Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Нариси з історії Великого Хутора

 

Нова Бірючка: репресований хутір.

Хутір Нова Бирючка став жертвою суцільної колективізації, як і більше  сотні його мешканців, що у 30-х роках були розкуркулені й виселені у віддалені райони СРСР. І це була   не просто локальна акція, а продумана  політика сталінського керівництва, спрямована на винищення найзаможнішої і найактивнішої частини українського суспільства. 20 січня 1934 року у політичному звіті ЦК КП (б)У ХІІ з"їздові ВКП(б)У тодішній секретар ЦК ВКП(б)У Постишев навів дані, що за роки колективізації в Україні було ліквідовано близько 200 тисяч куркульських господарств. Це становило приблизно 1,1 - 1,2 млн. чоловік сільського населення. Із них понад половину - до 100 тисяч сімей, або 600 тисяч чоловік, було виселено у віддалені місця країни, де вони називалися „спецпереселенцями", зазнавали нелюдських страждань і голодування, внаслідок чого багато з них, у першу чергу, дітей, стариків та жінок, загинули.

Утиски цієї частини українського селянства розпочалися ще на початку  20-х років минулого століття, коли так званих куркулів почали позбавляти виборчих прав, відбирати у них землю та майно, обкладаючи непомірними податками. Про це, зокрема, свідчить ухвалена  11 липня 1923 року ВУЦВК постанова "Про порядок розкуркулення на селі ". Невдовзі це питання розглядося на засіданні РНК УСРР, а в 1929 році Сталін проголосив  про перехід до політики ліквідації куркульства як класу, що поклало початок масовим політичним репресіям українського селянства.

Конкретна програма розкуркулювання селян містилась у постанові ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. "Про заходи по ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації ", постанові ЦВК і РНК СРСР від 1 лютого 1930 р. "Про заходи по зміцненню соціалістичного переустрою сільського господарства в районах суцільної колективізації і по боротьбі з куркульством " та в інших документах. За ними крайовим (обласним) виконкомам Рад і раднаркомам союзних республік надавалось право вживати щодо куркулів всіх заходів боротьби, аж до повної конфіскації їх майна і виселення куркульських господарств за межі даних районів і областей. У зв"язку з цим все куркульство було поділене на три категорії:

1) куркулі, що чинили активний опір колективізації. Вони заарештовувались і віддавались до суду;

2) найбагатші куркулі, що використовували найману працю або мали у своїй власності млини, круподерки, олійниці тощо. Вони  виселялись у найвіддаленіші місцевості країни;

 3) решта куркулів переселялась у межах району на нові земельні ділянки, відведені поза смугою колгоспних масивів.

На місця надходили також різні секретні інструкції та розпорядження, у яких конкретизувався порядок розкуркулювання. Втіленням у життя цих розпоряджень займалися райвиконкоми і комісії з розкуркулювання при сільрадах, а практичне проведення всіх заходів з розкуркулювання здійснювалось силами місцевого партактиву, працівників сільрад, правлінь колгоспів, уповноважених райвиконкомів, представників КНС, комсомольським активом тощо. Велика роль відводилася і органам ДПУ та судам, які мали влаштовувати показові процеси над куркулями.

Один з таких процесів відбувся 23 серпня  1929 року в Черкасах. Тоді надзвичайна сесія Шевченківського окружного суду розглядала справу восьми жителів Великохутірської сільради, які були звинувачені у проведенні антирадянської агітації та саботажі заходів влади, зокрема, по вилученню у заможних селян хліба. Серед них було і четверо мешканців хутора Нова Бирючка: Іван Слинько, Федір Слинько, Іван Семенець та Федір Заєць. До 1917 року ці селяни володіли міцними господарствами, які частково були розкуркулені після революції. Тому щоб повернути забрану землю та своє майно,  у 1918 році усі вони стали членами організації хліборобів-власників, яка підтримувала гетьмана Павла Скоропадського, і поступили на службу в так звану гетьманську варту.  А коли в Золотоніському повіті було встановлено радянську владу, їм пригадали це минуле і поставили перед  судом. Як наслідок, кожен з колишніх гайдамаків був засуджений до двох років суворого режиму і обмеження в політичних правах.

