Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Нариси з історії Великого Хутора

 

Справа “незаможників”. Підстави для реабілітації.

 В результаті І. Надточій  був засуджений до 4 років позбавлення волі в далеких таборах. Значні терміни  отримали і його колеги. Зокрема, завідучав колгоспною  хатою-лабораторією Ігор Ярмаш та помічник бухгалтера Іван Стойда  були засуджені до 5 років ув’язнення з поразкою в правах (як колишні члени куркульських родин, а І. Стойда був звинувачений ще й у контрреволюційній агітації).  Бригадир по боротьбі зі шкідниками Василь Мизюра отримав 3 роки далеких таборів, бригадири рільничих бригад Наум Шинкаренко та Іван Омелюх  а також зав.тваринництвом Пилип Жук   були ув’язненні на 2 роки без поразки в правах. Ще три “незаможники” — Омелян Нижник, Свирид Піскун та Савка Рева пройшли усі етапи досудового слідства, але  під час судового засідання були визнані невинними і  звільнені з під варти.

У чому ж конкретно звинувачувалися колгоспники “Незаможника” і чи була доведена їхня провина? Відповідь на ці запитання можна знайти у матеріалах архівно-слідчої справи №2518, яка зберігається в архіві УСБУ в Черкаській області. Серед цих матеріалів, насамперед, звертають на себе увагу довідки–характеристики, які були складені на підсудних Великохутірською сільрадою (голова І.І. Лісун). Усі вони датовані 13 та 14 жовтня 1937 року, а 15 жовтня того ж року прокурором Золотоніського району Руденком була винесена постанова про арешт  членів колгоспу “Незаможник” та утримання їх під вартою у Черкаській тюрмі.  Ще через кілька днів  начальником ГО НКВС була винесена і постанова про притягнення згаданих осіб до відповідальності.

Отже, можна сказати, що  матеріали   сільської ради, а точніше — її голови Івана Лісуна, стали одним з приводів для проведення  названих процесуальних дій та лягли в основу звинувачення “незаможників”. Ну, а наскільки об’єктивними та неупередженими були ці документи, видно із їхнього змісту.

 

“Характеристика-справка

на гр. Надточія Івана Прохоровича,

 1900-го року народження, письменний, одружений, виходець із сім’ї торгівця. Батьки його займалися в основному розвозною торгівлею і допоміжне було сг. Мали власну хату, дахованим жилізом криту, коня, корову та пасіки до 70-ти штук.

По смерті батьків 1922-го році це все майно залишилося в користування Надточія Івана. В цей час Надточій Ів. одержав землі до 6-и га і господарство значно зміцніло від реалізації прибутків з пасіки. І цим господарством користувався до вступу в колгосп. Вступив в к-п не під час масової колективізації, а вагався і вступив в к-п лише у 1931 році. При вступі в к-п був призначений на колгоспного пасічника, який довів пасіку в 1935 р. до того, що загинуло до 50 сімей, за що судили народним судом.

Надточій має тісний зв’язок з класово ворожим елементом, як Слинько Ф., який був у гайдамаках, із села знято. Будучи головою к-па організовував п’янки з кулаками-столипінцями Рева С., Мизюра В., Ярмаш А. Під час п’янок організовував групу, яка готувала зриви усіх міроприємств Радвлади на селі. Доказом цієї шкідницької роботи є те, що допустили в к-пі псування хліба в к-них коморах, прілий з кліщами 3-ої стадії, проти чого ніяких мір не вживали.

Гречка на полі 10 га  не в’язана гниє, з охороною соцвласності як цб ( тут - цукрового буряка ,- В.К.) не налагоджено для того, аби допустити до більшого розкрадання та псування скотом.

Надточій мав намір помсти на тих колгоспників, які намагались критикувати роботу його та членів управи.

Голова с/р Лісун

Секретар Т.Кр...( підпис не розбірливий).” 

