Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Спогади про село

Портрети Шевченка були у кожній хаті

 

Таким запам’ятався Великий Хутір колишньому студенту Харківського університету, а нині відомому церковному діячеві, архієпископу Харківському  і Полтавському  Української Автокефальної Православної Церкви владиці Ігорю (Ісіченку). Ось що він розповів про свою поїздку до Великого Хутора у 1975 році.

 

Поїздка  у Великий Хутір залишила в мене найбільш романтичне враження від студентського життя. Може тому, що це була перша спільна поїздка однокурсників. Я тоді навчався на філологічному факультеті Харківського університету і моя  однокурсниця Оля Павленко у січні 1975  року виходила заміж. І ось тоді, домовившись, ми з друзями вирушаємо на Черкащину до неї на весілля. А треба сказати, що того часу я дуже часто бував в Росії, в Галичині, а в центральній Україні не був. Тому для мене це було такою екзотикою і поїздкою в невідоме. Раптом напередодні впав великий сніг, потім була відлига, потім все це замерзло і автобуси припинили ходити. Але виявилося, що з Левади ішов автобус на Черкаси і цим автобусом  ми і поїхали.

 Дорога була жахливою, ( вона не набагато краща і зараз) але тоді вона була ще й слизькою. Тому ми їхали із запізненням і домовилися з шофером, що він нас розбудить перед Великим Хутором. Їхали дуже довго і ось ми прокидаємося від якогось поштовху. Виявилося, що автобус сповз  у кювет, став посеред якогось поля і  ніякого села там немає. Почали з’ясовувати де ж ми є, і виявляється, що Великий Хутір ми вже проїхали поки спали. І ось серед ночі, годині о четвертій  ранку, ми вирішили іти пішки. Пройшли кілометрів зо три, причому  з торбами, з подарунками на весілля. Потім нас підхопив якийсь автобус і ми ще їхали кілометрів десять  тим автобусом. І нарешті під’їхали. Легко виявилося пізнати де буде весілля, бо, звичайно, там ніхто не лягав спати. Нас відразу ж почали відігрівати та годувати.  І так це весілля зранку почалося.

Перше враження від Великого Хутора мене дуже здивувало, бо для харків’янина те, що там повсюдно говорили майже літературною мовою було таким культурним шоком. Порівняно з Харківщиною можна взагалі було уявити, що ти опинився десь у часах Шевченка чи Котляревського. Друге несподіване враження було від того, що повсюди, де ми не були, висіли портрети Тараса Шевченка. Я не знаю, чи там і досі так збереглося, чи ні, але вишивки і портрети Шевченка та ще фотографії на стінах були практично в кожній сільській хаті. Не скрізь були ікони. Батьки нареченої були вчителями, тому зрозуміло, що ікони вони ховали в кращому разі у іншій кімнаті, куди не водили гостей,  або на горищі, але з портретами Шевченка і з українською мовою не ховалися.

Ми думали, що на вчительському весіллі усі обряди будуть скорочені, але пішло все майже по повній програмі. Правда був збій на тому, що не приїхали свідки молодого, він вчився в Ленінграді, теперішньому Петербурзі, і якщо автобуси все ще ходили, то літаки не літали. Сам наречений приїхав раніше, а його друзі не приїхали і ми, всі хлопці, що приїхали з боку молодої, змушені були бути свідками від  молодого. Там було цих бояр по кілька чоловік з кожного боку і маса весільних пісень. Навіть не думалося, що після курсу фольклору ще це десь пам’ятають скільки пісень. Причому все це було досить делікатно пересипано піснями вже сучасними, літературними, естрадними і атмосфера такого літературного весілля в мене надовго лишилася у свідомості. Тому й пізніше, коли я проїздив Великий Хутір пригадував ті події. А потім провидіння мене ще завело на Черкащину у 1996 році. На прохання священиків Полтавської єпархії патріарх Димитрій призначив мене тимчасово керувати цією єпархією і я двічі на місяць їздив до Черкас  з Харкова або з Києва. І після того мені ще багато разів  доводилося пригадувати Великий Хутір, де я відчув наскільки велика різниця між лівобережною частиною Черкащини і Правобережною, колишньою Полтавською губернією....

Записав В.Козоріз

P.S. Якщо ви також  бажаєте поділитися своїми спогалами про село Великий Хутір,будь ласка, пишіть на електронну адресу kozoriz@meta.ua

                    ВЕЛИКИЙ ХУТІР — РОДИННЕ ГНІЗДО БІЛОВИХ

     Кожна людина має свій найзаповітніший куточок на землі, де жили діди-прадіди, куди линеш душею і серцем, щоб відчути оте рідне, споконвіку українське, закорінене навічно. Таким родовим гніздом для численної родини Білових стало село Великий Хутір на Черкащині. Тут на початку ХХ століття оселилися й жили мої дідусь Федір та бабуся Марфа, народилися їхні діти, а серед них і моя мама Фросина. З цього села розпочалося і моє особисте усвідомлення України. Хоч і бувала я тут тільки раз на рік під час літніх канікул, та спогадів дитинства вистачило на все життя.