Та це був лише початок. У лютому 1930 року починається масове виселення за межі України тих селян та членів їхніх родин, які  підпадали під другу категорію куркулів. Нерідко сюди зараховували і тих, хто за своїм матеріальним станом, чи поглядами підпадав під визначення "підкуркульників", тобто середняків та навіть незаможних селян, які з різних причин не поділяли політику радянської влади.

Про те, як це  відбувалося  з жителями  хутора Нова Бирючка, у 1989 році розповів Степан Йосипович Слинько, один із членів великої хліборобської родини Йосипа Йосиповича Слинька, що  була примусово виселена під час колективізації за рішенням Золотоніського райвиконкому.      

  "Перед висилкою ми жили всі разом - батько, мати, нас було чотири брати та дві сестри. Старший брат Денис був уже одружений, та була уже в них і трьохрічна донька. З господарства було в нас, крім просторої хати, яка була крита залізом, повітка, клуня, комора, колодязь, погріб, великий сад, що добре плодоносив, мали плуг, культиватор, сівалку, пару волів, пару коней, свиней, гусей та багато курей. Однак в школу я не ходив,  як і брати та сестри, бо одне - що було далеко від села, а друге - не було в чому: ні чобіт, ні одягу, бо все те, що мали з господарства, треба було виплачувати на податки та за землю, яку орендували.... Спочатку в нас забрали волів, тоді коней, землю, свиней. Приходилося дуже важко. Був час, коли мене мати посилала з торбою в село по шматки. А в 1932 році, осінню, на наше подвір"я приїхало кілька  підвід з людьми з рушницями. Всі вони були із Золотоноші. Приказали нам усім збиратися, навіть не дали пообідати. Батько хотів оборонятися, так його зв"язали й кинули на підводу. Нам не дали нічого й узяти із одягу й їжі, всіх посадили на підводи й повезли в Золотоношу на залізничну станцію, погрузили у вагони-телятники по 70-80 чоловік. Скрізь плач, крик, лайка. Двері забили й повезли, не кажучи куди. Відкривали лише на малих полустанках, щоб викинути померлих та задушених, а на великих станціях загонили в тупік й не відкривали. Їсти давали раз на день - один черпак супу, 200 грамів хліба та води. Привезли нас у тайгу, гнали під конвоєм ще три доби. Пригнали й поселили в землянках по 50-60 чоловік кожна. Уже були морози й багато снігу. У землянках була лише одна буржуйка. На другий день уже погнали на роботу рубати ліс, за це давали по 300 грамів хліба й черпак супу. Нас називали „врагами советской власти". Пізніше я дізнався, що привезено нас у Мурманську область. З батьками й сестрами нас розлучили. Залишився я з братом. Уже в 1940 році дізнався, що мати й батько й сестра померли з голоду в Архангельських лісах. Перед війною мене звільнили, але без дозволу повертатися на Україну. Коли почалася війна, всі чотири брати, в тім числі і я, пішли на фронт захищати від фашистів батьківщину. Три брати загинули на фронті, а я, покалічений, залишився. Працював до самої пенсії шофером і жив у Чернівцях".

Тільки нещодавно  з Книги Пам"яті Мурманської області я дізнався, що частина родини Слиньків була виселена до селища Кіровськ Кіровського району Мурманської області, де й відбувала покарання. Зокрема, серед репресованих осіб у Книзі згадуються Слинько Пелагея Дмитрівна, 1876 р.н., Слинько Денис Йосипович, 1902 р.н., Слинько Надія Трохимівна, 1914 р.н., Слинько Ніна Денисівна, 1930 р.н. Очевидно, туди ж, до Мурманської області,  були виселені й інші члени цієї родини.

Таким чином  протягом 1929-30 років з хутора Нова Бирючка Великохутірської сільради  в адміністративному порядку, тобто без суду і слідства, було виселено більше 30 селянських сімей, у тому числі  родини Петра Жигайла, Андрія Магдича, Григорія Савченка, Гаврила Чирви, Дениса та Івана Шульгів, Олексія Кожушного та його брата Трохима, Івана та Пилипа Кирпанів, Данила Соколовського, Гаврила Чеберяка, Михайла Шолудька, Федосія Черниша, а також родини Ошкала, Піддубського, Шепеля, Калини, Самсоненка, Кикти, Авраменка, Удовиченка, Сусанина та інших, всього - понад  150 осіб.