 

“Характеристика-справка

на гр.Омелюха Івана Євдокимовича,

 письменний, одружений, виходець з сем’ї заможного середняка. Батьки його і сам займалися хлібопашеством. З майна мали: землі 10 га, хата, сарай, клуня, вітряний млин, 2-є коней, корова, свині, овечки. В 1924 році відокремився і сам мав середняцьке господарство. В колгосп вступив в 1931 році, при вступі в к-п був зав. свинної ферми к-па “Незаможник”. Під час його завідування був випадок масової загибелі свиней до 60 штук, за що судили нарсудом, кару відбував.

Сам Омелюх увесь час має тісний зв’язок з Надточієм та кулацькими елементами, що своїми п’янками ведуть роботу на зрив. В цьому році Омелюх, працюючи бригадіром в к-пі, допустив розкрадання ц/б та псування його худобою, а також гречки, що лежить в полі не в’язана в урочищі Кінна Левада.

Голова с/р Лісун

Секретар Т.Кр...( підпис не розбірливий).” 

 

Характеристика – справка

на гр. Стойду Івана Мартиновича,

 письменного, одруженого, члена с.г артілі “Незаможник” з 1932 року. Який до революції і після займався хлібопашеством, мав своє власне середняцьке господарство, як до революції, так і після. 

В 1926-27 роках працював членом правління В-Хутірського СС –тва ( тут - сільського споживчого товариства, - В.К.), 28-29 роки працював продавцем т-ва. В 1930-31 р,. будучи одноосібником, доводилось тверде завдання по хлібу та м’ясу.

Будучи одноосібником, останні роки шалено агітував проти міроприємств Радвлади та колективізації, дорівнюючи цей захід до поміщицької економії. Вступивши в колгосп, також продовжував агітувати в тому напрямку, що це, мов, економія на новий строй.

Стойда мав тісні зв’язки з класово ворожим елементом, з яким часто пиячив, в часи п’янки доводив, що заходи радянської влади не правдиві, і цим самими підбурював колгоспників, що Радвлада хоче довести селянське населення до голодної смерті. Останній в цьому році, будучи членом управи к-па, мав тісний зв’язок з головою к-па Надточієм, які вели роботу к-па до занепаду, що і допустили порчі к-ного хліба, чим доказали в дійсності к-никам, що Рад.влада доведе до голоду.

   Голова с/р Лісун

Секретар Т.Кр...( підпис не розбірливий).” 

 

Чи варто говорити, що у 1937 році, коли  в СРСР тривало масове “полювання на відьом” подібні характеристики-справки, чи то пак доноси, дорівнювали смертельному   вироку? І органи НКВС охоче брали їх до уваги, а може й ініціювали складання таких довідок, щоб полегшити собі роботу.  З цією ж метою кримінальні справи обставлялися потрібними свідченнями і доказами, які підтверджували вину підозрюваних і робили невідворотним їхнє покарання. Це ми спостерігаємо і у справі “незаможників”, до розслідування якої було залучено 13 свідків. Як не прикро про це говорити, але більшість з них давала розлогі покази проти своїх односельців, розповідаючи іноді навіть більше, ніж від них вимагалося. Як правило, допит свідків починався з такого запитання:  “Скажіть, N, що ви знаєте про контрреволюційну діяльність такого-то?”, а вже далі йшли запитання, які стосувалися його господарської діяльності чи особистого життя?

Таким чином, слідчі добували “цінну” інформацію про своїх підозрюваних, а підвести її під конкретну статтю кримінального кодексу вже було справою техніки. Зокрема, в такий спосіб слідчим вдалося отримати інформацію про “контрреволюційну” діяльність Ігоря Стойди, який неодноразово висловлював незадоволення радянською владою.  Один із свідків розповів, що у розмовах про виписку державних зобов’язань (напевне, позик) І. Стойда говорив, що “радянською владою править банда і всі тягнуть і будують тільки за рахунок селян”. Інший свідок пригадав, як під час обговорення сталінської Конституції І. Стойда так прокоментував записану в ній статтю “право на труд”: “Право на труд – це правильно. А те, що трудися і все у тебе забирають, то це теж правильно”.

