Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Нариси з історії Великого Хутора

 

Великий Хутір у часи Гетьманщини

Після Визвольної війни українського народу 1648-1654 років  Лівобережна Україна, за якою закріпилася назва Гетьманщина  залишилися в складі Московської (з початку XVIII ст. Російської) держави. Гетьманщина, що займала територію сучасних Чернігівської, Полтавської, західних районів Сумської, лівобережної частини Черкаської та Київської областей, в адміністративно-територіальному устрої поділялася на полки (Стародубський, Ніжинський, Чернігівський, Прилуцький, Київський, Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Полтавський, Миргородський), які підпорядковувалися московському уряду. Полки в свою чергу поділялися на сотні, до однієї з яких, а саме  Золотоніської Переяславського полку територіально відносилося і село  Великий Хутір та Великохуторянська слобода. Згадку про це знаходимо у книзі Володимира Кривошия “Генеалогія українського козацтва. Переяславський полк” ( м.Київ, видав. дім “Стилос”, 2004).
 Зокрема, автор  наводить дані, що Золотоніська сотня Переяславського козацького полку  нараховувала 167 козаків та 15 шляхтичів                                     ( привілейованих козаків, що мали польське походження). У 1782 році, перед розформуванням, до складу полку входили  3 полкові і 13 не полкових сотень, тобто таких, що розташовувалися за межами Переяслава.   На той час у полку було одне місто, 15 містечок і 516 сіл, які поділялися на   козацько-селянські, селянсько-козацькі та суто селянські. Зокрема, у складі Золотоніської сотні козацько-селянськими  були  села Липівське ( 48 козацьких і 21 селянська хата), Ковтуни ( відповідно 84 і 57 хат), Антипівка                  ( 206 і 68), Драбівці ( 124 і 86) та Богуславець ( 37 і 30).
Селянсько-козацькими були містечко Золотоноша (340 селянських і 252  козацькі хати), села Миколаївка ( відповідно 24 і 19 хат), Мицалівка ( 61 і 35), Синьківці (58 і 34), Синьооківка ( 44 і 8), Деркачівка (97 і 28).
Селянськими були села Ольхи (31 хата) Ільвовка (30), Драбів (162), Великий Хутір (99), Вознесенське (96), Хрущівка (50), Кривоносівка (62), Башківщина( 59), Лукашівка (96), слобода Михайлівщина ( 65), Дунинівка (113), Великохуторянська  слобода (63), Колонистів (69).
Детальнішу інформацію про села і хутори які належали до Золотоніської сотні Переяславського  козацького полку знаходимо у “Описі Київського намісництва, датованого 1781 роком (Київ, “Наукова думка”, 1989 р.) Зокрема, у цьому документі читаємо, що хорунжому полковнику Жилі належало 11 хат, вдові-полковниці Меєрші — 5 хат,  майору Ашаніну — 13 хат, козаку Галату – 5 хат, бунчуковому товаришу Гайворонському – 27 хат і т.д. Не важко здогадатися, що саме цими особами і були засновані хутори Жиловка, Меєрщина ( сучасна назва Мийорщина), хутір Ашаніновка ( сучасна назва Ашанівка)  хутори Галатівка  Гайворонщина, які пізніше  були підпорядковані Великохутірській волості. Переважно це були козацькі хутори. Що ж до Великого Хутора, то село ніколи  не належало до козацьких поселень, хоча адміністративно і відносилося до Золотоніської сотні Переяславського козацького полку. Це безперечно,  вплинуло не тільки на традиції і звичаї місцевого селянства, а  й на його менталітет та соціальну поведінку. Наприклад, в історичних джерелах немає жодної згадки про селянські  виступи та повстання, які були на території Великого Хутора, хоча у сусідніх селах і хуторах такі акції мали місце.
Попри це, у пізніших документах знаходимо відомості про те, що на території Великого Хутора, а точніше Бойковської слободи   таки мешкало кілька  козацьких родин. Зокрема, у сповідальних відомостях  Петро-Павлівської церкви за 1842 рік у списку вільних селян згадуються Василь Гордійович Швидкий, Тимофій Омелянович Скопич, Григорій Савич Лабунець, Микита Йосипович Бабник та  члени їхніх родин. Можливо ці козаки були переселенцями з інших сіл, де жили їхні предки, оскільки на відміну від кріпосних, козацькі родини користувалися певними привілеями і могли вільно селитися на облюбованих землях. Крім того земельні наділи на території Великого Хутора козаки  могли отримували як винагороду за свою службу.