Тільки з родини Івана Степановича Барабаша, 1871 р.н., до міста Мончегорська тієї ж Мурманської області було вислано 7 осіб: його самого, а також його дітей, невістку та  онуків: Дмитра Івановича, 1904 р.н., Захара Івановича, 1912 р.н. Марію Трохимівну, 1911 р.н., Олексія Івановича, 1914 р.н., Ганну Дмитрівну, 1931 р.н., Анатолія Дмитровича, 1934 р.н. Проте й тут радянська влада не залишала їх у спокої. Свідченням цьому є доля Олексія Івановича Барабаша, який  працював у Мончегорську шофером-електриком на комбінаті "Сєвєронікель", а 5 серпня 1942 року був заарештований за звинуваченням у контрреволюційній агітації. 28 квітня 1943 року Особливою Нарадою  при НКВС СРСР О.І. Слинько був засуджений до 10 років виправно-трудових таборів. Реабілітований 27 квітня 1989 року прокуратурою Мурманської області.

Трагічно склалася і доля багатьох інших жителів хутора Нова Бирючка, які не зі своєї волі опинилися за тисячі кілометрів від своєї батьківщини. Наприклад, родина Ларіона Андрійовича Кирпаня була вислана аж у  Волгоградську область Російської Федерації. Його дружина померла на засланні, а сам господар у 1933 році втік із заслання і повернувся до Великого Хутора, де мешкав по чужих хатах і підробляв чоботарством.  21 листопада 1937 року він був повторно заарештований органами НКВС за звинуваченням у контрреволюційній агітації і засуджений до 5 років ув"язнення в далеких таборах Союзу, де й загубився його слід.

Був безвинно репресований і уже згадуваний нами Федір Кирилович Слинько, 1894 р.н., який після відбуття першого покарання також повернувся до Великого Хутора і працював кравцем у колгоспі "Незаможник". 8 липня 1937 року його було повторно заарештовано за звинуваченням у проведенні серед колгоспників контрреволюційної агітації та поширенні слухів про близьку війну з Японією. За це рішенням Трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР від 9 серпня 1937 року Ф. К. Слинько був приречений до найвищої міри покарання і розстріляний 18 серпня 1937 року. Реабілітований 16 липня 1989 року за висновком прокуратури Черкаської області...

Так радянська влада розправлялася з тими, хто не хотів вступати у колгоспи або ж, за її визначенням, заважав будувати "щасливе" колгоспне життя. Згодом це "щастя" обернулося страшною трагедією голодомору, яка тільки по Великохутірській сільраді забрала більше 200 людських життів, у тому числі й одноосібників  степового хутора Нова Бирючка, які були позбавлені будь-яких засобів до існування.

Та повернімося до історії цього хутора, який знаходився  десь між селами Великий Хутір та Безбородьки. Історія його виникнення  пов"язана із столипінською реформою, яка була започаткована у 1906 році тодішнім головою Ради Міністрів Петром Столипіним. Основним законодавчим актом цієї реформи  став указ від 9 (22) листопада 1906 року "Про доповнення деяких постанов діючих законів, які стосуються селянського землеволодіння і землекористування", а 14 (27) червня 1910 року Державною Думою Росії були  ухвалені доповнення до цього  закону, за якими скасувалися обов"язкові форми земельної общини і кожному селянинові надавалося право на вихід з неї із виділенням своєї землі у одному масиві - "відрубі". З цього часу починається активне заселення степових земель біля Великого Хутора, які були викуплені Селянським земельним  банком у княгині Надії Барятинської і продавалися невеликими польовими масивами (дачами) дрібнішим власникам. Серед них були як  місцеві, так і приїжджі селяни, що переселялися сюди разом зі своїми родинами і починали  господарювати на новому місці.