Федір Білов і його дружина Марфа  Білова

 

     З дитинства пам’ятаю велику працьовиту родину, щедру родючу землю, мальовничу реліктову незайману природу, милозвучну рідну мову, заквітчані вишитими рушниками оселі, вкриті очеретом, де гостинно зустрічали кожного; і оте відчуття захищеності, яке йшло від рідної землі, любові до свого роду, вічності життя. 

 

 

     Моя мама, Білова Фросина Федорівна, народилася у селі Великий Хутір 1 липня 1917 р. (за н. ст.), на Трійцю, в багатодітній родині Федора Білова, який походив із села Чуровичі на Чернігівщині (нині Брянська область РФ). Ще юнаком він прийшов у Хутір на заробітки, там одружився та й осів на все життя. Був дуже майстровитим, тому разом із синами клав печі, побудував у селі контору, клуб, школу. Удвох з дружиною Марфою, яка теж прийшла до села разом з ним на заробітки, виховав восьмеро дітей: чотирьох синів – Лазаря (пропав без вісти у  березні 1944 року, мав дружину Якилину та трьох дітей), Кирила (проживав у Великому Хуторі), Степана (19-річним загинув у липні 1943 року; проводжаючи односельців на фронт, грав на гармошці, а коли йшов сам, то грав для себе), Григорія та чотирьох доньок – Тетяну (вийшла заміж за сільського вчителя, згодом виїхала до Свердловська), Ганну (проживала у Великому Хуторі), Фросину та  Анастасію (проживала у Туапсе).Фросина Білова з чоловіком Євгеном  М’якушко

 

          Бабуся згадувала, що у її батьків була ще більша родина – шістнадцятеро дітей. За дідуся вона була молодшою на десять років і дуже його поважала, називаючи “хазяїн”. Для нас же, дітей, дідусь чимось нагадував Бога: блакитні-блакитні добрі очі, білосніжна борода і надзвичайно пряма постава. Онуків дуже любили: ще спиш, а на підвіконні дідусь уже поклав тобі найспіліше яблучко. А бабуся, пригостивши варениками розміром з чималий пиріжок, розчаровано говорила: “Та чого ж тільки один? З’їж ще”. У них було якесь природне благоговіння перед життям, яке передалось у спадок і дітям, і онукам.

 

          Сім’я жила у простій сільській хаті під стріхою, де найбільше місця займала піч з лежанкою. На ній і виросли всі діти Білових. Ця хата збереглася і досі, хоча була частково перебудована (обкладена цеглою, перекрита даховим залізом) і сьогодні там уже живуть зовсім інші люди. За переказами, які збереглися у Великому Хуторі, це одна з найдавніших будівель на території села, яка з’явилася ще на початку ХХ століття. Належала вона княгині Барятинській, а потім золотоніському поміщику Василю Петрашу, який поблизу села купив  близько 900 десятин землі. Старожили села пригадують, що будували її толокою: у спеціальних риштуваннях для стін селяни місили глину, зміщуючи її із житньою соломою, а після цього зовні і зсередини стіни обмазували рідкою глиною та білили. Тому хата  виявилася надзвичайно міцною і затишною. Спочатку в ній містилася панська кухня, а вже пізніше хата була перебудована під житло.  Багатодітній сім’ї Білових вона дісталася десь на початку 30-х років минулого століття і з того часу тут було їхнє родове гніздо.  Бабуся розповідала, що  під час колективізації у цій хаті ішов запис селян до місцевого колгоспу “Новий світ” і одним з перших, хто туди записався, був дідусь Федір. Тих же, хто  не бажав вступати до колгоспу, в покарання протягували через маленьке віконце у хаті.

      Хата Білових у Великому Хуторі У цій хаті родина Білових пережила і страшний голод 1933 року, не втративши жодного із своїх членів. Бабуся розповідала, що взимку вночі ходила на станцію за буряком, складеним у  бурти. А на ранок приносила у мішечку дорогоцінний замерзлий скарб, відварювала його і годувала дітей. Ще добрим словом згадувала голову місцевого колгоспу, який підтримував кожну родину в селі під час голодомору, і тому  смертність тут не мала таких жахливих наслідків, як у інших селах.

         Пам’ятаю, що чепурну оселю прикрашали обрамлені вишитими рушниками образи, біля яких висіла лампадка, а перед Зеленими святами вона наповнювалася духмяним запахом  лепехи та свіжоскошеної осоки. Готуючись до Різдвяних та Великодніх свят, родина Білових постилася, харчувалися рибою-в’юнами із Зарою, своєрідного озера, на річці Золотоношка. Їх ловили мішками, залишаючи на морозі, щоб збереглися якнайдовше. А ще із  святкових ярмарків батьки привозили дітям гостинці – политі кольоровою глазур’ю фігурні пряники, глиняні півники-свисточки, цукерки-льодяники на паличках. До Великодня обов’язково  пекли паски і фарбували цибулинням крашанки, якими потім частували гостей та один одного.

