Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Чим живе село

  

Урядовий кур’єр: "Чим великий Великий Хутір"

Тут уміють робити все до ладу, а як заспівають, то за душу бере

Тільки-но наш автомобіль в’їхав у Драбівський район Черкащини, як вибоїни, що змушували весь час маневрувати, закінчилися, й ми опинилися на рівній дорозі. Водій навіть пожартував: вочевидь, шляховики тут привласнили значно менше. Хоч би там як, а їдучи Великим Хутором, у жодну яму не втрапили. А їхати довелося довгенько. Як розповів потім сільський голова Петро Пізняхівський, їхнє село одне з найдовших на Черкащині — воно розтяглося обабіч головної вулиці на цілих 12 кілометрів.

 І справді, село велике. Як за територією, так і за населенням. Тут сьогодні 2080 жителів, що за нинішніми мірками чимало. За всіма ознаками його можна зарахувати до успішних. Хоч у нинішні часи, зауважує Петро Юхимович, успішність — поняття непевне. З одного боку, 16 підприємств, які розміщені в селі, працюють на його зміцнення, підприємці й фермери дають роботу жителям, сприяють розбудові соціальної сфери, допомагають у благоустрої. Але з іншого — село потроху вимирає, адже дітей тут народжується дедалі менше, а ветерани відходять. Та й, згадуючи не таке вже далеке минуле, коли місцевий колгосп-мільйонер забезпечував великохуторянам життя в достатку, люди тільки сумно зітхають. І хоч усі розуміють, що колишні часи минули безповоротно, що нині пора зовсім інших відносин, але певні нотки ностальгії, як помітив Петро Юхимович, у взаєминах з односельцями іноді прориваються.

Та й як забути, яким ще два десятки років тому було село гамірне, веселе. Мало не щомісяця нові будинки виростали. Цілі вулиці на честь юних новоселів називали: Молодіжна, Центральна. А тепер село постаріло: налічує 700 пенсіонерів. Тільки за січень — лютий померло 16 осіб. А народилося зовсім мало.

 

Сільськй голова Петро Пізняхівський Співочий голова

Сам він колись мріяв лікувати людей. Але життя розпорядилося інакше: довелося як ветлікареві дбати про здоров’я худоби, бути біологом, завідуючим фермою, педагогом. І до «лікування» односельців причетний: його дружина тісно пов’язана з медициною, та й самому часто доводиться багатьох позбавляти якщо не фізичних, то суспільних недуг чи негараздів. Його вживаний моторолер встигає за день наїздити десятки кілометрів: розібратися з ремонтом будинку для людей похилого віку, заїхати в дитячий садок, щоб розв’язати проблему з меблями, поговорити з дільничним міліціонером про крадіжки, які ще трапляються, зустрітися з підприємцями тощо. А коли вже засвітяться вечірні вогні, поспішати до будинку культури на репетицію хору, де він співає вже багато років.

 

Пісня, каже сільський голова, — та віддушина, яка дає сили йому й трьом десяткам інших ентузіастів не тільки триматися в тонусі, а йти в цьому непростому житті далі. Хоровий колектив — один із найкращих в області, його знають і запрошують в інші міста й села. Як і фольклорно-етнографічний ансамбль «Надвечір’я», в якому заспівувачем також Петро Юхимович.

— Без пісні було б сумно жити, — зізнається він, подаючи руку директорові СТОВ «Агрофірма «Великий Хутір» Володимирові Шинкаренку, який у справах завітав до сільської ради.

— А мої працівники теж співають, і непогано, — зауважує той. — Коли ж співатимемо на вашому 25-річчі?

Володимир Андрійович натякає на дату, яка виповнюється цього року: Пізняхівський уже чверть століття — беззмінний голова. Довіряють люди керувати в селі, бо бачать: уболіває чоловік за громаду, не рахується ні з часом, ні із власним здоров’ям. Попри непрості часи, село все ж задніх не пасе: і з роботою та заробітками непогано складається, й відпочити тут є де — працюють два будинки культури; й полікуватися в разі хвороби — сільська амбулаторія забезпечена всім необхідним. Гарна загальноосвітня школа, один із найкращих в області дитячий садок. За кожним малюком вихователі й няні тут доглядають з увагою та любов’ю, а завідувачка Тетяна Жук усю душу віддає дітям, бо вважає, що в «Сонечку» все має бути найкращим: і найсучасніші меблі, й наочні посібники для розвитку малечі, й спортивне приладдя, і навіть одяг для свят, який замовляють кращим швачкам у місті.

Великий Хутір і село Ашанівка, яке розміщене на території сільської ради, повністю газифіковані, на деяких вулицях є водогін. Банк, пошта, безперебійне транспортне сполучення — все, як у місті.

