Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Головна

Застелю білий світ рушниками

Надія Колотило зі своїми виробамиУже більше тридцяти років учителька Великохутірської загальноосвітньої школи Надія Яківна Колотило колекціонує та досліджує вишивані рушники, якими її односельці здавна прикрашали свої оселі. Ще й сьогодні в багатьох будинках Великого Хутора можна побачити ті рушники на образах, картинах, настінних дзеркалах, на рамках з фотографіями, де вони органічно доповнюють хатній інтер’єр, створюючи неповторну атмосферу домашнього затишку і тепла. Багато таких рушників і в місцевій Петро-Павлівській церкві, завдяки чому вона завжди виглядає просто й урочисто. 

 

Проте в колекції Надії Колотило не тільки ті рушники, якими господині прикрашали своє житло, а й багато ритуальних рушників, які старанно готувалися до певної сімейної події, а потім надовго осідали у бабусиних скринях разом з іншими полотняними скарбами. З часом  значна частина тих скарбів виходила  з моди і втрачала свій естетичний вигляд, перетворювалася у різне ганчір’я, яке ще певний час служило своїм господарям, а згодом безслідно зникало разом з рукотворними  символами та візерунками.

 

 Рушник роботи Надії КолотилоСкільки за останні десятиліття у Великому Хуторі зникло таких витворів навіть важко собі уявити, бо раніше тут ткали і вишивали рушники практично у кожній селянській родині, де були дівчата. І кожна вишивала на свій манір, як підказувало серце чи сокровенні почуття. Але і з того, що  дійшло до нашого часу, можна зробити висновок, що на території села художнє вишивання було найпоширенішим видом декоративно-ужиткового мистецтва, яке передавалося з покоління у покоління протягом кількох століть. І тільки  тому воно потребує глибокого вивчення та збереження. Щоб не обміліла криниця душі народної.        

 

Цією ідеєю Надія Яківна Колотило прониклася  ще під час навчання на відділенні вишивки Решетилівського училища художніх промислів (було це у 1980-82 роках). Уже під час своїх перших канікул, приїхавши додому, разом з мамою почала збирати по сусідах та знайомих   вишивані сорочки та рушники, які й стали першими експонатами її колекції. А потім односельці й самі почали приносити та передавати їй  рушники, відчуваючи, що   цікавість до них  молодої дівчини викликана не якимись меркантильними інтересами, а щирим бажанням осягнути це народне мистецтво і передати його наступним поколінням.

На той час пані Надія вже працювала методистом у Драбівському  районному будинку творчості, при якому заснувала  гурток “Рушничок”: навчала у ньому дітвору премудростям народного мистецтва і  вдосконалювала власну майстерність, відточуючи на полотні  різні техніки вишивки та оздоблення рушників. Отак  вона освоїла і одну з найскладніших технік, яка називається “занизування”, і на основі неї вишила більше десятка оригінальних полотняних рушників. Вони також поповнили її колекцію рукотворних виробів.

 

Тканий рушник з колекції Надії КолотилоНаразі у цій колекції  більше 80 різнопланових рушників і до 30 фрагментів народної вишивки, які  Надія Яківна зберігає і у себе вдома, і у місцевому краєзнавчому музеї, і у шкільному кабінеті образотворчого мистецтва, де вже кілька років діє  створена нею виставка  великохутірських рушників.  І про кожен з них пані Надія може розповідати годинами.

 

— Оцей рушник, вишитий білим по білому,  мені подарувала баба Софія Жук, яка жила у нас на Стійлі (куток В.Хутора, - В.К.), – говорить Надія Яківна. – Бачите, який він цікавий: з тонкого лляного полотна, і широка мережка з обох боків теж зроблена білою лляною ниткою.  Баба Софія казала, що цей рушник вишивала ще її мама собі на весілля, а тоді передала їй у спадок. Тому я думаю, що цьому рушникові не менше 120 років. 

