Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Нариси з історії Великого Хутора

 

Великий Хутір 240 років тому

Унікальний документ XVIII століття

З поміж багатьох історичних джерел, якими мені доводилося користуватися, досліджуючи історію села Великий Хутір, на особливу увагу заслуговує Генеральний опис Малоросії, або так званий Рум"янцевський опис, що зберігається у Центральному державному історичному архіві України. Цей унікальний документ  містить безліч цінної інформації про майновий та соціальний стан   мешканців Лівобережної України в 70-х роках XVIII століття і є важливим  джерелом для  вивчення історії рідного краю.  На основі дослідження Рум"янцевського опису були написані десятки наукових праць і сотні краєзнавчих статей, в яких розглядалися різні аспекти соціально-економічних та суспільних відносин у містах і селах Лівобережної України.  Зокрема,  як історичне джерело, матеріали Рум"яцевського опису у своїх наукових працях використовували Д.Багалій ("Генеральная опись Малороссии", Киев, 1883.), М.Рклицький ("Козаки Золотоношскаго уезда по данным Румянцевской описи 1676 года", Полтава, 1909),  М.Ткаченко ("Наукове розроблення Рум"янцевської ревізії", Україна.- Т.III, 1924), І.Ковальський, ("Генеральний опис Лівобережної України 1765-1769 рр. Джерело для вивчення соціально-економічних відносин на Лівобережній Україні", М.Литвиненко ("Джерела історії України XVIII ст.", Харків, 1970) та інші.
Серед наших земляків до Рум"янцевського опису не раз зверталися  краєзнавці К.Сакун та О.Дорошенко, що знайшло відображення у їхніх публікаціях. Проте  детальний аналіз цього документа у розрізі окремого населеного пункту, зокрема  Великого Хутора, проводиться вперше, що, безперечно, є  важливим етапом у вивченні  історії цього села та життя його мешканців.  У зв"язку з цим висловлюю  щиру подяку старшому науковому співробітнику Українського науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства Оксані Коваль, яка допомогла   оцифрувати матеріали Рум"янцевського опису села й передала їх мені для подальшого опрацювання. Загалом це 170 листів  рукописного тексту, включаючи додатки і чорновики, які містять  шаблонні відомості про мешканців села Великий Хутір та Великохуторянської слободки і їхнє походження,  про стан селянських господарств у цих поселеннях, про стан казенної економії тощо.
Тексти Рум"янцевського опису  написані  скорописом другої половини XVIII  століття часто крючкуватим і важким для читання почерком, тому їх розшифровка  зайняла багато часу. В окремих випадках для цього навіть доводилося залучати  спеціалістів-філологів, які допомагали прочитати те чи інше слово. Завдяки цьому важливе історичне джерело, яке пролежало в архівних сховищах понад 240 років,  практично в повному обсязі стало доступним для масового читача і подальших краєзнавчих досліджень.
За висновками українських істориків, Рум"янцевський опис  проводився з метою запровадження на українсьихі землях підвищеного державного оподаткування і розповсюдження тут загальноімперського законодавства. У зв"язку з цим 4(15) листопада 1763 року цариця Катерина II підписала указ про перепис в Україні, відповідно до якого  генерал-губернатором Малоросії Петром Рум"янцевим було розроблено план, форми та детальні інструкції щодо  перепису. У них зокрема вимагалося визначити географічне положення кожного міста, села, хутора чи слободи, з"ясувати доходи від місцевих промислів і ремесел, кількість дворів, найманих працівників, дати детальний опис міщанських та казенних дворів, зробити подвірний опис селянських господарств тощо. Також одним із завдань ревізії було з"ясування  соціально-демографічного  стану населення: склад родин, стан здоров"я кожного із членів сім"ї, які повинності ними виконуються, які податки сплачуються тощо.
 Ревізія проводилася по полках спеціальними комісіями, які очолювали російські офіцери. Але, як зазначають історики, через перевантаженість і необізнаність росіян з місцевими умовами ця робота ішла досить повільно. До того ж місцеве населення не охоче погоджувалося  на співпрацю з переписними комісіями. Селяни боялися бути прив"язаними до свого місця проживання та збільшення податків; козаки не бажали виконувати військові та податкові повинності; землевласники ж були стурбовані тим, що під загрозою можуть опинитися їхні маєткові права. Та як би там не було, до 1769 року Генеральний опис Малоросії був  проведений по більш ніж 3,5 тисячах населених пунктів  і це була найповніша ревізія Лівобережної України. Завдяки матеріалам цієї ревізії  сьогодні ми можемо вивчати як історію  окремих регіонів, так і конкретних населених   пунктів Гетьманщини, яка мала самобутній адміністративно-територіальний устрій, що складався на основі традицій козацького самоврядування.  Основною одиницею  цього устрою були полки, які у свою чергу поділялися на сотні та курені.