Очевидно, одним з перших, хто придбав тут землю, був якийсь переселенець Бирюк, від імені якого і виникла назва степового хутора    (ще його  називали Бирюків хутір). А дещо пізніше біля цього хутора  почали селитися  й інші господарі-хлібороби. Про це, зокрема, свідчать документи з державного архіву Черкаської області, з яких видно, що тільки впродовж 1910-1913 років поблизу Великого Хутора придбали польові наділи 192  особи, у власність яких перейшло більше 3000  десятин польової землі. Це підтверджують і дані іншого джерела - "Обзора агрономической помощи хозяйствам единоличного владения Полтавской губернии в 1911 году"  ( Полтава, 1912 р.), де сказано, що  на 1 січня 1912 року при Великому Хуторі було 260 землевпорядкованих господарств, за якими було закріплено 3056 десятин землі.

Як правило, більшість селян та козаків купували від  6 до 15 десятин і обробляли їх власними силами, тобто без використання найманої праці. Хоча  були серед них і ті, що придбавали значно більші наділи а тому для проведення польових робіт залучали безземельних або малоземельних селян, розраховуючись з ними грошима чи частиною зібраного врожаю. До таких, зокрема, належали Павло Бережний, який  мав понад 60 дес.,  Федір Братчик - 45 дес., Харитон Варення (Варенько) - 40 дес., Іван Калина - 39 дес., Тимофій Піддубський - 26 дес. та інші "степовики".  Але ці люди зовсім не були тими мироїдами-експлуататорами, якими їх змальовувала радянська ідеологія. Бо вони ніколи не цуралися важкої хліборобської праці, а господарювання на власній землі було сенсом їхнього життя. Саме тому ці люди   залишали обжиті батьківські  місця і наважувалися на переселення  практично у відкритий степ, де не було жодної інфраструктури, бракувало води і будівельних матеріалів, інших життєвонеобхідних речей.

Переважно це були вихідці з Оржиччини та Лубенщини, де дефіцит землі відчувався особливо гостро. Тому селяни цих місцевостей і скористалися державною програмою, за якою їм виділялися довготермінові  позики для придбання землі і одноразова матеріальна допомога для переселення на нове місце.   Наприклад, з Оржицького району на великохутірські землі  переселилися родини Олексія Мизюри (с. Чайківщина),  Ларіона Кирпаня, Ігоря Ярмаша, Гаврила Чеберяка (с. Велика Селецька), Савелія Реви  (с. Матвіївка), Федора Зайця (села Золотухи),  Слиньків (с. Заріг) та інших.

 Саме цими людьми і був заснований хутір Нова Бирючка, який  до революції нараховував близько півсотні селянських дворогосподарств.  Не зважаючи на труднощі, з якими на перших порах доводилося зустрічатися "степовикам", уже за кілька років більшість з них мала міцні господарства, власноруч викопані криниці, добротні будинки, розкішні  садки тощо. Але все це діставалося не просто так, а завдяки клопіткій хліборобській праці, яка у хуторян тривала зранку до ночі. І тільки в неділю або на великі релігійні свята вони дозволяли собі відпочинок. У такі дні новобирючани запрягали кращих коней і вирушали до великохутірської Пелагеївської церкви, де відбували службу Божу, а після неї спілкувалися з місцевими жителями. І хоч далеко не всі з них лояльно ставилися до "степовиків" (деякі просто заздрили їхнім досягненням), жителі Нової Бирючки і Великого Хутора ніколи між собою не ворогували, а  часто й родичалися, одружуючи своїх дітей.

Загалом, потрібно зазначити, що столипінська реформа не минула безслідно. Попри те, що вона не вирішила головного  завдання - зменшення  у суспільстві земельної напруги, внаслідок реформи було сформовано цілий прошарок заможного селянства, яке здатне було виробляти і поставляти на ринок значну кількість сільгосппродукції. Достатньо сказати, що станом на 1912 рік у Полтавській губернії було 35635 хутірних господарств, що складало майже 10 відсотків від загальної кількості селянських господарств. З них 5967 хутірних господарств було створено у Золотоніському повіті. Зокрема, тоді поблизу Великого Хутора крім Нової Бирючки  виникло ще ряд хуторів, в тому числі  х. Роздол, х.Бокого,   х. Пригунів,  Чумаків хутір та деякі інші. Іноді "столипінські"  хутори складалися з одного-двох селянських господарств, які знаходилися на придбаній землі, а  іноді це було чимале поселення, що нараховувало до півсотні, а то й більше  хат. І хоч територіально хутори були відокремлені від інших населених пунктів, що створювало їхнім мешканцям певні незручності, вони не були позбавлені перспективи, оскільки ці перспективи, насамперед,  визначалися наближеністю селян до своєї землі та їхньою винятковою працьовитістю.

