Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Долі людські

 

Життя прожити...Марія Луківна Громова

1 жовтня 2011 року у Великому Хуторі поховали Марію Луківну Громову – найстарішу жительку нашого села. 31 січня 2011 року їй виповнилося рівно 100 років, які  баба Марія  прожила важко і тривожно. Рано залишилася без батька, тому  з дитячих літ  змушена була заробляти собі на хліб. До школи не ходила.  Пережила три голодовки та німецьку окупацію, під час якої ледь не потрапила під розстріл. Уже в повоєнний час відсиділа рік у  тюрмі... Одне слово, на своєму віку баба Марія  пізнала стільки лиха, що іншому вистачило б не на одне життя. А в неї, бачте, воно все  вмістилося у кілька строчок біографії. Тільки іноді здається, що в цій біографії відбилася доля цілого покоління моїх земляків, які були свідками великих перетворень і великих трагедій - свідками своєї епохи. Марія Луківна Громова була останньою представницею того покоління у Великому Хуторі, і  я вдячний долі, що дала мені можливість кілька разів спілкуватися з нею за життя та почути з її вуст живу історію свого часу.

– Я з 11-го року, а пишуся з 12-го. Так получилося. Це ще як я робила в радгоспі й видавали паспорта, прийшла я в сільраду і кажу Криворучку, голові сільради: мені нужна справка на паспорт. А він питає: а якого ж ви году? Кажу з 12-го, бо сестра Параска з 13-го. Він узяв книжку за 12-й год, коли мене там немає. А я кажу: а з 11-го подивіться, може я з 11-го? А він каже: книжки ті попалили. Ну, що мені, як я дівчина? Кажу: пишіть з 12-го. Прийшла я додому і стала матері казать: отаке й таке діло, мене з 12-го записали, а вони кажуть: та яка різниця…?

 

Ця розмова з  Марією Луківною Громовою була записана влітку 2010 року. Баба Марія сиділа під хатою на стільці й з розповідала мені про своє життя, яке  вона пізнала за свої  99  літ.  Багато це, чи мало судити не беруся, але той факт, що баба Марія давно пережила усіх своїх ровесників та й багатьох молодших односельців,  говорить сам за себе.  Сама ж довгожителька до цього ставилася по-філософськи:

– Ніколи не думала, й не  гадала, що оце буду стільки жить,- говорить, зітхаючи, баба Марія,- мої подруги всі давно повмирали, жодної не осталося, а я для чогось живу…

Для чого живе баба Марія і скільки ще літ їй відміряно на цій землі – одному Богу відомо. Про таке не запитують. Тому розмовляємо з  нею про  те, що вже давно пережито, і що назавжди врізалося в її пам’ять за дев’яносто з лишком років свідомого життя. А воно все, як на долоні.

– Я аж три голодовки пережила, – говорить баба Марія. – У 21-му голодовка була страшна і в 33-му. Тоді дуже багато людей померло. У Горобйовці (степове село, що знаходилося  під Безбородьками -В.К.) тільки три душі осталося, а всі інші вимерли. Щоб не я була, то і вся наша сім׳я померла б. А так я доїла корів у радгоспі та приносила додому по пляшці молока. То тим молоком і вижили. Голодовку зробив Сталін. А тоді ще й у 47-му голодували…

– А  ким були Ваші батьки, бабо Маріє?

– Батька звали Лука Захарович Балюра, а матір  Ганна Ананіївна. Жили вони отам на Гагарінській, де Ольга Сіренкова зараз живе. Ото було наше рідне дворище. Тільки батько рано помер, а мати вскорости вийшла заміж за Куницю Максима Васильовича, це мій вітчим. Що тут сказати? Вітчим став наживати свою сім׳ю, а нас із сестрою тримав за наймитів. Скільки не роби, всеодно твого немає. Через те і в школу я не ходила, бо вітчим не оддавав.

– А коли це було пам׳ятаєте?