І хоч село Великий Хутір та Великохуторянська слободка не були козацькими, адміністративно вони належали до Золотоніської сотні Переяславського полку, яка на той час нараховувала 8 містечок, 48  великих і 29 малих сіл (деревень), 9 слобід і 134 хутори. За даними Опису Київського намісництва 1775-1786 р.р., у  населених пунктах Золотоніської повіту  проживало  понад 80 тисяч осіб, серед яких найбільше було посполитих селян  ( 36705 душ) та козаків (31935 душ).
Що ж до Великого Хутора та Великохуторянської слободки ( це були окремі населені пункти), то у 1768 році вони мали такий вигляд:
Великий Хутір:
Кількість дворів - 15, в них хат -24;
Безвірних хат - 55;
Кількість дорослих жителів - 227. Серед них: козаків - 85, посполитих - 113, козачих підсусідків -10, осіб духовного звання - 6, нез"ясованого стану - 12, військових -1. Дітей до 16 років - 278.
Великохутірська слободка:
Кількість дворів - 7, в них хат 12;
Безвірних хат - 28;
Кількість дорослих жителів -119. Серед них: козаків - 55, посполитих - 45, козачих підсусідків - 10, осіб нез"ясованого стану -5.  Дітей до 16 років - 142.

Всього під час цієї ревізії у Великому Хуторі та Великохуторянській слобідці було описано 97 селянських і 2 священицьких господарства, господарство  відставного ротного квартирмейстера Микити Пермякова та казенна економія, яка раніше  знаходилася у власності князівської родини  Кантакузенів. Управителем цієї економії на той час був "определенный в силе высококомандующего Генералитета на повеление и содержание описаных маетностей кантакузиных премьер-майор Никита Ашанин".  Підпис Ашаніна  є на одному з чорнових варіантів переписної відомості, що вказує на його участь у ревізії. Що ж до інших учасників перепису, то їхні імена залишаються нез"ясованими.
Тут потрібно зазначити, що з 1689 по 1712 рік  великохутірські землі були у власності козацько-старшинського роду Мировичів, представник якого  Іван Мирович був  сотником Золотоніської сотні, а потім очолював і сам Переяславський полк (помер у шведському полоні в 1706 році). Але після того, як один із синів Івана Мировича - Федір під час Північної війни перейшов на бік гетьмана Мазепи, за наказом Петра I родину  Мировичів позбавили усіх маєтностей і вислали до Сибіру. У 1718 році разом із іншими селами та хуторами Великий Хутір був переданий у власність князю Матвію Кантакузену, генерал-майору, що був на царській службі, а по  його смерті ним володіла генеральша Кантакузен. У 1738 році великохутірські землі знову були відписані до  царської казни разом з  іншими кантакузинськими маєтностями, до яких також відносилися  слобода Дуніновка, хутір Драбів, село Кантакузівка та деякі інші поселення.
Отож, управителю  казенних маєтностей  Микиті Ашаніну доводилося керувати чималим господарством.  Однієї тільки орної і сінокісної казенної землі було стільки, що опис її меж  зайняв більше 6 сторінок. Ця земля простягалася  майже від самих Драбівець до хутора Драбова  і Дуніновської слободи і далі  аж до гельмязівського шляху. "На оном степу земля описная на урожай хлеба и трав посредственная, на коей сеется  экономического хлеба: ржи - пятдесят четвертей, ячменя -  тридцать пять четвертей, пять четверинов четыре гарца, овса - пятдесят шесть четвертей,  проса девять четвертей, гороху - четыре четвертины,  семя конопляного - четыре четвертины. Сена для экономического скота косится скирдов шестнадцать  в каждом по двадцать возов...", - читаємо у Рум"янцевському описі. Звідти ж дізнаємося, що  значна частина землі, яка належала до кантакузинських маєтностей,  здавалася в оренду місцевим та приїжджим селянам,  про що свідчить такий запис: "А оставшеюся землею пахатною и сенокосной довольствуются единственных маетностей кантакузиных жители села Великого Хутора и слободок Великохуторянской и Дуниновской описные подданые об узымания с них десятины. За удовольствие  сие описные подданые пахатной и сенокосной степ отдается сторонним обывателям за обыкновенную десятину".
