Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Нариси з історії Великого Хутора

 

Козацьке минуле Великого Хутора

Справді, куди ж зник хутір Мельники, який був позначений на карті Боплана? І чому Великий Хутір, який виник на його місці пізніше, не успадкував назву цього населеного пункту, що було б цілком логічно? 

 Відповіді на ці запитання не дає жоден історичний документ. І це не дивно, бо насправді у середині XVII-го століття хутір Мельники існував не на річці Золотоношка, а на ще одній притоці Дніпра - річці  Кропивна. Зокрема, цей історичний факт знаходить своє підтвердження у так званих "Переписних книгах 1666 року", які укладалися з метою оподаткування міщан та посполитих селян.

Доречно зазначити, що село Мельники, яке згадується у "Переписних книгах", існує й понині, як адміністративна одиниця Чорнобаївського району. А виникло воно ще на початку XVII століття, коли з Правобережжя на Лівобережну Україну  почали переселятися  втікачі від польського гніту. Очевидно, це були мешканці іншого села Мельники, яке існувало по той бік Дніпра, на березі річки Сріблянки (нині це село на Чигиринщині).

Наведена інформації однозначно вказує на те, що на карті Боплана  була допущена помилка, яку не помітили дослідники. І саме завдяки ній з"явилася красива легенда  про хутір Мельники, який ніби-то існував на місці теперішнього села Великий Хутір. Але, знову ж таки, крім карти  Боплана на підтвердження цієї легенди не було надано жодного документального чи матеріального доказу. Такі докази, приміром, можна було б отримати в процесі археологічних розкопок, але, наскільки мені відомо, таких розкопок на території нинішнього села ніхто не проводив та й навряд чи буде проводити. Тому залишається єдиний шлях - докопуватися до архівних джерел, в яких може міститися інформація про історію заселення лівобережного Подніпров"я, зокрема золотоніського та драбівського краю.  

Таких джерел не дуже багато, але все ж вони існують. І одне з них - акт „Тарифа подымной подати Киевского воєводства", датований 1631 роком. У ньому  є інформація про 49 поселень, які існували в межах історичної Полтавщини. Зокрема, на річці  Золотоношка на той час  існувало  лише місто Золотоноша і слобода Антипівка. Отож, логічно буде припустити, що інші населені пункти, які згадуються на карті Боплана, виникли  вже після 1631 року в ході народної колонізації лівобережного Подніпров"я, яка  розпочалася  у другій чверті XVII-го століття.

Дослідник історії Полтавського краю  Лев Падалка писав, що до цього часу ці землі були знелюднілими і нагадували пустелю. Населення Лівобережжя вело напівкочовий спосіб життя, взимку перебуваючи в домашніх стінах, а в теплі пори року промишляючи у віддалених місцевостях,  які звалися „уходами". Чимало таких уходів знаходилося на Сулі, Оржиці, Удаю,  Пслу, Ворсклі, Орелі.

Як свідчать історичні джерела, у XVI столітті теперішні великохутірські землі відносилися до канівського замку і однойменного округу, який простягався від Дніпра аж до Псла. Отож, свої уходи тут мали багато канівських міщан, в тому числі й боярин на прізвище  Драб, якому належали всі уходи по річці Псел. Також цей боярин мав два уходи на Сулі і тримав "знамено Колавятинське". Це дозволяє зробити припущення, що назви населених пунктів Драбів, Драбівці та  Драбівка, які існують на території теперішньої Черкащини, походять саме від прізвища цього впливового боярина, який, на жаль, залишив про себе дуже мало історичних відомостей. Не багато відомостей залишилося і про інших володарів нашого краю, зокрема, князів Глинських, Байбузів, Дашкевичів,  Домантових, Халаїмів.