– Коли стала революція, стали в селі лікнепи. Було це у 30-х годах. Я вже була чимала, то й кажу вітчиму: «Тату, дайте мені 5 копійок на зошит  та я піду в лікнеп». А батько лежить на печі та й одказує: «На зошит ще нада заробить». То я як пішла зароблять, то й досі заробляю. Не була я ні в школі, ні коло школи…

 

Тут до нашої розмови приєднується 71-річна дочка Марії Луківни – Надія Євгеніївна Громова, яка живе поруч з матір’ю і доглядає за старенькою:Марія Луківна Громова з дочкою Надією

 

– Я Вам більше розкажу. Мати пережили 1917- й год, три голодовки, війну, та ще і в  тюрмі рік відсиділи за спекуляцію. Була така історія, що на матір написали   донос і їх посадили, нібито  за те, що продали пляшку горілки. Оце така у них біографія. А взагалі, у матері було дуже  тяжке  життя. Рано почали працювати, бо треба було.  В колгосп їх не прийняли через малолітство, тому поступили в радгосп на Заріччі. Спочатку робили там на різних роботах, а потім стали доїти корів. У 1938-му  вступили в комсомол і за нарядом Кагановича поїхали піднімати шахти Донбасу. Там вийшли заміж за мого батька. Коли ж почалася війна, батька забрали на фронт, а ми з матір’ю повернулися у Великий Хутір.

 – Як Вам жилося у війну під час німецької окупації? – знову звертаюся до баби Марії?

– Я таке пережила, що ніхто цього не пережив,– говорить моя співрозмовниця і поринає у глибокі спогади. – Мене ще й на розстріл тягали. Перший раз за батька. Думали, що в мене батько жид. Другий раз за те, що нібито побила Боровика, який служив у поліції. Хто тягав? Та свої ж, поліцаї. Василь Саєнко тоді старостою був у поліції і до мене  з наганом: «Ти кинула борону на Боровика». Той  домагався, щоб я з радгоспу перейшла робити в колгосп (під час окупації - господарський двір,-В.К.). Одного разу я собі тчу, коли бачу без ніякого нічого Боровик виносить борони з мого двору і складає на свою підводу. Я до нього та й забрала ті борони. Потім Боровик звинуватив мене, що я вдарила  його бороною. Ну, що ж, викликають мене наступного дня в сільраду (там була поліцейська управа,- В.К.). Думаю: будь що буде, та й пішла.  Що уб’ють, не боялася, а те, що будуть бити та мучити, то було страшно, воно ж болить. Коли їх там чоловік  50 у сільраді сидить, значить, поліцаїв. Починають мене судити. То я кажу  їм: як би я борону кинула на Боровика, то  я б його вбила, а так він живий. Тут  піднявся Мозговий і каже: я з оцією жінкою проробив багато років завфермою і в неї група була, як цяцька. Я не повірю, щоб  вона Боровика вдарила. А начальником поліції тоді був Крупняков, який був зв’язаний з партизанами. Без нього мене не рішилися розстрілювати. То Саєнко каже: як приїде Крупняков, тоді розберемося, прийдеш завтра. Це було в суботу, а наступного дня­ - вербна неділя. Спала, чи не спала я уже й не знаю, а зранку сходила до церкви, нарядилася, поцілувала дочку, заплакала та  й пішла знову до поліції. Зустріла там Крупнякова та й кажу йому: так і так.  А він подивився на мене та й мовить: іди додому…

Ось так баба Марія вижила у воєнні роки, щоб донести до нас правду про давно минулі  часи. І слава Богу, що він подарував їй не тільки довгі роки, а й гарну пам’ять, яка зберігає безліч цікавих подробиць з історії села та його жителів. Чого варті ті подробиці, добре знає житель Золотоноші Станіслав Лукомський, який  розшукував відомості про свого діда, теж Станіслава Івановича Лукомського. У 20-х роках минулого століття він працював лікарем у Великому Хуторі й користувався великим авторитетом у місцевих жителів. Як з’ясувалося, його послугами кілька разів користувалася і Марія Луківна Громова. Тож вона безпомилково вказала онуку на те місце, де жив його дід і де була сама лікарня, а  потім ще й розповіла, як сільський лікар врятував її від важкої недуги.   

Пам’ятає баба Марія і те, як у селі «господарювали» махновці, як перед їхньою хатою зарубали якогось чоловіка з Пальмири, а іншого закатували в підвалі місцевої лікарні… Цього немає у жодних архівних документах. 

Одне слово, Марія Луківна Громова  є не тільки свідком багатьох історичних подій, а й живим втіленням цілої епохи, яка пройшла перед її очима – з революціями, війнами, голодоморами… На її долю випало і багато особистих випробувань: рано розлучилася з чоловіком, а тому сама ставила на ноги єдину доньку і тягнула на своїх плечах все домашнє господарство.  Та на свою важку долю баба Марія не нарікає, бо знає справжню ціну  життю, яке навчило її великому терпінню, а отже і великій  мудрості, що вимірюється  короткою, але дуже ємною фразою: життя прожити — не поле перейти.

