Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Головна

Спогади про діда Василя

Приймак Василь Йосипович

Поділитися цими спогадами мене спонукала одна важлива обставина: 5 березня 2014 року минає рівно сто років від дня народження нашого діда (материного батька) Приймака Василя Йосиповича. У селі Великий Хутір, де він народився і виріс, де працював і закінчив свій життєвий шлях, про нього вже мало хто пам"ятає: вік людини недовгий, а людська пам"ять ще коротша. Але ми, його онуки і правнуки, мусимо знати і пам"ятати, щоб  колись і самим не загубитися в тумані забуття. Щоб не перервалася ота невидима  духовна ниточка, яка зв"язує нас з поколіннями наших предків, нагадуючи про вічне життя і  про вічні цінності. До таких цінностей, безперечно, відноситься і наш обов"язок вшановувати своїх померлих предків та молитися за упокій їхніх душ. Отож, щоразу, буваючи на сільському кладовищі , безпомилково знаходимо скромні могилки діда Василя  та  його дружини баби Наталки. Що тут сказати? Прожили вони у парі понад 40 років, сім з яких відібрала армійська служба діда та війна. Важко працювали у колгоспі. Народили двох дітей. Збудували хату. Дочекалися онуків ...


 

Дід Василь і баба Наталка

 Діда Василя не стало 19 листопада 1978 року, а от баба Наталка пережила свого чоловіка  майже на 17 років і відійшла у вічність 30 грудня 1995-го (останні роки дуже страждала від своєї немічності та самотності). З того часу  дід і баба знову поруч, за однією оградою, яка, попри всі наші старання, з кожним роком все більше заростає травою та дикими кленками. Упокой же, Господи, душі рабів Твоїх Василя та Наталки і прости їм усі гріхи їх, вільні і невільні...

Тільки тепер я усвідомлюю, як мало знаю про свого діда і як багато він значив  у моєму житті. Без діда Василя не було б моєї матері, а отже, й мене. Не було б найяскравіших спогадів мого дитинства, які залишилися від спілкування з дідом і від самої його присутності на цьому світі. Адже він був для мене не просто близькою людиною, а уособленням цілого покоління чоловіків, які пройшли найстрашнішу в історію людства війну і яких називали «фронтовиками». Колись на нашій вулиці мешкало кілька таких фронтовиків, але дід Василь здавався особливим.

У дитинстві я часто любив бавитися дідовими медалями, серед яких була і медаль «За відвагу». Тільки дід Василь ніколи не розповідав, за що отримав ту медаль і чомусь ніколи не одягав своїх бойових нагород. Щоразу, коли я просив його розповісти про минулу війну, він відмахувався від мене, як від набридливої мухи і переводив розмову на інші теми. Ще більше мене дивувало те, що дід Василь уникав офіційних заходів, які проводились в нашому селі з нагоди дня Перемоги. Хіба що міг випити у цей день зайву чарчину і потім, сидячи на лавці під парканом, довго палив свій «Біломор». Можливо,  він дуже добре знав ціну тієї перемоги і не вважав  9 травня приводом для святкування. А можливо, просто хотів якомога швидше забути про минулу війну і більше ніколи до неї не повертатися навіть у спогадах.

Дід Василь

Уже після смерті діда Василя в його небагатому сімейному архіві я  знайшов  військовий квиток  за номером № 666175, з якого  дізнався, що в 1926 році він  закінчив 5 класів  великохутірської неповної середньої школи і до армії працював чоботарем у колгоспі «Перебудова». Із жовтня 1936 по жовтень 1938 року проходив дійсну військову службу (був станковим кулеметником), а 25 червня 1941 року Золотоніський РВК мобілізував його на фронт. Воював Василь Приймак у складі 68-го кавалерійського полку, був  помічником командира взводу. Пізніше став командиром мінометного розрахунку в складі 214-го Воропоновського гвардійського стрілецького полку 73-ї гвардійської Сталінградсько-Дунайської стрілецької дивізії. Як я довідався, цей полк  брав участь у звільненні Угорщини, Болгарії, Югославії, а також у боях біля озера Балатон. З 6 березня  по 14 квітня 1945 року дід уже воював у  складі  2-ї механізованої бригади і закінчив свою службу аж у Австрії. Був демобілізований 15 жовтня 1945 року у званні сержанта.