Про те, що собою являли хутірні  господарства, можемо судити із коротких довідок-характеристик, що збереглися у матеріалах архівно-кримінальних справ на деяких жителів хутора Нова Бирючка. Наприклад, Ларіон Кирпань, який переселився на великохутірські землі у 1910 році, мав 20 гектарів землі, складний сільгоспінвентар, 2 пари волів, 2-є коней, 2 корови, вітряк. У своєму господарстві він виробляв достатньо хліба та іншої сільгосппродукції, яку збував  на найближчих ярмарках.

Чимале господарство мав і Федір Слинько, який разом зі своїми братами  обробляв 45 десятин землі. Після першого етапу розкуркулювання в нього залишилося 7 десятин землі, хата, 2 сараї, комора, клуня, вітряк, 1 коняка, 2 корови, 4 овець, 3-є свиней, а також необхідний сільгоспінвентар (сівалка, плуг, культиватор, борони). У 1928-29 роках Федір Слинько  платив податку на суму 301 крб. 95 коп.

Про успішне господарювання "степовиків" свідчить і той факт, що у 1916 році в хуторі Нова Бирючка вже було 9 вітряків, а в період непу їх кількість зросла ще на 6 одиниць. Крім вищеназваних осіб свої вітряки також мали Никифор Барабаш, Климентій Заєць, Дмитро  Мандоліна, Андрій Марченко, Кирило Слинько, Василь Сторожок, Сава Супряга,  Тимофій Тищенко, Феодосій Черниш та інші. Коли ж почалася колективізація, то ці господарі були розкуркулені й виселені  в першу чергу, а їхнє майно було передане до так званого неподільного фонду колгоспу "Незаможник", яким тоді керував  Яків Дробот.  За його ж ініціативою спорожнілі  куркульські хати були розібрані й перенесені до центральної садиби колгоспу, де з них збудували нові будинки для колгоспників та сільських активістів. Так у Великому Хуторі з"явилася вулиця Ленінська, на якій і досі збереглося кілька хат, збудованих у 30-х роках минулого століття ( на фото).

Що ж до хутора Нова Бирючка, який у ході колективізації зазнав значного розорення, то  певний час він ще  продовжував існувати. Тут мешкали  збіднілі господарі, які погодилися вступити у колгосп, а також ті, кого туди загнали насильно, відібравши землю та сільгоспінвентар (наприклад, родина колишнього уповноваженого земельної громади Антона  Ігоревича  Ярмаша). Спочатку  новобирючани  працювали у колгоспі ‘Незаможник", а в  1931 році на території хутора було створено сільгоспартіль "Червона нива", якою почергово керували Василь Гриценко та Кузьма Биковець. Із 7 подібних артілей, створених на території Великохутірської сільради, ця була найвідсталіша, бо, втративши стимули до роботи, люди просто відмовлялися працювати на повну віддачу. Про це, зокрема, свідчать публікації у Золотоніській районній газеті "Червоний жовтень". У одній з них, за 25 квітня 1931 року,  була вміщена замітка під назвою "Червона нива" відстає", у якій  повідомлялося про те, що у сільгоспартілі не виконуються норми щоденного виробітку, а колгоспники виходять на роботу не раніше 8 години. Також у замітці гостро критикувалася позиція голови артілі т.  Биковця, який "не займається артільними справами, а здебільшого пиячить з глитаями".

У іншій замітці ("Червоний Жовтень" за 25 грудня 1931 р.) газета розповідала про рахівника артілі "Червона нива" Слюсаренка, який  нібито навмисне заплутав облік, щоб дискредитувати колгосп. Слюсаренка було виключено з артілі, а керівникам господарства  т.т. Гриценку та  Биковцю суворо вказано на недоліки.

А ось ще одна замітка, яка характеризує становище членів сільгоспартілі "Червона нива" після колективізації. Звернімо увагу на те, що вона датована  січнем 1932 року, коли в сільських районах вже панував голод, а селянам забороняли забивати власну худобу.

                                   "Зривники за роботою.

