Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Головна

Наш Шевченко

Тарас Шевченко, автопортрет, 1860 р.Нещодавно Україна відзначила знаменну подію – 200-річчя від дня народження Тараса Григоровича Шевченка. З цієї нагоди на державному рівні відбулося багато заходів, приурочених до цієї дати. Такі заходи пройшли і на Драбівщині,  з якою пов’язано кілька пам’ятних сторінок в біографії Тараса Григоровича. Насамперед, йдеться про його перебування у селі Мойсівка, де поет відвідував маєток княгині Тетяни Вольховської та місцеву Петро-Павлівську церкву. І хоч ні один, ні інший об’єкт до нашого часу не зберігся (маєток був зруйнований ще під час Громадської війни, а спалену у 70-х  роках минулого століття церкву досі не відбудували), пам’ять про зв’язки Т.Г. Шевченка з нашим краєм живе і понині. Про це нагадують не тільки назви вулиць і бюсти поету, а й народна пам’ять, у якій міцно закарбувався образнашого Кобзаря.

Приміром, ще й сьогодні у багатьох оселях жителів Великого Хутора можна побачити вишивані портрети Т.Г. Шевченка, які колись прикрашали ледь кожну сільську хату. Далеко не всі з них вирізняються високою художністю, але це ні скільки не применшує їхню цінність, як витворів народного мистецтва. Адже таке мистецтво не має строгих канонів, і залежить тільки від майстерності вишивальниці та її уяви.

Яким же поставав у народній уяві Тарас Григорович? Більшість вишивальниць зображували його вже у зрілому віці, одягнутим в кожуха і смушкову шапку, з під якої виглядало високе чоло. Доповнювали цей образ пишні вуса поета, що звисали нижче підборіддя.

Вишиваний портрет Кобзаря. с. Великий Хутір Таким у 1859 році сфотографував Шевченка відомий петербурзький портретист Андрій Деньєр, а 4 грудня 1860 року за цією фотографією поет намалював свій автопортрет (папір, офорт, 22.8 х 16.8). На ньому бачимо вже не молодого чоловіка, втомленого десятилітнім засланням і самотністю, але з твердим і проникливим поглядом, який виразно підкреслює характер людини.

Багато сучасників Т.Г. Шевченка вважали цей портрет найвдалішим і найбільш схожим з усіх прижиттєвих зображень. Тому не дивно, що він здобув широку популярність і пізніше, вже після смерті поета. У 1871 році за цим автопортретом російський художник Іван Крамской написав один з найкращих художніх портретів Кобзаря, який нині зберігається в Третьяковській галереї (полотно, олія, 84 х 65).

Малювали Т.Г. Шевченка й інші художники, до революції його портрети часто з’являвся на поштових листівках: їх дарували на свята, як сувеніри, ними прикрашали оселі. Таким чином, образ Кобзаря передавався з покоління у покоління, а вже у радянські часи він почав масово тиражуватися у книжках та інших друкованих виданнях.Вишиваний портрет Кобзаря. с. Великий Хутір

Не таємниця, що радянська влада намагалася використовувати творчість Т.Г. Шевченка у своїй ідеологічній роботі. Через це з поета-бунтаря і царененависника його зробили атеїстом та грізним революціонером-демократом, який люто ненавидів усіх панів. Таким його зображували і в численних творах монументального мистецтва. Проте в народній пам’яті Шевченко залишався зовсім іншим – не революціонером-бунтарем із стиснутими кулаками, а, скоріше, щирим праведником, батьком усіх знедолених і скривджених. Не випадково на більшості вишитих портретів Кобзаря, які мені довелося бачити, його образ був оповитий пишними ружами та зеленню, які символізують народну любов до нього і безсмертя. До того ж такі портрети сільські жінки часто прикрашали вишиваними рушниками, через що вони нагадували народні ікони. Особливо популярними вишивані портрети Кобзаря були у 60-т і– 70-і роки, коли влада забороняла справжні ікони. Але ж, як відомо, святе місце порожнім не буває.