Згадку про козацьке походження окремих родин, які мешкали на території Великого Хутора, також знаходимо  у матеріалах подвірного перепису Полтавської губернії 1900  року. За даними перепису, на території тодішнього села знаходилося три козацьких господарства у яких мешкало 20 осіб. Але лише одне з них мало польову землю у 3 десятини, 2 коней і корову. Для порівняння: у сусідніх Драбівцях на цей час було 142 козацьких господарств (876 осіб), у Сеньківцях — 54 (308 осіб), Миколаївці,  Ашанівці (Ашаніновці) та Скориківці — 119 господарств  у яких мешкало   685 осіб.
 Ці дані вказують на те, що процес закріпачення селян нашого краю а потім і їх вихід з кріпацтва проходив  дуже неоднорідно і значна частина тутешнього населення  ніколи не знала кріпацтва у його традиційних формах. Разом з цим потрібно відзначити, що українське козацтво, яке перебувало на службі московського самодержавства,  також  знаходилося у жорсткій залежності від царської адміністрації  і все більше перетворювалося на об’єкт політичної та військової експлуатації. Відомо, що у складі гетьманського війська  Переяславський полк брав активну участь у воєнних акціях, що проводилися в інтересах московського самодержавства: боротьбі з правобережним гетьманом Петром Дорошенком, «Великому згоні» Івана Самойловича,  російсько-турецьких війнах  і Польських походах. Козаки полку також брали активну участь у Північній війні, у ході якої загинуло багато старшин і рядового складу. Протягом першої половини XVIII століття переяславське козацтво інтенсивно використовувалося на „канальних роботах”, у так званих „низових походах”, будівництві Української лінії та інших фортифікаційних роботах, що вело до втрати бойового духу козацтва і применшення його ролі. Усе це, на жаль, не сприяло консолідації українського народу і державотворчим процесам, які були започатковані ще гетьманом Богданом Хмельницьким. А тому  закономірним  наслідком  такої політики стала остаточна ліквідація в Україні  козацтва та  запровадження на довгі роки  феодально-кріпосницьких порядків.
3 травня 1783 р. цариця Катерина II своїм указом заборонила селянам переходити від одного поміщика до іншого, чим і було  узаконене кріпосне право.  Зокрема в указі наказувалося «кожному з поселян залишатися на своєму місці і при своєму званні, де він записаний нинішньою останньою ревізією». Крім того селянам заборонялося скаржитися на своїх поміщиків під страхом фізичного покарання або виселення до  Сибіру. Унаслідок цього з кожним роком зменшувалася кількість вільних військових і рангових маєтностей, а збільшувалося число залежних, закріпачених селянських дворів. У 1764 р. на Лівобережжі вільних посполитих дворів залишилося менше 2 тисяч проти більш ніж 5 тисяч у 1752 році і 28 тисяч у 1730 році
Одночасно з розширенням феодального землеволодіння безперервно зростали повинності селян. На Лівобережжі й Слобожанщині в другій половині XVIII ст. панщина становила вже здебільшого чотири, а іноді й п"ять днів на тиждень. До панщини додавалися різні додаткові повинності на пана й старшинську адміністрацію, на військові потреби (ремонт шляхів, гребель, мостів, фортець тощо), а також грошові й натуральні збори (збіжжям, медом, птицею і т. п.).  У 1783 році царський уряд, запровадив в Україні ще й  подушний податок, яким обкладалися селянські родини відповідно до кількості в них осіб чоловічої статі. ( Ось чому у всіх царських  переписах так ретельно фіксували кількість жінок і чоловіків).
Не дивно, що на посилення феодаль¬ного гніту селянські маси відповідали піднесенням антифеодальної боротьби. Одне з найбільших селянських повстань вибухнуло у селі Турбаї (1789—1793 рр.), де поміщики Базилевські насильно перетво¬рили козаків у селян-кріпаків. На клопотання і скарги козаків царська адміністрація не звертала ніякої ува¬ги. Тому 8 червня 1789 року повсталі селяни під про¬водом братів Степана і Леонтія Рогачків та Семена Помазана вбили поміщиків, створили своє самоврядування за козацьким звичаєм з отаманом на чолі й на протязі чотирьох років відмовлялись ко¬ритися царській адміністрації. Придушенням цього повстання керувала сама цариця Катери¬на II та її сановники з допомогою військової сили.
У  матеріалах Великохутірського краєзнавчого музею є відомості про те, що подібне за характером але менше  селянське повстання у 1793-1797 роках відбувалося  у маєтку поміщиці І.Мєєр ( с.Львівка) і  в ньому брали участь мешканці Великого Хутора та Деркачівки. Проте чим  закінчилося це повстання  достеменно невідомо.