Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Колективізація , репресії, голод

(За  матеріалами  краєзнавчого музею с. Великий Хутір,)

 

         Колективізація в селі Великий Хутір розпочалася в 1929-1930 роках. А до того уже був створений комсомольцями на добровільних засадах колгосп „Незаможник”, куди входило 12 молодих сімей. Вони мали 150 га землі, п’ятеро коней та дві корови. Це було цілком добровільне об’єднання, справжня комуна.

         У 1929-30 роках розпочалася масова й насильна колективізація, внаслідок якої на території села було створено  сім колгоспів:"Незаможник", "Перебудова","Перемога", "Жовтень", "Новий світ", "Червоне заріччя" та  "ім.Шевченка" ( с.Ашанівка). Створення таких колгоспів проходило переважно ранньою весною. По суті, спочатку це були лише назви колгоспів, бо селяни-середняки, та й бідняки, в кого було якесь тягло (кінь чи віл), вдень відводили й відвозили в колгосп те, що вимагалося, а вночі забирали додому. Так тривало з року в рік аж поки не приступили до так званої „суцільної” колективізації села. Тут уже було важко, бо хто не хотів записуватись в колгосп, оголошувався „опортуністом”, „ворогом колгоспів”, „куркулем” чи „підкуркульником”. А таких людей не жалували не лише в районі, але й сільські активісти.

         Село наше мало свою особливість. Його землі  колись належали панам Барятинським, а потім Семперовичам, Пригунам, Петрашам, Бокіям. З приходом Радянської влади поміщицькі маєтки та економії були розруйновані, а землі поділені між селянами. І треба сказати правду, що уже до 1928 року в селі відчувався достаток хліба, було розведено досить скоту та птиці; село мало біля ста вітряків, кілька олійниць, крупорушок, маслобойню тощо.

         Та була ще одна група людей-господарів, що жили хуторами. Це „степовики”, або їх ще називали „столипінці”. Таких господарів поза селом було понад сімдесят сімей. Ще на початку цього століття вони брали в оренду або купували землю з державного масиву або й у поміщиків.

         Це були вихідці переважно з колишніх Пирятинського, Лубенського, Хорольського, Прилуцького повітів. Але було кілька сімей із місцевих селян. Серед них були різні люди й різні господарі. Одні, такі як рід Чумаків, були дуже багаті, в господарстві яких працювало кожного року по кілька десятків наймитів-батраків, а були добрі господарі, що своє господарство обслуговували самі. Та були й небагаті, що мали якийсь десяток гектарів землі й уміли давати їм раду своєю сім’єю. А сім’ї „степовиків” були переважно багатодітні.

         Не всі „степовики” зустріли Жовтневу революцію прихильно. Одні до цього віднеслися байдуже, інші підтримували, а деякі поставилися вороже. Так Чумак Михайло організував чималий загін з своїх родичів та своїх наймитів-батраків й кілька разів розгонив комбіди та ради в селі Великий Хутір та в навколишніх селах, аж поки не був розбитий комбідовцями й повішений.

         То ж, коли почалася „суцільна” колективізація, то увага організаторів колгоспів не минула й „степовиків”, які, за малим виключенням, не „записувалися” в колгоспи. Їх оголосили куркулями та підкуркульниками. А раз так, то їх господарства за тими законами (чи беззаконням) підлягали розоренню, а як на ту мову, то розкуркуленню. Розкуркулення – це звичайний грабунок, розорення господарства, вигнання господарів з їх будинків, з їх землі, з їх господарства. Частина „степовиків” якось зуміла перебратися в село, дещо перетягти з будинків, господарства, стати колгоспниками. Таких було небагато. Інших було „розкуркулено”, а самих господарів репресовано. А тоді казали: „Вивезено на Соловки”.

         Це були сім’ї таких господарів: Жигайла Петра Никифоровича, Магдича Андрія Свиридовича, Савченка Григорія Панасовича, Чирви Гаврила Андрійовича, Шульгів Дениса та Івана, Кожушного Олексія та його брата Трохима, Кирпанів Івана та Пилипа, Соколовського Данила, Слинька Йосипа Йосиповича, а також сім’ї Шолудька, Черниша, Ошкала, Піддубного, Шепеля, Калини, Самсоненка, Кикти, Авраменка, Чеберячка, Удовиченка, Сусанина та інших, всього 34 сім’ї.

