Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Нариси з історії Великого Хутора

 

Несли у люди віру і знання (з історії Золотоніського земства)

  Наприклад, тут зустрічаємо відомості про те, що ще у 1861 році при Покровській церкві села Білоусівка було відкрито училище, де  навчалися діти місцевих козаків, а в 1863 році в тому ж селі  в домі прихожан місцевої церкви було відкрито ще одне училище  для навчання дітей тимчасово-зобов’язаних селян. У останньому було  30 учнів, яких навчав грамоти волосний писар Роман Норка під наглядом  священика Луки Андрієвського. Опікувалися справами народної освіти у Білоусівці і волосний козачий урядник Федір Шкиря, ще один волосний писар Андрій Пивовар та  волосний  старшина Опанас Маляр.

14 липня 1864 році царським указом було затверджено “Положення про початкові народні училища”, яке дало новий поштовх для розвитку народної освіти. Хоча, судячи із того, яка мета ставилася перед початковими народними училищами,  власне освіта та знання були на другому місці.  Дослівно у  Положенні  про це було сказано так: “Начальные народные училища имеют целью утверждать в народе религиозные и нравственные понятия и распространять первоначальные полезные знания”. Але навіть для реалізації цього завдання в містах і селах  Російської імперії катастрофічно бракувало учителів, тому цю місію взяли на себе приходські священики та церковнослужителі, які мали духовну освіту. 

Так, у  січні 1864 року священиком Михайлівської церкви Констянтином Устимовичем було відкрито церковно-приходську школу в містечку Драбів,  в якій навчалася 21 дитина. А в березні того ж року священиком Свято-Троїцького храму Сахновським було відновлено роботу школи в селі Коломийцях, яка містилася в домі дячка Івана Рибки (12 учнів). Того ж 1864 року стараннями цього дячка  запрацювала  церковно-приходська школа і  в селі Кантакузівка, яка містилася у домі тимчасово-зобов’язаного селянина Арсенія Фая й нараховувала всього 5 учнів...

З початком діяльності земських установ відкриття початкових  шкіл та училищ у Золотоніському повіті  набирає системного і цілеспрямованого характеру. Цьому, насамперед, сприяло  створення в 1865 році повітової училищної ради першим головою якої було обрано предводителя місцевого  дворянства В.І. Неплюєва, та затвердження проекту розбудови у Золотоніському повіті мережі шкіл.

У 1867 році повітові земські збори ухвалили ще одне важливе рішення — про відкриття у місті Золотоноші спеціального навчального закладу — “питомника” “Надія” на 30 учнів. Після закінчення курсу наук випускники “питомника” мали зайняти посади учителів приходських шкіл і відпрацювати на цих посадах не менше 3-х років. На організацію цього  закладу земство невідкладно виділило 3966 крб., намагаючись в такий спосіб бодай частково вирішити проблему підготовки учителів.

 Далі бачимо, що питанню організації народної освіти та підготовки вчителів повітове земство приділяє постійну увагу, піднявши його до рівня одного з найголовніших пріоритетів своєї діяльності. Про це говорять такі цифри: якщо у 1867 рік в повіті  було лише 6   земських училищ і 26 початкових сільських училищ, в яких навчалося 970 хлопчиків і 38 дівчаток, то у 1871/72 навчальних роках  мережа закладів освіти   вже включала в себе 50 училищ і шкіл, зокрема — 3 у місті Золотоноші (повітове, приходське і приватне В.Авадовського) і  47 у населених пунктах повітову (26 народних земських і церковних сільських училищ та 21 приватну школу). На цей час в цих закладах  навчався  1771 хлопчик і 42 дівчинки, які належали до різних соціальних станів. Зокрема, серед учнівського контингенту  було  1616 дітей селян, 79 – дворян, 52— міщан, 37 солдатських дітей та дітей різночинців, 27 дітей осіб духовного стану  і 2 купецьких дітей. Навчальний процес у повіті забезпечували 38 учителів і 7 учительок а також 42 законоучителі, переважно священики, серед яких 17 осіб викладали ще й інші предмети (окрім “Закону Божого”).

Що ж до фінансування закладів освіти, то воно здійснювалося наступним чином: двокласні і однокласні земські народні училища утримувалися за рахунок земства та сільських товариств, Золотоніське повітове училище — за рахунок державної казни, а церковні і приватні  школи отримували невеликі дотації від земства у розмірі 25 крб. Всього ж на фінансування освіти в Золотоніському повіті у 1871/72 роках  було спрямовано 7427  крб. 93 коп.

