Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Головна

1. Наш край 100 років тому. Великий Хутір

Село в адміністративно-територіальному поділіНа оранку з волами

best cartier replica watches 0pt; text-align: justify;">    Спробуємо з’ясувати, яким століття тому було життя мешканців конкретного населеного пункту, зокрема села Великий Хутір, що відносилося до Золотоніського повіту і мало статус волосного центру. Тобто, крім сільської управи, яку очолював староста, в селі знаходився ще й волосний суд та волосне правління , адміністративна влада  якого поширювалася на 18 навколишніх сіл і  хуторів (див. Історія села . Великохутірська волость).

        Волосне правління складалося  із  волосного старшини, усіх сільських старост або помічників старшини, збирачів податків, одного-двох засідателів і писаря. Воно мало  характер контрольно-дорадчого органу при розгляді деяких адміністративних справ, що підлягали колегіальному розгляду й були пов’язані з матеріальною відповідальністю. Що ж до волосного суду, то він складався із колегії суддів (4-12 осіб), яких щороку обирали на волосному сході.  Юрисдикція суду поширювалася тільки на селянське населення волості, а його компетенція обмежувалася розглядом дрібних суперечок і позовів між селянами у майнових справах та проступках. Зокрема,  волосний суд розглядав земельні суперечки, справи про неповагу і грубість щодо посадових осіб,  появу селян у нетверезому вигляді  в церкві чи в інших громадських місцях, лінощі й систематичне пияцтво, недогляд свого господарства, самовільні сімейні поділи тощо.

        На жаль, в архівних матеріалах не збереглися прізвища усіх членів волосного суду, які там служили століття тому. Але відомо, що один час цю посаду обіймав житель Великого Хутора  Матвій Йосипович Піскун, який пізніше, у 1913-1917 роках, був гласним Золотоніського повітового земства від сільських товариств. Безперечно, це свідчило про певний авторитет цього селянина, його великий життєвий досвід і  освіченість,  бо саме такі вимоги висували до виборних осіб. Крім того, він був  власником вітряка і мав 10 десятин землі, що теж враховували під час виборів осіб на ті чи інші посади.   До цього можна додати, що у 1911 році 48-річний М.Й. Піскун у черговий раз став дідусем, оскільки 25 травня того року в його сина Опанаса народилася дочка Наталія (моя бабуся по материнській лінії).

Щодо інших посадових осіб волосної управи, то тут, насамперед, варто назвати  волосного старшину Василя Івановича Нижника, який виконував ці обов’язки два терміни підряд з 1906 по 1911-й рік. На цій посаді його змінив житель села Драбівці Степан Павлович Мархоцький.

Як видно із “Положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності”, головним обов’язком волосного старшини була  охорона загального порядку, спокою і благочинності у волості, тобто виконання поліцейських функцій. Він також доводив до населення закони і розпорядження уряду, наглядав за дотриманням паспортних правил і судових рішень, вживав заходів для затримання злочинців тощо. Волосний старшина виконував і адміністративні функції: йому були підпорядковані сільські старости, соцькі й десяцькі, що зобов’язані були беззаперечно виконувати його розпорядження.

        Варто зазначити, що під час здійснення своїх повноважень волосний старшина  тісно співпрацював з повітовими та земськими органами, які у Великохутірській волості представляв  земський начальник, колезький секретар  Федір Антонович Василенко. Він також опікувався Безпальчівською та Драбівською волостями, а  мешкав у Гельмязові. Земський начальник був наділений  адміністративною  та  судовою владою і контролював діяльність сільських старост та волосного старшини.  У свою чергу, волосний старшина  був підзвітний як волосному сходові,  так і представникам  повітової адміністрації – земському начальникові, поліцейському ісправнику, судовому слідчому та становому приставу. Відомо, що останню посаду в 1911 році  обіймав колезький асесор  Яків Іванович Медянов, який мешкав у Золотоноші, але за родом своєї діяльності  часто бував у Великому Хуторі. Тим більше, що тут знаходилася тюремна камера 5-го стану, де тимчасово утримувалися затримані особи або злодії, а також – кінна станція, якою під час роз’їздів користувалися службові особи земства.

 

Місцева влада і її повноваження

Сьогодні важко сказати, наскільки жителі Великого Хутора та Великохутірської волості залежали від місцевої влади. Але  можна напевне сказати, що ця влада міцно спиралася на звичаєве право та громадську думку. Адже у селі  більшість місцевих питань вирішувались на сходах, де право голосу мали всі власники домогосподарств, що належали до сільського товариства (крім осіб, які знаходилися під слідством або судом за вчинені злочини). Зокрема, на сільських сходах розглядали широке коло питань, які стосувалися виборів посадових осіб сільської управи і призначення виборних (делегатів) на волосний сход,  видалення із товариства шкідливих членів і тимчасове відсторонення селян від участі у сходах,  звільнення із сільського товариства його членів і прийом нових,  призначення опікунів і піклувальників, вирішення сімейних поділів, користування громадською землею, призначення зборів на громадські потреби і розподіл казенних зборів та повинностей тощо. Рішення сільського сходу визнавалося законним, якщо на ньому був присутній сільський староста або той, хто виконував його обов’язки, а також  – не менше половини селян, які мали право участі у сходах.    

Великі повноваження мав і сільський староста, якого обирали на три роки. Він скликав і розпускав сільські сходи, пропонував на їх розгляд питання, що стосувалися потреб сільського товариства, виконував накази сільських сходів і накази волосних управлінь, слідкував за збереженням межових знаків, утриманням у належному стані доріг, мостів, гребель, контролював своєчасність відбування селянами  повинностей та сплати податків, завідував громадським господарством, зокрема хлібозапасним магазином,  відповідав за громадську касу і правильне витрачання з неї коштів тощо.  Крім того, сільський староста мав право за незначні  проступки, вчинені членами сільського товариства, карати винних громадськими роботами до двох днів, або арештовувати їх на цей термін чи застосовувати до них грошові стягнення до одного карбованця.  Оскаржити дії сільського старости можна було земському начальникові.