А ось ще один шедевр народної творчості.  На білому полотні застигли червоні грона  винограду, а під ними якісь дивовижні квіти, оперезані червоно-чорними смужками і  тонкою мережкою. Вгорі на полотнищі  вишито морський якір – символ надії, по обидва боки від якого зупинилися дві куниці-красні дівиці.

—  Цей весільний рушник невідома майстриня вишила у 1917 році й, напевне, закодувала у ньому свої потаємні надії на сімейне щастя, – говорить Надія Яківна, – а яким було те щастя, ми вже ніколи не дізнаємося. Та факт залишається фактом: кожен рушник має свою історію, свої особливості, які були продиктовані  і його призначенням, і  художнім хистом майстрині. Наприклад, ось цей довгий рушник  використовували повитухи при пологах, – пояснює Надія Яківна. – Вони закріплювали його на сволоку хати і при  пологах породілля допомагала собі, тримаючись за рушник. А ще до того, як народжувати, вона мала на Великдень обов’язково освятити цей рушник у церкві. Потім ним замотували колиску. А коли  ховали померлу людину, то виносний хрест обов’язково пов’язували  вишитим рушником, який потім залишався у церкві. Так що, рушник, як предмет духовної і матеріальної культури,   супроводжував людину протягом усього її життя: і в радості, і в горі.

Супроводжує він по життю і Надію Яківну Колотило. Тому, роздивляючись у її творчій майстерні великохутірські рушники, для яких уже й стін не вистачає, мимоволі поцікавився: а з чого ж усе почалося? Звідки у простої сільської дівчини з’явилося оце захоплення вишиваними рушниками, без якого вона себе, напевне,  й не мислить?

                                                             Інтерв’ю на фоні рушників

 

Фрагмент рушника з колекції Н.Я. Колотило— Напевне, почалося все з того, що я народилася і виросла у Великому Хуторі, – розповідає Надія Яківна, – тут коріння мого роду, роду Стригунів, які згадуються  серед жителів села ще  з  кінця XVIII сторіччя. Змалку я бачила, як вишивала моя мама, Катерина Федорівна. І коли вона вишивала, у неї від полотна залишалися вузенькі смужки  коленкору та коротенькі нитки, якими мені можна було забавлятися. То я і собі за мамою починала вишивати. Тільки розженуся, тут нитка закінчується, я беруся за нову. Отак і навчилася. А ще мама розповідала, що один з моїх прадідів, Никифор Стригун, був ткачем у Великому Хуторі. Робив рамки для ткання, сам придумував візерунки і роздавав людям, які за ними ткали рушники.

 

Бачила я і те, як вишивають інші жінки. Одного разу мама каже: ти піди до тьоті Наді (вона жила недалеко від нас), у неї там такі гарні рушники. І справді, вони мене зачарували. Бо до війни  у нашому селі здебільшого вишивали домотканими фарбованими нитками – червоними і чорними, але ті дівчата, які під час війни були вивезені на примусові роботи до Німеччини та Австрії, попривозили з собою додому яскраві штапельні кольорові нитки, а з ними і кольорову гладь. Отож, у тітки Надії рушники були вишиті кольоровою гладдю, бо її мама, баба Настя, теж була в Німеччині.

 — То Ви, напевне, з дитинства мріяли стати вишивальницею?