Таким чином, наявність великої кількість вільної степової землі, яку можна було отримати у казенних кантакузинських маєтностях, була головним стимулом для  переселення до Великого Хутора та Великохуторянської слободки мешканців  інших населених пунктів Лівобережжя. Як видно з Рум"янцевського опису, переважно це були посполиті селяни та небагаті  козаки, які шукали  кращих умов для зайняття хліборобством і знаходили їх на неосвоєних казенних землях "тамо где экономия сволила определица".  За це селяни змушені були віддавати економії   десятину зібраного ними врожаю, а також  відробляти казенну панщину, яка складала  2-3 дні на тиждень. Окрім цього, незалежно від роду занять і прибутків, селяни щороку сплачували до  державної казни похатні рубльові внески або так звані "консистеные дачи", розмір яких складав  фіксовану суму - 1 крб. і 2 копійки з кожної хати.
Проте навіть за таких обтяжливих умов на великохутірські землі прибували нові й нові переселенці, які швидко обживалися на новому місці та обростали власними господарствами. Ось як, наприклад, виглядало господарство  козака Лук"яна Кутового, який переселився до Великого Хутора з містечка Пирятина Лубенського полку (склад сім"ї  4 особи): "Хата бездворная з сеньми и хижкой плетневыми - 1, хлевов плетневых - 2. В него Кутового скота: волов 2, коров дойных 2, быков 3, лошиц молодых 2, овец 11, свиней 3. Оной Кутовой хлебопашествует на земле казенной, принаджежащей к селу Великому Хутору тамо, где ему сволила экономия определица  и высевает в год: ржи 2 четверти, пшеницы 1 четверть, ячменя 1 четверть, овса полчетверти, гречки 1 четверть, проса 2 четверичка, семя конопляного и лляного по 1 четверичку. Делает казенной панщины  в неделю  по 3 дня. Консистеных дач платит от хаты в год по рублю и по две копейки".
З поміж багатших господарств, які  існували на великохутірських землях,  помітно вирізнялося господарство мешканця  Великохуторянської  слободки 70-річного Ісаї Іванова, який переселився сюди близько 1730 року з Польської області (Правобережжя). Ісая Іванов  мав два вітряки та ліс між Сенківцями і Ковтунами "мерой в окружность триаршинных саженей 320" ( понад 600 метрів). "Тот лес достался ему Исае Иванову при покупке в священика сенковчанского Лукьяна Иванова ценою за 6 рублей", - читаємо у Рум"янцевському описі. Там же знаходимо відомості про те, що згаданий Ісая Іванов мав чималий шмат землі та цілу тваринницьку ферму, в якій було 16 волів, 14 дійних корів, 18 молодих биків, 10 телиць, 20 кобил, 2 жеребці, 7 робочих коней та безліч дрібнішої живності. Отож, не дивно, що крім сина Івана та його дружини Тетяни доглядати за господарством Ісаї Іванову допомагали двоє найманих працівників та підсусідок Михайло Злий. Про останнього сказано, що він переселився до Великохуторянської слободки з містечка Піщаної і був підданим піщанського сотника Петра Кандиби.
На жаль, через складну і заплутану систему мір за матеріалами  Рум"янцевського опису досить важко з"ясувати яку кількість землі мав той чи інший господар і який урожай з неї отримував. Тут маємо лише відомості щодо структури посівних площ і кількості висіяних на них культур, які вимірювалися четвертями, четвериками та гарнцями. Так, згадуваний нами Лук"ян  Кутовий висівав на рік  5,5 четвертей   та 4 четверика  різного зерна, що в переводі на сучасну систему мір складає 1225 літрів або близько 100 центнерів зерна ( 1 четверть = 209,1 літра, а 1 четверик = 26,239 літра). Приблизно така ж  структура посівів була і в інших селянських господарствах, які спеціалізувалися на хліборобстві. З цього можемо зробити припущення, що більшість великохуторянських господарств мали від  6 до 15 десятин (гектарів) орної землі, яка засівалася відповідно до потреб цих господарств та його членів.
 Наприклад, козак  Іван Орленко, який переселився до Великохуторянської слободки із села Денисівки Пирятинської сотні Лубенського полку, висівав на рік 2 четверті жита, 1- пшениці, 1- ячменю, 1 - вівса, 2 - гречки а також 2 четверика проса і по 1 четверику конопляного та лляного насіння, загалом - близько 120 центнерів різного зерна. Головною тягловою силою в його господарстві були воли. А от його сусід ( і напевне брат) Степан  Орленко, який висівав таку ж кількість зерна,  мав  у своєму господарстві 4 волів, 4 дійні корови, 6 телиць, 2 кобили та іншу живність. Всього ж на той час  мешканці Великого Хутора та Великохуторянської слободки   утримували  у своїх господарствах 480 голів великої рогатої худоби, 153 коней, 330 свиней, понад 1,5 тисячі овець тощо.