Попри це, як свідчить земська статистика, на цей час  освіта населення  повіту все ще залишалася на вкрай низькому рівні й у  процентному відношенні  нею було охоплено  трохи більше 1 відсотка жителів Золотоніського повіту. Тому щороку земство збільшувало асигнування на розвиток освіти і  сприяло відкриттю нових шкіл та  училищ.

22 серпня 1871 року надзвичайна сесія повітових земських зборів ухвалила рішення про реорганізацію сільських народних училищ і відкриття на їх базі двокласних народних училищ із покращеною програмою викладання. І того ж року такі училища були відкриті у 10 населених пунктах повіту, зокрема в Білоусівці, Безпальчому та Великому Хуторі. Останнє, за даними Золотоніського земства, було відкрите на місці колишньої церковно-приходської школи, в якій навчалося 10 дітей.  А вже у 1873 році тут навчалося 47 дітей, в тому числі 1 дівчинка. Ще через 10 років великохутірське двокласне земське народне сільське училище відвідувало 74 дитини, в тому числі 1 дівчинка.

На цей час учителем  тут  був Федір Безверхий, “Закон Божий” викладав священик Петро-Павлівської церкви Петро Леонтович             ( він був і гласним Золотоніського земства), а помічником учителя  працював Дмитро Бутовський. Училище мало власне приміщення, у якому були просторі навчальні кімнати та кімнати для учителя і його помічника. Але представники повітової комісії, які перевіряли роботу сільських закладів освіти, відзначили, що навчальна частина великохутірського училища знаходиться у незадовільному стані. Можливо, вони мали на увазі брак підручників та грифельних дощок, бо саме такі проблеми перевіряючі зафіксували наступного року. Зокрема, у своєму звіті вони відзначили, що великохутірське училище регулярно відвідують тільки 80 учнів, які  просять навчальних посібників: “Родного слова” для 1-го і 2-го року навчання - 30 примірників, азбуки Бунакова – 15, і Євангелія – 5 примірників.

Про те, чи просили діти і вчителі книжок рідною їм українською мовою, у звіті нічого не було сказано, бо після того, як у 1876 році імператор Олександр II видав сумнозвісний “Емський указ”, про це не могло бути й мови. Адже указом заборонялося не тільки ввозити на територію Російської імперії  українські книжки і видавати українською мовою оригінальні твори, й  вести рідною мовою викладання у початкових школах. Це було зафіксовано і в ст.4 “Положення про початкові народні училища”, де сказано, що “в начальных народных училищах преподавание совершается на русском языке”.

Отож, все викладання та ділове листування велося виключно російською мовою, що звичайно ж гальмувало розвиток української науки та культури. І тільки після повалення в Росії самодержавства представники української інтелігенції почали на повний голос порушувати питання про необхідність викладання у школах українською мовою та введення окремих предметів з історії України, української мови та географії України.  19 травня 1917 року за наполяганням  представників Української соціал-демократичної партії В.Г. Павленка і  Н.П. Левицького та групи гласних ( один з них В.К. Павленко представляв  Драбівську волость) це питання вперше було винесене на розгляд надзвичайної сесії Золотоніського земства. Нею було ухвалене рішення про організацію в м. Золотоноші  2-місячних україномовних  курсів для народних вчителів та асигновано на їх організацію 45000 крб. Курси визнавалися обов’язковими для усіх учителів. Також було вирішено  розпочати перехід на викладання у школах  українською мовою із осені 1917 року, але, очевидно, революційні події, а потім і громадянська війна завадили реалізувати намічене.

Дуже часто можна почути, що основу дореволюційної освіти складало вивчення “Закону Божого” та зубріння молитов. Це не відповідає дійсності, хоча релігійному, чи то пак християнському,  вихованню справді відводилося багато часу. Але викладання навчальних дисциплін у сільських двокласних училищах відбувалося за програмою, затвердженою у  1869 році міністерством народної освіти і вона все-таки була більше зорієнтована  на гуманітарний розвиток дитини.

