Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Справа гайдамак

Однією з найдраматичнішіх сторінок в історії Великого Хутора, та й багатьох інших українських сіл, є період  колективізації, та все, що було пов’язане з цим явищем: розкуркулення, репресії, голодомор. І хоч за останній час на цю тему вже було багато сказано й написано, оприлюднено десятки тисяч  архівних документів та  переконливих  свідчень, ми ще й досі не знаємо всієї правди про події тих часів та про масштаби трагедії, яка на початку 30-років XX століття охопила українське село.

Напевне саме тому 23 січня 2009 року Президентом України Віктором Ющенком було видано Указ № 37/2009 "Про розсекречення, оприлюднення та вивчення архівних документів, пов"язаних з українським визвольним рухом, політичними репресіями та голодоморами в Україні". Попри те, що цей Указ з’явився тільки на 18-му році нашої незалежності, для мене він виявився дуже своєчасним.   Через кілька днів, посилаючись на цей документ, я звернувся до державного архіву Черкаської області з проханням надати можливість ознайомитися із справами репресованих мешканців Великого Хутора, прізвища яких були занесені до книги  “Реабілітовані історією. Черкаська область”, і вже менше ніж за місяць отримав архівні довідки на дев’ятьох своїх земляків, які були незаконно репресовані у 30-х та на початку 40-х років  минулого століття.

Крім цього директор обласного архіву Т.А. Клименко повідомила, що окремі справи репресованих та реабілітованих жителів Великого Хутора знаходяться в архіві Управління Служби безпеки України в Черкаській області, куди я також направив свій запит з проханням допустити до вивчення цих справ та дозволити їх копіювання.  Запит був повністю задоволений, завдяки чому мені вдалося встановити долю цілої групи великохутірських селян, які у 1929 році були засуджені надзвичайною сесією Шевченківського окружного суду  до різних термінів ув’язнення. У 1992 році усі вони були реабілітовані на підставі Закону “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні”, але до останнього часу про це нічого не було відомо.

Характерно, що у 1991 році на запит начальника слідчого підрозділу УКДБ по Черкаській області В.Запорожця до  начальника Золотоніського районного УСНБ України Ж. Мотузенка було повідомлено, що родичі реабілітованих осіб за місцем їх попереднього проживання не встановлені.  А скоріше за все, їх ніхто й не шукав, бо де, де, а в КДБ точно знали, яка доля чекала на тих, хто потрапив у Молох репресивної сталінської машини та на членів їхніх сімей....

Тепер настала й  наша черга дізнатися усю правду про події 80-річної давнини, що увесь цей час приховувалася за грифом “цілком таємно”.

Отже, перед нами справа № 36 зі звинувачення восьми жителів Великого Хутора та хутра Бірючки Великохутірської сільради за ст.54-10 Кримінального кодексу УСРР – “антирадянська пропаганда і агітація”. Відразу потрібно зазначити, що за Кримінальним кодексом зразка 1927 року за такий вид злочину передбачалося покарання у вигляді позбавлення волі на строк не менше шести  місяців, а в умовах військового часу — страта. За цією  “найпопулярнішою”  статтею сталінських часів було репресовано багато командирів Червоної армії, лідерів і членів внутрішньопартійної опозиції, а також залишків не комуністичних партій.

 Але чим же завинили прості селяни, які, як з’ясувалося,   не належали до ніяких партій? Відповідь на це запитання надають матеріали кримінальної справи, яка загалом  нараховує 156 аркушів і містить протоколи допитів звинувачуваних, довідки на них сільської ради, протоколи допиту свідків, постанови суду щодо  обрання міри запобіжного заходу, обвинувальний висновок  і, насамкінець, вирок суду, винесений  іменем Української Соціалістичної Радянської Республіки. Цінним є те, що згадані документи достатньо повно розкривають картину не тільки того, що відбувалося у Великому Хуторі на початку масової колективізації, а й набагато раніше, зокрема в період громадянської війни  1918-1919 років.  Отож, давайте ближче  познайомимося з цими документами та вникнемо в їхню суть. 

Насамперед, про осіб, які опинилися на лаві підсудних. На кожного з них Великохутірською сільською радою ( голова Яків Дробот) були підготовлені довідки-характеристики. Ці документи заслуговують на те, щоб навести їх повністю, а тому  подаємо їх мовою оригіналу без будь-яких скорочень.

