Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Головна

2. Наш край 100 років тому. Великий Хутір

Зайнятість місцевого населення

Як свідчить  статистика, 100 років тому на території В. Хутора існувало 621 господарство, члени яких були зайняті у тій чи інші сфері виробництва. Але у більшості  з них, а точніше у 390-та, люди займалися традиційним хліборобством. Тобто, маючи власну або орендовану землю, селяни вирощували на ній зернові культури, які збували на найближчих ярмарках, і за рахунок цього жили. Ті ж господарства, які не мали або мали недостатньо своєї землі, змушені були виживати за  рахунок  поденщини, зажину чи батракування своїх членів у заможніших господарів. У В. Хуторі було  51 таке господарство.

 

    Крім того,  в багатьох господарствах частина членів змушена була шукати роботи за межами свого населеного пункту, відправляючись на далекі заробітки чи строкові роботи.  У літній період кількість трудових мігрантів, які виходили з Великого Хутора, сягала більше 300 осіб, які, переважно  шукали заробітків в економії княгині Барятинської, на косовицях у південних губерніях, а також на цукрових заводах Київщини. А взимку  на далекі заробітки та строкові роботи ходило близько 90-та осіб, переважно чоловіків.

Аналізуючи зайнятість жителів Великого Хутора, варто сказати і про те, що серед них було багато людей, не пов’язаних із землеробством. Зокрема,  в селі було 10 ткачів,  7 столярів, 7 кравців, 4 чоботарі, 3 ковалі, 3 візники, 1 слюсар, 1 чинбар, 22 особи інтелігентських занять, тобто розумової праці. А деякі великохуторяни отримували дохід від здавання в оренду власних приміщень або утримання земських кінних станцій.    

 

Забезпеченість землею та розподіл земельної власності

     Як відомо, 100 років тому в користуванні  жителів В. Хутора було 3 750 десятин землі, з якої 120 дес. було зайнято під огородами, 64 – під садами і 20 – під сінокосами. Решту землі займали орні угіддя, розподілені між 589-ма селянськими господарствами. Зокрема, 94 господарства мали менше 1 десятини, 92 – від 1 до 2-х дес., 104 – від 2-х до 3-х дес. Таким чином, у селі нараховувалося 290 малоземельних господарств, земельний запас яких не забезпечував їм прожиткового мінімуму. У той же час 167 господарств мали середню забезпеченість землею, яка вимірювалася наділами у  4–6 десятин. І 121 господарство було добре забезпечене землею, маючи наділи розміром від 6 до 25 дес. Ще 7 господарств, розташованих на території В. Хутора, мали від 25 до 50 дес. і 4, які мали 50 і більше десятин.  

Крім цього, у селі було більше сотні господарств, які зовсім не мали польової землі, а тому жили за рахунок городництва або інших заробітків. Багато таких господарств наймали або орендували землю у економії княгині Надії Барятинської, яка була найбільшою землевласницею Золотоніського повіту. З цього приводу у 1909 році  один із жителів села надрукував замітку в газеті “Рада”, в якій розповів про важке життя своїх земляків: “Великий Хутір. Скрутно жити. Хліборобське наше село, та не дуже заможне. Своєї надільної землі не стає навіть на те, щоб прохарчуватися. Але як до самого села нашого підкотилися широкі лани княгині Барятинської, которі водночас економія наша великохутірська немає снаги обробляти, то вже здавна тисяч зо три тієї землі брали собі в оренду наші хлібороби. Наймали за гроші, карбованців по 13-17 за десятину, брали й за одробіток, працюючи на економічеській землі”.   

Між іншим, за даними Третього подвірно-господарського земського перепису, у 1910 році у В. Хуторі було 301 господарство, яке наймало або орендувало землю, а загальна кількість такої землі складала 900 десятин. 

Велике значення для успішного господарювання мало і розташування земельної власності, яка часто була розділена на кілька шматків, що знаходилися у різних частинах степу і межували з чужими угіддями. Це явище називалося черезсмужжям і створювало господарям чимало проблем, пов’язаних із вільним доступом до земельних ділянок та прогоном до них худоби. Статистика говорить, що на великохутірських землях лише 52 господарства мали землю в одному шматку, а решта –  у 3-4-х і навіть у 10-ти шматках. Всього ж тут нараховувалося 1690 шматків землі,  закріплених за різними власниками та орендарями, які  не могли самостійно вирішити проблему черезсмужжя. Тому, зважаючи на масштаби цієї проблеми для всієї країни,  за неї узявся царський уряд П. Столипіна, яким були ініційовані далекосяжні   земельні реформи. Трохи вище ми вже говорили про характер та наслідки цих перетворень. Тепер же поговоримо про те, які наслідки столипінські реформи мали для жителів Великого Хутора та Великохутірської волості.