Так, у першому класі вивченню “Закону Божого відводилося від 4 до 6 годин на тиждень, російської мови і чистописання – від 7-10 годин, арифметики – 5-6 годин. У другому класі на вивчення “Закону Божого” відводилося – 3-4 год., рос. мови і чистописання – 6-8 год., арифметики – 6 год. Також на другому році навчання вводилися додаткові предмети, на вивчення яких також відводився певна кількість годин: на історію (2-3 год)., географію і природознавство (2-4 год)., креслення   ( 4 год. на тиждень). Ще одним рекомендованим предметом для сільських училищ були співи, якими діти мали займатися щоденно по півгодини після закінчення уроків. Як правило, учителями співів були місцеві священики або дяки, які готували з хлопчиків хори і на свята виступали з ними у церквах. Але у яких саме населених пунктах Золотоніського повіту діяли такі хори, невідомо.

Тут потрібно зазначити, що у другій половині XIX ст. церковно-приходські школи та початкові школи грамоти, які  діяли при багатьох парафіяльних церквах, все ще  залишалися важливою ланкою в системі народної освіти, а у невеликих населених пунктах часто були єдиним закладом цієї освіти. Наприклад, у 1891-1892 роках в Золотоніському повіті нараховувалося 15 церковно-приходських шкіл, в яких навчалося  684 учні. Крім цього 579 дітей здобували знання у 22 школах грамоти.

Архівні матеріали містять безліч фактів, які свідчать про  щире зацікавлення парафіяльних священиків та церковнослужителів у  розвитку народної освіти і про їхню самовіддану працю на цьому поприщі. Мабуть, вони як ніхто інший розуміли нерозривну єдність віри і знання, яка пізніше була зруйнована войовничими атеїстами. А тому часто самі ініціювали відкриття шкіл у своїх приходах і були в них першими учителями.

Так, у другій половині XIX століття у Михайлівці вчителювали священик Василь Сокологорський та випускниця Полтавського єпархіального училища Надія Пілінська, у Драбові навчали дітей священик Іоанн Білінський та дяк Петро Махарина, помічником учителя працював син священика Степан Устимович. У  Безпальчому були вчителями  випускник духовної семінарїї Порфирій Горонович та Дмитро Гречановський, у Білоусівці – Євдокія Неронович та  Олексій Клепачевський, у Великому Хуторі (Петро-Павлівський прихід) — дяк Гаврило Сагарда та Наталія Леонтович, і в тому ж селі (Пелагеївський прихід) — священик Іоанн Росінський та його син Павло Росінський...

Окремо хочу розповісти  про просвітницьку діяльність благочинного Золотоніського повіту Констянтина Устимовича, який одночасно був і священиком драбівської Архистратиго-Михайлівської церкви та наставником місцевого приходського училища. Як свідчать, архівні матеріали, це “низшее” приходське училище було засноване  ще у 1846 році і з того часу по 1870 рік Костянтин Устимович був його беззмінним  наставником. Спочатку училище  містилося у будинку економії князя Анатолія Барятинського, а в 1868 році для нього на кошти опікунства та прихожан було збудовано окремий будинок. Втім, за кілька років  через велику кількість учнів і відсутність кімнати для учителя, постало питання про будівництво нового  приміщення для училища, чим безпосередньо опікувався  К. Устимович. Зокрема, він порушив це питання перед  волосним старшиною і опікуном драбівського приходу селянином-власником Лукою Дмитровичем Красотою, який, очевидно, користувався у місцевого населення незаперечним авторитетом. Бо згодом К. Устимович у своєму рапорті, адресованому  єпископу Переяславському і Полтавському Іоанну, доповідав наступне: “По усердному старанию старшины и попечителя Красоты, прихожане согласились на постройку нового дома, вместительного для училища с помещением и для учителя, на что ассигновали 300 руб. и обязались вывезти дерево для постройки, в чем и составили общественный приговор 17 числа  Мая месяца сего 1870 года”.

Суть же звернення Костянтина Устимовича до єпархіального начальства (воно було надруковане у одному з номерів   “Полтавських єпархіальних відомостей”) полягала в тому, що він просив нагородити волосного старшину Луку Красоту похвальним листом “для поощрения его к дальнейшим добрым действиям на пользу училища, а также церкви и причта”, що й було зроблено.