Загалом, із 97 селянських родин, які проживали  на великохутірських землях, хліборобством займалися 44 родини, у 29 родинах їхні члени наймалися на роботу до інших господарів ("питались зароботком хлеба у разных обывателей"), а решта  мали якесь ремесло чи  перебували на казенній службі. Це говорить  про значну частину бідного населення, яке не могло самостійно обробляти землю, а тому змушене було наймитувати у заможніших господарів. Про це свідчить і характер селянських будівель, переважну більшість яких складали так звані плетневі хати, тобто мазанки. Дозволити собі дерев"яні  (рубленые) хати могли лише окремі господарі. Як правило, бідніші селяни мали бездвірні хати і невелику кількість худоби, тоді як наявність двору передбачала у ньому кілька хат і господарські будівлі для худоби та різного збіжжя. Часто в одному дворі мешкали батьки та їхні одружені діти, які вели спільне господарство.
Окрему категорію осіб складали "экономические служители", які доглядали за казенною худобою, пасікою та виконували інші роботи, отримуючи, як на той час, не погану платню. Наприклад, син удови Феодосії Шевчихи Олексій, який служив "воловиком" (доглядав за волами), отримував на рік 3 рублі жалування, овечу шубу, сермяжу свиту, штани, чоботи і до 100 центнерів  різного хліба. Таку ж платню отримували й інші працівники економії, які доглядали за худобою, завідували казенним шинком, пасікою тощо. Загалом же у економії було не більше десяти постійних  працівників, а решта робіт  виконували місцеві селяни у вигляді відробітку казенної панщини, яка поширювалася практично на все доросле чоловіче  населення. Звільнялися від  панщини лише ті, хто сплачував до казни так званий "чиншевой оклад", розмір якого коливався від 50 копійок до 3,5 рублів. Утім таких було лише 13 осіб, серед яких згадуються Іван Ричка, Петро Ткач, Іван Шаповал, Савка Литвин, Олексій Швець, Федір Роженко, Прокіп Василенко, Савка Сиротенко, Макар Бондар, Корній Омельченко, Іван Саренко (можливо Сіренко), Василь Литвин та  Степан Орленко ( можливо Орел). Напевне, така форма розрахунків  влаштовувала і селян, і казенну економію, хоча, як бачимо, великого поширення вона не набула.

Опис казенної економії
Варто сказати, що в ході  Рум"янцевської ревізії, яка проводилася у Великому Хуторі, особлива увага була приділена  опису економії кантакузинських маєтностей. Мабуть через те, що  вона  поставляла на державні потреби продукти харчування та забезпечувала чималі  грошові збори, які спрямовувалися на утримання регулярної армії. Тому царські ревізори зробили ретельний опис не тільки казенної землі, а й адміністративних та господарських будівель  а також іншого рухомого й нерухомого майна, що  відносилося до економії.  Цей опис розпочинається з будинку в якому мешкав управитель економії Микита Ашанін: "В оном селе Великом Хуторе на улице идущей в село Драбовец (Драбівці, - ред.) и гребле великохуторянской в левой стороне дворец издрев (дерев"яний, - ред). В нем покоев светлиц две с тремя комнатами и пристенками; людская с комнатами изба одна, баня одна. Для канцелярских служителей изба с комнатой одна рубленная..." Далі знайомимося з перелік господарських будівель: "изба плетневая одна, амбаров для поклажи экономических припасов плетневых  три, комора дощатая с ледником  одна, канюшен  две ( одна с частоколу уделанная дугой плетневая), комор дощатых  две, одна с пристенками". Сюди ж відносилася і кузню та вітряк, який стояв "на выгонном для скота месте" і перемелював у рік до 70 четвертей різного хліба (близько 140 цн). Але цим переліком опис кантакузинських маєтностей не закінчується. "Там же за греблею в левой руки хлев для содержания экономического скота", - читаємо в Рум"янцевському описі,- "в нем сарев из загородами плетневымими  два, погреб подходной с коморой плетневой  один. В тех сараях состоят  экономические скота: волов 18, бугаев 3, коров 36, быков 39, телиц  37, баранов 23, овец  297, сеголетних баранцов 125, ягниц 139".