Отже, станом на 1 січня 1912 року  в результаті землевпорядкувальних робіт в межах В. Хутора у княгині Н. Барятинської Селянським земельним банком було викуплено  2007 десятин землі, яка була розверстана серед 187 селянських господарств. Ще 1049 дес. були викуплені у тієї ж землевласниці поблизу села Гайворонщина, внаслідок чого ці землі були розверстані серед 73-х домогосподарств. Але землевпорядкувальні роботи тривали і в наступні роки, що призвело до  збільшення селянського землекористування та виникнення нової форми господарювання,  яку уособлювали невеликі маєтки-хутори.  Як ми вже говорили, ціла низка таких хуторів з’явилася і поблизу В. Хутора, на степовому обширі, що тягнувся від Синього озера (поблизу Ашанівки)  аж до Калинового яру. Пізніше ці хутори були об’єднані у одне поселення, яке отримало назву Нова Бірючка і проіснувало до 30-х років XX сторіччя.

Як свідчать історичні джерела, перші “степовики” на великохутірських землях з’явилися ще у 1910 році. А наступного року тут уже масово почали селитися люди, які отримували позички Селянського банку і  купували  землю.  Зокрема, того року із села Чайківщина (нині Оржицького району) на великохутірські землі переселилася родина Олексія Мизюри, із села Велика Селецька того ж району –  сім’я Ігоря Ярмаша, із села Матвіївка Хорольського повіту – родина Савелія Реви.  Згодом тут придбали ґрунти і осіли родини Якова Зайця, Пилипа Слинька, Кирила Слинька,  Михайла Шолудька, Савелія  Супряги та багатьох інших селян і козаків, які були вихідцями із малоземельних районів Полтавської губернії.

Як правило, більшість господарів купували від  6 до 15 десятин землі, хоча були й такі, що спромоглися на значно більші угіддя. Зокрема, Павло Бережний придбав понад 60 десятин,  Федір Братчик – 45, Харитон Варення (Варенька) – 40, Іван Калина – 39, Тимофій Піддубський – 26, Іван Піддубський – 24, Яків Шепель – 23, Ілля Кожушний – 19 десятин і т. п.  Важливе значення мало і те, що селяни отримували не тільки позички на придбання землі, а й фінансову допомогу  на перевезення на нове місце своїх хат та господарських будівель, на влаштування колодязів тощо. Отож,  незважаючи на труднощі, з якими попервах доводилося боротися переселенцям, уже за кілька років більшість з них мала міцні господарства, саморобні криниці,  добротні будинки, обсаджені розкішними садами. Про успішне господарювання степовиків свідчить і той факт, що 1916 року в хуторі Нова Бірючка уже було 9 вітряків, які належали місцевим жителям.

Окремо варто сказати про дворянські землеволодіння, які виникли на великохутірських землях у ході столипінської реформи. Адже через Дворянський земельний банк дворяни також мали можливість купувати землю і засновувати на ній свої економії. У 1910 році одна з таких економій була заснована   золотоніським дворянином   Василем Петрашем, який був гласним Золотоніського земського зібрання. Спочатку він придбав поблизу Великого Хутора близько 375 дес. землі, а згодом – ще 460. Так що його загальне землекористування склало більше 800 дес., на яких вирощували  ярову пшеницю, жито, ячмінь  та інші зернові культури.

На іншому кутку села, в урочищі Заріччя,  господарювала золотоніська дворянка Ганна Сімперович, яка мала у власності 312 десятин. У 1911 році в її економії був єдиний на увесь Великий Хутір паровий млин простого помелу, що дістався їй у спадок від  батька Сильвестра Вишинського.   Ще далі, між Великим Хутором і Ашанівкою, заснували свої хутірні господарства  Антон Бокий та (?) Пригун, які теж спеціалізувалися на зерновому виробництві.