Також єпископ Полтавський і Переяславський задовольнив ще одне прохання К. Устимовича, звільнивши його з посади наставника драбівського училища. Це прохання священик мотивував тим, що більше 20 років він був наставником цього училища, а з обранням на посаду благочинного Золотоніського повіту  уже не може приділяти достатньої уваги заняттям в училищі. Втім, К. Устимович підготував собі гідну заміну, рекомендувавши призначити на посаду наставника драбівського приходського училища другого священика Михайлівської церкви Іоанна Білінського, який служив у ній більше 40 років. 

Очевидно, Іоанн Іоасонович Білінський був наставником   драбівського приходського училища до 1872 року, коли воно було реорганізоване у  двохкласне земське народне училище. Пізніше  на його базі було відкрито міністерське  училище 1-го розряду, до чого, мабуть, доклав руку колишній власник Драбова князь  Анатолій Барятинський, який мешкав у Санк-Петербурзі. Чи бував князь Барятинський  у Драбові, не відомо, але те, що він опікувалися тут справами народної освіти, залишається фактом. Саме за його сприяння у 1846 році у Драбові було відкрито “низшее” народне училище, яке,  до речі, було одним  з перших подібних училищ в Золотоніському повіті.

Але Іоанн Білінський не залишав своєї освітньої діяльності і пізніше. У короткому огляді шкіл Золотоніського повіту за 1882/83 роки, складеному земською управою, знаходимо дані, що на цей час він   був законоучителем  драбівського міністерського училища.  Тоді в ньому навчалося 84 хлопчики і 5 дівчаток, а громадським опікуном училища був селянин Дмитро Бєлих. Навпроти нього представники земської комісії залишили дуже промовистий  запис: “очень усерден и добросовестен”. 

Власне кажучи, такої похвали заслуговували більшість членів драбівської сільської громади, які не чекаючи нізвідки допомоги, самі взялися будувати приміщення для приходського училища і, напевне, таки збудували. У 1883 році земською комісією це приміщення оцінювалося як задовільне, бо  при ньому вже була кімната для учителя а також двір на пів-десятини. Втім, у даному випадку важливим є не тільки факт будівництва училищного приміщення, а й те, як місцева громада ухвалювала з цього приводу своє рішення, а точніше – громадський присуд.  Не випадково цей документ був надрукований у “Полтавських єпархіальних відомостях”, завдяки чому ми також маємо можливість з ним ознайомитися. Далі наводимо його  повністю мовою оригіналу.

“Приговором Драбовского сельського схода, состоявшегося 17 Мая сего 1870 года, между прочим постановлено: дом, устроенный для училища близ базара перенести к Волостному Правлению и устроить его тут для помещения сельской общественной расправы, а в замен этого дома общество Драбовское обязывается выстроить вновь из хорошего леса дом для училища на более удобнейшем месте по нашему и Драбовского Попечительства усмотрению, для чего обязываемся пред будущей зимой купить лес и вывезти его в Драбов, а постройку начать весною 1871 года и окончить в течении лета. Для такой постройки училища мы, Драбовское общество, ассигнуем сумму следующую нам от Волостного схода за выстроенное Драбовским обществом помещение для арестантского заключения сколько таковой может получиться по оценке этого дома, с тем однакож, чтобы приходское попечительство содействовало вспомоществованием и средствами по постройке училища. До того же времени для сельського училища, с согласия Драбовского дячка Петра Махарины, временное помещение для учеников назначено в квартире его дячка, за что общество в этой квартире вновь перекрывает всю крышу.

По выслушивании всего этого мы, Драбовский сельский  сход, на все это изъявили согласие.

Далі ішли підписи прихожан, завірені місцевим волосним правлінням, а також резолюція єпископа Іоанна: “Читал. Прихожане делают доброе дело, заботясь об обеспечении своего училища удобнейшим помещением”. 

Мені ж залишається тільки додати, що просвітницька діяльність священиків та церковнослужителів, які колись стояли біля витоків народної освіти у нашому краї, не зникла безслідно. І можливо, найпереконливішим доказом цього є те, що сьогодні через посередництво друкованого слова ми можемо вільно спілкуватися один з одним, обмінюватися важливою інформацію і емоціями, здобувати нові знання, а іноді й віру, якої багатьом ще так не вистачає.

Отож, будемо пам’ятати про тих, хто стояв біля витоків народної освіти і своєю самовідданою працею сприяв її поширенню. Адже, це також частина нашої історії, яку потрібно знати і шанувати. 

 

Віктор Козоріз.