Варто зазначити, що історія вшанування Т.Г. Шевченка на території нашого краю має глибокі традиції, які сягають своїм корінням дореволюційних часів. Біля витоків цих традицій стояло Золотоніське повітове земство, яке ще у 1882 взяло на себе турботи по догляду за могилою Кобзаря у Каневі. З цією метою при Золотоніській земській управі було відкрито спеціальний фонд, який поповнювався за рахунок добровільних пожертвувань земських установ та приватних осіб. Станом на 1883 рік у цьому фонді було 680 крб., з яких 500 крб. були асигновані Полтавським губернським земством, а решта – зібрані через підписку. За рахунок цих коштів, а точніше відсотків, які на них набігали, земська управа більше трьох десятиліть доглядала за могилою Т.Г. Шевченка і збудованим у 1884 році пам’ятником (це був чавунний хрест, виготовлений за проектом академіка архітектури В. Сичугова). Вишиваний портрет Кобзаря, с. Великий Хутір

У 1904 році Золотоніське земство порушило питання про будівництво повноцінного пам’ятника Т.Г. Шевченку у місті Києві до 100-річчя від дня його народження. З цією метою було утворено ще один фонд для збору коштів і вибрано спеціальну комісію для напрацювання проекту пам’ятника та виконання інших організаційних функцій. Прикметно, що за постанову земського зібрання “Про спорудження пам’ятника поету Т. Г. Шевченку” проголосувала абсолютна більшість гласних (за виключенням однієї особи), а до комісії із спорудження пам’ятника увійшли голова земської управи Степан Васильович Лукашевич та авторитетні гласні Іван Васильович Лучицький і Володимир Павлович Науменко. І це тоді, коли офіційна цензура забороняла не тільки твори Кобзаря, а й мову, якою вони були написані. Пік цих “репресій” припав на 1914 рік, коли царська влада заборонила патріотичній громадськості публічне святкування 100-річного ювілею Т.Г. Шевченка. Не зважаючи на це, Золотоніське земство продовжувало виділяти кошти на будівництво пам’ятника поету (у 1914 році на ці потреби земство асигнувало 100 карбованців).

Пізніше роботу з увічнення пам’яті Т.Г. Шевченка та популяризації його творів продовжило Золотоніське повітове товариство “Просвіта”, створене у 1917 році відомим громадським діячем Михайлом Злобінцевим. На Золотоніщині “Просвіта” підтримувала розвиток української мови та національного театру, видавала газету “Вільне слово” та різні книги. Приміром, у 1919 році ним були видані дві книжечки під назвою “Дитяче Шевченківське свято” та “На спомин Кобзаря” загальним накладом 17 тисяч примірників. Маємо дані, що осередки товариства “Просвіта” діяли і на Драбівщині, зокрема, у Білоусівці, Великому Хуторі, Безпальчому, Дуніновці. Просвітяни, серед яких було багато вчителів, читали селянам лекції про історію українського народу, ставили вистави, організовували відзначення національних свят, обов’язковими атрибутами яких були урочисто прикрашені портрети Кобзаря та виконання його Заповіту. Такі традиції зберігалися навіть у перші роки після проголошення Радянської влади, про що свідчать накази та розпорядження Золотоніського повітового Революційного комітету. Зокрема, у наказі №32 від 27 лютого 1919 року, опублікованому в повітовій газеті “Український комунар”, говорилось: “Всім комісаріатам, громадським установам та торговим підприємствам м. Золотоноші й повіту Ревком наказує в день роковин народження та смерті Славетного Співця про волю Т.Г Шевченка 10 та 11 березоля нового стіля 1919 року, праці не проводити”. А комісар освіти Золотоніського повіту (ним був все той же Михайло Злобінцев) звертав увагу завідуючих шкіл на необхідність належної організації і проведення ювілею великого Кобзаря: “Прошу вжити заходів, – говорилося в його наказі, – аби 10 та 11 березоля у всіх школах повіту було урочисто святковано пам’ять генія України Т. Шевченка. На сі дні учні мусять бути звільнені від науки”. У спеціальному зверненні Комісара освіти до всіх вчителів шкіл повіту їм пропонувалось “неодмінно влаштувати урочисте Шевченківське свято: для дорослих 25, а для дітей 26 лютого (старого стиля). Учительство повинно подбати, щоб це національне свято у вільній Україні, про яку мріяв Тарас Шевченко, було улаштовано якнайкраще”.