До речі, багато великохутірських селян, які не мали своєї землі, наймалися на роботу до цих господарів і отримували у них непогану, як на той час, платню грошима або хлібом. Проте разом із розвитком капіталістичних відносин у селі почали наростати  і процеси стрімкого розшарування місцевого населення на багатих і бідних та загострення антагонізму між різними групами селян, одні з яких потрапили у розряд глитаїв, а інші  – в розряд голоти. Менш ніж за 7 років ці процеси виллються у революцію, а згодом і більшовицький переворот, який дійсно переверне увесь суспільний устрій. Проте, сто років тому більшість великохутірських селян були заклопотані зовсім іншими проблемами, пов’язаними з тим, як утримати своє господарство і прогодувати  сім’ю, де можна вигідно збути вирощений урожай і що можна купити на виручені гроші, якою, зрештою, буде погода, і чи сприятиме вона селянській праці. А її результати значною мірою залежали не тільки від природних факторів, а й від наявності робочої худоби та сільгоспінвентарю, від  правильного застосування  агротехніки тощо. Отож, спробуємо саме з цих позицій оцінити ефективність господарювання великохутірських селян. 

 

Забезпеченість робочою худобою та сільгоспінвентарем 

За даними Третього подвірно-господарського земського перепису, 100 років тому у власності великохуторян було 678 коней та 48 волів, які в селянських господарствах були основною тягловою силою. Але якщо розділити кількість наявної у них польової землі (власної і орендованої) на цю кількість робочої худоби,  то вийде, що  один кінь чи віл припадав на 6 десятин, чого було явно не достатньо для продуктивного господарювання. Тому не дивно, що обробляли землю своєю худобою лише в 61 господарстві, а в 353-х вдавалися до супряги. Ще у 126 господарствах їхні власники  наймали чужу робочу худобу за гроші чи за відробіток. У частині господарств у якості робочої худоби також використовували і корів.

Причину низької забезпеченості селян робочою худобою можна пояснити, насамперед, тим, що у  В. Хуторі для її утримання була недостатня кормова база. Адже під громадськими сінокосами, пасовищами і чагарниками тут було лише 20 десятин і близько 80 десятин селяни відводили під посіви однолітніх трав на своїх землях. Щоправда, у загальній структурі землекористування частина польової землі (понад 320 дес.) значилася, як  толока, яку використовували для випасу худоби. Втім, цього всерівно було недостатньо для того, щоб утримувати необхідну кількість коней, волів, корів та іншої живності, яка була потрібна в домашньому господарстві. У зв’язку з цим у 248 господарствах жителі Великого Хутора  утримували лише одну голову робочої худоби, а у 147 господарствах не було ніякої. Відносно непогана забезпеченість тягловою силою була у 111 господарствах, де утримували по 2 голови робочої худоби, і 25 господарств  мали 3 голови.

До речі, через обмежену кормову базу великохутірські селяни не могли утримувати і велику кількість корів. А тому ці тварини були лише у 165 господарствах. Всього ж на території села сто років тому статисти нарахували 215 корів (з них 50 сірої української породи) та 176 телят.

Не набагато кращою була і забезпеченість селянських господарств  сільськогосподарськими знаряддями, найпоширенішими з яких залишалися серпи і коси, дерев’яні ціпи та граблі. На 390 господарств, які у селі спеціалізувалися на хліборобстві,  припадало лише 5 розкидних і 16 рядкових сівалок,  16 механічних жаток та 2 сінокосарки, 11 кінних і 3 парових молотарки, 11 багатолемішних і 255 однолемішних плугів. У багатьох господарствах, як і раніше, орали однозубим дерев’яним ралом, а для перевезення вантажів використовували вози з дерев’яними вісями.

Якщо поглянути на цю проблему з іншого боку, то можна побачити, що передові на той час рядкові сівалки були лише у 14 господарствах, а кінні молотарки – у 13, парові – у 3-х. Придбати ці та інші сільгоспзнаряддя можна було у земському складі, який діяв у м. Золотоноша з 1887 року. Проте через дорожнечу зробити це могли лише одиниці. Так, сівалка Саде або Ельворті тут  коштувала в середньому 70-80 крб., снопов’язалка Дірінга – 317 крб., молотарка з приводом – від 240 до 350 крб. (в залежності від моделі), сінокосарка – 132 крб., жатка – 160 крб. і т.д. Навіть популярний у той час плуг системи Сакка коштував близько 20 крб., для придбання якого селянин мусив би продати майже 30 пудів жита. Через це значна частина господарів змушена була брати напрокат або орендувати сільгоспзнаряддя, що обходилося їм значно дешевше.