         Родина була дуже працьовитою та дружною. Поки батьки були на полі, старші діти доглядали за молодшими. Хоча взимку у них і були на всіх одні чоботи, батьки намагалися вчити дітей у сільській школі. Отож, усі сини та дві менші доньки закінчили по 7 класів.

          Після закінчення школи моя мама поступила у Полтаві на робфак, а через рік –  на зоотехнічний факультет сільськогосподарського інституту. Закінчивши вуз, працювала на конезаводі. У роки Великої Вітчизняної війни була в евакуації під Омськом. Ще навчаючись в інституті, під час практики, познайомилася зі студентом Євгеном М’якушком. Але одружитися молода пара змогла тільки після того, як Євген повернувся з війни у 1946 році. Молоді спеціалісти одержали направлення на роботу до степового села Лепетиха Березнегуватського району Миколаївської області, де й прожили до останніх років свого життя. Мама довго була домогосподаркою, ростила і виховувала чотирьох дітей – Валентину (Бабич), 1950–2003, Людмилу (Лисянську), 1952 р. н., Анатолія (М’якушка), 1954 р.н., Наталію (Василенко), 1956 р. н.  З п’яти років у родині проживала і племінниця Євгенія Дмитровича – Зіна (Шевченко), 1941 р. н., батько якої, Антон М’якушко, загинув у 1943 році  під час  визволення Чехословаччини.

         Коли діти підросли, мама пішла працювати в зоотехнічний відділ радгоспу “Реконструкція”. Мала хист до вишивання, шиття, кулінарії, навчала доньок. Поки діти були малі, обшивала всю родину. Дуже любила квіти і завжди саджала біля будинку в палісадниках півники, нічну фіалку, ранню зірку, чорнобривці, майори, ромашки, хризантеми, троянди.

      Весілля у родині Білових Влітку родина виїжджала на її батьківщину – до Великого Хутора, щоб побачитися з рідними – дідусем Федором та бабусею Марфою, тіткою Ганною, дядьками Григорієм та Кирилом, тіткою Якилиною та її дітьми, або ж на батьківщину чоловіка – Полтавщину, на хутір М’якушки. Для нас, дітей, це була справжня казкова подорож. Росли ми в південному степовому селі, де завжди була проблема з водою, а влітку великою радістю було дочекатися дощу. Річки  Інгулець та Висунь більше нагадували струмочки, а в спеку так пересихали, що їх можна було перестрибнути чи перебрести. А тут – багато зелені, конвалії, якісь дивно великі полуниці, смородина, яблука, лілії на озері, річка, борщ з карасями, тітки, дядьки, брати, сестри, численні родичі. Усі рідні дуже любили співати, мали гарні голоси. Особливо, пам’ятається, співали жінки “За туманом нічого не видно” на два голоси, а хтось “виводив”…  

        Федір Білов та його дружина Марфа померли влітку  1965 року, ніби поспішаючи один за одним, і були поховані у Великому Хуторі. У батьківській хаті довгий час проживав молодший син Григорій з дружиною. Потім хата перейшла у спадок рідним тітки Ганни, яка доживала віку у дітей в Черкасах. З їхньою смертю обірвалася і та ниточка, що пов’язувала нашу родину з батьківщиною предків. Але у моїй пам’яті назавжди залишилися оті незабутні гостини у дідуся і бабусі, які подарували скільки приємних вражень. Про них ще довго нагадували привезені з Великого Хутора вишиті рушники, жіночі сорочки, плахти, корсетки, віночки зі стрічками, хустки, подаровані тіткою Ольгою – дружиною дядька Григорія. Своїх дітей у них не було, отож племінники одержували щедрі подарунки. Один із рушників (квітковий орнамент, гладь), вишитий тіткою Ольгою, та декілька маминих вишивок гладдю й хрестиком (серветки, наволочки на подушечки) зберігаються у доньки Наталії (Дніпропетровськ); фрагменти вишитої скатерті (гладь) у доньки Людмили (Миколаїв). Сьогодні вони вже нагадують і про мою маму Фросину Федорівну, яка покинула  земне життя, всіх і все, що так любила, в останній день зимових свят, 21 січня 1996 року.

 Наталія Василенко, фото з родинного альбома  Н. Василенко

      Наталія Василенко з роду Білових Василенко Наталія Євгенівна – старший науковий співробітник музею “Літературне Придніпров’я”, Дніпропетровського історичного музею імені Д. І. Яворницького, член Національної Спілки журналістів України та Національної Спілки краєзнавців України.

        Народилася 18 червня 1956 р. в с. Лепетиха Березнегуватського р-ну Миколаївської області. Закінчила українське відділення філологічного факультету Миколаївського державного педагогічного інституту (1979). Автор низки наукових та науково-популярних статей. Одна з упорядників перевидання монографії Д. І. Яворницького “Запорожжя в залишках старовини та переказах народу” (2005). Співавтор навчального посібника-хрестоматії “Літературне Придніпров’я” (2005).