І пекарня, і млинок…

Та погоду в селі робить економіка. Так, ніби ненароком, зауважує Володимир Шинкаренко, який уже готовий показати й розказати, чим славне очолюване ним підприємство. Агрофірма «Великий Хутір» дає роботу добрій сотні селян. Багатогалузеве господарство отримало 3 роки тому у спадок від колишнього колгоспу «Росія» дві третини основних засобів виробництва і землі. А з ними — мільйон 600 тисяч гривень боргів, які довелося повертати цілих п’ять років.

Але вижили! І не тільки вижили, а й вийшли на непогані статки. Середня заробітна плата сягнула 3200 гривень, що для нинішніх часів зовсім непогано. Блискучий спеціаліст, Володимир Шинкаренко за короткий час зумів так поставити справу, що віддача від молочного виробництва, свинарства та вівцеферми відчутно поповнює касу господарства.

Звичайно, без розумного ведення рослинницької галузі, це було б неможливо. 2,5 тисячі оброблюваних гектарів, де працює сучасна техніка, дають такі врожаї, яких і в колишньому колгоспі-мільйонері не бачили. Тільки пшениця торік дала по 51 центнеру зерна з гектара. До цього слід додати гарний урожай кукурудзи, соняшнику та інших культур. Власний млин, пекарня, олійниця, крупорушка — все це не тільки ознаки дбайливого господарювання, а й роботи на перспективу. Втім, як і власний ресторан «Зустріч», де все село справляє весілля, святкує дні народження та інші значні події.

За останні роки в господарстві створено потужний автопарк, змонтовано сучасну газову зерносушарку, очисний комплекс, збудовано складські приміщення. Рентабельність виробництва торік сягнула 44% — хто б міг похвалитися таким результатом раніше?

Щоправда, не все так райдужно, як може здатися на перший погляд. Поки будував той чи інший об’єкт, скаржиться Володимир Андрійович, скільки довелося виїздити до різних інстанцій по всілякі дозволи! А скільки ці дозволи коштують! Аби чиновники не ставили палки в колеса, досягли б набагато більшого, переконаний директор.

— А село своє ми шануємо, — каже. — Тільки за минулий рік на розвиток соціальної сфери виділили чимало коштів.

— Від базових господарств села за соціальною угодою, — уточнив Петро Пізняхівський, — торік надійшло 260 тисяч гривень, які використали на ремонт школи, амбулаторії, доріг та інші невідкладні роботи.

 — Середній вік наших працівників, — продовжив В. Шинкаренко, — 35—45 років. Старіємо. Хоч є чимало й молоді. Скажімо, завідуючий гаражем Володимир Куниця, завідуючий фермою Олександр Пізняхівський — таких фахівців ще пошукати. Є й на інших ділянках. Багато можна навчитися, приміром, у механізаторів Юрія Орла, Юрія Сандиги, Миколи Зорі, доярки Євдокії Овчаренко. За відмінну працю й шана. Чимало важать і такі стимули, як туристичні путівки за рахунок господарства. Недавно, приміром, троє наших трудівників їздили до Єгипту, один оздоровився в санаторії. Проте останнім часом чимало молоді із села виїжджає. Не дуже приваблюють навіть пільги, зокрема тринадцята зарплата, високі заробітки комбайнерів, які в жнива одержують близько семи тисяч гривень на місяць. Тут же працювати треба! Та й не абияк.

Ось такі сонечка у дитсадку "Сонечко"

Просто треба любити своє село

 Усі, з ким довелося розмовляти у Великому Хуторі, наголошували: сьогодні можна і в селі жити та пристойно заробляти. Але для цього потрібно його любити.

Так люблять його і сільський голова, й директор агрофірми, й сотні інших ветеранів і молодих хуторян. Так любив його місцевий директор школи, відомий на Черкащині краєзнавець Олександр Дорошенко, людина енциклопедичних знань, з якою довелося бути особисто знайомим. 18 років Олександр Андрійович був директором місцевої школи, а вийшовши на пенсію, створив народний краєзнавчий музей і став його першим директором.

З музейних експозицій зримо постають цікава й багата на події минувшина села, біографії видатних людей, доля яких пов’язана з Великим Хутором. Тепер тут під керівництвом учительки Надії Колотило планують створити сучасний бібліотечно-музейний комплекс, який поєднає функції масової бібліотеки й музейно-виставкового центру.

Любить своє село й заслужений працівник культури України, відомий бандурист і майстер народної творчості Михайло Коваль, який популяризує народну творчість і традиції села. У його репертуарі понад сотня пісенних творів — дум, псалмів, балад, обрядових пісень, з якими він виступає у різних містах України та за кордоном. Ентузіаст також відомий як майстер традиційного народного ткацтва і керівник сільського хору й фольклорно-етнографічного ансамблю «Надвечір’я». Ці народні колективи неодноразово ставали переможцями і лауреатами щорічних оглядів народної творчості та мистецьких фестивалів.