         Ось як, наприклад, розповідає про свою сім’ю, про „розкуркулення” та репресії Слинько Степан Йосипович, один з великої сім’ї господаря Слинька Йосипа Йосиповича, якого тоді репресували:

         „Перед висилкою ми жили всі разом – батько, мати, нас було чотири брати та дві сестри. Старший брат Денис був уже одружений, та була уже в них і трьохрічна донька. З господарства було в нас, крім просторої хати, яка була крита залізом повітка, клуня, комора, колодязь, погріб, великий сад, що добре плодоносив, мали плуг, культиватор, сівалку, пару волів, пару коней, свиней, гусей та багато курей. Однак в школу я не ходив, як і брати та сестри, бо одне - що було далеко від села, а друге – не було в чому: ні чобіт, ні одягу, бо все те, що мали з господарства, треба було виплачувати на податки та за землю, яку орендували.... Спочатку в нас забрали волів, тоді коней, землю, свиней. Приходилося дуже важко. Був час, коли мене мати посилала з торбою в село по шматки.

         А в 1932 році, осінню, на наше подвір’я приїхало п’ідвід з людьми з рушницями. Всі вони були з Золотоноші. Приказали нам усім збиратися, навіть не дали пообідати. Батько хотів оборонятися, так його зв’язали й кинули на підводу. Нам не дали нічого й узяти із одягу й їжі, всіх посадили на підводи й повезли в Золотоношу на залізнодорожну станцію, погрузили у вагони-телятники по 70-80 чоловік. Скрізь плач, крик, лайка. Двері забили й повезли, не кажучи куди. Відкривали лише на малих полустанках, щоб викинути померлих та задушених, а на великих станціях загонили в тупік й не відкривали. Їсти давали раз на день – один черпак супу, 200 грам хліба та води. Привезли нас у тайгу, гнали під конвоєм ще три доби. Пригнали й поселили в землянках по 50-60 чоловік кожна. Уже були морози й багато снігу. У землянках була лише одна буржуйка. На другий день уже погнали на роботу рубати ліс, за це давали по 300 грам хліба й черпак супу. Нас називали „врагами советской власти”. Пізніше я дізнався, що привезено нас у Мурманську область. З батьками й сестрами нас розлучили. Залишився я з братом. Уже в 1940 році дізнався, що мати й батько й сестра померли з голоду в Архангельських лісах. Перед війною мене звільнили, але без дозволу повертатися на Україну. Коли почалася війна, всі чотири брати, в тім числі і я, пішли на фронт захищати від фашистів батьківщину. Три брати загинули на фронті, а я, покалічений, залишився. Працював до самої пенсії шофером, а зараз хворий живу у місті Чернівцях”.

         Таких розповідей-спогадів у музеї багато. Всі вони – свідчення людської трагедії. Продовженням цієї трагедії стали і репресії 1937-1938 років, коли до різних видів покарань  незаконно було засуджено 367 мешканців Драбівського району, в тому 10  великохуторян.  Їх імена занесені до загальнонаціональної Книги памяті  "Реабілітовані історією. Черкаська область" ( м.Сміла: Тясмин, 2003). Зокрема,  жертвами сталінського режиму стали: 

  Грицаченко Григорій Павлович, 1896 р.н. українець. Колгоспник. 17 серпня 1937 р. трійкою УНКВС по Київській обл. засуджений до 10 р. виправно-трудових таборів. Реабілітований 15 листопада 1989 р.

Жук Пилип Григорович, 1903 р.н., українець. Колгоспник. 9 січня 1943 р. ОН УРСР засуджений до 5 р. виправно-трудових таборів.Реабілітований 29 серпня 1989 р.

 Костенко Кузьма Юхимович, 1891 р.н., уродженець  і мешканець с.В.Хутір Драбівського району, українець, б/п. Колгоспник. 9 квітня 1938 року трійкою УНКВС по Полтавській області засуджений до розстрілу. Реабілітований 12 грудня 1974 року Черкаським облсудом.