У принципі, в 1937 році цих висловлювань було достатньо, щоб навічно запроторити людину “до білих ведмедів” ( з І. Стойдою так воно і сталося). Та мабуть, одного контрреволюціонера слідчим було замало, тому вони активно шукали серед “незаможників” сліди шкідницької  організації і навіть намагалися побачити їх у банальних п’янках колгоспників, під час яких велися різні розмови. В кінцевому результаті ця лінія  не знайшла переконливих доказів, тому  більшості підсудних була інкримінована злочинна безгосподарність та службова недбалість.  Вона полягала в тому, що керівники колгоспу “Незаможник” ніби-то допустили зниження урожайності зернових культур, знищення частини врожаю, чим зумовили і зменшення натуральних виплат колгоспникам на зароблений трудодень. Найбільша вина за це, звичайно ж, лягла на голову колгоспу Івана Надточія. Зокрема, йому ставилося у вину те, що під час збирання хліба в колгоспі було допущене неякісне скиртування соломи, внаслідок чого було замочено дощем і знищено 50 центнерів грубих кормів та 50 центнерів не кормової соломи. Також його було звинувачено у знищенні  семи кіп конопель,  зараженні шкідниками 400 центнерів зерна і тому подібне.

Разом з головою колгоспу вину за ці “злочини” розділили  і його підлеглі. Пилипа Жука, який відповідав за тваринництво,  визнали винним у тому, що він ігнорував вказівки ветлікаря щодо годівлі коней внаслідок чого у п’яти кіноматок   сталося абортування.   А Василь Мизюра та Ігор Ярмаш були засуджені за те, що здійснювали недостатній контроль за якістю зерна.

Характерно, що під час слідства та судового засідання  ніхто із “незаможників” не визнав своєї вини  і не покаявся у скоєних “злочинах”. Хоча, навряд чи це полегшило б їхню участь. Адже судили колгоспників зовсім не за те, що було записано у обвинувальному висновку, а за те, що вони осмілилися взяти у свої руки керівництво колгоспом і всупереч волі райкому партії двічі спроваджували із села його ставлеників. До речі, абсолютно законно, на загальних зборах, які проводилися відповідно до статуту сільгоспартілі.

Тут треба пояснити, що з 1929 по 1935 рік головою колгоспу “Незаможник” був  Яків Олександрович Дробот, який його і організовував. А після того, як у 1935 році Золотоніським райкомом ВКП(б) його було відправлено “на підвищення”, на цю посаду було рекомендовано помічника директора Золотоніського маслозаводу і, звичайно ж перевіреного члена партії, Івана Приліпченка. Згодом з’ясувалося, що Іван Григорович слабо розуміється на сільському господарстві, та й організатор з нього нікудишній. У зв’язку з цим у травні 1935 року колгоспники  “Незаможника” скликали загальні  збори і за власною ініціативою зняли  товариша Приліпченка з посади. Тоді ж ними  було вирішено звернутися до Київського обкому партії (до якого тоді входив Золотоніський район), з проханням повернути в колгосп Я. Дробота, який  на той час уже працював директором радгоспу “Рацюківський”.

Та, очевидно, у партії було своє бачення кадрової політики, бо згодом замість І. Приліпченка керувати колгоспом “Незаможник”  з району прислали Петра Строканя, який також не довго затримався у Великому Хуторі. Через півроку на зборах колгоспників  “чужака”  зняли з посади, а  натомість  вибрали головою свого, місцевого, Івана Надточія. Як ми уже знаємо, на цій посаді він пропрацював лише 10 місяців.