Чим же великий Великий Хутір? Так одразу й не скажеш. Певно, своїми талановитими людьми, якими Бог не обділив цей благодатний край. Вони вміють усе робити до ладу, а як заспівають — за душу бере. Вони й сьогодні продовжують писати славну історію рідного села. Своїми працьовитими руками, небайдужими серцями, співочими голосами.

Владислав КИРЕЙ,

«Урядовий кур’єр» за 1 березня 2013 року

http://www.ukurier.gov.ua

 

  

ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ Й... ВАРЕНИКИ

Учасників свята розважав квартет "Надвечір’я" Нинішнього, 2011-го року, у Великому Хуторі вперше офіційно відзначили  День Незалежності України. Не знаю, кому саме належала ця ідея, але за 20 останніх років нічого подібного у селі не проводили. Чи то не було що святкувати, чи то не було коли, чи то  не надходило відповідних вказівок згори. Нарешті така вказівка, здається,  з’явилася, а за кілька днів у людних місцях з’явилися й оголошення про святкові заходи, присвячені 20-й річниці української незалежності.

Уже зранку 24 серпня  над Великим Хутором  лунали записи українських пісень, які транслювали з будинку культури, а близько 14.00 до нього почали підтягуватися і нечисленні учасники свята.  Серед останніх можна було помітити і сільського голову П.Ю. Пізняхівського та  керівників двох найбільших великохутірських агропідприємств – В.А. Шинкаренка (агрофірма “Великий Хутір”) та І.А. Орла (СТОВ “Агромакс”).    У вестибюлі БК  танцями та піснями гостей зустрічали  аматори народного мистецтва, тут же була організована і виставка місцевих  рукодільниць, які демонстрували вишивані рушники та картини, вироби з бісеру, макраме,  квіткові композиції тощо. Справжньою родзинкою свята стала і виставка вареників та  хлібобулочних виробів, які приготували працівники бюджетних установ  села та місцеві сільгосппідприємства

Усе це, напевно, мало символізувати духовне і матеріальне багатство великохуторян, які живуть у незалежній Україні. Проте говорити у слух про це чомусь ніхто не наважувався. Навіть під час урочистого засідання, на якому виступили сільський голова П.Ю. Пізняівський, директор місцевої школи В.О. Соломаха, депутат райради О.І. Лютий, не пролунало жодного слова про наші здобутки і втрати за роки незалежності. А вони, безперечно, є, хіба що у дуже різних пропорціях. Може, саме тому у більшості  жителів села День Незалежності  ще не викликає позитивних емоцій, бо  асоціюється не стільки з добробутом, як із тотальною розрухою,  знищенням колгоспів, масовим безробіттям та галопуючими цінами. Через це  в пошуках кращого життя багато великохуторян виїхали за межі села, переважно до Черкас та Золотоноші, а ті що залишилися, змушені майже за безцінь продавати свою працю або перебиваються випадковими  заробітками.

Усе це, напевно, мало символізувати духовне і матеріальне багатство великохуторян, які живуть у незалежній Україні. Проте говорити у слух про це чомусь ніхто не наважувався. Навіть під час урочистого засідання, на якому виступили сільський голова П.Ю. Пізняівський, директор місцевої школи В.О. Соломаха, депутат райради О.І. Лютий, не пролунало жодного слова про наші здобутки і втрати за роки незалежності. А вони, безперечно, є, хіба що у дуже різних пропорціях. Може, саме тому у більшості  жителів села День Незалежності  ще не викликає позитивних емоцій, бо  асоціюється не стільки з добробутом, як із тотальною розрухою,  знищенням колгоспів, масовим безробіттям та галопуючими цінами. Через це  в пошуках кращого життя багато великохуторян виїхали за межі села, переважно до Черкас та Золотоноші, а ті що залишилися, змушені майже за Учасники святкових заходівбезцінь продавати свою працю або перебиваються випадковими  заробітками.

 Треба було б сказати і про те,  що не принесло очікуваного добробуту селянам і розпаювання колгоспного майна та землі. Попри  те, що більше 1500 колишніх працівників колгоспу  стали власниками земельних паїв (кожен  розміром 3,04 га), лише одиниці з них наважилися самостійно господарювати на землі і скуштувати фермерського хліба. Більшість же селян здають земельні паї в оренду тим же фермерам або  місцевим сільгосппідприємствам, які й отримують з них основні прибутки. Щоправда, нинішнього року за ініціативою голови Черкаської облдержадміністрації С.Б. Тулуба на території області було збільшено розмір орендної плати з 3 до 4,5 відсотків. Однак, зважаючи на зростання  цін, зокрема, на газ та пальне, на добробуті  жителів села це майже ніяк не позначилося. 