Окреме місце у описі кантакузинських маєтностей відведено пасіці, якою завідував уродженець Великого Хутора 45-річний Іван Кобець. "Показанный пасечник Кобец в усмотрении казеных пчел находится в услужении сам без жены  за получения себе в экономии маетностей  кантакузиных в год трех рублей денег, шубы овчинной, свиты, штанов, сапогов и четырех четвертей пяти четверичков  четырех гарцов разного хлеба", - сказано в описі. Також зазначено, що "оной пасечник не хлебопашествует, а питается с получаемого провианта и зароботков хлеба в разных обывателей".
Щодо самої пасіки, то, як видно з Опису, стояла вона за греблею в казенному саду і мала 93 вулики чи бжолосім"ї, які давали непоганий  прибуток. Ревізори зафіксували, що "с оных пчел мед, получаемый в прибель, подается в шинок у продажу а также продается в местечке Золотоноше и получается со всего того в год 38 рублей и 46 копеек". А от який прибуток давав казенний шинок, ревізори чомусь не зафіксували. Відомо лише, що завідував ним  козачий син Федір Жук, а вино в тому шинку продавалося відрами, квартами і чарками.
Судячи з опису будівель та географічних орієнтирів, до яких вони прив"язувалися ( дорога, гребля, церква), двір казенної економії і будинок  її управителя знаходилися  в районі теперішніх  кутків села Півнівщина-Куницівщина, на тому місці,  де зараз знаходиться  вигін, торгівельний центр та будинок культури. А от пасіка і казенний сад, які також згадуються у Рум"янцевському описі, скоріше за все, були за Петрашевою греблею в районі вулиці Шевченка, де і сьогодні знаходиться пасіка, що раніше належала місцевому колгоспу, а тепер - агрофірмі "Великий Хутір". Принаймні, в цьому районі села є лише одна гребля, через яку ішла  дорога із Дуніновської слободи до Драбівець і яка так часто згадується у Описі. Отож цю частину села справедливо можна вважати історичним  місцем. Це підтверджується й тим, що жителі вулиці Шевченка досі викопують на своїх огородах старовинні монети, елементи кінської збруї та інші старожитності, які вказують на особливий характер цієї місцевості. За народними переказами у XIX столітті на цьому місці знаходилися конюшні княгині Барятинської, в яких  вирощували породистих рисаків для царської армії. Отож, археологічні розкопки  в цьому районі села   могли б дати  багато цікавих і  сенсаційних знахідок.  Утім, чимало таких знахідок міститься і в Рум"янцевському описі Великого Хутора. Стосуються вони, насамперед, згадок про великохутірську церкву та  священиків цієї церкви Федора Позняка й  Івана Мартинова.
Як видно з опису, церква знаходилася в центрі села неподалік від дерев"яного палацу, у якому мешкав управитель кантакузинських маєтностей Микита Ашанін. Там же були і помешкання священиків.   На відміну від  простих селян, які жили у мазанках (плетневых хатах) або в землянках (земляных хатах),  обидва   священики мали добротні дерев"яні будинки з господарськими будівлями і так звані "людские избы", в яких мешкала прислуга та наймані працівники. У Федора Позняка таких було шестеро. Крім того  Федір Позняк  мав  землю і ліс в урочищі Моруговому  під селом Ольхами.  "Оный лес достался ему священику Позняку при покупке от подданого кантакузинских маетностей жителя села Ольхов Федора Цыганина в 1763 году генваря 5 дня ценою за 45 рублей, на что и купчая крепость имеется",- говориться в Описі.   З цього ж документа довідуємося, що на великохутірських землях священик Федір Позняк поселився "з дозволения бывших кантакузиных маетностей досмотрщика ротмистра Полянского, чему будет годов одинадцать..." Мабуть,  тоді ж, у 60-х роках XVIII століття, у Великому Хуторі  було розпочато й будівництво першої  церкви. На жаль,  Румянцевський  опис має статистичний характер, і не  містить детального опису  цієї  церкви та історії її будівництва. А тому про це можемо лише здогадуватися, орієнтуючись, зокрема й  на тогочасну церковну архітектуру. Детальніше про це йдеться у нарисі       "З історії Великохутірських церков та їх служителів".
Що ж до іншого священика Івана Мартинова, який мав звання вікарія  ( від латинського "намісник"), то про нього сказано, що "попов двор, состоящий издавна в описаных маетностях кантакузиных, а собственных грунтов и других угодий священик Мартынов никаких не имеет". Це дає підстави важати, що Іван Мартинов був першим великохутірським священиком, а той факт, що він не нажив великих статків і не мав у власності кріпосних, напевне, говорить про його природну скромність. Попри це Іванов Мартинов мав у своєму господарстві 4 коней, 4 волів, 4 корови з телятами, 39 овець та іншу живність, за якою доглядали двоє його найманих працівників та сім"я козачого підсусідка Лавріна Піскуна, що походив  із села Домантового Домантівської сотні.