Як відомо, після Люблінської унії 1569 р. усе лівобережжя потрапило під владу Польщі, а в 1590 р. Варшавський сейм затвердив право на володіння  значною частиною цих земель за канівським та черкаським старостою Олександром Вишневецьким. У жалуваній грамоті йому надавалось право закладати на цих землях фільварки, замки, збирати з селян податки, що  сприяло подальшій  колонізації лівобережних земель, які у тогочасних писемних джерелах ще згадувалися як  „пустыни Сулы за Черкасами лежащей..." або „входная Сиверская земля Ворскла". Отож, для того щоб утвердитися у своїх володіннях, Вишневецькому необхідно було приваблювати  на Дике поле людей, будувати укріплення - "городки" щоб захиститися від нападів турків і татар. Тому  Лівобережжя почало активно заселятися  селянами з Волині, Поділля, Галичини, Полісся, які  масово переселятися сюди, втікаючи  від релігійно-кріпосницького гніту польської шляхти. Такі втікачі на певний час ( від 10 до 30 років) звільнялися від сплати податків і вважали себе  вільними людьми або козаками. На Дніпрі   козаками було засновано Запорізьку Січ, а  також  сотні  слобід та  хуторів, мешканці яких виконували важливу місію по захисту українських земель від татарських набігів.

Таким чином, не важко дійти висновку, що саме переселенці з Правобережжя і були тими людьми, які засновували нові слободи і хутори на річці Золотоношці, на місці яких  пізніше виростали села і містечка. Частково це підтверджується і матеріалами Генерального опису Лівобережної України 1765-1769 років, в яких міститься опис  села Великий Хутір та Великохутрянської слободки. Серед тих, хто переселився до цих населених пунктів  згадуються кілька сімей, які були вихідцями "с той стороны Днепра" та "с Польской области", тобто - з Правобережжя.  Насправді ж таких людей було набагато більше.

 Але слід відзначити, що заселення місцевості вздовж річки Золотоношки  відбувалося не відразу, а поступово. Найраніше  виникло місто Золотоноша, відоме ще із середини XVI-го століття. Перша писемна згадка про нього припадає на 1576 рік. Пізніше виникли слобідка Слюжчина, Підставки, Плешкані, Безпальче, Каленики, Антипівка, Драбівці та деякі інші козацькі села, які згадуються у "Переписних книгах 1666 року".  

Отже, можемо зробити висновок, що запровадження козацького устрою значно  прискорило  заселення нашого краю і сприяло появі тут нових населених пунктів, мешканцями яких переважно були козаки. Достатньо сказати, що у 1769 році, за даними Рум"янцевського опису, до чотирьох сотень Переяславського полку, які знаходилися на землях нашого краю (Ліплявської, Золотоніської, Гельмязівської та Піщанської), входив 21 населений пункт, в яких нараховувалося 2759   козацьких сімей або 13582 особи. Значна частина цих козаків  також переселилася на великохутірські землі, які активно почали обживатися у першій половині XVIII століття.

Що ж до появи на великохутірських землях  перших поселень, то, очевидно, вони  виникли ще раніше і тривалий час існували, як невеликі безіменні хутори. Ця сторінка історії Великого Хутора тісно пов"язана з діяльністю значкового товариша, а пізніше переяславського полковника  Івана Мировича (?- 1706), який, за деякими даними, раніше обіймав посаду Золотоніського урядника. Отже, він добре знав навколишні землі, які на той час ще нікому не належали, й користуючись своєю посадою, населяв їх своїми людьми, а пізніше  отримав на них царську грамоту. 

Потрібно сказати, що у другій половині XVII століття подібна практика розширення своїх володінь була звичним явищем у середовищі козацької старшини, яке отримало назву "займанщини". І саме звідси бере свій початок майнове розшарування українського козацтва, яке призвело до появи цілого класу багатих козаків, які пізніше стали великими землевласниками. Наприклад, на території нашого краю таким землевласником був Стефан Томара (?-1660-1715), який обіймав посаду сотника домантівського, а потім 8 років був полковником переяславським. Він володів млинами в 10 кіл на р. Супої при греблі гельмязівській, ґрунтами коврайськими та канівськими. Його брат  Василь Томара (?-1697-1729-?) був наказним полковником чернігівським. Володів двома хуторами в Яготинській сотні: один над Чумгаком, другий - над Іржавкою. 

 Великі земельні володіння мали і представники інших козацько-старшинських родів, зокрема, Леонтовичі, Лукашевичі, Тоцькі, Неплюєви, Неверовські, Прохоровичі, Деркачі, Свічки, Марковичі та інші.  