Вишивані твори Вербицької Л.М.Отож, щоб зайвий раз не нагадувати  людям про їхні проблеми, урочисте засідання, присвячене 20-й річниці незалежності, швидко  перейшло у святковий концерт, який дали канівські артисти, а після нього відбулася давно очікувана презентація-дегустація вареників. Для останньої події великохутірський поет Сергій Ганженко навіть написав спеціального вірша, якого з трибуни зачитав сам сільський голова:

Нема України без синього неба,

Нема України без хлібних полів,

Повторювать істину цю нам, звичайно, не треба,

Нема України без ситних столів.

Де сало із проростю, борщ з пампушками,

 І юшка полтавська із галушками.

А ще, щоби кожен з нас їв би і їв

В макітрах вареники різних сортів:

Вареники з сиром, та ще й у сметані,

З картоплею й кропом теж не погані,

       Шкварками й цибулею мащені густо,Ну, за незалежність! В.В.Варенька та І.А. Орел з онуком

       Вареники, повні смачною капустою,

      З печінкою, лівером, маслом политі,

     З клубникою, вишнями теж смаковиті.

     Вперед, до столів поспішайте хутчіше,

     Вареники пробуйте, вволю смакуйте,

     При цьому продукцію ви дегустуйте,

     Щоб знати усім – чиї ж найсмачніші!

 На цій оптимістичній ноті й завершилося святкування Дня Незалежності у Великому Хуторі. Підзарядившись позитивними емоціями від виступу артистів та скуштувавши вареників, люди розійшлися по домівках: хтось поратися біля худоби, а хтось – копати картоплю.  Щоб і наступного року було з чим святкувати День Незалежності.

 Сільський голова П.Ю.Пізняхівський за дегустацією вареників

  Борис Потапович Омелюх теж любить вареники

 *******

 

 

 

 

 

 День Незалежності у Великому Хуторі (2009-й рік)

 

 

 

 18-ту річницю Незалежності у Великому Хуторі  зустріли по буденному тихо, як, напевне,  і в більшості українських сіл. Поки у столиці влада готувалася до урочистого параду та інших святкових заходів, великохуторяни  порали худобу, клепали коси й гострили лопати щоб згодом розпочати звичну роботу на своїх огородах та присадибних ділянках.

 Свято святом, але від буденних клопотів селян ніхто не звільняв. До того ж гарна погода і кілька вихідних якнайкраще сприяли копанню картоплі та заготівлі на зиму інших овочів і фруктів, які рясно вродили цього року. І коли б не кілька державних прапорів, вивішених сільрадою по селу, та патріотичні пісні, які цілий день лунали з радіоприймачів, то можна було б подумати, що День Незалежності України немає до великохуторян жодного відношення, а виступ Президента України звернений не до них, а до населення якоїсь іншої країни. Тим більше, що в тому виступі  не було сказано жодного слова про ситуацію в українському селі й про морально-психологічний стан самих селян.Юрій Коновал копав картопю за допомогою мотоблока

Як не прикро про це говорити, але за роки української незалежності мешканці Великого Хутора не стали жити краще. І це факт.  Багато з них втратили роботу і  подалися на заробітки у великі міста, а ті, що залишилися у рідних домівках, змушені тягнутися з останніх сил, щоб прогодувати себе і членів своїх родин, заплатити за газ та інші блага цивілізації. На жаль, мізерні зарплати і соціальні виплати, які сьогодні отримують  мешканці села, викликають у них не почуття патріотизму і гордості за свою державу, а сорому і зневаги, які ніяк не в’яжуться з парадним настроєм. Тому і свято Незалежності для них стало всього лише вихідним день, а не приводом для прояву свої патріотичних почуттів. 

Отож, можна сказати, що нинішнього року жителі Великого Хутора проігнорували головне свято України, бо більшість з них уже давно звикли жити не за  державним, а за своїм власним, трудовим календарем, якому підпорядковані і свята, і будні. Тому і в  слово “незалежність” вони  вкладають  свій особливий, не політичний   зміст, який вимірюється добробутом власних  родин і рівнем упевненості  у завтрашньому дні. Виростили   кабанчика або бичка — зросла упевненість у своєму майбутньому, зібрали кращий урожай картоплі — отримали більше незалежності, в тому числі й  від власної держави. Ну, а свято... свято почекає. Я ж вірю, що  справжнє свято у моїх земляків   ще попереду.Ось такі гарбузи вродили цього року День Незалежності  у Великому Хуторі зустрічали з радянською та  українською символікоюУ день Незалежності в селі особливо активно тривала придорожна торгівля овочами і фруктами

 

 

 

 

 

 

 

Віктор Козоріз, фото автора.