Заселення великохутірських земель
Ще одна сенсаційна знахідка з Рум"янцевського опису стосується історії заселення  Великого Хутора, яка до кінця ще й досі не вивчена. За однією з версій  перше поселення на території теперешінього села з"явилося ще у першій половині  XVII століття, коли  навколишні землі почали  заселятися вихідцями з Правобережжя. Так, на карті  французького картографа  Гійома Боплана (1650 р.) зафіксовано існування хутора Мельники, який знаходився на річці Золотоноша вище села Драбівець. Проте цей хутір не згадується у пізніших письмових джерелах, зокрема, в "Переписних книгах 1666 року", та в "Генеральном следствии о маетностях Переяславского полка 1723-1731 г.г." Це дає підстави гадати, що згаданий хутір з якихось причин припинив своє існування у другій половині XVII століття, або ж ( що є вірогіднішим) Гійомом Бопланом було допущено помилку, внаслідок якої  на карту було нанесено село Мельники, що  існувало на річці Кропивна (нині це  село в Чорнобаївському районі). Згаданий населений пункт відомий  ще з початку XVII століття і за "Переписними книгами 1666 року"  відносився до Іркліївського повіту.
За іншою версією, село Великий Хутір виникло на місці кількох безіменних  хуторів, які у 1691 році були пожалувані військовому товаришеві  Івану Мировичу  царями Іваном та Петром Олексійовичами. На жаль, поки що не вдалося виявити документів, які б точно вказували коли саме ці хутори злилися в одне село. Проте з Рум"янцевського опису дізнаємося, що вже на початку  XVIII століття на річці Золотоноша існувало два поселення: вище по течії - село Великий Хутір  і на 5-6 кілометрів нижче -  Великохуторянська слободка  (заснована приблизно у 1720 році). Також Рум"янцевський опис дає доволі повну картину того, як ішло заселення цих населених пунктів: хто і коли прибував на великохутірські землі та  з яких країв. Так, у 1768 році  із  343 дорослих мешканців Великого Хутора та Великохуторянської слободки,  місцевими, тобто корінними жителями, були лише 44 особи. Серед них згадуються Іван Кобець, Микита Степаненко, Павло Яловниченко, Іван Шаповал, Роман Задорожненко, Федір Півторацький, Андрій Рудь, Сидір Осадченко, Кіндрат Омельченко, Семен Балабушенко та інші. Решта селян  значилися як  вихідці з Переяславського, Лубенського, Київського Чернігівського, Прилуцького та Ніжинського полків.  Лише з міста  Золотоноші та  сіл Золотоніської сотні - Драбівець, Антипівки, Ковтунів, Мицалівки, Драбова тощо на великохутірські землі переселилося понад 80 осіб. Значна частина селян  також були переселенцями з Лубенщини і Пирятинщини ( понад 30 осіб), а також з  Чернігівщини ( понад 40 осіб). Наприклад, із села Лосинівки Ніжинського полку, яке тоді належало до володінь Києво-Печерського монастиря, на великохутірські землі  переселилося 11 осіб,  а ще 6  були вихідцями  з містечка Шаповалівки того ж  полку.

Про динаміку зростання населення свідчать і такі цифри: якщо на час Рум"янцевської ревізії у В.Хуторі та  у Великохутірській слободці  було 114 хат, то за 13 років  ця кількість зросла до 162, що зафіксовано у описі Київського намісництва, датованого  1781 роком (на цей час у В.Хуторі було 99, а у Великохутірській слободці  63 хати). Там же, у Описі Київського намісництва, знаходимо і першу згадку про хутір "майора Ашаніна" - Ашаніновку, в якій нараховувалося 13 хат, що належали посполитим селянам та козакам. Серед останніх одна особа мала дворянське походження. З цього можемо зробити висновок, що хутір Ашаніновка            ( нині село Ашанівка, що належить до Великохутірської сільради), виник  у 80-х роках XVIII століття, оскільки про нього немає згадок у раніших джерелах, зокрема і в Рум"янцевському описі Малоросії.
