Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Нариси з історії Великого Хутора

 

Бжолярські традиції в історії села

240 років тому  за наказом цариці Катерини II-ї було проведено Генеральну ревізію  Малоросії під час якого було зроблено детальний опис майже 3,5 тисяч населених пунктів Лівобережної України. Цей документ і по сьогодні є безцінним джерелом для вивчення історії України та її окремих регіонів, оскільки містить унікальну інформацію про майновий та соціальний стан мешканців Лівобережжя, про  характер селянських господарств та казенних економій, які підпорядковувалися полковим канцеляріям. Одна з таких економій знаходилася у  селі Великий Хутір, яке належало до Золотоніської сотні Переяславського козацького полку ( тепер село Драбівського району Черкаської області).

Судячи з матеріалів Рум’янцевського Опису, головним завданням казенної економії було постачання продовольства для царської армії та збір з місцевого населення похатніх рубльових внесків або так званих “консистенських дач”. Тому не дивно, що управителем цієї економії був офіцер російської армії прем’єр-майор Микита Ашанін, якому доводилося   керувати чималим господарством. Окрім інших об’єктів до цього господарства належала і казенна  пасіка, якою завідував місцевий мешканець, 45-річний Іван Кобець. “Показанный пасечник Кобец в усмотрении казеных пчел находится в услужении сам без жены  за получения себе в экономии маетностей  кантакузиных в год трех рублей денег, шубы овчинной, свиты, штанов, сапогов и четырех четвертей пяти четверичков  четырех гарцов разного хлеба", - сказано в Описі. Також там зазначено, що “оной пасечник панщины против протчих описанных подданых  не делает, консистеных же дач платит от хаты в год по рублю и две копейки.

Щодо ж до самої пасіки, то, як видно з Рум’янцевського Опису, стояла вона за греблею в казенному саду і нараховувала 93 вулики чи бжолосім’ї, які давали непоганий  прибуток. Там же, при пасіці був і погріб, “для поклажи оных пчел”, сказано у Описі.  Ревізори зафіксували, що “с оных пчел мед, получаемый в прибель, подается в шинок у продажу, а также продается в местечке Золотоноше и получается со всего того в год 38 рублей и 46 копеек”.

Отже, казенна економія була зацікавлена в утримані пасіки і її доглядача, бо, як бачимо, праця пасічника добре оплачувалася як грошима, так і хлібом, а сам він знаходився у привілейованому становищі, оскільки був звільнений від панщини, яку змушені були відробляли решта жителів села.

На жаль, у Рум’янцевському Описі не сказано, де пасічник Іван Кобець навчався свого ремесла і чи були у нього послідовники. Але навіть та  скупа інформація, що міститься в історичному документі, дозволяє говорити про його високу кваліфікацію. Наприклад, Іваном Кобцем було дуже вдало  вибрано місце для пасіки, яке знаходилося на природному пагорбі, що з кількох боків омивався річкою Золотоношкою. Цікаво, що  на цьому місці і досі знаходиться бжолярське господарство, яке  раніше належало місцевому колгоспу, а тепер відноситься до  агрофірми “Великий Хутір”.

Інший факт говорить про високу прибутковість казенної пасіки, якою завідував  Іван Кобець. Не складні підрахунки говорять про те, що  кожен вулик а точніше бжолосім’я з його пасіки давали щонайменше  40 копійок прибутку.  А от у мешканця Великохутірської слобідки (нині це частина Великого Хутора) Василя Литвина, вона складала  лише 13 копійок. Царські ревізори зафіксували, що 50-річний Василь Литвин, який переселився до Великого Хутора з міста Чернігова,  мав  при своєму дворі пасіку на  15 вуликів, а його річний дохід від продажу меду складав 2 рублі. Щоправда, тут треба зважити на те, що у Василя Литвина було досить велике сімейство:  дружина і семеро дітей, отож можна припустити, що частина отриманого ним меду залишалася на домашні потреби.

 У будь-якому разі, матеріали Рум’янцівського опису  говорять про те, що бжолярські традиції на території Великого Хутора мають дуже давнє коріння і цікаву історію. Про розвиток цих традицій можемо судити ще з одного історичного  документа – “Збірника з господарської статистики Полтавської губернії за 1887 рік.” Його дані говорять про те, що через 118 років після проведення Рум’янцівського опису бжолярством у  Великому Хуторі вже займалося 27 селянських господарств, які тримали   321 бджолосім’ю. При цьому  7 господарств мали 10 і більше вуликів. Сьогодні, за даними Великохутірської сільради,  бжолярством у селі займаються  20 осіб, які мають 207 бжолосімей. Отже, бжолярські традиції продовжуються і в наш час.

 

Віктор Козоріз.