Тепер проаналізуємо, що і як вирощували жителі Великого Хутора на своїх землях та чи вистачало їм вирощеного хліба.

 

 Структура посів і урожайність основних хлібів

 

П.н.

 

Назва культури

Засіяно десятин у 1910 р.

на власній зйомній і

орендованій землі

 

Середня урожайність

 по Золотоніському повіту

за десятиліття 1901-1910 рр.

( пудів/цнт з 1 десятини)

 

1

Ярова пшениця

1078

46/7,36

2

Жито

873

60/9,6

3

Овес

642

57/9,1

4

Ячмінь

514

53/8,4

5

Просо

220

56/8,9

6

Гречка

78

40/6,4

7

Озима пшениця

41

59/9,4

8

Разом

3446

В середньому     53/ 8,4

 

Якщо порівняти наведені дані з показниками сьогодення, то можна легко дійти висновку, що 100 років тому ефективність ведення зернового господарства на великохутірських землях була на вкрай  низькому рівні. По-перше, це можна пояснити відсталою системою землеробства, яка зводилася до трипілля. По-друге,  виснаженістю степових чорноземів, які не отримували достатньої кількості мінеральних та органічних добрив. Це підтверджує і земська статистика, з якої видно, що у 1910 році вивезення гною на поля практикувалося лише у 223 господарствах. Але всього ними було вивезено 10 860 возів гною на площі 125 десятин. Мінеральні ж добрива не використовувалися зовсім.

Незважаючи на це, у 1910 році валовий збір основних хлібів на великохутірських землях мав скласти щонайменше 182 тисячі пудів, які цілком забезпечували харчові потреби місцевого населення. За даними статистичного бюро Полтавського губернського земства, у той час мінімальні витрати хліба на рік у середній селянській родині характеризувалися такими показниками:

-         на харчування 1 душі – 12 пуд.,

-         на годівлю 1 голови худоби – 6 пуд.,

-         насіннєвий запас – 9 пуд. на десятину,

-         інші витрати –5,5 пуд. на десятину.

Таким чином, навіть за приблизними підрахунками, можна з’ясувати, що у 1910–1911 роках споживання хліба по  Великому Хутру складало близько 100 тисяч пудів, а його надлишок – близько 80 тисяч пудів.  Не важко здогадатися, що більшу частину надлишкового хліба селяни збували на місцевих ярмарках, які вирували у Великому Хуторі: Євдокіївському (починався 11 березня), Сорока мучеників (19 березня), Олексіївському (27 березня), Благовіщенському (4 квітня), Вознесенському (за 4 дні до свята) та Петро-Павлівському (7 липня).  Частина зерна також перероблялася на борошно та крупи, адже крім парового млина, який був у економії Ганни Сімперович, на території села ще працювало 66 вітряків, що належали різним господарям. І судячи з усього, без роботи вони не стояли. До речі, більшість вітряків знаходилися на величезному сільському вигоні, який слугував і місцем проведення ярмарків, випасу худоби тощо. А тому, не зважаючи на малоземелля,  сільська влада пильно оберігала його від забудови і розорювання.

 

Освіта, культура,  духовне життя

Ще у 1872 році на базі церковно-приходської школи у Великому Хуторі було відкрито народну земську школу, в якій навчалися діти місцевих селян та жителів навколишніх сіл і хуторів. Спочатку вона містилася у найнятій хаті, а у 1880 році для школи збудували окреме приміщення на три класи, загальною площею 182 квадратних аршина (130 кв. м), та чотири кімнати для учителя і його помічника. У 1910 році за ініціативою Золотоніського повітового земства великохутірській  школі було присвоєне ім’я І.С. Тургенєва з нагоди 25-річчя його смерті, і з цим іменем вона діяла аж до 1919 року.

 За санітарними нормами школа було розрахована на 91 учня, хоча 1910 року в ній навчалося 99 дітей, а в наступні роки ще більше. Заняття розпочиналися з 21 вересня, а закінчувалися 10 травня. Попри це, здобувати початкову освіту у великохутірській народно-земській школі могла лише четверта частина дітей шкільного віку.  Тобто, близько 400 сільських хлопчаків і дівчаток не відвідували школу і не мали можливості навчатися грамоті.