 “ДОВІДКА. Громадянин ВАРЕНЬКА Корній Харитонів, мешканець села Великий Хутір Золотон. р-ну. До революції його батько мав землі 40 десятин  в сучасний мент має 5 83 д. землі, хату, сарай, саж, коняку, корову, плуг, борону, скрипатор. Податку в 1928/9 році платив 30 р. Позбавлений виборчих прав, як особу, що активно виступав з зброєю під час варти гетьмана Скоропадського і як ворожий елемент, який весь час займався ворожою агітацією, а також і зараз займається проти Рад. Влади та її міроприємств. В час гетьманщини приймав участіє в активних виступах проти бідноти. В сучасний мент лічно проводить агітацію на сходах… викрикує, що нам самооподаткування проводить не нужно, а також вів певну підготовку під час перевиборчої кампанії, агітуючи щоб до сільради не обрали комуністів, а з їхніх. Також агітував проти розповсюдження позик та хлібозаготівлі, щоб селяни не вивозили хліб до кооперативу. З свого боку С. Рада вважає, що такий громадянин, як Варенька, є ворожим елементом для Рад. Влади і соціально опасним. Видано це посвідчення Шевченківському О.Д.П.У.”

 «ДОВІДКА. Громадянин СЛИНЬКО Іван Михайлів, мешканець х. Н. Бирючка В. Хутірської с. ради. До революції землі мав 30 дес. В сучасний мент має 11 десятин землі, коняку, свиней 1 шт., хату, сарай, комору, вітряк млин. Податку  в 1928/9 р. платить 244 крб. і 65 коп. Позбавлен виборчих прав, як службовця варти Гетьмана Скоропадського і як дуже ворожий елемент, який весь час займається ворожою агітацією проти Рад. Влади та її міроприємств. В часи Гетьманщини приймав участь в активних виступах проти бідноти, мучивши її шомполами та вириваючи на головах волос, а тепер пролазить… на сходи і з кутка кричить в протівоположну сторону для того, щоб зірвати збори, а також агітував проти позик самооподаткування хлібозаготівлі, щоб хліба не здавали до кооперативу. Такі ворожі вчинки Слинька бувають не тільки лише на сходах, но й на кутках по селу.

 З свого боку В. Хутірська с. р. вважає, що гром. Слинько є надзвичайно ворожий елемент для Рад.Влади і соціально опасний. Видано це посвідчення Шевченківському О.Д.П.У.”.

 ДОВІДКА. Громадянин СЛИНЬКО Хведор Кирилів, мешканець х. Н. Бирочка, В-Хутірської с. р. До революції землі мав 45 дес., в сучасний мент має землі 7 дес., дом, 2 сараї, комору, клуню, вітряк млин, 1 коняку, 2 корови, 4 овець, 3-є свиней, сівалку, плуг, культиватор, борони. Податку платив в 1928/9 році 301 р. 95 коп.

Позбавлен виборчих прав, як службовця варти гетьмана Скоропадського і як дуже ворожий елемент, який весь час займався і займається ворожою агітацією проти Рад. Влади і її міроприємств. В часи Гетьманщини приймав участіє в активних виступах проти бідноти з зброєю в руках. В сучасний мент з натиском пролазить на сходи і з середини викрикує для того, щоб зірвати збори, а також агітував проти кампаній, як то розповсюдження позик самооподаткування, хлібозаготовки, щоб не везли хліба до кооперативу, а також вів певну підготовку щодо перевиборів рад, щоб до с. ради не провести батраків та комуністів, а намагались провести своїх куркулів.

З свого боку с. рада вважає, що гром. Слинько Х. є надзвичайно ворожий елемент для Рад.Влади і соціально опасний. Видано це посвідчення Шевченківському О.Д.П.У.”

 ДОВІДКА. Громадянин СЕМЕНЕЦЬ Іван Никихворів, мешканець х. Н. Бирючка В.Хутірської с. р. До революції мав 13 дес. землі. В сучасний мент  має 6 дес. землі, 2-є коней, 1 корову, свиней 1 шт., хату, сарай, комору, плуг, культиватор, борони. Податку платив в 28/9 р. 30 крб.73 коп. Позбавлен виборчих прав, як службовця Варти гетьмана Скоропадського і як дуже ворожий елемент, який весь час займається ворожою агітацією проти Рад. Влади і її міроприємств. В часи Гетьманщини приймав участіє в активних виступах проти бідноти, що боролись за Рад. Владу з зброєю в руках, а також в сучасний мент нахально пролазить на сход і агітує щоб збори були зірвані, бо вони не те хотять проводить, що для нього хочеться. Крім того агітує по селу проти Державно-політичних кампаній, як то самооподаткування, реалізація позик, проти хлібозаготівлі, щоб не здавали до кооперативу, а сам вивозить хліб на ринок і продає по спекулятивним цінам. А також вів певну підготовку під час кампанії по підготовці до рад, щоб комуністів не вводити до складу с. р. З свого боку с. р. вважає, що гром. Семенець є ворожим елементом для Рад. Влади і соціально опасним. Видана ця довідка Шевченківському О.Д.П.У.”