Додому дід  Василь повернувся з  трьома легкими пораненнями і з партійним квитком у кишені, який у ті часи відкривав йому шлях до керівних посад. Проте у велике начальство він  так і не вибився: деякий час був бригадиром у колгоспі «Гвардія», а більше  трудився там на різних роботах. З пенсійного посвідчення, виданого діду в 1974 році, видно, що його середньомісячний заробіток складав 64 крб. 91 коп, а призначена пенсія ‒ 38 крб. 25 коп. Багато це чи мало, я тоді не задумувався, але точно пам"ятаю, що на цю суму можна було купити дитячий велосипед «Орлятко». Коли мені виповнилося десять років, саме такий велосипед  подарував мені дід Василь і я довго не міг нарадуватись  цьому  подарунку. Першу поїздку на новенькому велосипеді я, звичайно ж, здійснив  до дідового подвір"я, яке знаходилась на нашій вулиці за сім дворів від батьківської хати.

Дорогу до дідового подвір"я  я знав змалку і по кілька разів на день  міг долати її  бігцем. Мої «набіги» частішали влітку,  коли на дідовому огороді достигали рясні порічки та аґрус, а пізніше - яблука, груші, сливи. Цього добра вистачало і вдома, але з дідових рук воно здавалося набагато смачнішим. А ще на дідовому подвір"ї стояла стара  шовковиця, на якій я знав кожну гілку...

 Дід Василь любив своїх онуків і завжди тримав для нас якийсь гостинець. Особливо щедрими ці гостинці були на старий Новий рік, тобто на Василя,  коли спозарання ми ходили засівати до родичів і сусідів, збираючи різні ласощі  та дрібні гроші. Перший  візит, звісно ж,  до діда й баби. «Сію, вію, посіваю, з Новим роком вас вітаю...». І ось баба Наталка вже злазить з печі та розв"язує свою хустинку із дзвінкими монетами, а дід Василь, не кваплячись,  дістає з кишені «троячку», а то й «п"ятьорку», яку спеціально приберіг для такого урочистого моменту. Чомусь думається, що в такі моменти він згадував і своє далеке дитинство, покалічене злиднями та сирітством.

Це вже мати розповідала, що  батьками  діда Василя були Йосип Тимофійович і Мелашка Юхимівна Приймаки, які мешкали в нашому селі, ближче до Волощини.  Жили вони дуже бідно і рано померли, залишивши  сиротами п"ятьох дітей. Крім сина Василя, у їхній родині було ще й четверо дівчат: Степанида, Тетяна, Васька і наймолодша Ольга. Про те, як склалися їхні долі, сьогодні вже ніхто не пам"ятає. А от Василь після смерті батьків пристав у прийми до Наталки Опанасівни Піскун, яка була старшою за нього на три роки і походила із заможної родини. До колективізації її  батько Опанас Матвійович Піскун мав власного вітряка і одинадцять десятин землі, тому вважався міцним середняком. За радянської влади вітряка і землю у нього, звичайно ж, експропріювали, а коли почалася колективізація, Опанас Піскун потрапив у список куркулів, яких мали вислати за межі села. Врятувало його заступництво діда Василя, який мав, так би мовити, пролетарське походження, а пізніше став йому зятем. Ось так і поріднилися Приймаки з Піскунами, утворивши нову сім"ю. У 1936 році в цій сім"ї народилася наша мати Ольга, а в 1939-му ‒  дядько Микола. До війни і під час німецької окупації вся родина  мешкала у старій хаті, збудованій ще у 1922 році Опанасом Піскуном, а десь на початку  60-х років минулого століття дід Василь звів  новий будинок на сохах, який служить і досі, щоправда, вже іншим людям.   