Віктор Козоріз.

                            Марія Луківна  Громова. Біографічна довідка

 

Марія Луківна Громова в молодості Народилася 31 січня 1911 року у Великому Хуторі. Рано залишилася без батька. Співала у півчій Пелагеївської церкви.

 

У 1926 році поступила різноробочою  в радгосп.

У 1937 році вступила до комсомолу і за комсомольською путівкою поїхала на шахти Донбасу. Тут познайомилася з Євгеном Громовим і вийшла за нього заміж. У 1939 року народила від нього доньку Надію.

У 1941 році повернулася у Великий Хутір, під час німецької окупації працювала в радгоспі. Ледь не потрапила під розстріл.

У 1945 році була учасником судового процесу проти поліцаїв, які хотіли її розстріляти.

У 1947 році розлучилася з чоловіком. Наступного року була засуджена за спекуляцію до 1 року ув’язнення, відбувала покарання у київській тюрмі.

У 1949 році повернулася додому, працювала в рільничій бригаді.

У 1950 році з батьківського подвір’я переселилася з дочкою на куток  П׳ятихати в недобудовану хату. Працювала в рільничій бригаді. Дочку вивчила на тракториста, потім на агронома.

У 1962 році дочекалася онука Василя, у 1991 – правнуку Валентину, а  в 1992 – правнука Сашка.

Була нагороджена двома ювілейними медалями, як учасник Великої Вітчизняної війни. Отримувала 714 гривень пенсії.

Померла у Великому Хуторі в останній день вересня 2011 року.

 

 

 

ФОТОГРАФІЯ НА ПА’МЯТЬ

 

Геніальним був той чоловік, що винайшов фотографію: він навчився зупиняти час та неповторні миттєвості людського життя. На цій фотографії час зупинився рівно 60 років тому, а точніше,  у суботу,  21 квітня  1951 року. Саме того погожого дня мого батька, Козоріза Петра Герасимовича, односельці проводжали у Червону армію, тобто в солдати.  Проводжали у далеку й невідому дорогу, ніби на війну: тому без особливих урочистостей і веселощів. Біля батькової хати зібралися тільки найближчі родичі та друзі дитинства, його однолітки. Та ще запросили сільського фотографа Ілька Пасіченка, щоб своїм трофейним апаратом зафіксував на  пам’ять цю непересічну подію. Бо хтозна, як воно далі складеться життя. І чи вдасться ще колись усім зібратися  за одним столом? Проводи в армію Козоріза П.Г., 1951 рік

Отож, після небагатого застілля  фотографувалися на пам’ять. Спочатку з тітками та дядьком Антоном Міхеєм (тут він за старійшину), потім – з молоддю. На передньому плані, як і належить, винуватець “торжества”: в  новому костюмі (майже не ношеному), а на ньому дві святкові  стрічки. По-святковому одягнені й більшість гостей, хоча навіть неозброєним оком помітно, що настрій у них зовсім не святковий. Адже із сім’ї Катерини Іванівни Козоріз забирають єдиного чоловіка,  годувальника, – може, навіть назавжди. І вони вже нічого не можуть тут змінити, нічим не можуть зарадити чужому горю. Хіба що ось так разом, плече до плеча,  стати перед об’єктивом фотоапарата, щоб  увічнити ці проводи і для себе, і для майбутніх поколінь. 

 Атмосферу проводів мимоволі наповнюють сумні спогади, і від них теж нікуди не подітися. Отак десять років тому, у 1941-му,  з цього подвір’я  проводжали у солдати і батькового батька Герасима Даниловича Козоріза. Думали, що не надовго, а виявилося – назавжди. Пропав безвісти Герасим десь на Кременчуцькому плацдармі. Навіть не встиг попрощатися зі своєю ріднею. І фотографії прощальної не залишив, бо нікому тоді було фотографувати. З того часу його дружина, солдатська вдова, сама ростила і ставила на ноги двох дітей, сама тягнула домашнє господарство і заробляла колгоспні трудодні. Та хіба тільки вона? Зазнали вдовиного горя і багато інших великохуторян, які не дочекалися з війни хто чоловіка, а хто брата... Батько (ліворуч)  в армії разом з односельцем І.Маніленком, 1953 рік