Загалом, потрібно сказати, що століття тому на всю Великохутірську волость було лише дві народно-земських школи – у Великому Хуторі і Драбівцях, а навчалося в них 162 учні. Щоправда, частина дітей відвідували церковно-приходські школи, які діяли при Пелагеївській і Петро-Павлівській церквах у В. Хуторі, при Свято-Троїцькій церкві в Драбівцях, при Лукинській церкві у Львівці тощо. Проте, всеодно рівень охоплення дітей початковою освітою по волості не перевищував 25 відсотків, що було одним з найнижчих показників у Золотоніському повіті. Не дивно і те, що у 1910 році загальний рівень грамотності серед жителів Великого Хутора становив всього 5%. Читати і писати тут уміло 768 осіб, зокрема 658 чоловіків і 110 жінок, а в Драбівцях цей показник був ще меншим.

Головною причиною такого становища був брак шкільних приміщень та учительських кадрів. Не дивлячись на це, 100 років тому народно-земські школи були справжніми осередками народної освіти, до яких тягнулися і діти, і дорослі. Тим паче, що при більшості шкіл діяли безкоштовні читальні і народні бібліотеки, якими, зазвичай, завідували місцеві учителі. Наприклад, великохутірською бібліотекою завідував учитель Віктор Федорович Піскун, який щосереди та щосуботи з 17-ї до 18-ї години видавав читачам книги. На 1 січня 1911 року в бібліотеці нараховувалося 510 назв книг у 873-х томах та 4 періодичні видання. Здебільшого, це була художня та історична література, книги з географії, медицини тощо. Було також 49 книг релігійного змісту та 29 сільськогосподарського. 

Як свідчить земська статистика, у 1910 році читачами народної бібліотеки було 284 жителі Великого Хутора, переважно школярі, причому чоловіче населення читало набагато більше. Неграмотні ж могли відвідувати народні читання із світловими картинками, які також проводив учитель або його помічники. За допомогою спеціального ліхтаря вони проектували на стіну  фотослайд і коментували  його зміст. Відомо, що у 1910 році при великохутірській школі   було проведено 4 таких читання, у яких взяло участь 68 дітей і 37 дорослих. А теми читань мали такі назви: “Богдан Хмельницький” і  “Де любов, там і Бог”.

Великий внесок у розвиток народної освіти робили і великохутірські священики та церковнослужителі. Ми вже говорили, що століття тому приходські школи грамоти  діяли при обох великохутірських церквах. При них же були і церковні бібліотеки. У Пелагеївській церкві дітей навчали священик Іоанн Росінський і псаломщик Микола Білінський, а в Петро-Павлівській – священик Олександр Дем’яновський і псаломщик Гаврило Сагарда. Попри те, що церковне навчання було зорієнтоване, здебільшого, на  морально-релігійне виховання дітей у дусі православної віри,  їм давали і початкові знання з арифметики та грамоти, які були необхідні у повсякденному житті.

Що ж до дорослих жителів села, то вони також часто відвідували церкви, зокрема,  в недільні дні та на релігійні свята, оскільки це була непорушна духовна традиція. За даними Довідкової клірової книги Полтавської губернії, у 1912 році прихожанами великохутірської Пелагеївської церкви було 2 415 селян та 12 осіб привілейованого стану, а Петро-Павлівської – 1 755 селян, 5 міщан та 2 особи привілейованого стану. Але  до церков селяни зверталися і у будні дні, оскільки місцеві священики виконували деякі адміністративні функції: реєстрували шлюби, народження дітей, смерть громадян, про що видавали метричні свідоцтва. Точно знаю, що у 1911 році одне з таких свідоцтв було видане і Луці Захаровичу Балюрі  та його дружині Ганні Ананіївні, у яких того року народилася дочка Марія. Сьогодні Марія Луківна Громова (Балюра) – єдина представниця свого покоління, яка дожила до наших днів. Хоч і дитячими очима, але їй довелося бачити багато тих подій, які були описані вище, і які тепер ми можемо вивчати лише за архівними матеріалами. Отож, знімаю  у пошані капелюха перед бабою Марією, яка стала живим втіленням столітньої історії нашого села, і хочу, щоб ця історія ніколи не забувалася.

 

Віктор Козоріз

 

 

 

[ Всі новини ]