Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Спогади про Голодомор

 ВІД ДУШ СПАСЕННИХ

       Кілька років тому, готуючи матеріал про Плешкані – село Золотоніського району, де голод викосив кожного третього і на пам’ятнику його жертвам викарбувано 756 прізвищ, мені зустрічалися такі свідчення: “Йшли на Великий Хутір виміняти хліба чи бодай чогось їстівного, аби порятуватися від голодної смерті”. Чому саме в Хутір — з цієї цікавості й надибала у цьому селі історію, ще живу не тільки в матеріалах краєзнавчого музею, а й у пам’яті живих свідків, пригнутих вже до землі літами. І вони настільки незвичні у густому чорнописі подій, що не згадати про них просто не можна.

Після служби в Червоній Армії Яків Дробот повернувся в село непізнаваний: ні на своїх п’ятьох братів-сестер не схожий, ні на батька, якого називали в селі “святим” чоловіком, бо читав церковні книжки і вдовував. Такий же гостроязикий і веселун, але зовсім “почервонілий”: мав і книжечку комуніста, і балачки одно про комуну, де всі рівні і в достатку, вів з фанатичною вірою. І коли в 1928 році почали організовуватись колгоспи, він заснував “Незаможник”: об’єдналося 12 господарств і 4 батраки, усуспільнили 6 коней, хомута і одну корову, мали до сотні десятин землі. Спершу — добровільно, а потім на клич “дайош колективізацію” — пішло й поїхало. З району і вище прибували представники і вели агітацію, бувало з деким і до ранку — під замком у коморі чи в школі. Однак з шести утворених у Великому Хуторі колгоспів “Незаможник” вирізнявся переважно добровільним вступом. І це було приємним винятком, бо кампанія виявлення куркулів, “нещадної більшовицької відсічі підкуркульникам і петлюрівцям” набирала обертів. У Хуторі вона першими захопила степовиків — з тих, хто завдяки столипінській реформі обзавівся землею й навкруг села звив свої заможні хутори – господарства. Та нещадна машина трясла їх як грушу, і сипались степовики сім’ями — хто на Соловки, хто бездомним попідтинню. Ще тоді Яків Дробот подав руку допомоги степовикам: їхні хати переносили в село, а от Панаса Слинька, Савку Реву, Шепеля прийняв у колгосп: Уляна Чепігу, який мав свою лобогрійку і вона витягла аж на затятого куркуля, врятував від Сибіру. Так Улян став передовим колгоспником-машиністом парової машини і вірним другом Якова.

А в 32-33 роках “Незаможник” вже міцно зіп’явся на ноги, 103 колгоспники мали свої корови, на трудодень отримували по 2 кілограми хліба і по 3,6 карбованця, правда фінагенти так обкладали людей позикою і облігаціями, що грошей вони не бачили.

Колгосп торгував з азовськими моряками: взамін картоплі привозили оселедці. Тут, в диковинку на цілу округу, першою з’явилася електрика — десь роздобули динамомашину, був і телефон, і красень двоповерховий новий будинок культури, і своя цегельня, й дитясла, де дітям видавали молоко, і споруджувалася ціла вулиця просторих, на два ходи, будинків. І “ударниця Покорняк Настя 4 рази була премійована — телицею, поросям і хліба одержала 120 пудів”.

Це з обширної, мажорної розповіді про “Незаможник” у золотоніській газеті “Вільне життя” за 33-й рік. А живі свідки ( в розповіді використано свідчення Палажки Іванівни Дробот, Стефана Климовича Удовиченка, Ніни Трохимівни Пізняхівської, Марії Іванівни Коваль) першу фразу про ті роки кажуть ось цю:

— У нас ніхто не помер з голоду, жодна душа...

Фразу настільки ємку, що ми навіть ціни їй не знаємо, а ціною було життя.

А голод ходив попід ворітьми в селян з “Незаможника” — водив жебраків з навколишніх сіл: особливо з присупійських, які були заможнішими і опиралися колективізації, а вона так поклала їх на лопатки. З сусідніх Рождественського і Ашанівки, де, як писала та ж газета, віжками під’язували коней і волів, аби не звалились, про опухлих же людей мовчала; з Чопилок, де майже всі до душі вимерли, де викинули над сільрадою чорний прапор. Та й навіть у самому Великому Хуторі по інших колгоспах як от у “Жовтні” і “Перебудові” пухли з голоду люди.

Дробот виконав хлібопоставки та його не залишали у спокої представники, наїжджали викачувати мішки. Мусив обміняти трохи хліба на огіркове насіння — борошно з нього видавали на млинці, трохи роздав людям. А кукурудзу приховав — зібрав збори і так прямо про це сказав: хто видасть — в тюрму мене посадить, а людей голодом виморить. Ніхто не видав, не залишилось незасіяним поле.