— Та ні, в дитинстві я мріяла стати учителькою. Бо мама розповідала, що моя бабуся працювала у школі. І оця думка чогось так запала  мені в душу, що я іншої професії для себе й не уявляла. Дарма, що бабуся працювала прибиральницею. Але ж у школі! І коли у 1979 році я закінчила  Великохутірську середню школу, подала документи до Черкаського педінституту, де на філологічному факультеті вже навчалися мої дві двоюрідні сестри. Думала, що піду за ними, успішно здала екзамени і... не пройшла за конкурсом. Після цього повернулася додому і рік була біля батьків. А згодом у  “Сільських  вістях” натрапила на оголошення про прийом студентів до Решетилівського училища художніх промислів України. Прочитала, що таких училищ в Україні всього два (ще одне було у Вижниці) і вирішила поступати в Решетилівку на  відділення килимарства. Саме тоді у селі була велика мода на килими, і у нас вдома теж з’явився  справжній бельгійський килим. То я думала, що навчуся сама робити такі килими. Але на відділенні килимарства подивилися мій атестат, а в ньому  були  тільки гарні оцінки,  і сказали, що взагалі-то  на килимарство ідуть слабші учні. Мене запитали: може, ви підете на вишивку? Ні, я на килимарство. Після цього мені дозволили два тижні ходити по всіх відділеннях, щоб я краще познайомилася з училищем. Була я і у шевчих, дивилася, як вони працюють, і у вишивальниць, які демонстрували ручну та машинну вишивку, і у ткачів  та килимарів. А  завершилося моє знайомство екскурсією у їхній музей, де зберігалися дипломні роботи всіх учнів училища. І коли я побачила ті роботи, зокрема дипломні роботи вишивальниць, то сказала собі: піду на вишивку. Бо це було таке диво, якого я ніде не бачила. У нас, у Великому Хуторі, здебільшого вишивали хрестиком, це були чорні і червоні візерунки. Навіть у 70-х і 80-х роках ще вишивали в такій гамі. Хоча були й кольорові вишивки, художня гладь,  а на сорочках зустрічалося прудкування, коли усе підрублювалося мережкою. Більше я нічого не бачила. А тут таке різноманіття!

 — Що дало Вам навчання в Решетилівському училищі художніх промислів?

— Училище відкрило мені очі на українську вишивку, бо ми вивчили більше ста технік вишивки, якими володіли майстрині багатьох слов’янських країн: Польщі, Білорусі, Росії, Болгарії, Чехословаччини тощо.  Для мене це було справжнє відкриття, яке збагатило безцінними знаннями і навичками. Уже закінчуючи училище, свою  дипломну роботу (це була українська сорочка) я вишивала змішаними техніками, серед яких  була полтавська гладь з мережками, прутиком,  ляхівкою. Для цього я сама придумала малюнок, в якому  об’єднала і візерунок, і мережку,  та вишила їх такою мозаїкою, що й зараз пам’ятаю ту сорочку. Вона зберігалася у музеї училища разом з іншими дипломними  роботами, а потім казали, що їх за долари продавали іноземцям і за ці кошти утримували училище.

 Отже, роки навчання в Решетилівському училищі для мене не минули марно, я там багато чого навчилася. Та мені цього було замало, захотілося навчати цьому дітей. Тому, повернувшись додому, я пішла до школи і  запропонувала свої послуги. Але там сказали, що, крім спеціальної освіти, потрібна ще й педагогічна, і тільки з такою умовою мене можуть взяти на роботу. Я погодилася, деякий час працювала організатором позакласної роботи,  а у 1984 році вступила до Київського педагогічного інституту імені Горького на факультет педагогіки виховної роботи. Там же здобула спеціальність вчителя етики і психології сімейного життя та  керівника  студії образотворчого мистецтва. Таким чином, ще п’ять років мені довелося вивчати образотворче та декоративно-прикладне мистецтво, бачити музеї Києва, роботи інших митців. І це ще більше переконало мене в тому, що я на правильному шляху, займаюся своєю справою.

У 1989 році, після закінчення педінституту, мене перевели до районного будинку дитячої творчості на посаду методиста. І того ж року я створила там гурток “Рушничок”. А потім вийшла заміж за великохутірського хлопця Руслана Колотила і знову повернулася до рідної школи із своїм “Рушничком”. З того часу викладаю тут образотворче мистецтво і етику та навчаю дітей мистецтву вишивки.

 —    Наскільки  сучасна молодь, сучасне покоління великохуторян  цікавиться  вишивкою? Що їх приваблює у цьому мистецтві?