Що ж до Івана Мировича, то ще у 1691 році російські царі Іван і Петро Олексійовичі пожалували йому своєю грамотою ряд володінь на річці Золотоноша, серед яких згадуються села Ольхи, Драбівці, присілки Ковтуни і Сенківці, а також  "три хутора с землею и сеножатями под местом Золотоношею" та  "хутор со ставом с лесом Драбовым и випасами скотскими за селом Драбовцами".

Я ж лише додам, що, очевидно, оті кілька безіменних хуторів, які згадуються у царській грамоті, і є тими поселеннями, що дали початок Великому Хутору. Адже заселення земель, прилеглих до річки Золотоношки, ішло вгору по її течії,  і якщо вже на місці нинішнього Драбова існував "хутор со ставом і лесом", то такий хутір, а може й кілька хуторів існували й на території В. Хутора. Скоріше за все, вони були засновані  золотоніськими або  драбівецькими козаками, над якими Іван Мирович мав владу. Також ним було  осаджено і кілька хуторів на річці Чумгак, на місці яких пізніше виникла слобода Фарбована та хутір Кантакузівка.  

До цього варто додати  ще й те, що Іван Іванович Мирович був небожем  гетьмана Мазепи і користувався його високим покровительством.  До нашого часу дійшла копія запрестольної ікони "Покрова Богородиці", на якій Іван Мирович зображений в оточенні Івана Мазепи,  Феофана Прокоповича, Петра I та Катерини II (Національний художній музей України, полотно, левкас, олія. Інв. № И-110). Це говорить про те, що Іван Мирович був одним із сподвижників гетьмана Мазепи і входив до його найближчого оточення. Мабуть, не без його допомоги Мазепи  у 1692 році І.Мирович став Переяславським полковником, пробувши на цій посаді майже 14 років. За цей час він ще більше розширив свої маєтності. Зокрема, до його власності перейшли  села Велика Каратуль, Помоклі, Лецьки, Пологи, Циблі, Козинці, Городище, В"юнище, Лісники, Соснова, Ташань, Білоусівка на річці Чумгак тощо.  Великі володіння мав і син Івана Мировича - Федір. У нього було 11 дворів у селі Стовп"яги, 33 - у селі Нехайках, 17 дворів у с. Жорнокльови. Також він мав хутір і греблю з млином у с.Коломийцях та двір у Переяславі.

Утім, Мировичам недовго довелося володіти  цими маєтностями.   У березні 1706 року в боях із шведськими військами за Ляховичі   (тепер Білорусь), Іван Мирович потрапив у полон і був   етапований до Швеції, де й помер. Господарські справи перейшли до його дружини  Пелагеї, але також не надовго. За прихильність до гетьмана Мазепи одного із синів Івана Мировича - Федора, який  під час Північної війни перейшов на бік шведів, у 1712 року Петро I позбавив родину Мировичів усіх українських маєтностей. Дружина І. Мировича разом з меншими дітьми була  вислана спочатку до Москви, а потім до Тобольська, де прожила у засланні майже 30 років. Сам Федір Мирович уникнув цієї участі,  емігрувавши за кордон, де був генеральним осавулом при гетьману Пилипу Орлику і помер у Криму в 1757 році. 

Попри це родина Мировичів залишила помітний слід в історії козацької України, а Івана Мировича справедливо  можна вважати засновником Великого Хутора. На це вказує і те, що у Рум"янцевському описі великохутірські землі  іменуються не інакше, як  "земля мировичева  кантакузинских маетностей". 

