Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Головна

Про що розповіла зламана стріла?

Наконечник  стріли, знайдений у В.Хуторі    Нещодавно колекцію старожитностей  Великохутірського краєзнавчого музею поповнив  цінний  експонат, який відкриває сторінку до середньовічної історії нашого краю.  Це наконечник стріли давньоруського часу, випадково знайдений жителем Великого Хутора  Анатолієм Шульгою. У 2002 році, обробляючи земельну ділянку, виділену йому під добавку на місці колишнього сільського вигону, він натрапив  на невеликий металевий предмет, який при детальнішому огляді виявився наконечником стріли невідомого походження. Кілька років ця знахідка без будь-якого руху пролежала вдома у пана Анатолія,  а коли у селі  була відновлена робота місцевого музею,  він передав її туди на відповідальне зберігання.

 Принагідно зазначу, що це перша подібна знахідка на території Великого Хутора (принаймні, з тих, що потрапили до музею), а тому вона відразу привернула мою увагу, насамперед, як об’єкт, що дозволяє ще раз заглянути у глибину віків і побачити там, бодай фрагментарно, минуле  рідного краю. Адже інтенсивне  заселення великохутірських земель розпочалося тільки у другій половині XVII століття, за часів Гетьманщини, а от про те, хто господарював на цих землях до того, і які події тут відбувалися, залишалося тільки здогадуватися, спираючись, зокрема, на   відомі літописні джерела.

 Вони розповідають, що з часів виникнення Київської держави (X ст.) землі нашого краю входили до складу Переяславського князівства, яке відігравало важливу роль у захисті руських земель від різних кочівників: торків, печенігів,  половців. Ці кочові  племена здійснювали систематичні набіги на Київську Русь,  спалюючи міста і села, забираючи в полон місцевих жителів та іншу здобич.  Тому київські князі часто ходили війною на кочівників і приділяли велику увагу захисту своїх південно-східних рубежів.

Іпатіївський літопис говорить, що саме з цією метою близько 993 року св. Володимиром на річці Трубіж було засновано місто Переяслав, який із південно-східного боку був огороджений  ровом та двома великими земляними валами, що тягнулися від самого Дніпра до річки Супій (залишки цих оборонних споруд, які отримали назву “Змієвих валів”,  видно і сьогодні).

Дещо пізніше для захисту цих рубежів були засновані  сторожові міста й на інших ріках: по Десні, Стугні, Супою та Сулі. Про одне з них у своїй монографії “Історія Переяславської землі до XIII століття” (К., 1903), згадував В. Ляскоронський. Зокрема, він писав про літописне містечко Воїнь, яке знаходилося при впадінні Сули у Дніпро (колишнє село Воїнська Гребля Градизького району Полтавської області, затоплене водами Кременчуцького водосховища). А древні джерела підтверджують важливе оборонне значення цього порубіжного містечка. “В 1055 лето иде Всеволод на Торки зиме к Воиню, и победи Торки”, – говорить Іпатіївський літопис. А у Лаврентіївському літописі   Воїнь згадується як місце,  біля якого у 1147 році уклав мир з половцями князь Із’яслав Мстиславович.

Потрібно сказати, що річка Сула з її болотистими та лісистими берегами сама по собі була серйозною перепоною для кінних кочівників, і цим визначалося її стратегічне значення в обороні  Переяславської землі.  Проте навіть ця перепона, до того ж укріплена містами-фортецями, не могла стримати потужну хвилю степової стихії, яка раз-у-раз накочувалася на київські землі. У ХI сторіччі найбільша загроза виходила від  половецьких племен, які вперше нагадали про себе у 1054 році. А наступного року вони згадуються у зв’язку із нападом на Київську, Переяславську та Чернігівську землі. Історики порахували, що тільки з 1061 по 1210 рік половці здійснили 46 великих набігів на Київську  Русь, кожен з яких ніс за собою смерть і розруху.  Насамперед, це відчували на собі жителі прикордонної  Переяславщини. 

 Безперечно, річка Золотоношка, яка знаходиться у межиріччі Сули та Супою, в  оборонному відношенні відігравала меншу роль, тому в літописних джерелах ми й не знаходимо згадок, які б свідчили, що на її узбережжях у давньоруські часи були якісь поселення чи фортеці. Але степові кочівники, які здійснювали набіги на Переяславські землі, чи київські дружинники, які їх переслідували,   ніяк не могли оминути цієї перепони. Взимку річку можна було перейти у будь-якому місці, а в інші пори року для цього потрібно було шукати броду. Можливо, один з таких бродів знаходився і в районі теперішнього Великого Хутора, де раніше Золотоношка мала  не дуже  заболочені береги. Принаймні, до такого висновку підштовхує уже згадана  монографія В. Ляскоронського “Історія Переяславської землі”, в якій автор повідомляє дуже цікаві відомості. Зокрема, він говорить, що   половці, які ішли грабувати переяславські околиці, зазвичай здійснювали переправу в районі містечка Горошин, що  знаходилося на лівому березі   Сули, трохи  нижче від того місця, де у неї впадає Оржиця (нині це село Горошине Семенівського району Полтавської області). Якщо поглянути на топографічну карту, то  можна  побачити, що прямий, а отже, найкоротший  шлях від Горошина до Переяслава (а саме цього міста найчастіше прагнули дістатися кочівники) проходив саме через теперішні великохутірські землі, які знаходилися на півдорозі до цілі.  