 

Фрагмент рушника з колекції Н.Я.Колотило— У мене є такі дівчата, які приходять і кажуть, покажіть, як далі вишивати, бо дома немає кому. Десь обірвалася ота ниточка, традиція, коли своє уміння мати передавала доньці, а та своїм дітям, і так далі. Наприклад, моє покоління дівчат уже не вишивало, бо більшість з них гарно вчилися і поступили у вузи, а потім, отримавши спеціальність,  залишилися у містах. А там інша культура, інші традиції.

 

 Але останнім часом  інтерес до української вишивки знову відроджується. Наприклад, років 10-15 тому в нашому селі з’явилася традиція, коли на випускному вечорі батьки стелять під ноги своїм дітям рушники у далеку дорогу. Звичайно, кожна мати намагається вишити для своєї дитини найкращий рушник. Приходять, просять показати якісь візерунки або техніку шиття. Та й самі дівчата-старшокласниці все частіше  беруться за голку з ниткою, щоб вишити собі весільний рушник.  У мене був клас, де майже всі дівчата вишивали собі такі рушники. Причому, вибирали оригінальні візерунки із старих рушників і вишивали з такою умовою, щоб рушники не повторювалися і до весілля ніхто не бачив закінченої роботи. Навіть я.

 

— А які рушники подобаються Вам, і як часто Ви  вишиваєте?

— Найбільше мені подобаються ткані кролевецькі рушники. Колись подібні рушники виготовляли  і у Великому Хуторі.  Але сьогодні  ткати немає на чому, тому на основі техніки занизування, але спеціальним, придуманим мною методом, я вишила свій перший рушник, схожий до кролевецького. І коли я його закінчила, сама за себе зраділа. Бо у кролевецьких рушників особлива фактура ткання, так не вишиєш і не скопіюєш. Виходить або велике, або мале. Наприклад, на кролевецьких рушниках мені подобалися зірки або чергування широких і вузеньких смуг. Я намагалася повторити ці візерунки, але в мене виходив уже свій малюнок, в залежності від того, якою була ширина полотна, клітинки, фактура нитки. Надія Колотило демонструє рушник зі своєї колекції

 

Власних рушників у мене небагато. Спочатку я вишила для себе по одному рушнику різними техніками: вирізуванням, занизуванням, хрестиком, гладдю, – просто хотілося попробувати. А потім  вишила кілька рушників  на замовлення, бо свого часу залишилася без роботи, і треба було якось виживати. То людям це було недорого, а мені цікаво. Спочатку я вишивала маленький зразочок, а потім за ним вишивала цілий рушник. Таким чином вишила, може, сім, а може, дев’ять рушників, і всі різні. Тепер таких великих робіт я вже не вишиваю, бо вони забирають багато часу, а тільки навчаю дітей. Але якщо хочу відпрацювати якусь нову техніку, то залюбки беруся  вишивати  серветку чи скатертинку. Але вона може бути лише в єдиному екземплярі – не люблю повторюватися.

 — Надіє Яківно, а з якого часу Ви  почали колекціонувати рушники? Як це поєднується з Вашою педагогічною роботою?

— Колекціонувати рушники я почала ще під час навчання у Решетилівському училищі. Але їх було небагато. А вже пізніше, займаючись вишиванням з гуртківцями, ми організовували різні виставки, і частину рушників, які приносили діти, з дозволу батьків  вони залишали у гуртку “Рушничок”. Поступово у мене назбиралася певна кількість рушників, і коли я побачила, що якихось  мало, а якихось багато, почала збирати саме полотняні або лляні рушники, бо коленкорові між собою дуже схожі. Потім у будинку дитячої творчості мені виділили клас, де з учнями ми зробили музейну кімнату рушника і першу виставку з моєї колекції (на той час у ній було близько 30 рушників), запросили туди людей, яким це було цікаво. І мабуть, з того часу мені почали приносити все більше й більше рушників. Та я й сама ходила по людях, розпитувала, які у кого є рушники. Якщо бачила, що деякі повторюються, обмінювала їх на інші рушники, яких у мене ще не було, і таким чином поповнювала свою колекцію оригінальними виробами.