Шкодую, що свого часу мені не вистачило розуму детальніше розпитати  діда Василя про його колишнє життя-буття та занотувати ті спогади для історії. Та й про яку історію  я міг думати у 10-11 років, коли моє життя тільки починалося і воно було таким безтурботним? Було до того дня, в який  мене накрила страшна звістка про смерть діда Василя. Як зараз пам"ятаю, що це була неділя, і напередодні, в суботу, я залишився ночувати у своєї тітки Тетяни та брата Сергія. А вранці, прийшовши додому, почув  трагічну новину. Пригадую, як перечіпаючись через бадилля, я щодуху мчав огородами до дідової хати і не міг повірити, що його вже немає. І тільки коли побачив на подвір"ї чужих людей, усе зрозумів. У хаті пахло воском від свічок і чорнобривцями, єдине дзеркало було завішене хусткою, а дід Василь лежав у хатині на лаві, вбраний у новий костюм, в якому я його ніколи не бачив. Ніхто над ним не плакав і не ридав, тільки кілька баба Наталка та кілька її сусідок мовчки сиділи навпроти покійника і ніби боялись його чимось потривожити...

Це була перша велика втрата у моєму житті, з якою я довго не міг змиритися. Та й зараз, через 35 років після смерті діда Василя, мені  здається, що він міг би ще жити і жити. За висновками лікарів, його звела в могилу гостра серцева недостатність. А може, пагубна звичка до паління, яка викликала у діда важкий кашель і не давала дихати. Напевне, сьогодні це вже немає великого значення. Головне, що він чесно прожив своє життя і залишив після себе добру  пам"ять, яку ми збережемо і для наступних поколінь. 

Віктор Козоріз,село Великий Хутір 

Генеалогія роду Приймаків

 Василь Йосипович Приймак був одним з представників доволі чисельного роду Приймаків, які мешкали на території Великого Хутора ще з початку XIX століття. У сповідальній книзі Петро-Павлівської церкви села Бойківська слобідка за 1815 рік (пізніше це село стало частиною Великого Хутора), знаходимо згадку про 70-річного Матвія Павловича Приймака і п"ятьох його дорослих синів, кожен з яких на той час уже мав свою родину. Поруч із батьком мешкали родини Федора Матвійовича (30 років) і Матвія Матвійовича (27) та Михайла Матвійовича (24) Приймаченків. А двоє старших синів Матвія Павловича - Кирило Матвійович (38) і Іван Матвійович (36), мешкали окремо.

 Загалом, у 1815 році великохутірський  рід Приймаків нараховував 25 осіб чоловічої і жіночої статі, включно із дітьми. Із сповідальної книги Петро-Павлівської церкви села Великий Хутір за 1842 рік  можна дізнатися, що близько 1817 року в родині Матвія Матвійовича Приймака народився син Роман, який у 1842 році вже мав свою родину: дружину Ксенію Іванівну (25) і сина Тимофія (2 роки). Вірогідно, що Тимофій Романович Приймак 1840 р.н. був батьком Йосипа Тимофійовича Приймака і відповідно ‒ дідом Василя Йосиповича.

У нашому сімейному архіві збереглося свідоцтво про народження Василя Йосиповича Піскуна, з якого видно, що його батьками були Йосип Тимофійович Приймак та Мелашка Юхимівна Приймак, українці за національністю. А от коли вони народилися і померли - у свідоцтві не вказано. Та в пам"яті рідних відбилося, що родина Йосипа Піскуна була дуже бідною і батьки рано пішли із життя, залишивши  сиротами п"ятьох дітей: Василя, Степаниду, Тетяну, Ваську і наймолодшу Ольгу. Про те, як склалися їхні долі, сьогодні вже нічого не відомо.  А от Василь після смерті батьків пристав у прийми до Наталки Опанасівни Піскун,  з якою вони народили двох своїх дітей: Ольгу (1936 р. н.) - мою матір, та  Миколу (1939 р.н.), який доводився мені рідним дядьком. Приймак Микола Васильович працював інженером на одному з черкаських підприємств і мешкав у Черкасах. Помер у 2011 році. Нині в селі Червона Слобода Черкаського району мешкає його син Олександр Васильович Приймак, 1961 р.н., який має доньку Галину. 

 Віктор Козоріз  Баба Наталка, дід Василь та їхній син Микола (в центрі)

[ Всі новини ]