті, а в другому  вже звітував про те, що ці іноземці з приставленим до них офіцером відправляються в Кременчук. Також П. Рум’янцев повідомляв, що “деньги на перевоз их имения, и престарелых и малих, також церковних разных вещей и иконостаса, всего триста семдемсят восемь рублей и чытыре копейки потребные отпущены из суммы определенной на чрезвычайные расходы по Киевской губернии”. [9]

 Очевидно, ці листи були написані  після 1783 року, коли на території України було  запроваджене кріпосне право, яке  суттєво погіршило становище не тільки поміщицьких  селян, а й відносно вільних іноземців. І якщо у перших не було практично ніякого вибору для того, щоб  полегшити своє становище, то другі ще пам’ятали про свої права і намагалися їх відстоювати, в тому числі й через апеляції до цариці. Як ми вже переконалися, ці апеляції не були марними.   З цього приводу Костянтин Сакун писав, що у 1786 році  волохи і болгари, які проживали на великохутірських землях, були переселені на  Катеринославщину, а в селі залишилося 77 “польських виходців, називаемих бойками”.[10] Пізніше, на місці їхнього поселення виник новий населений пункт Бойківська слобода, до його складу увійшла Великохуторянська слободка та хутір  Волощина.

Таким чином, колонія румунських та болгарських переселенців проіснувала на великохутірських землях  близько 20 років. Ті ж іноземці, що відмовилися від переселення в південі степи, залишившись у Великому Хуторі, згодом втратили свої привілеї і були прирівняні до звичайних посполитих селян, які відробляли казенну панщину та інші повинності. За моїми підрахунками, у 1815 році в селі Бойківська слоба проживало близько 30 родин, члени яких були прямими нащадками волохів та болгар.[11] Особливо активно розросталися  родини  Рибаків, Сандиг, Мудрянів, Лопуляків, Писанюків та інших. Наприклад, у сповідальній книзі Петро-Павлівської церкви за 1842 рік записано  14 сімей  Сандигів, 12 - Лопуляків, 10 - Рибаків, 8 – Писанюків і т.д.[12] Тривалий час представники цих родин ще виділялися серед корінного населення своїм чорнявим або кучерявим волоссям, але згодом змішані шлюби згладили і ці відмінності, засвідчивши повну асиміляцію колишніх іноземців з місцевим людом. Сьогодні цей люд складає єдину громаду Великого Хутора і лише історчина назва однієї з частин села – Волощини,  нагадує про давні зв’язки корінного населення  з  представниками інших народів, які волею долі опинилися в Україні. 

Віктор Козоріз,

 редактор інтернет-сайту с. Великий Хутір.

 

 

Джерела:

1.      Повне зібрання законів Російської імперії, Т.17, №12, 655;

2. “Черниговские губернские ведомости”, 1854 г., стор. 27-28;

3. Клаус А.,“Наши колонии: опыт и материалы по истории иностранной колонизации в России”, СПб,, 1869 р.;

4. НБУВ, “Черниговские губернские ведомости”, 1854 г., стор. 27-28;

5. Клаус А.,“Наши колонии: опыт и материалы по истории иностранной колонизации в России”, СПб,, 1869 р.;

6. Газета “Прапор Жовтня” за 10 жовтня 1963 р.,  стор.4.;

7. ДАПО, Ф.801, опис 1, спр.808;

8. Журнал “Киевская старина”, вересень 1890 р., стор. 493;

9. НБУВ, “Черниговские губернские ведомости”, 1854 г., стор. 28;

10. Газета “Прапор Жовтня” за 10 жовтня 1963 р.,  стор.4;

         11. ДАПО, Ф.706, опис 3, спр.26;

        12.ДАПО, Ф.706, опис 1, спр.44.