Як уже було сказано, заселення великохутірських земель відбувалося впродовж 18-19 століть здебільшого  за рахунок переселенців, які прибували сюди з близьких і  віддалеких міст та  сіл Лівобережжя. Також у Рум"янцевському описі знаходимо згадку про переселенців "с той стороны Днепра", "с земли Волошской",  "уроженцев  Польской области", тобто - мешканців Правобережної України, яка була під владою Польщі. Напевне, тяжкий релігійний та соціально-еконічний гніт, який тут панував ще з XVII століття, змушував мешканців Правобережжя втікати від своїх господарів на лівий берег Дніпра і шукати тут кращої долі. Тому серед тих людей, які осіли на великохутірських землях, знаходимо вихідців з містечка Мошен,  Млієва та ряду сіл Правобережжя. Проте станом на 1768 рік у Великому Хуторі та Великохуторянській слободі  таких було  не більше 10 осіб. Одним з перших переселенців, що осіли на великохутірських землях, був уже згаданий Ісая Іванов, який переселився сюди з "Польської області".
Варто зазначити, що до 1783 року, коли в Російській Імперії було юридично  запроваджено кріпосне право,  переходи селян від одного власника до іншого обмежувалися царськими указами та постановами Гетьманського уряду. Ще у 1727 pоці Генеральна військова канцелярія, відстоюючи інтереси соціальної еліти, постановила, щоб "...после ушедших подданых" у володінні державців залишалися їхні "кгрунты, дворы купленные и некупленные". А 29 травня 1738 р. Сенат видав указ про заборону землевласникам у межах російських губерній переховувати в своїх будинках посполитих і козаків, які переходили зі Слобідської України. Генеральна військова канцелярія постановою від 20 липня 1739 р. самочинно поширила дію цього указу і на територію Лівобережжя, надавши йому сили загального розпорядженняя про заборону переходів. Так можновладці отримали юридичне обґрунтування й "законні" підстави для повернення власних селян на старі місця. Попри це вказані заходи не могли повністю зупинити міграційні процеси, які були викликані, як економічними, так і соціальними причинами. При цьому певний час селяни залишалися власністю тих господарів, яким належали раніше. Переважно це були представники козацької старшини та  російського дворянства, які активно скуповували  села і хутори разом із їхніми жителями   або отримували такі "подарунки" як нагороди від царського уряду за військову службу. Тому  не дивно, що серед мешканців Великого Хутора та Великохуторянської слободки зустрічаємо підданих лубенського полковника Кулябки, бунчукового товариша Свічки, бунчукового товариша Томари, князя  Трубецького,  київської полковниці Дараганової,   значкового товариша Похна, військового товариша  Моцока, генерального судді Хрущова, бунчукового товариша Лесаневича та інших. Останній, до речі, один час був у Золотоніському полку  земським комісаром у справі збирання з населення похатнього рубльового внеску. Автор книги "Генеалогія українського козацтва. Переяславський полк" Володимир Кривошия, подає відомості про те, що  у 1780 році Микола Лесаневич мав 369 підданих, зокрема 84-х  у Великому Хуторі.
Також варто зауважити,  що серед осіб, які переселялися на великохутірські землі, було багато селян, які належали до володінь   Києво-Печерської лаври,  Переяславського кафедрального монастиря та Чернігівського  Троїцького монастиря. На той час монастирське землеволодіння заохочувалося  державою, а тому монастирі мали у своїй власності сотні  сіл і хуторів. Духівництво православних монастирів, використовуючи свої впливи на панівну верхівку, часто добивалося жалуваних грамот і гетьманських універсалів, згідно з якими його маєтності потрапляли в особливо вигідні умови. Монастирські селяни звільнялися від виконання державних повинностей, що, в свою чергу, дозволяло духівництву ще більше визискувати їх для власної користі. Права монастирів стосовно підданих суворо оберігала старшинська адміністрація. Але природне бажання селян бути  господарями  на землі й вільно розпоряджатися результатами своєї праці заставляло їх залишати обжиті місця і шукати кращої долі на інших землях, зокрема й  на великохутірських. Багатьом це вдавалося. Та приростаючи до казенної землі, селяни потрапляли в залежність від нових господларів, втрачали свій соціальний статус  і перетворювалися на звичайних кріпаків. Насамперед, це стосувалося вільних козаків, які переселялися на великохутірські земелі. Станом на 1768 рік у Великому Хуторі та Великохуторянській слободці було  140 осіб козацького стану і 20 козачих підсусідків, тобто фактично кожен другий дорослий  мешканець цих населених пунктів. Проте згодом, більшість з них були закріпачені й прирівняні до звичайних кріпосних селян, які  не мали жодних привілеїв.