Ну, а що ж Дробот? Чому ні районне, ні обласне керівництво ВКП(б) не прислухалося до думки народу й не повернуло його в “Незаможник”? Тим більше, що за головування Якова Олександровича  це було одне з найкращих господарств Золотоніщини і слава про нього була відома далеко за межами району. Про нього писала центральна і місцева преса, а самого Дробота не раз ставили за приклад іншим головам колгоспів, як ініціативного та  авторитетного керівника.  Це  за його ініціативою в колгоспі “Незаможник” було збудовано кілька просторих будинків, куди були переселені кращі працівники. У найближчих планах також було  будівництво  будинку колективіста, школи, лазні та ще кількох житлових будинків. Крім цього за ініціативою Я. Дробота в колгоспі  було введено посаду завідуючого торгівлею, який возив на київські базари   м’ясо та кавуни, а звідти привозив дефіцитні для колгоспників одяг і взуття. Був і колгоспі і свій самодіяльний театр, який ставив “Наталку-Полтавку” та інші народні вистави.

Та найголовнішим досягненням Якова Дробота було те, що він   справді дбав про людей і прислухався до їхньої думки. Тому навіть у найгірші роки, роки голодомору, в колгоспі “Незаможник” селяни отримували  на трудодень по 3-4 кілограми хліба, а також були забезпечені за рахунок господарства   птицею та молодняком великої рогатої худоби. Само собою, колгосп виконував усі зобов’язання перед державою, які полягали у обов’язкових поставках хліба та сплаті податкових і страхових платежів.

Ось що у 1933 році  з цього приводу писала районна газета “Червоний Жовтень”, яка присвятила досягненням колгоспу “Незаможник” спеціальний випуск: “Міцне, економічно-сильне господарство з чіткою організацією роботи, своїми молотарками, сівалками, паровиками, млинами — є зараз колгосп “Незаможник”. Він сьогодні має 1370 га землі, 171 господарство об’єднано в колгоспі. Колгосп має 140 коней, 200 свиней, 180 голів рогатого скоту, 1100 штук птиць, 2 парових молотарки, млин, клуню, корівники тощо....”  

У іншій  замітці передова колгоспниця Настя Покорняк розповіла про те, що вона вже 4 рази була премійована колгоспом за ударну працю, отримавши від нього телицю та порося. У 1933 році разом з чоловіком вона виробила 305 трудоднів, заробивши понад 120 пудів хліба, в тому числі 607 кг пшениці, 405 кг жита, 203 ячменю а також 810 кг кукурудзи та 1620 кг картоплі. Господиня порахувала, що цієї кількості продуктів її сім’ї  вистачить до наступного врожаю, і вона навіть зможе продати частину лишків, аби купити одяг.

Напевне, з погляду сьогодення нам важко буде зрозуміти “колгоспне щастя” Насті Покорняк та інших ударників, які на сторінках газети ділилися своїми трудовими досягненнями. Але якщо зважити на те, що у цей час голодна смерть викошувала цілі села і їхні жителі чорними  тінями ходили у Великому Хуторі попід хатами, то не таким уже й примарним виглядатиме те щастя, щастя людей, які у найскрутніші дні мали на своєму столі шматок хліб.

Звичайно, газета “Червоний Жовтень” про це нічого не писала. Не згадувала вона і про те, що у голодні роки на території свого колгоспу Яків Дробот організував дитячий притулок, куди були взяті на виховання  сироти із Золотоніського інтернату (таких тоді було багато), що з його ініціативи в колгоспі була відкрита громадська кухня, з якої підгодовували і своїх, і чужих селян, що він, зрештою, забороняв розбирати на дрова приміщення Пелагеївської церкви, яка була закрита на початку 30-х. 

Та, схоже, така  активність голови колгоспу Незаможник” подобалася далеко не всім. Деяким районним чиновникам   здавалося, що Я. Дробот не зовсім правильно розуміє політику партії щодо колгоспного будівництва, відволікаючи значні кошти і трудові ресурси на вирішення соціальних питань колгоспників. На цьому фоні “Незаможник” справді вигідно вирізнявся серед інших колгоспів Золотоніського району і, в першу чергу, тих, що були на території Великого Хутора. А це  суттєво підривало авторитет радянської влади, яка ще на зорі колективізації усім селянам обіцяла щасливе і заможне життя. Тому, щоб якось нейтралізувати активність  Я. Дробота його спочатку відправили на курси, а потім  призначили директором радгоспу “Рацюківський”. Керувати ж “Незаможником” прислали абсолютно чужу людину, яка навіть не мала середньої освіти. Ну, й докерувалися.