 Щоб трохи розрядити напругу, Ілько Пасіченко робить кілька пробних кадрів і намагається  жартувати про “птичку”, яка ось-ось має “вилетіти” з об’єктива. Але учасники фотосесії залишаються байдужими до такого гумору, зокрема й  батько, якому вже пов’язали на руку новеньку хустку. Кажуть, то на щастя. Хоча, яке там у біса щастя? Батько ще зовсім молодий, йому лише 20 років. А за його плечима три роки німецької окупації і кілька років тяжкої, виснажливої праці в колгоспі, без свят і вихідних. Після цього – навчання у Золотоніському  ФЗУ, донецькі шахти, чотири місяці ув’язнення (за втечу з донецьких шахт). Одне слово – важкі життєві “університети”. Тому й не дивно, що продовжувати ці  “універститети” його запроторили  аж на Далекий  Схід, де  й проходив він дійсну військову службу водієм артилерійського тягача. Батько пригадує, що у перший рік служби молоде поповнення “загартовували” голодом і муштрою, але після цього було не легше:  Радянський Союз саме посилено готувався до війни з Америкою, і всі ресурси ішли на створення ракетно-ядерного щита. Білий хліб солдати побачили тільки у березні 1953-го, коли хоронили  Сталіна… Дитя війни - Козоріз Петро Герасимович, 1931 р.н.

 Отак, переживши війну з фашистською Німеччиною, простий  народ став заручником ще однієї війни – “холодної”, яка витягувала з нього усі соки. Тому тим, що залишилися у тилу, теж доводилося мужньо переносити усі труднощі і нестатки військово-мирного часу. Газети писали про великі індустріальні досягнення і зниження цін на харчі.  А в цей час колгоспників обкладали непомірними податками і заставляли працювати за самі трудодні. “Живі” гроші вони побачили тільки в середині 60-х років. І сьогодні, коли я дивлюся на оці пожовтілі  фотографії із сімейного альбому,  бачу  ціле покоління своїх односельців, якому  випало пережити і оті війни, і післявоєнну розруху, і десятиліття колгоспного рабства. Це покоління, яке будувало комунізм, потім розвинений соціалізм, але  так і не діждалося гідного життя. Це покоління, якому належало  б поставити найбільший у світі пам’ятник тільки за те, що воно було і вистояло попри всі випробування свого немилосердного часу.

  Мій батько – один з небагатьох представників того покоління, які дожили до наших днів. Відбувши армію, у 1953 році він повернувся в рідне село і знову вступив  до місцевого колгоспу. Пізніше закінчив шоферські курси й до самої пенсії крутив “баранку” колгоспної вантажівки. За це отримав від держави орден Дружби народів, купу грамот і статус ветерана праці. А ще створив сім’ю, побудував дім, виростив трьох дітей, діждався онуків, які творять уже свою історію і свою епоху. Можливо, колись її також будуть вивчати по старих фотографіях, на яких вгадуватимуться до болю знайомі обличчя, що залишили своїм нащадкам вдячну пам’ять.

  

  Їх поєднала доля аж на старість

 

 Доля людська... З народження вона відміряна людині Всевишнім. Ніхто не знає, що чекає його попереду. Часом життєва ріка може протекти зовсім в іншім руслі. Часом життя може дарувати нові події і враження.

Круті віражі дарувало воно Пелагеї Савівні Білоус з села Великий Хутір Драбівського району. Ще зовсім юною вона під час війни була вислана до Австрії, де провела три роки: "Тяжко доводилось працювати. Хазяї різні попадались. Було всього: і розуміли мене як людину, і знущання доводилося терпіти" – пригадує нині старенька.

Коли повернулася із вислання, пішла працювати в колгосп. Батько у неї був чоловіком суворим, старався тримати доньку біля себе, аби не набралася лихої слави. Можливо, саме тому не склалося у Пелагеї з особистим життям. Батьків своїх вона доглянула, забезпечила їм спокійну старість, а коли залишилась сама, вирішила піти до Великохутірського стаціонарного відділення Драбівського територіального центру соціального обслуговування одиноких та непрацездатних громадян.

Вочевидь, так судилося їй долею, що тут знайшла жінка не тільки тепло і затишок, а й свою долю.Данило Пилипович Карий більшу частину свого життя прожив у селі Сокирівка Золотоніського району. Та пізніше закинула його доля до села Великий хутір, що на Драбівщині. Тут довелося працювати і столяром, і муляром – на все здатні робочі руки.