 

Пригадую, якось мене запросила до себе  додому Катерина Яківна Криворот (на жаль, уже покійна),  яка мала багато рушників. Прихожу, а вона саме варить  картоплю для курчат і полотняним рушником знімає з плити чавун. Я ледве мову не тратила від несподіванки. Там такий цікавий рушник: з великими ружами, ліліями, виноградом, церквою і стовпами! Побачила я його та  й кажу господині: Фрагмент вишитого рушника з колекції Н.Я.Колотило

— Бабо Катерино, віддайте мені цей рушник.

 

— Та він же у сажі.

— То я виперу, полотно гарно переться, віддайте.

 

Отак у моїй колекції з’явився ще один  рушничок. 

 

А ще у Великому Хуторі  була така традиція: коли помирала стара бабуся, то вишиті нею  рушники і сорочки роздавали сусідам і знайомим, щоб не пропадали. Зараз прості хустинки  роздають, а раніше роздавали оце придане із скрині.  То деякі з тих рушників потрапили і до мене.

 — А які особливості великохутірських рушників: за стилем, за технікою, використовуваними орнаментами? Чим  вони відрізняються від рушників, які вишивали в інших населених пунктах нашого краю?

 

— Як ви знаєте, раніше Великий Хутір належав до Полтавської області, а ще раніше Полтавської губернії, отож, у великохутірських рушниках найбільше відчувається вплив традиційної полтавської вишивки. Рушники вишивали червоним кольором або білим по білому – це кольори Полтавщини. Якщо червоним, то найчастіше це було Дерево життя: у маленькому горнятку чи вазі піднімаються трьохфазні гілки, які  завершуються або великою квіткою,  або пташечками. Для цього використовували домоткані нитки, фарбовані кустарним методом – бузиною, тому згодом вони вицвітали, вимивалися, вигорали. Але у мене  зберігся фрагмент рушника, вишитого  жовтим кольором. На ньому, знову ж таки, Дерево життя і по кругу вишито бережечок із квіточками та маленькою обводкою. 

 

Часто зустрічаються і білі рушники з гіллястими візерунками. Вони  теж характерні для Полтавщини, зокрема її західних районів –  Лубенського та Пирятинського. Такі рушники  вишивали або на ікони, або вішали над вікнами замість тюлі. А  причина була в тому, що не було кольорових ниток, тільки лляна біла нитка. І цією ниткою можна було зробити візерунок тільки  у вигляді мережки. Як кажуть, багатство в бідності. 

Але з часом схема рушника змінювалася.  Пізніше у Великому Хуторі вишивали чорним і червоним  з використанням мережки, а по краях полотнища знизу і зверху в дзеркальному зображенні розміщували візерунки з хвилястими лініями і ружами. Не важко помітити, що на таких рушниках переважають рослинні орнаменти, які передають тісний зв’язок людини з природою. Зустрічаються також і геометричні орнаменти, різні птахи та звірі, які оточували людину.

 Оце ті рушники, які є характерними для   Великого Хутора. Але я помітила, що навіть в одному селі рушники вишивали по-різному. “Гвардійські”  рушники (Гвардія – східна частина В. Хутора, яка відносилася до колгоспу “Гвардія”, - В.К.)  були яскравішими і більш зашитими. І вишивалися вони майстринями, які знали  кому або для чого вони це роблять. А “жовтневі” (західна частина села, яка відносилася до  колгоспу “Жовтень”, - В.К.) – були біднішими, менш зашитими. Про такі рушники казали “та це так, аби перебрести й повісить”, тобто новий рушничок вишивався легенько, щоб тільки освіжити до Різдва полотно. Тому молоді дівчата, які виходили заміж за гвардійських  хлопців, казали, що у них рушники кращі.

 — Рушників якого періоду найбільше у Вашій колекції, і чи можна за нею визначити, коли у Великому Хуторі було найбільше розвиненим мистецтво вишивки?