У свою чергу, волосний сход складався з  виборних сільських і волосних  посадових осіб (волосного старшини, сільських старост, помічників старшини, збирачів податків, засідателів волосних правлінь і суддів  волосних судів), а також  із селян, яких обирали від кожного поселення (по одному від кожних десяти дворів). До відання волосного сходу відносили: вибори волосних посадових осіб, усі господарські й громадські справи волості, заходи громадського нагляду, заснування  волосних училищ, розпорядження по волосних магазинах, перевірка і облік справ про відбування рекрутської  повинності, затвердження ухвал  сільських сходів тощо. Усі справи на волосному сході вирішували за взаємною згодою або більшістю голосів, а найважливіші рішення сходу записували до особливих книг.

  Таким чином, можна стверджувати, що 100 років тому органи місцевої влади мали досить широкі повноваження, які дозволяли їм вирішувати  багато питань місцевого значення, і вони уміло користувалися цими повноваженнями, відстоюючи інтереси сільської громади. Яскравим доказом цього є той факт, що на початку ХХ сторіччя у Великому Хуторі діяло аж шість ярмарків, які були відкриті  за клопотаннями сільської управи. А у 1910 році тут було відкрито ще й базар, який працював по п’ятницях і задовольняв потреби місцевих жителів у купівлі-продажу сільськогосподарської продукції,  промислових товарів та кустарних виробів.

Певний внесок сільською управою було зроблено і в організацію медичної допомоги. Ще у 1901 році  великохутірське сільське товариство зверталося до Золотоніського повітового земства з проханням призначити у Великий Хутір фельдшера, але це прохання було задоволене тільки наступного року, коли тут було відкрито медичну амбулаторію. Для неї сільська  управа виділила безкоштовне приміщення. У вересні 1909 року завідувачем великохутірською амбулаторією було призначено фельдшера Георгія Мережинського, а  ще одним фельдшером працювала його дружина Марія Мережинська. Проте, коли наступного року у В. Хуторі спалахнула велика епідемія холери, перед нею виявилися безсилими і місцева влада, і місцева медицина. Для вжиття термінових заходів довелося викликати два санітарні загони з Полтави, які героїчно боролися з епідемією протягом двох місяців. За цей час на території села захворіло 178 осіб, з яких 71 особа померла.

Керівник одного із санітарних загонів, який працював на території В. Хутора, у своєму звіті відзначав, що представники місцевої влади так були налякані епідемією, що на перших порах практично нічим не могли допомогти медикам. Також він писав, що “населення Великого Хутора переважно вкрай бідне, малоземельне і малокультурне. Не рідко в одному дворі знаходяться три хати, які належать різним господарям, в котрих тісняться чисельні сім’ї. Хати розташовані дуже близько одна від іншої  і це створювало дуже несприятливі умови для ізоляції заражених будинків”.

Як би там не було, а після епідемії холери і земською, і місцевою владою було вжито ряд заходів для покращення у В. Хуторі санітарного благополуччя. Зокрема, у 1913 році тут було збудовано абесинський колодязь, з якого за допомогою ручного насосу качали воду з нижнього водоносного горизонту. На обладнання колодязя було витрачено 728 крб. 90 коп.  Тоді ж на вакантну посаду дільничного лікаря у село  було призначено лікаря Якова-Шимона Зеліковича Альтшулера, який працював тут до 1915 року.

Ще одним напрямком діяльності  сільської влади було надання допомоги під час  проведення   земських переписів. У ході таких переписів статисти з’ясовували економічний стан селянських і поміщицьких господарств,  оцінювали динаміку руху земельної власності, характер зайнятості місцевого населення тощо. Як відомо, останній губернський земський перепис  у Полтавській губернії було проведено в 1910 році, завдяки чому сьогодні ми можемо побачити досить повну картину тогочасного життя, зокрема й на території села Великий Хутір.

 

Соціально-демографічна  ситуація

Тут потрібно зазначити, що на початку минулого сторіччя Великий Хутір  був одним з найбільших населених пунктів Золотоніського повіту, у якому, за даними Третього подвірно-господарського земського перепису, постійно проживало 3582 особи. При цьому  чоловіче населення на 102 особи переважало жіноче, а десяту частину усіх жителів складали діти шкільного віку. Окрему категорію складали строкові працівники, які брали участь у сезонних роботах і тимчасово проживали на території села. Таких було більше 150 осіб.

Цікаво, що за останні десять років, з 1900 по 1910, загальна кількість жителів  В. Хутора збільшилося лише на 89 осіб, що, очевидно, було пов’язано з організованим переселенням частини жителів села у інші губернії Російської імперії. Принаймні, ми знаємо, що переселенська політика зачепила і наше село. Крім того, за цей час дещо змінилася і соціальна структура села. Як і раніше, абсолютну більшість великохуторян складали селяни та селяни-власники. Але  за десять років тут майже у 10 разів зменшилася кількість козаків (із 20 до 2-х), а також представників привілейованих класів, очевидно, дворян  (із 62-х осіб до 11-ти). Окремо варто сказати про кількість єврейського населення, яке також зменшилося до 7 осіб, хоча раніше їх  було значно більше. Про це, зокрема, говорить той факт, що у В. Хуторі було окреме єврейське кладовище, яке знаходилося на Волощині, в районі ставу Рудочка.

 

 

[ Всі новини ]