 Якщо вірити матеріалам ревізії, які проводилися на за дорученням райвідділу НКВС, то у 1937 році колгосп “Незаможник” втратив свої позиції практично по всіх виробничих показниках. Так,  у 1937 році в господарстві було зібрано 7400 цнт  зернових, тоді як 1935 –10403 цнт, а у 1936 – 11370 цнт. Щоправда, ревізори не зазначили, що в 1937 році посівні площі зернових були скорочені майже на 500 гектарів (це з’ясувалося тільки на суді), що і зумовило зменшення валового збору. Також ревізія зафіксувала по колгоспу зниження урожайності зернових та бобових культур, яка у 1937 році  складала 9,1 цнт з гектара ( у 1936 році - 9,3 цнт, а у 1935 – 9,8 цнт/га). Але знову ж таки, питання про те, наскільки об’єктивними є наведені дані, і чи є за ними вина керівників колгоспу, залишається відкритим. Це ж саме стосується  і даних про виконання “Незаможником” державних зобов’язань, які на 1.10.1937 р. характеризувалися такими показниками:

 

Назва зобов’язань

Нараховано

Виконано

Недовиконано

Обов’язкова поставка зернових

967 цнт

949 цнт

18 цнт

Натуроплата

921 цнт

735 цнт

186 цнт

Прибутковий податок

8963 крб.

5387 крб.

3576 крб.

Страховка

7461 крб.

2461 крб.

5000 крб.

Недовиконання плану по державних зобов’язаннях ревізори пояснювали тим, що  правління колгоспу без дозволу загальних зборів зробило перевитрати проти затвердженого кошторису на 2839 крб. по ст.15  статуту сільгоспартілі               (трудодні), крім того на 1500 крб. було допущено переавансування  колгоспників, що також розцінювалося, як порушення статуту.

У зв’язку з цим цікаво буде дізнатися, як же оплачувалася праця колгоспників і чому ревізори так багато уваги приділи цьому питанню.

Тут треба пояснити, що у 30-х роках оплата праці колгоспників здійснювалася, як у грошовій, так і в натуральній формі, але живих грошей вони практично не бачили. Головним критерієм оцінки праці був трудодень, який  обраховували за виконання різних категорій праці (їх було 9). Колгоспникові, який виконав денну норму найпростішої праці, записували 0,5 трудодня, а за працю 9 категорії — 2,5 трудодні. Наприклад, ручне виламування качанів кукурудзи з очищенням (6-10 цнт) оцінювалося у пів трудодня, а перебирання і сортування картоплі (1,5-2 тонни) — у 0,75 трудодня. Найдорожче, у 2-2,5 трудодні, оцінювалася оранка  плугом, ручне косіння зернових  та скиртування соломи. Вартість трудодня в колгоспах встановлювалася в кінці сільськогосподарського року, коли суму продуктів і грошей, які залишилися після виконання обов’язкових державних  поставок та інших розрахунків, ділили на число усіх трудоднів вироблених колгоспниками за рік, а кожний з них  одержував плату відповідно до числа своїх трудоднів. Але характерно, що працюючи цілий рік, колгоспники навіть не знали скільки ж хліба чи грошей вони можуть заробити і чи вистачить їм заробленого до наступного врожаю.

  Так, планом колгоспу “Незаможник” на 1937 рік було встановлено виробити 86000 трудоднів (на 1.10.1937 р. було нараховано 68600 трудоднів). Але перевіряючи  правильність нарахування зарплати,   ревізія зафіксувала не цільове використання трудоднів. Зокрема, за її даними, на будівництво колгоспу було затверджено 3500 трудоднів, а фактично було використано 8440, в тому числі  2330 трудоднів  пішло на будівництво хат колгоспникам. Ревізія це розцінила як порушення фінансової дисципліни, бо використані трудодні увійшли в рахунок натуральної оплати праці, що збільшило вартість трудодня на 70-100 грамів.