У першій половині XVIII століття процес заселення великохутірських земель носив переважно стихійний, неорганізований характер. Проте цьому сприяла і політика тодішнього  царського уряду, який активно заохочував до переселення на величезні простори  Російської держави  представників не корінних народів: німців, сербів, болгар та інших іноземців. У 1763 році було видано царський маніфест, яким іноземцям пропонувалося поселятися у всіх губерніях Імперії і того ж року з"явився Указ, який  запроваджувалося опікунство над іноземними поселенцями.  Ця переселенська політика торкнулася і Великого Хутора. В кількох джерелах зустрічаємо відомості про те, що у 1766 році за наказом царського уряду невелика група вихідців з румунського народу - волоських та румунських колоністів - була поселена на великохутірських землях і їм було наказано бути в "послушании"    у  наглядача кантакузинських маєтностей Микити Ашаніна. Проте через деякий час  переселенців закріпачили і примусили відробляти казенну панщину, проти чого вони  всіляко протестували. Їх боротьбою керував поселенець Куна. Дізнавшись про це, царський уряд заарештував його і посадив "на хліб та воду под караул", а заворушення поселенців придушив. Не задоволені панщиною і своєю "крайней скудностю", сімнадцять чоловік втекли шукати "пропитания", частина пішли в гусари, а решта, примирившись з тяжкою панщиною, залишилися жити в Хуторі. Про це у одній із своїх статтей згадував краєзнавець К.Сакун (газета "Прапор Жовтня" за 10 жовтня 1963 рік). Зокрема він зазначав, що у 1786 році волохів і болгар з Великого Хутора переселили на Катеринославщину, а в селі залишилося 77 "польских виходцев, называемых бойками". Напевне, саме ними  наприкінці XVIII століття й було засновано Бойківську Слободу та хутір Волощину, які пізніше також стали частиною Великого Хутора. Першу згадку про село Бойківська слобода знаходимо у "Відомостях про кількість священиків, церковнослужителів, їх сімей і дворів в Золотоніському повіті" за 1814 рік. На той час у Бойковій Слободі було 104 хати. Що ж до хутора Волощина, то він існував як народний  топонім. Нині  Волощиною великохуторяни називають центральну частину свого села.
Згадка про представників "румунского роду", які були переселені на великохутірські землі, є і в Рум"янцевському описі, а точніше в чорнових записах цього опису, які зафіксували демографічні і економічні зміни в селянських господарствах.  Зокрема, тут знаходимо відомості про кількох дівчат, які вийшли заміж за іноземців румунського походження: "В Николая Сотника дочь Агафия, 16 лет, вышла в замужье за поселенных  при селе Великом Хуторе румунського роду за иностранца Енакия Васильева", "у Филипа Неруша дочь его Васка, 10 лет, вышла в замужье из поселенных при селе Великом Хуторе румунського рода за иностранца Георгия Мартынова", "племянница Никиты Кукобного из хутора Дуниновки вышла замуж за румунського роду за иностранца Николая  Маркова".
До речі,  серед мешканців Великого Хутора, які мешкають "на Волощині" досі збереглося кілька не характерних для  цього села  прізвищ і прізвиськ, які вказують на не корінне  походження їхніх носіїв, а точніше - їхніх предків:  Пундяк, Лопуляк, Коротюк, Писанюк, Сандига та деякі інші. Проте, цілком можливо, що  люди з такими прізвищами могли переселитися до Великого Хутора і  значно пізніше, оскільки активне  заселення великохутірських земель тривало аж до початку XX століття, поки тут ще можна було отримати чи придбати  у власність землю. Так, у 1842 році на території села  проживало вже 2310 жителів, а ще через сім десятиліть, у 1910 році - 3582 особи.  Були серед них і нащадки тих, хто поселився на великохутірських землях ще на самому початку їх освоєння. Тому Рум"янцівський опис Великого Хутора та Великохуторянської слободки є безцінним джерелом  для проведення геналогічних досліджень та вивчення історії сільських родоводів. Але це вже тема окремого дослідження.
Віктор Козоріз,
редактор сайту села Великий Хутір


Зноски:
1. Пiдсусiдки -  збiднiлi  козаки  та селяни, якi не мали власного господарства i землi, жили по чужих дворах: у старшини, козакiв, мiщан, селян. За мешкання та утримання  платили  грiшми або натурою, вiдробiтком. Пiдсусiдки не вiдбували  військової повинностi, але пiд час воєнної кампанiї, як i пiдпомiчники,  утримували  господарство вiдсутнього козака).
(Апаптований переклад Рум"янцевського опису читайте  на головній стор. у правій колонці)