Про те, як виконувались ці накази і розпорядження, свідчать повідомлення волосних комісарів освіти на ім’я Ревкому. Ось що повідомляв комісар освіти про святкування 105-річниці від дня народження Кобзаря у Великому Хуторі: “10, 11 березоля, в дні народження і смерті славетного співця України Т.Г. Шевченка у нас в селі в помешканні теж відбулось урочисте свято. За кілька день до цього склалась нарада селян і учителів місцевої школи, котра намітила програму і розподілила між собою працю.

10-го в 4 г.д. відбулось свято для дорослих. Не дивлячись на непогоду, зібралась селян повна зала, котра була уквітчана ялинкою і рушником. Відкрилась сцена, на котрій стояв портрет Т.Г. Шевченка, убраний теж ялинкою і рушником, закритий прапором. В мить відкриття сцени по бокам портрета стояли хлопець з косою і дівчина з граблями, а посередині сидів козак-запорожець. Українка почала підіймати прапор, а десь далеко за сценою лунали слова пісні, а хлопчик років 10, звертаючись до портрета казав: «Встань-но батьку, подивися що діється в світі: встали волю добувати усі твої діти». Після чого хор в переміжку з декламацією виконав багато пісень.

Не вірилось, що це є дійсність. Здавалось, що це мрія. Селянам навіть не вірилось, щоб у їх селі, в котрому окрім самогонки немає, казалось, нічого лучшого, не вірилось, щоб хлопчик або дівчина 10-12 років кликала їх на працю задля Вкраїни. Особливо гарне вражіння зробила на селян жива картина «Лірник». Сидячи на сцені з повадатарем, обвішаним торбинками, оточений хлопцями і дівчатами, дуже гарно він виповняв «Думи мої, думи мої…» на кобзі. Кобзар скінчив, тишина. Є навіть такі, що плачуть. Хвилина…встає запорожець з оголеною шаблею і гучно залунав його голос по всій залі: він кличе селян витягти плуги з провалля і в темну ніч кувати з них мечі, добувати волю… Знову не вірилось, казалось, що це тільки сон.

Свято закінчилось о 10 г. вечора. Висловлюємо щиру подяку за працю тт. Комісару військових справ М.С. Пізняхівському, І.І. Ігнатенку і всім учителям. Волосна Трудова Рада. ( “Український комунар”, № 9 28.III.1919).

А ось що повідомляв Золотоніському повітовому Ревкому військовий комісар Білоусівської волості Лістровий: “10 березоля збулось урочисте святкування пам’яті батька Т.Г. Шевченка. По селах Білоусівської волості були відслужені молебні, де було багато людності, всі службові особи після закінчення молебня, палко привітали присутніх...” (“Український комунар”, №8 20.III.1919).

Як бачимо, навіть у найскладніші часи української історії наші земляки не забували про Тараса Григоровича Шевченка і віддавали йому заслужену шану. Тепер настала черга і нашого покоління пом’янути Кобзаря “не злим тихим словом” та доземно вклонитися його світлому образу. Адже Шевченко актуальний і сьогодні, через 150 років після своєї смерті.

 

Віктор Козоріз,

редактор Інтернет-сайту села Великий Хутір.

Таким зображували Т.Г. Шевченка на дореволюційних листівках

[ Всі новини ]