 “ДОВІДКА. Громадянин Заєць Хведір Костів. Мешканець х. Н. Бирочка В.Хутірської с. ради. До революції землі мав 90 десятин, в сучасний мент 2 д.65 сот., дом, сарай, комору, корову, 2-є свиней, плуг, культиватор, сівалку. Податку платить в 1928/9 р. 9-75 коп. Позбавлен виборчих прав, як службовця державної Варти гетьмана Скоропадського і як дуже ворожий елемент, який весь час займається ворожою агітацією проти  Рад. Влади та її міроприємств. В часи Гетьманщини приймав участіє в активних виступах проти бідноти, палив хати, бив, коси рвав.

В сучасний мент з натиском пролазе на сход і агітує проти всіх кампаній, як то реалізація позик самооподаткування, хлібозаготівлі, щоб не возили хліб до кооперативу.

Також під час підготовчої  роботи до перевиборів с.ради вів певну підготовку щоб зірвати збори і провести  до с.р. кулаків, а не комуністів.

З свого боку В.-Хутірська с.рада вважає, що Заєць є ворожий елементом для Рад.Влади і соціально опасний. Видана для Шевченківського О.Д.П.У.”.

 ДОВІДКА. Громадянин САНДИГА Оксентій Петрів, мешканець с. Великого Хутора. До революції мав землі 10 дес., в сучасний мент має землі 6 дес. 50 сот., хату, сарай, комору, 2-є коней, корову, 3 воли, 25 шт. овець, 2-є свиней, плуг, культіватор, борони, віз.

Податку в 1928/9 р. платив 88-27 коп. Позбавлен виборчих прав, як особу, що служила у Варті гетьмана Скоропадського і як дуже ворожий елемент, який весь час займається ворожою агітацією проти Рад. Влади і її міроприємств. В часи Гетьманщини з зброєю в руках виступав проти бідноти. В сучасний мент нахально пролазить на сходи і бішенно викрикує для того, щоб зірвати сход. Крім того під час державно-політичних кампаній агітував на селі проти самооподаткування, реалізації позик і сам не хотів купляти, проти хлібозаготовки, щоб не здавали хліба в кооператив, а також під час проведення кампанії щодо перевиборів с. ради вів певну підготовку щоб до ради не обірали батраків та комуністів.

Зараз і раніше Сандига мав батраків з метою визискування, а сам займається спекуляцією перепродажем скоту. З свого боку с. р. вважає, що Сандига є ворожий елемент для Рад. Влади і соціально опасний.

Видана ця довідка Шевченківському О.Д.П.У.”  

 ДОВІДКА. Громадянин МУДРЯН Гнат Титович, мешканець с. Великого Хутора. До революції мав 6.50 д. землі та молотарку і вітряк. В сучасний мент має землі  5 д.50 сот, хату, сарай, клуню, комору, сани, коняку, корову, 4-ро овець, 1 свиню, сівалку, плуг, культіватор, молотарку кінну, вітряк.

Податку в 1928/9 р. платить 280-05 коп. Позбавлен виборчих прав, як особу, що визискує завжди найману працю та прихильний до гетьмана і як дуже ворожий елемент, який весь час займається агітацією проти Рад. Влади і її міроприємств. А також під час державно-політичних кампаній, як то: реалізація позик самооподаткування, хлібозаготовка, щоб не возили хліба до кооперативу, а також і сам не возив, а продавав хліб на ринку по спекулятивних цінах. Крім того гром. Мудрян Гнат вів підготовчу роботу щодо перевиборів с.ради аби до с. ради не обрати тіх осіб, що намічав актив села та  осередок, а щоб провести кулаків і на перевиборчих зборах викрикував “Долой комуністів, вони нас мучать і шкуру з нас здирають”, але йому цього не вдалося провести.

З свого боку с.р вважає, що Мудрян є ворожий елемент  для Рад. Влади і соціально опасний.