Таким чином, ми з"ясували, що заселення великохутірських земель розпочалося наприкінці XVII століття і безпосереднє відношення до цього мав чільний представник козацької старшини  Іван Мирович. Характерно, що багато людей, які осідали на великохутірських землях, теж були козаками з навколишніх сіл та містечок, хоча саме село, яке кілька разів  переходило з рук у руки, козацьким так і не стало

Що ж до назви "Великий Хутір", то вона  з"явилася  не відразу. Спочатку населена місцевість називалася просто "хутором", а пізніше - "хутором Великим". Під такою назвою Великий Хутір згадується у архівних документах 40-50-х років XVIII століття. Один з них містить інформацію про кількість дворів та угідь в "хуторе Великом" кантакузінських маєтностей станом на 29 липня 1740 року. З того, що вдалося прочитати, стає зрозуміло, що "винокурень кантакузинських и обивательських в хуторе нет, а пахатного описаного поля будет вдоль на версту, а в ширь на полверсты".

Інший важливий документ датований 1754 роком і містить відомості про кількість майна підданих гетьмана Кирила Розумовського в кантакузінських маєтностях. Зокрема "при хуторе зовется Великим",  на той час у власності гетьмана було 16 дворів з 26 хатами та  29 бездвірних хат, у Драбові - 10 дворів і в  селі Вільхах - 12. Всього ж у колишніх кантакузінських маєтностях Кирило Розумовський   володів 282 дворами, в яких проживало 717 осіб.

Слід відзначити, що у другій половині XVIII століття останній гетьман України був найбільшим землевласником в Україні, якому належало  тут багато хуторів та  містечок і майже 100 тисяч селян. Очевидно  хутір Великий (Великий Хутір) та інші села, що раніше належали до кантакузінських маєтностей, перейшли у володіння К.Розумовського у 1750 році, коли у Глухові, на козацькій раді його було обрано гетьманом України. Тоді ж він отримав на ранг великі маєтності, до яких відносилися і села нашого краю. Але гетьман володів ними зовсім недовго, бо вже на початку 60-х років XVIII століття кантакузінські маєтності, до яких крім  Великого Хутора і Великохуторянської  слободки відносилися  села Драбівці, Сенківці, Ковтуни, Драбів, Кантакузівка та ряд інших, знову стали власністю царської казни. Про це свідчить той факт, що у 1762 році мешканці цих населених пунктів, які служили в кантакузінських маєтностях, складали присягу на вірність Петру III, а потім і Катерині II-й. А невдовзі після цього Кирило Розумовський позбувся і гетьманської булави, підкорившись волі Катерини II, яка у 1764 році своїм указом скасувала гетьманство.

Великий інтерес викликає історичний період, протягом якого великохутірські землі були у власності представників князівського роду Канта кузенів - вихідців з Валахії, які на початку XVIII століття переселилися в Росію. Один з них, Фома Матвійович Кантакузін, граф Римської імперії, у 1711 році поступив на царську службу в чині генерал-майора і був шефом Тамбовського гусарського полку. А в 1718 році за військові заслуги він отримав від Петра I великі маєтності,  до яких потрапили і колишні володіння Мировичів, включно з великохутірськими,  драбівськими  та причумгацькими хуторами. На місці одного з них пізніше виникло село Кантакузівка, яке носить цю назву до сьогоднішнього часу.

Але тут потрібно зауважити, що з боку царя це був не просто жест доброї волі, а й продуманий далекосяжний хід. Роздаючи українські землі своїй військовій знаті, він в такий спосіб ослаблював позиції козацької старшини і створював базу для економічної експлуатації місцевого населення. Про це, наприклад, свідчать Укази Петра I, згідно з якими українці масово залучалися до риття каналів у Санкт-Петербурзі та на будівництві оборонних укріплень тощо. Також вони мали забезпечувати набір рекрутів до російського війська (1 особа з 50 дворів),  сплачувати  податки на утримання регулярної  армії та  флоту, поставляти для потреб армії  фураж, підводи,  волів  і т.п. Так, у 1718 році Петром I була створена так звана ландміліція, на яку покладалося завдання щодо захисту від татарських набігів кордонів Імперії. Її утримання також покладалося на українське населення Азовської та Київської губерній, яке окрім  обов"язкового 8-гривневого збору мало сплачувати ще додаткових 4 гривні з кожної особи.