Багато років він прожив зі своєю дружиною, та жодного разу лелека так і не відвідав їхню оселю. А коли залишився сам, тоді і пішло шкереберть його життя. Добре що сусідка, яка працювала у Великохутірському стаціонарному відділенні, разом із своїм чоловіком допомогли Данилу Пилиповичу влаштуватися на постійне місце проживання до відділення. Жвавий та життєрадісний дідусь поселився до стаціонарного відділення у квітні 2006 року і став єдиним чоловіком серед двадцяти жінок. "Тепер мені більшого щастя і не треба. Тепло, добро, годують та й ще другу половинку знайшов" – говорить дідусь.

Дві життєві стежинки перетнулися у Великохутірському стаціонарному відділення. Хто сказав, що в такі роки кохання не буває? Буває! Та й ще й яке. Данилові Пилиповичу відразу, як говорять "впала в око" спокійна і врівноважена Пелагея Савівна. І вирішили вони поєднати свої долі. Поєднати на все життя, що залишилось. Уже літні люди Данило Пилипович Карий та Пелагея Савівна Білоус одружилися. Свій шлюб вони узаконили 27 грудня 2006 року. Тепер вони проживають однією сім"єю, та, як можуть, допомагають один одному, підтримують у важку хвилину. І хочеться вірити, що в мирі і злагоді, щасті і спокої при доброму здоров"ї проживуть вони ще не один рік.

Джерело: Черкаська ОДА

"Український "Лохотрон" від Миколи Рощина

Великий Хутір – батьківщина багатьох знаменитих людей. Та навіть у Великому Хуторі не всі знають, що  їхнім земляком є і знаменитий у міліцейських колах  Микола Рощин, полковник міліції, який багато років віддав карному розшуку. Зараз він знаходиться на заслуженому відпочинку, але не сидить, склавши руки, а  активно ділиться своїм досвідом і знаннями із  масовою аудиторією. Раніше за його матеріалами було знято два документальних фільми і близько сотні телевізійних сюжетів. Кому не відомі такі шедеври як "Белые братья", "Трасты", "Лохотронщики", "Виведение порчи", "Завладение квартирами", "Как вести себя на улице", "Как стать миллионером, заплатив членський взнос всего 2300 у.е." П’ять років не сходили з екрану УТ-1 "Онуки лейтенанта Шмідта", за участю І.Булаковського та М.Рощина, а його стаття "Взяти шлюб на вулиці" багато разів передруковувалися вітчизняними газетами та журналами.

Останнім часом Микола Рощин пробує свої сили на письменницькому поприщі. У 2004 році вийшла його книга «Гомо лохус», яку  називають своєрідною енциклопедією шахрайства. А нещодавно  в одному з київських видавництв вийшла ще одна  книга нашого земляка, яка називається  "Український лохотрон. Достовірні історії афер”. Автор цього унікального видання тривалий час відшліфовував свій професійний досвід у карному розшуку України, отож може сміливо давати поради і рекомендації тим, хто не хоче стати жертвою різноманітних аферистів та шахраїв. Саме це і є головною ідеєю книги  Миколи Рощина. Він вважає, що єдиний спосіб боротьби з аферами - це гласність, тому в своїй книзі  наводить приклади найпоширеніших афер, на які часто потрапляють наші співвітчизники і дає цілком слушні поради як можна запобігти цим неприємностям.

До цього варто додати, що Микола Васильович Рощин народився в 1942 році у Великому Хуторі в багатодітній сім’ї. Працював на шахті, освоював цілину, служив у Радянській  армії. З 1968 року працював у карному розшуку, має на своєму рахунку сотні розкритих злочинів і афер. Живе Києві. Виховує онука.

В.Козоріз

         Своє життя прожив він не даремно

5 квітня 2009 року виповнилася 85-та  річниця від дня народження нашого земляка, талановитого педагога і краєзнавця  Олександра Андрійовича Дорошенка. Його немає з нами вже 12 років, але світла пам’ять про цю людину досі живе в серцях його учнів, колишніх колег по роботі та й  просто тих, хто коли-небудь мав нагоду спілкуватися з цією цікавою і непересічною особистістю.

Майже два десятиліття Олександр Андрійович був директором і учителем великохутірської середньої школи,  прищеплював своїм учням любов до рідної мови і літератури, виховував у них високі моральні почуття. Крім цього вів велику краєзнавчу і пошукову роботу, відкриваючи невідомі сторінки нашої історії й  імена багатьох славетних діячів, які були пов’язані з рідним краєм. Саме завдяки Дорошенку мешканці Драбівщини дізналися про героїчний подвиг свого земляка, льотчика-винищувача  Семена Куниці, про творчість поета-фронтовика Пилипа Шутіра, про трагічну долю першого голови колгоспу “Незаможник” у Великому Хуторі Якова Дробота та багатьох інших краян, зокрема й тих, що загинули під час Голодомору 1932-1933 років.