Йому не довіряли — прислали активістів з Чапаєвки з щупами — він їх вигнав. Організував патронат для бездомних дітей — правлінця Василя Кривого ( за те, що кульгав, так прозвали, а прізвища не пам’ятають) посилав на станції в Пальмиру, Золотоношу, Кононівну їх підбирати. Той патронат перекинувся й на його хату — їм з першою дружиною Мотрею не дав бог дітей, то чужих рятували.

А ще “індусів” — така тодішня абревіатура індивідуального сектора, тих, хто настирливо не хотів йти до колгоспу — вже опухлих з голоду Дробот порятував. І в “Перебудову”  послав  тягло, й насіння позичив. Так колективно й вибралися з страшного 33-го.

“Незаможник” став уже колгоспом Кірова, бо й по суті своїй вже не був незаможником: до свят молодим хлопцям купували пальта, а дівчатам — костюми, було в колгоспі 5 тисяч індиків і возили їх на продаж у Соснівку, а м’ясо — аж у Київ, у готель “Континенталь”.

Розміняв Яків четвертий десяток, як всміхнулася йому веселкою друга молодість: зустрів Сіму, Серафиму Бойко з під Яготина, гарну собою і сміливу жінку. Це вона, маючи на руках двох дітей, розлучилася з чоловіком-п’яницею, вчилася в Харкові, в інституті народного господарства. При вів її в хату за дружину, не міг нарадуватися таким пізнім сином Славком.

Мабуть, лихо тоді й підкрадається, коли людина хмільна від щастя: захопила Якова за полу січкарня репресивного 37-го. Чомусь упав перед начальством Дробот у немилість і перевели його директором радгоспу в Рацюківщину. Не встиг там як слід і до справи придивитися, як почався падіж худоби ( зоотехніком був Саєнко), а Дробота — до відповідальності: забрали партквиток, засудили. Та піднявся його “Незаможник”: люди підписи зібрали, ходаками аж у Київ на його захист їздили. І таки захистили: забрали Дробота знову до себе головою.

Війна навхрест перекреслила і зроблене, і плани. Вже на другий день він повіз два десятки новобранців у Золотоношу: самого на фронт не взяли. Там же зняв з колгоспного рахунку гроші і видав кожному по 25 карбованців на дорогу. А сам відправляв на схід все, що потом-кров’ю нажите: трактори, череду, хліб.

Евакуюватись не встиг: зліг від хвороби. А як оклигав, робити це було вже пізно — в селі хазяйнували німці. Їм на очі не потрапляв, та в селі людина — не гілка — не сховаєшся. Раз і його підстеріг поліцай Саєнко, той самий зоотехнік з Рацюківщини, завів у контору і улесливо переконував, що Дробота не займуть, він людям лиха не робив, потім великодушно відпустив. Іншим разом, вже не так пильно й остерігаючись, лютнево-холодним присмерком Яків пробрався до сестри Христі. Навперейми йому з-за голого стовбура відірвався Саєнко. На цей раз розмова в управі була не улесливо-добренькою: Дроботу рахували зуби і ребра. Потім побитого повів його  у Золотоношу поліцай  Юхим Удовиченко, а сестра Катерина кинулась по селу з підписами: може віддадуть на поруки. За кілька днів прийшла у село страшна звістка: Якова розтерзали собаками.

А Серафима була зв’язковою партизанського загону в районі Яготина-Києва. Як  добиралась у Хутір, переховувалась у Палажки Іванівни Дробот, Якової родички. От і на цей раз спекли їй у дорогу хліба, перевдягли і  попрямувала вона до залізниці. Та не вбереглась від лихих очей: вислідив її той же Саєнко, привіз до села, а потім у Золотоношу: там її і розстріляли. 

 Чи не вони, двоє, тепер серед міста в меморіальному парку, в гурті приречених, застигли в граніті: дужий чоловік підпирає плечем брилу, а жінка — в короні золотих кіс із синочком на руках...

І думається: як нам сьогодні бракує патріотів, отих одухотворених ідеєю, здатних платити за неї  потом і кров’ю, коли Україну, як  шкарлупину крутить у кризовому вирі. Таких, як Дробот. Бо якщо про нього через стільки десятиліть ще й сьогодні згадують добрим словом люди, то дійсно прожила людина чесно своє життя.

Пам’ять про нього – від душ спасенних. Про кого ж пам’ятатимемо ми?

Валентина Гавришкевич,

(газета “Черкаський край” за 16 жовтня 1993 року).

 

                                             CПОГАДИ СВІДКІВ ГОЛОДОМОРУ 

 ДУДКА ПЕТРО МИНОВИЧ, 1930 р. н., житель села:

   Голоду я не пам’ятаю, бо був ще малий. А мати розповідала, як була ще жива, що було дуже важко. Не було чого їсти, збирали колоски, гнилу картоплю. Сестра померла у 32 році, а баба у 33-му.На нашому краю багато помирало, то їздила по кутку грабарка і збирала людей. Ховали їх в одну яму десь на кладовищі, а де, не знаю, бо пройшло багато часу.