Отже, власники українських сіл та містечок змушені були дбати не тільки про свої прибутки, а й про те, як забезпечити економічний розвиток  своїх територій та залучити до них якомога більше людей. З цією метою, вони засновували нові слободи і заохочували до переселення на них вихідців з інших населених пунктів. Про створення тієї чи іншої слободи публічно оголошувалося на торгах і ярмарках, декларувалося на спеціальних стовпах, поставлених на роздоріжжях і на місцях майбутніх поселень. Як правило, ті особи, що погоджувалися  переселятися у нову слободу,  на певний час звільнялися від виконання феодальних  повинностей та сплати податків, а тому у XVI-XVIII cтоліттях кількість слобід швидко зростала, в тому числі й за рахунок припливу великої кількості селян-втікачів.

Саме за таких умов  близько 1730 року на великохутірських землях з"явився ще один населений пункт - Великохуторянська слободка.  Скоріше за все, ініціатором її заснування була   Марія Дука - княгиня Кантакузен, яка після смерті у 1722 році свого чоловіка стала господаркою усіх кантакузінських маєтностей. За даними "Генерального слідства про маєтності Переяславського полку 1729-1731 р." на території нашого краю   вона  також володіла Драбівцями, Сенківцями, Ковтунами, Вільхами а також містечком Піщаною.  Але цікаво, що ні Великий Хутір, ні Драбів у цьому документі не згадуються, хоча, судячи з Рум"янцевського опису та інших джерел, у цей час вони вже активно обживалися.

Цікаво і те, що в результаті проведення Генерального слідства                ( воно  проводилося урядом гетьмана Данила Апостола з метою впорядкування земельних маєтностей) княгиня Кантакузен не змогла надати документів, які б підтверджували законне володіння нею своїми маєтками і вони були повернуті до фонду рангових маєтностей Гетьманського уряду.

 Як свідчать історичні джерела, княгиня Марія  Кантакузен померла у 1734 році, а у 1738 році її володіння були відписані до державної  казни. Ще через кілька років, а точніше у 1740 році за указом цариці Анни Іоанівни колишні кантакузінські маєтності  були передані на утримання кінських заводів, які створювалися  для забезпечення кірасирських полків російської армії спеціальними породами коней.[21] Очевидно, тоді ж на території  Великого Хутора було створено і казенну економію кантакузінських маєтностей, яка майже на 40 років стала центром економічного життя цілого регіону Гетьманщини.                     

Як бачимо з Рум"янцевського опису, у 40-60-х роках XVIII  тривало активне залюднення Великого Хутора та Великохутірської слободки, в тому числі козаками з близьких і віддалених сіл та містечок. Причому, люди переселяються сюди цілими сім"ями а то й родами, які отримували тут  в користування землю і  починали господарювати. В результаті цього на великохутірських землях складалися специфічні земельно-господарські відносини, які також вплинули на заселення  Великого Хутора та Великохуторянської слободки. Я ж лише додам, що характер цих відносин згодом вплинув і на соціальну структуру цих населених пунктів.

Якщо у 1769 році з 346 дорослих жителів цих населених пунктів 145 осіб вважали себе козаками, тобто вільними людьми, то  після введення у 1783 році кріпосного права  усі вони стали посполитими або ж залежними селянами, які знаходилися у власності графа Петра Завадовського. Сам він, до речі, також був вихідцем із козацького середовища, адже його дід, Василь Якович Завадовський, був бунчуковим товаришем, а батько - Василь Васильович, служив спочатку в Генеральній військовій канцелярії, а потім у Генеральній Малоросійській рахунковій комісії і, нарешті, у полковій Стародубській рахунковій комісії. Тут варти сказати й про те, що мати майбутнього міністра освіти Російської імперії була дочкою підкоморія Стародубського повіту Михайла Ширая, відомого збирача українського фольклору, а сам Петро Завадовський починав свою кар"єру в адміністрації останнього гетьмана України Кирила  Розумовського...

Таким чином, історія Великого Хутора  увібрала у себе багато цікавих сторінок, що пов"язані з козацьким часами, і сьогодні ми знову їх відкриваємо, щоб по-новому  оцінити свою минувшину і краще пізнати самих себе. Переконаний, що робити це ніколи не пізно, адже від тих часів нас відділяють всього лише три сотні літ, а попереду ціла вічність. 

Віктор Козоріз.