В. Ляскоронський писав, що на початку XX століття у Горошині ще зберігалися сліди древніх валів, які з кожним роком ставали все менш помітними. Але за часів Київської Русі це було не єдине укріплення в нижній течії Сули. Дещо вище від нього знаходилося древнє місто Лукомль, яке згадується у Іпатіївському літописі XII ст. (нині це село Лукім’я Оржицького району Полтавської області). Коли у 1179 році Кончак здійснив набіг на Переяславські землі, “князи Рустіи поидоша за Сулу и сташа близь городища Лукомля; весть же приимши Половци, яшася бегу опять своею дорогою и князи воротишася восвояси”, – говорить літописець.

Ці відомості вказують на те, що територія, прилегла до  нижньої течії Сули, була своєрідними воротами для половців, і київські та переяславські  князі намагалися тримати ці  ворота “на замку”, або хоча б контролювати їх військовою силою. З цією метою по плану, накресленому Володимиром Мономахом, було засновано і місто Желні, збудоване у 1116 році князем Ярополком Володимировичем (нині село Жовнине Чорнобаївського району Черкаської області).

Ще одне укріплене місто було засноване на місці теперішнього селища Велика Бурімка Чорнобаївського району (літописний Римов), біля якого пролягав так званий “Злодійський шлях”. В. Ляскоронський писав, що це був один з традиційних шляхів, яким половці здійснювали свої набіги на Переяславські землі. Отож, можна припустити, що цей  шлях також пролягав через теперішні великохутірські землі, або десь зовсім поруч з ними, оскільки тут не було великих лісових масивів, які б могли стати серйозною перепоною для швидкого просування бойової кінноти. Іпатіївський літопис повідомляє, що  у 1185 році саме цим шляхом ішов зі своїм військом половецький хан Кончак, який зруйнував усі посульскі міста і обложив древній Переяслав. Проте Переяславський князь Володимир Глібович організував умілу оборону міста і сам хоробро бився з ворогами. Зрештою, дізнавшись про те, що до  Переяслава іде підмога, Кончак  зняв облогу і поспішно відступив у степи найкоротшою дорогою, через низов’я Сули.  Тут ними було зруйновано місто Римов, а багатьох його жителів забрано в полон...

Таким чином, у Х–XII сторіччях через землі нашого краю неодноразово проходили і половецькі, і давньоруські загони, які  мали залишити по собі якісь матеріальні сліди. І вістря стріли, випадково знайденої на території Великого Хутора, лише підтверджує цю думку. А скільки подібних “сюрпризів” ще чекають  свого часу, щоб  розповісти нам чи нашим нащадкам про події сивої давнини? Адже територія теперішнього Драбівського району все ще залишається білою плямою на археологічній карті України, хоча тут є чимало природно-історичних пам’ятників, які потребують ґрунтовних наукових досліджень. Насамперед, маю на увазі степові кургани та могили, частину з яких,  на жаль, уже розорали та поруйнували наші сучасники. У колгоспні  часи дві такі могили (одна з них називалася “Татарка”) було  поруйновано  і на території нашого села. Причому, і під однією, і під іншою були виявлені давні колективні поховання, які тепер уже неможливо ідентифікувати.  Можливо, ці поховання були аналогічні тим, що  виявили  під час дослідження курганів у селищі Драбів, які  у 90-х роках минулого сторіччя  проводили Віра Нерода (Черкаський обласний краєзнавчий музей) та Дмитро Куштан (Черкаська археологічна  інспекція). Ними, зокрема,  були виявлені могильники кочовиків (вірогідно половців), впущені  у насипи, які були споруджені  ще за доби енеоліту-бронзи. У одному з поховань (розкопки В. Нероди) були виявлені рогові  пластини – деталі лука та сагайдака. Серед кочівницьких поховань траплялися і могили жінок та дітей. На думку Д. Куштана,  це свідчить про те, що у давньоруський час Драбівщину населяли саме кочові племена (так звані “свої  погані”), які  перебували на службі  у київських князів і  несли прикордонну службу (подібна ситуація  була на Пороссі, зокрема, на Канівщині).