Колгоспники В.-Хуторської артілі "Червона нива" вирішили утворити ферму. Винесли відповідну постанову. Одначе, коли дійшла справа до реалізації рішення артілі, то на перешкоді цьому стали самі члени управи. Заступник голови колгоспу Биковець Кузьма відразу ж після постанови колгоспників свого бичка зарізав. Не відстав від Биковця член ради Літовченко Кирило, який продав бичка. Биковець Яків став на більш ганебний шлях. Щоб нишком зарізати кабана без дозволу сільради він навмисне вкинув його в льох, а тепер базікає, що кабан побився і він його тільки хотів дорізати. Ганебні "приклади", що їх подають члени управи, призвели до того, що частину молодняку колгоспники розбазарили... " Око. "Червоний жовтень", №4 (179) за 8 січня 1932 р.

 Таким чином, мешканці хутора Нова Бирючка продовжували чинити пасивний супротив заходам радянської влади, підриваючи основи колгоспної системи, і сіючи до неї недовіру. Тому згодом артіль  "Червона нива" була розформована, а її землі приєднані до інших колгоспів, які діяли  на території Великохутірської сільради. Що ж до самого хутора та його нечисленних жителів, то їхня доля також була вирішена наперед: вони стали зайвими на своїй землі, а точніше, такими їх зробила радянська влада. Про це, зокрема, свідчить  постанова Раднаркомому СРСР та ЦК ВКП(б) від 28 травня 1939 pоку  "Про заходи охорони громадських земель колгоспів від розбазарювання", згідно з якою у селян почали відбирати присадибні діляник та  зселяти хутори. У результаті більшу частину жителів  Нової Бирючки разом із їхніми хатами та всім нажитим майном переселили до Великого Хутора на заздалегідь відведені місця ( одне з них куток  П"ятихатки). Причому, все це відбувалося в авральному порядку, методом грубого тиску, примусу і насильства, що викликало багато скарг та нарікань місцевого населення  (подібний епізод дуже яскраво описаний у  романі "Вир" Григорія Тютюнника, коли до села Троянівки переселяли  хутір Вишневий). І нікого не цікавило те, що у  ході такого переселення  зносилися селянські обійстя, на яких жили цілі покоління хліборобів, нищилися могили предків, викорчовувалися садки - руйнувався традиційний устрій селянського життя. 

Літні  великохуторяни  пригадують, що викорчовувати садки на території колишнього хутора Нова Бирючка продовжували і в післявоєнний час (сільські  діти часто бігали сюди по яблука). А наприкінці 50-х років для цього були залучені  важкі бульдозери ( їх пригнали аж із Підставок), які виривали з корінням дерева і засипали колодязі. В результаті хутір Нова Бирючка (в деяких документах  він згадується ще як хутір Новобирючанський) було повністю стерто з лиця  землі, а у 1958 року за рішенням Черкаського облвиконкому він був знятий з обліку і виключений з карти адміністративно-територіального поділу. Тоді ж було знято з обліку і хутір Гайворонщина, який входив до Великохутірської сільради (нині це землі Рождественської сільради), а також  два десятки інших хуторів і сіл, які знаходилися на території теперішнього Драбівського району і влилися до складу інших поселень. Але якщо зникнення цих хуторів було викликане  природними і закономірними   процесами, то  зникнення хутора Нова Бирючка і йому подібних "столипінських" хуторів, було зумовлене суто  політичними   підходами, які виробляло сталінське керівництво. По-перше, такі хутори підлягали знищенню, як символи  старого капіталістичного ладу. По-друге, вони не мали права на існування,  як осередки заможного селянства, що здатне було чинити опір заходам радянської влади. А по-третє, знищуючи такі  хутори, влада знищувала у  селян і саму згадку про хутірні (фермерські) господарства, які споконвіку існували в Україні й могли бути серйозною альтернативою колгоспно-радгоспній системі.

Усе це дає підстави  вимагати якщо не юридичної, то бодай моральної  реабілітації хутора Нова Бирючка, який став жертвою сталінських репресій. Тим більше, що для цього є і серйозний історичний привід - 100-річчя від часу заснування цього хутора та 80 років від початку його планомірного знищення. Маємо про це пам"ятати, щоб трагічна історія більше ніколи не повторилася.

  В.Козоріз.