 

Колотило Н.Я. демонструє свої роботи—    У моїй колекції найбільше рушників, що датуються 50-60-ми роками XX сторіччя. Тоді у Великому Хуторі вишивали дуже багато: коли молода дівчина виходила заміж, то у її скрині мало бути не менше 20 рушників.  Цими рушниками вона мала прикрасити хату свого чоловіка. Пам’ятаю, коли одружувався брат Надії Іллівни Білоус (мені було років шість чи сім), то казали, що  завтра усі підуть дивитися, чим молода хату вбрала. Бо коли чоловік приводив у свій дім молоду дружину, свекруха знімала свої рушники,  а молода повинна була із свого приданого застелити ліжко з підузорником, штук вісім наволочок і завісити рушниками  всі картини,   дзеркала і вікна, що були в хаті.

 

Очевидно, такої традиції дотримувалися і раніше. Бо у моїй колекції є кілька дореволюційних рушників, які датуються кінцем XIX сторіччя, а також рушники, які були вишиті у 20-ті, 30-ті та в 40-ві роки. Це видно по датах, які господині вишили на  полотні. Але багато рушників було втрачено під час війни. Старі люди  розповідали, що у 1943 році, після звільнення Великого Хутора від фашистів, у селі знаходилися   два військово-польові госпіталі, й багато полотняних рушників пішли на бинти. На ці потреби жінки також віддавали свої хустини та полотнища від  сорочок.  Їх ретельно виварювали і потім перев’язували поранених. 

За моїми спостереженнями, переломним періодом у розвитку народної вишивки стали 70-ті роки, коли колгоспники почали отримувати  гроші, а з ними і можливість купляти  фабричний крам. Отож, люди стали жити заможніше, і народна творчість відійшла на другий план. У моїй  колекції дуже мало рушників за цей період.

 — А хто сьогодні у Великому Хуторі, крім Вас, займається вишиванням? Чи  є надія, що це унікальне мистецтво остаточно не зникне, і що наші діти бачитимуть  вишивані рушники не тільки у музеях?

— З відомих сільських вишивальниць можу назвати Поліну Дмитрівну Савченко, яка живе біля церкви. У неї не хата, а справжній музей, у якому і килими ручної роботи, і рушники, і рішильє,  і цілі картини, вишиті з найтоншими відтінками кольорів.  Потім я бачила, як вишивала покійна Лідія Миколаївна Вербицька, вона захоплювалася сучасною вишивкою і мала до цього дуже гарний хист, її роботи побували не на одній виставці. Гарно вишиває і  Варвара Дем’янівна Криворучко, вона у нас ще й учасниця художньої самодіяльності – співає у хорі. Ганна Іванівна Новик, колишня учителька української мови та літератури, а нині завідуюча шкільною бібліотекою. Поки  працювала педагогом, їй не було коли вишивати, а вийшовши на пенсію,   попросила показати їй техніку занизування. Я показала один візерунок, то вона з цього візерунка зробила цілу серію рушничків у різних кольорах. Ганна Іванівна теж представляла свої роботи на виставках.

А взагалі, у  селі вишиває багато жінок: хтось для дітей чи онуків, хтось для церкви, а хтось для власного задоволення. Свого часу, коли відновив свою діяльність сільський хор, майже всі його учасники вишили собі сорочки, бо приходили до мене за візерунками. До того ж у селі є багато людей, які працюють з бісером,  в’яжуть гачком,  займаються плетінням. І це говорить про те, наскільки працьовитий і талановитий наш народ, наскільки сильно розвинуте в ньому творче начало та потяг до прекрасного. Вдячна долі, що живу серед таких людей.

—    Дякую Вам за цікаву розмову і бажаю успіхів у Вашій творчості.

 Віктор Козоріз.

 

 

 Виставка рушників у приміщенні школи

 

  Більше фотографій у розділі "Фотогалерея"- Рушники.

 

 

 

 

[ Всі новини ]