 

 Що ж до знахідки, про яку ми згадували раніше, то вона добре збереглася, і її без проблем можна ідентифікувати за аналогічними зразками наконечників. Саме це я і зробив, скориставшись роботою  А.Ф. Медвєдєва “Луки и стрелы, самострелы” та таблицями, у яких ним було замальовано і  класифіковано понад 6 тисяч наконечників стріл, зібраних археологами під час розкопок могильників і поселень на території Східної Європи. Вони мають найрізноманітніші форми, які, здебільшого,  залежали від функціонального призначення стріли. Приміром, для пробивання кольчуг застосовували вістря з вузькою шилоподібною масивною головкою. Для пластичних обладунків, шоломів і щитів – вузькі долотоподібні масивні наконечники та бронебійні з гранчастою головкою. А от для стрільби по незахищеному обладунками ворогу і кінноті найефективнішими були дво- або трилопатеві  плоскі широкі наконечники стріл, які наносили широкі різані рани, що викликали сильну кровотечу і  швидко виводили з ладу пішого чи кінного ворога. А щоб він не міг звільнитися від такої стріли, її вістря часто робили із гострими шипами. Саме такий тип наконечника  був знайдений на території Великого Хутора, і ми наведемо його докладніший опис.   Зразки стріл за А.Ф. Медвєдєвим

 

Насамперед, звертає увагу те, що наконечник викуваний із крицевого заліза і має плоску, клиновидну форму із двома рівними перами ( див. рис.1). Шийка наконечника, у яку вставлялося древко стріли,  має форму втулки із помітним розширенням на кінці,  діаметр якого складає  8 мм.  Довжина наконечника складає  80 мм, найбільша ширина – 25 мм, вага – 14 грамів. За висновками А. Ф. Медвєдєва, такий тип наконечників (двошипових, втульчатих) не був характерним для древньої Русі і, скоріше за все, був запозичений руськими воїнами у своїх західних сусідів: поляків, чехів або німців, у яких вони мали велике поширення.  Чисельно втульчаті залізні наконечники складали всього близько 1% серед усіх наконечників, виявлених на території колишньої Київської Русі. Решта наконечників тут були  черешковими, тобто кріпилися до древка стріли за допомогою тонкого черешка.

Отож, є всі підстави вважати, що  “великохутірський” наконечник є досить рідкісною, а тому цінною  знахідкою. Але це ще не все. Проаналізувавши 140 екземплярів двошипових, втульчатих  наконечників, знайдених у різних місцях,  А. Ф. Медвєдєв  дійшов висновку, що такий тип застосовувався із VIII до середини XIII ст. вздовж західних кордонів Київської Русі. Зокрема, подібні наконечники були знайдені на поселенні Луг I, в житлі VII–XII ст. в Ужгороді, на Канівському поселенні, на городищах Колочин I, Хотомель, Новотроїцьке,  в Гніздові,  Києві, Вишгороді, на Княжій горі, в старій Рязані, на Чернігівщині, біля села Ліпляве і т.п. Аналогічний наконечник стріли, знайдений під час розкопок у Новгороді, датовано X сторіччям. Дослідник стверджував, що після монгольського нашестя втульчасті наконечники вже не використовувалися (напевне, тому, що були складнішими у виготовленні), хоча лук і стріли були на озброєнні різних військових формувань аж до початку XIX сторіччя (востаннє лук зі стрілами як зброю застосовано у 1812–13 роках під час війни з Наполеоном, він був на озброєнні загону калмиків).

Як ми вже говорили, стрілами з плоскими клиновидними наконечниками рекомендувалося стріляти по незахищеному обладунками ворогу. Але їх  також застосовували при полюванні на крупних  звірів, таких як тур, дикий кабан, лань тощо. Вправний лучник міг вразити свою ціль з відстані 200–300 кроків, а в окремих випадках прицільна дальність стрільби з лука сягала і 500 кроків. Бойові характеристики лука  також залежали від його конструкції  і конструкції самої стріли, яка  за сотні років стала  не тільки невід’ємною   частиною грізної зброї, а й довершеним витвором зброярського мистецтва. Досягнути такого рівня можна було лише при масовому виготовленні  стріл, чим займалися ремісники Київської Русі. Але ким і коли була виготовлена та стріла, залишок якої був знайдений у Великому Хуторі, ми, напевне, вже ніколи не дізнаємося. Так само не довідаємося про те,  ким вона була випущена і чи настигнула свою ціль. Та, напевне, це вже немає суттєвого значення. Куди важливіше те, що та стріла “долетіла” до нас через товщу  століть і подарувала унікальну можливість ще раз доторкнутися до своєї далекої історії, яка не зникає безслідно.

Віктор Козоріз

 

 

 

 

[ Всі новини ]