 

РИБАК ІВАН МАКСИМОВИЧ, 1922 р. н., житель села Великий Хутір:   

    Ми жили у селі, у сім’ї було 4 дітей, батько, мати. Жили дуже бідно. Не було чого їсти. По селу ходили активісти і все забирали до ганзура. Активістами у селі були Ганна Лопатка, Іван Глушко, Оксана Пізняхівська, Титаренко Свирид. Одного разу прийшли і до нас. У них у руках були такі довгі штирі. Стали шукати хліб, перештрикали у печі, під комином, долівку, на вулиці. Але нічого не знайшли, то забрали глечик квасолі, а на горищі висіла постирана одежа: полотняні сорочки, штани, то нічого не залишили, все собі забрали.

Важко було дуже, особливо весною. Ми вижили, хоча і були пухлі від голоду, тільки дякуючи батьку, який поїхав у Херсон і поміняв там одяг на клунок проса і мішок насіння. Просо ми товкли у ступі, а потім мололи на жорнах, мати випікала. Я ходив у поле зрізати колоски. Одного разу на мене напав бригадир, так бив нагайкою, що ледве не убив. Коли вдавалось украсти, то ми колоски сушили, а потім мололи у жорнах. На горищі у нас лежали качани кукурудзи, то ми їх рубали сокирою, товкли, а ще сікли спориш, квіти акації, і пекли такий хліб. На горищі у нас лежала теляча шкура, то мати її обшкрібала од шерсті, а потім рубали і варили.

Людей одправляли на Соловки. Пам’ятаю, жив біля нас недалеко один дід. У нього було шестеро дітей, корова, коняка, віз, воли, трохи землі, то їх розкуркулили, одправили спочатку на Пальмир, а потім на Урал.

Щоб помирали люди свої, то нікого не знаю, а одного разу бачив, як стара баба сіла помирати у якійсь ямі, уже й мухи зелені коло неї літали. Так вона і померла, поки знайшли люди.

А ще, коли ходили у поле, то бачив розтерзану звірами людину. Сусідка баба Марія опухла і померла з голоду, то її вкинули вдома у погріб.

 

  

ШИНКАРЕНКО МОТРЯ МИКОЛАЇВНА, 1942 року народження, жителька села Великий Хутір: 

 В сім’ї нас було п’ятеро дітей і мама. Батько загинув на війні, я його майже не пам’ятаю. Найстаршу сестру звали Надія – 1934 року народження, брат Григорій – 1936 року, сестра Ганна – 1939 р. і Марія – 1941 року народження. У нас у сім’ї була ще одна дитина, Мотря – 1938 року народження, але я її ніколи не бачила, мама ніколи про неї не казала, про неї розповіла мені Надя, сказала, що померла від голоду, вона згадувала про неї, про це із сльозами на очах: „Така маленька, а уже померла”. А Грицько просив, щоб я ніколи не питала про неї у мами.

Як згадаю, то все наше дитинство пройшло голодом, наша сім’я завжди голодувала. Виручила нас тільки корова. Мама видоїть корову, ото по кухлику всім і дасть молочка. Я майже нічого не пам’ятаю про події, що сталися раніше, розповідали Грицько з Надею. Було дуже шкода маму: рано посивіла, билась як риба об лід, щоб нас прогодувати, іноді піде на поле, позбирає гнилої картоплі, та поїмо. Їли усе: рогозу, лущили колоски, крали, а коли знаходили туші мертвих тварин, то їли їх м’ясо. Отак і вижили. Але все одно їжі ніколи не було, і ситими не ходили.

 

КОПИЛ КАТЕРИНА ІВАНІВНА, 1916 року народження:

 Ми під час голоду жили на Четвертій вулиці. Сім’я була велика. Щоб вижити, дерли качани, товкли у ступі і із нього пекли якісь хлібчики. Їли макуху, лободу. Кожен виживав як міг. Наша баба їздила в Западну. Поки було що мінять, то міняла на харчі, а як не стало що мінять, то просила милостиню. Одного разу до них прийшов якийсь чоловік просить хліба, а баба якраз привезла картоплі, муки, хліба, то й дали тому діду. Він з’їв його та й помер під тином. Люди купами лежали по шляху. Їх збирали грабарками і голими на рядні вкидали у ями. У нашій родині померло 8 дітей. У нас була корова, то її зарізали і заховали. То трохи було що поїсти, але ненадовго. У деяких людей були кролі, яких вони закопували у хатах у ями, то теж була підмога. У сусідньому селі Павлівщина їли дітей, то батьки боялись нас випускати, та і ми самі не могли ходить, бо були пухлі від голоду. У кого була корова, то згодовували стріхи з хат, бо не було що їй дати їсти. Ми сиділи голі на печі, нічого в нас не було одягти, та й піч була теж не заслана. У Петра Климовича Жука вимерла вся сім’я: батьки, брати, діти. Не було кому і ховать. Вкидали всіх у погріб.