Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Головна

Великий Хутір – буття української пісні

   Обкладинка диску "Буття"      Понад річкою «зеленіють широкії села, а в тих селах у веселих і люде веселі». Над Великим Хутором, що на Драбівщині, за 60 км від Черкас, лунає вдалечині пісня, зливається з щебетанням птахів, гавканням собак та своєрідною місцевою говіркою його мешканців. 1997 року, у фольклорній експедиції було записано неперевершений спів самобутніх пісень, а нещодавно тисячним тиражем вийшов  аудіо диск із цими записами.  У спільному проекті київського гурту «Буття» та Михайла  Коваля ці перлини народної творчості зможуть почути шанувальники багатоголосого автентичного співу а cappella.  У оформленні використані фото народних картинок – «Ой гиля, гиля, гусоньки» невідомого автора з Полтавщини, сер. ХХ ст. і «Три вітряки» художника Андрія Бородая, з м. Дніпропетровська, 1983 р.  з фондової збірки Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара». За допомогу і підтримку висловлюємо подяку Петру Івановичу Гончару та Катерині Міщенко.

          Зацькована російськими можновладцями назва «хутір» як мале однодвірне поселення поза селом та трактування «хуторянства» як нікчемності та затурканості – несправедливо викривлена. Маємо історичні довідки, що хутори-зимівники поставали на запорізьких землях ще з 16 століття. У 19 столітті у містечку Великий Хутір Золотоноського повіту Полтавської губернії проживало більше 3000 осіб, вирували ярмарки та світське життя. Та й зараз у школі навчається 200 учнів, є клуб, 2 бібліотеки, з 1987 року відкрито краєзнавчий музей. Мислитель і етнограф Пантелеймон Куліш у «Листах з хутора» протиставляє цей своєрідний заповідник для збереження етносу, хутірське національне середовище русифікованій урбанізації, і вимірює простір внутрішнього духовного розвитку людини її природністю. Тож, наш Великий Хутір є не лише актуальним закликом згадати велич нашої минувшини, а й зазирнути вглиб себе.

       Михайло Коваль і гурт "Буття" Живе в цьому селі та його турботами Михайло Дмитрович Коваль, «божа людина з Великого Хутора», бандурист, член Національної Спілки майстрів народного мистецтва України завдяки майстерності у виготовленні солом’яних брилів, крайок, гобеленів. Грає на старосвітській бандурі майстра В.К. Нагнибіди на відомих фестивалях України та Європи, Росії та Канади.

        Київський гурт «Буття» широко відомий в Україні та за її межами передусім інструментальними награваннями та майстер-класами з українського танцю. Але ще задовго до створення музичного колективу у родині Бутів, що складає його основу, колядували, щедрували, співали колискові, на свята за столом, та й просто при роботі щоб було веселіше. З 2005 року в «Бутті» склалося жіноче співоче тріо як основа колядницької ватаги, а згодом і обрядового співу на весіллі та ліричних пісень для душі. Ярослава Чистякова та Євгенія Шевченко разом здобували освіту фольклориста в університеті ім.Т.Г.Шевченка. У музичному альбомі «Коло Буття» (2007), що представляє традицію українського співу різних жанрів, серед іншого було записано колядку «Темної ночі» та веснянку «Ой посію рожу» − обидві пісні з Великого Хутора.

        Для сільських співачок завжди головним був текст, історія, життєва ситуація, змальована в пісні. А мелодія – інтонація, продиктована цим текстом. Відповідно до драматургії тексту, зафіксована в пісні емоція та переданий емоційний стан має певний розвиток. Зумовлена необхідність імпровізації під час виконання народної пісні є потужним засобом виразності та інструментом для творення образу. Звучання пісні, основою якої є імпровізація, залежить від кількості виконавців. У хоровому співі має відбуватись типізація та спрощення. Чим менше виконавців – тим більші можливості варіантності основної мелодії. Камерність виконання (дует, тріо і квартет), де кожен з виконавців «веде» свою партію дозволила зберегти драматизм і задушевність пісень.

         Репертуар села «Великий хутір» є різноманітним та унікальним. Такі відомі українські пісні, як лірична «Ой з-за гори да вітер повіває» (про сіре утя), козацька «Да забіліли сніжки», чумацька «Да їхав чумак із Криму додому», псальма «По горам, горам сам Господь ходив» мають розвинене багатоголосся з варіативним заспівом, переплетенням мелодичних ходів середнього та басового голосів, яскравими «затриманнями» у верхньому голосі (виводі) та сходженням до унісону або октави в кадансах-закінченнях з характерним емоційним «йодлем» на «гой». Звичайно, також звучать і менш відомі пісні: жартівливі «Ой орав же мій миленький», «Купив дід собі козу» (побудованої як широковідома «Як служив же я у пана»), «Ой не ходи, та розкудрявчик», балади «Як поїхав наш Ванюша», «Сама шила, сама пряла», ліричні «Ой гиля, гиля, сірі гуси од води», «Не куй же зозуленько», народні романси «На небі місяць» та «Птичка невеличка по полю літає». У Великому хуторі співають і особливі пісні на свята, як веснянки:«Гиля, гиля, сірі гуси на Дунай», «Ой, стелиться-в’ється зеленая та буркутина», «Ой летіли гуси да садом рядом». За звучанням та текстом вони більш подібні до побутових ліричних пісень. Характерним для них є спів високим голосом − «тончиком». Весільний цикл пісень, що теж побутував у селі, на цьому диску не представлений, бо потребує окремої уваги.

         Простота і духовність співу, невимушеність виконання − складові доступності пісні для слухача. Одноголосий заспів – для розбірливості тексту, триголоса музична тканина – бесіда між поважним басом, вигадливим середнім та експресивним верхнім голосом. А невимушеність виконання – справжнє наше захоплення процесом творення співу – серцем почує кожен. Наша любов і безмежна вдячність − Ковалю Михайлу Дмитровичу за спів з нами, а також непересічним виконавицям, що пронесли через своє життя та душу ці духовні скарби та передали нам – Коваль Марії Іванівні, Нижник Вірі Федотівні, Криворот Оксані Федорівні, Шинкаренко Надії Григорівні, Жук Христині Омелянівні. Повторити Ваш спів неможливо, але ми по-своєму прожили кожну історію та мелодію, беручи наснагу з записів, невичерпної «криниці для спраглих». А якщо є джерело, то до нього неодмінно прийде напитися втомлений мандрівник. Запропонувати келих холодної джерельної води подорожньому, напоїти коня мужньому воїнові – одна з давніх українських традицій. Маємо надію, що і для слухача ці пісні будуть джерелом життєвої сили, мудрості, розради та гарного настрою, медитації та пошуку себе, насолоди від співу, а може й гуртового підспівування разом з нами!Пояс-крайка роботи М. Коваля

 Оксана Бут,  керівник гурту «Буття»,

кандидат мистецтвознавства

[ Всі новини ]