Клочко Іван Феодосійович, 1898 р.н., українець. Одноосібник. 24 травня 1931 р. Особливою Нарадою  ДПУ УРСР засуджений до 3 р. виправно-трудових таборів. Реабілітований 15 листопада 1989 р.

Лісун Іван Трохимович,1883 р.н., уродженець і мешканець с.В.Хутір Драбівського р-ну, українець, б/п. Колгоспник. 23 березня 1938 року трійкою УНКВС по Полтавській області засуджений до розстрілу. Реабілітований 9 лютого 1987 року Черкаським облсудом.

Приймак Георгій Панфілович, 1889 р.н., уродженець і мешканець с.В.Хутір Драбівського р-ну, українець, б/п. Колгоспник. 2 квітня 1938 року трійкою УНКВС по Полтавській обл.. засуджений до розстрілу. Реабілітований 26 січня 1957 р.Черкаським облсудом.

 Слинько Федір Кирилович,1893 р.н. уродженець і мешканець с.В.Хутір Драбівського р-ну, українець, б/п. Колгоспник. 9 серпня 1937 р.т рійкою УНКВС по Київській обл. засуджений до розстрілу. Реабілітований 16 липня 1989 р. згідно з Указом ПВР СРСР від 16 січня 1989 р.

 Удовиченко Павло Варфоломійович, 1900 р.н., уродженець і мешканець с.В.Хутір Драбівського р-ну, українець, б/п .Служив у Червоній Армії санінструктором. 10 грудня 1941 р.  військовим трибуналом 10 зап. стр. бригади засуджений до розстрілу. Реабілітований 10 червня 1989 р.  військовим трибуналом  Північно-Кавказького ВО.

 Филоненко Павло Степанович, 1903 р.н. уродженець і мешканець с.В.Хутір Драбівського р-ну, українець, б/п. Колгоспник. 23 березня 1938 р. трійкою УНКВС по Полтавській обл. засуджений до розстрілу. Реабілітований 9 лютого 1957 р. Черкаським облсудом.

 Яковенко Микола Ількович, 1909 р.н., українець. Колгоспник. 9 січня 1943 р. Особливою Нарадою НКВС СРСР засуджений до 8 р. виправно-трудових таборів. Реабілітований 29 червня 1989 р.

 

          Колективізація, розкуркулення, репресії та політика уряду й партійних функціонерів привели до ще страшнішої катастрофи села – голоду. Про це уже багато говорено, але ще й не все сказано, бо дуже вже болюча рана народна, селянська. Зокрема, досі не встановлено точну кількість мешканців Великого Хутора, які померли  у 1932-1933 роках та  імена всіх жертв Голодомору. Втім, Олександр Дорошенко, який досліджував цю тему, вважав, що тоді у  Великому Хуторі  померло з голоду 216 осіб, переважно стариків та дітей. Йому вдалося встановити імена 181 особи, що стала жертвою Голодомору,  але у зв"язку із смертю дослідника  ця робота не була завершена. Пізніше вчителі та учні Великохутірської загальноосвітньої школи зібрали в селі свідчення очевидців Голодомору, які допомогли відтворити призабуті сторінки історії села. Однією з цих сторінок стали спогади про першого голову колгоспу "Незаможник" Якова Дробота, який рятував від голоду своїх односельців.  Тоді, коли в  сусідніх селах голод викошував цілі сім"ї, в колгоспі "Незаможник"  селянам щодня видавали  хліб, зерно та інші продукти, які допомогли вижити. Крім того в  „Незаможнику”   була  своя їдальня і  свій патронат для дітей-сиріт, яких привозили сюди  із Золотоніського інтернату. Але на загальному тлі це було лише  виключення. У теперішній Черкаській області таких господарств, де люди не знали смертоносного голоду, було лише два – колгосп „Незаможник” у нашому селі та комуна „Червоний Промінь” у Чорнобаївському районі.

         Так, історія нашого селянства ніколи не була легкою. Важко селянину й зараз: втрачені перспективи, орієнтири господарювання, бо весь час селянина намагалися „розселянить”, відірвати його від його стихії – землі, хліба, праці.