В результаті у 1937 році колгоспники “Незаможника” на вироблений трудодень отримали по 2,5 кг хліба, 3 кг картоплі і 70 коп. грошима. Якщо порівняти ці дані  з попередніми роками, то виходить, що у 1937 році вартість трудодня у “Незаможнику” справді  зменшилася  ( див. таблицю). Але якщо співставити їх з  реальними потребами селянської сім’ї або прожитковим рівнем, то з’ясується, що і в 1935, і в 1936 році праця колгоспників оплачувалася однаково погано. Так, при середній кількості  вироблених трудоднів – 150 тд (мінімум складав 100 тд),  колгоспник “Незаможника” отримував лише  600 кг хліба і стільки ж картоплі, а також йому нараховували від 100 до 200 крб.

                                                    Вартість  трудодня по роках

Форма оплати

1935 р.

1936 р.

1937 р.

Грошима, крб.

1, 67

0,65

0,70

Натуроплата (хлібом), кг

4

4

2,5

Картоплею

4

1

3,0

 

 Зменшення вартості трудодня в натуральній частині ревізори пояснювали  зниженням  урожайності в колгоспі та розбазарюванням трудоднів, а от  чим було зумовлене зменшення грошових виплат колгоспникам – залишилося без пояснень.

Справа в тому, що  із самого початку державна політика щодо колгоспів носила  визискувальний характер, в результаті чого більша частина колгоспних прибутків забиралася державою. По-перше, це робилося через так звані обов’язкові поставки, які колгоспи мусили виконувати в першу чергу ( їх обсяг залежав від кількості землі, яку обробляв колгосп).  По-друге, пограбування колгоспів здійснювалося через несправедливу цінову політику, адже обов’язкові та навіть “добровільні” поставки продукції державі колгоспи здійснювали за фіксованими цінами, які були в десятки а то й сотні разів нижчими за реальну вартість. По-третє, значну суму коштів колгоспи сплачували за послуги МТС («Незаможник» обслуговувався Пальмирською МТС), за насіннєві, фуражні та продовольчі позики  і т.п. В результаті, на виплату зарплати та зміцнення матеріально-технічної бази колгоспу практично нічого не залишалося. А якщо колгоспникам і нараховували гроші, то держава їх тут же забирала під виглядом різноманітних позик. 

Саме така політика і викликала найбільше незадоволення селянства. Але всі прорахунки в колгоспному будівництві, в тому числі й низький рівень оплати праці колгоспників,  партія списувала на них самих,  рідше на  керівників колективних господарств, які нібито не вміли організовувати роботу або проводили цілеспрямовану  шкідницьку діяльність. У цьому сенсі справа великохутірських “незаможників” є дуже показовою, а її фігурантів можна вважати типовими жертвами тоталітарної системи. Бо якщо б справді ішлося про причини занепадку колгоспу “Незаможник”, то поруч з І. Надточієм та його односельцями на лаві підсудних мали б сидіти і попередні керівники колгоспу – І.Приліпченко та П.Строкань (при останньому в колгоспі загинуло 500 цнт картоплі), а також ті, хто рекомендував їх на цю посаду. Але радянська влада не любила визнавати свої помилки, тому крайніми в неї виявилися ті, що кого вона сама визначала, і хто не міг себе захистити чи відстояти у суді.

 Такими великохутірські “незаможники” залишаються і по цей день. Адже крім Ігоря Мартиновича Стойди, який проходив по політичній статті і був реабілітований у 1991 році, більше ніхто із засуджених так і  не був реабілітований, а отже й не був  виправданий в очах своїх односельців. І тільки зараз, завдяки розсекреченим архівам, ми змогли  дізнатися правду про зламані долі своїх  земляків та висловити співчуття їхнім близьким і рідним. Хочеться вірити, що  ця правда дасть підстави і для юридичної реабілітації репресованих великохуторян, якої вони, безперечно, заслуговують.

Віктор Козоріз.