  Олександр Андрійович був справжнім патріотом своєї батьківщини, свого села і щедро ділився із земляками своїми талантами. Після себе він залишив великохуторянам  чудовий краєзнавчий музей і збірку своїх картин, драбів’янам подарував втілених у дереві казкових героїв, що прикрасили Поляну казок,  а тому вдячна пам’ять про нього ще довго житиме в серцях його рідних, односельців, колишніх учнів і колег.

 

3 квітня, напередодні дня народження О.А.Дорошенка, вони зібралися на його могилі, щоб  ще раз  згадати добрим словом свого учителя і наставника, а заодно пом’янути усіх великохутірських педагогів, які  відійшли за межу вічності. Отож, червоні гвоздики лягли й до могил тих, з ким багато років довелося працювати Олександру Андрійовичу:  Лідії Сергіївни Свистільник, Григорія Андрійовича Піскуна та його дружини Тетяни Назарівни, Григорія Несторовича Зайця, Петра Максимовича Пономаренка, Софії Павлівни Росінської, інших вчителів.  Потім у актовій залі великохутірської  загальноосвітньої школи відбувся вечір пам’яті, присвячений 85-й річниці від дня народження О.А.Дорошенка  та знайомство з його творчим доробком, який був представлений картинами учителя, виготовленими ним старовинними іграшками, численними газетними і журнальними публікаціями, педагогічними розробками тощо. Це знайомство продовжила учителька Т.М.Ганженко, яка нагадала про нелегкий  життєвий і творчий шлях Олександра Андрійовича. Адже йому довелося пережити і Голодомор, і фашистську окупацію, і каторжні роботи в далекій Німеччині, і післявоєнну розруху. Як не дивно, але ці випробування  тільки загартовували Дорошенка і розпалювали в ньому ще більшу волю до життя і творчості. Він повністю віддавався улюбленій  справі й здобув заслужене визнання як учитель-новатор. Крім цього Олександр Андрійович активно захоплювався малюванням і  різьбленням по дереву, колекціонував грошові знаки різних країн і збирав фольклор, жваво відгукувався на все, що відбувалося в нашому житті і турбувало його, як справжнього громадянина своєї держави.  

Він був у постійній роботі й багато встиг за своє життя: започаткував будівництво трьох сільських шкіл, разом з дружиною виховав доньку і двох синів, а ще дав путівку в життя десяткам своїх учнів, які стали педагогами, медиками, військовими, хліборобами чи   просто хорошими людьми. Отож, мабуть не випадково його вихованці досі присвячують йому вірші, а колишні колеги по роботі з теплотою згадують роки спільної роботи на педагогічній ниві. Зокрема, такими спогадами під час вечора пам’яті поділилися дружина і соратниця  Олександра Андрійовича В.О.Дорошенко, колишній завідувач районним відділом освіти  В.П.Косенко, учителька із села Рождественське Л.Крикун, заслужений працівник культури України М.Д.Коваль. Цікавими були і спогади про О.А.Дорошенка одного з його учнів, а нині в.о.голови Драбівської РДА В.Ф.Овдієнка,  голови Драбівської районної ради П.В.Зубка, великохутірського сільського голови П.Ю.Пізняхівського. Представники влади, до речі, запевнили, що докладуть максимум зусиль для того, щоб належно увіковічнити пам’ять про  свого незабутнього земляка і зберегти його творчу спадщину, зокрема  краєзнавчий музей, якому ще у 1991 році було присвоєно звання “народний”.

А закінчити цю коротку розповідь про О.А.Дорошенка  мені хотілося словами із вірша, який своєму наставнику присвятила його колишня учениця, а нині директорка Яворівської ЗОШ I-II ступенів Віра Жуковська:

 Ми любили тебе, і любим,

Пам’ятає тебе наш клас,

Бо для нас ти був батьком, другом

І порадником повсякчас.

  

Віктор Козоріз, журналіст, учень О.А.Дорошенка.

Фотозвіт із вечора-пам"яті, присвяченого 85-й річниці від дня народження О.А.Дорошенка дивіться у рубриці Фотогалерея