Видана ця довідка для Шевченківського О.Д.П.У.”

 «ДОВІДКА. Громадянин КОСТЕНКО Грицько Грицьків, мешканець д. Гайворонщина Великохутірської с. р. До революції землі мав 36 дес., зараз має 8 дес., хату, сарай, 2-є коней,1 корову, 2-є телят, 2-є свиней, плуг, культіватор, віз.

Податку в 19289 р. платив 165 р. 75 коп.. В час Гетьманщини брат його перебував у Варті.

В сучасний мент і майже с конця революції Костенко вороже відноситься до Рад. Влади і її міроприємств, бо його господарство розкулачили. Під час державно-політичної кампанії вів весь час агітацію проти такіх, а саме: самооподаткування, реалізації позик і сам не хотів купляти позики, проти хлібозаготовки, бо по 200 пудів скривав  хліба та вивозив на ринок для продажу по спекулятивним цінам аби мать наживу. Під час підготовчої  роботи щодо перевиборів до рад агітував аби не обрали до ради бідноти. Хліб, який був обнаружен в Костенка у 1928 р., був у жучках.

З свого боку с. рада вважає, що  гром. Костенко є ворожий елемент для Рад. Влади і соціально опасний.

Видано це посвідчення Шевченківському О.Д.П.У.» 

 

 Звертає нас себе увагу той факт, що наведені вище довідки були видані у перших числах березня 1929 року, а вже 17 березня 1929 року уповноважений Гельмязівського окружного відділу ДПУ Кононенко виніс постанову про відкриття провадження по цій справі та початок попереднього слідства   за ознаками злочинів, передбачених ст. 54-10 КК УСРР. Тобто, фактично кримінальна справа була порушена за поданням Великохутірської сільської ради, яка надала досить вичерпні характеристики на неугодних їй членів громади. Сталося  це майже відразу після виборів до сільради, що відбулися 27 січня 1929 року, і на яких комуністи та комнезамівці, очевидно, отримали більшість. Тим паче, що противники  радянської влади були позбавлені виборчих прав, як колишні гайдамаки, і могли впливати на хід голосування хіба що своєю агітацією проти комуністів. В такому разі донесення на них  в ДПУ є по суті елементарним зведенням рахунків з політичними опонентами, які мали значний  вплив на місцевих селян.

Але тут треба враховувати і загальнополітичну ситуацію, яка на той час складалася в  СРСР. У країні набирала темпи форсована  індустріалізація, відчувався гострий дефіцит  матеріальних ресурсів, насамперед фінансових та продовольчих, а взяти їх можна було лише у села, яке суттєво зміцніло за роки НЕПу 6 і було здатне виробляти велику кількість товарного хліба. Втім, держава не мала достатньо коштів, щоб купувати у селян зерно за ринковою ціною, тож у політика НЕПу поступово почала змінюватися політикою тиску на селянство та  вилучення у нього хліба через  примусові позики, самооподаткування та заготівлі за заниженими цінами. Селяни відреагували на це адекватними діями — перестали продавати зерно, що у 1927-28 роках викликало в державі гостру хлібозаготівельну кризу, яка отримала назву “криза НЕПу”.  Для боротьби з цією кризою Сталін ініціював надзвичайні заходи: державним органам було надано право примусово конфісковувати у селян надлишки сільгосппродукції, а винних у саботажі хлібозаготівель притягувати до карної відповідальності.  У зв’язку з цим у сільську “глибинку” була надіслана директива  ЦК ВКП (б)7, в якій ситуація, що склалася, і передусім, зростання цін, пояснювалося тим, що “приватник і куркуль використали добросердя і забарність наших організацій, прорвали фронт на хлібному ринку, підняли ціни і створили у селян вичікувальні настрої”. Директива вимагала арештовувати “спекулянтів, куркульчиків та інших дезорганізаторів ринку і політики цін”, негайно віддавати їх під суд, не обтяжуючи судові процеси зайвими формальностями.8  

Таким чином, готувався ґрунт для проведення масової колективізації на селі та тотального викачування хліба із селянських господарств. А зробити це можна було лише, штучно розколовши сільську громаду, вилучивши з неї найактивніших членів  та нацькувавши одних селян на інших. З цією метою ще на початку своєї діяльності більшовики умовно розділили селян на три категорії: куркулів, середняків та бідняків і почали активно зіштовхувати їх між собою.

Саме це ми  і спостерігаємо на прикладі  кримінальної справи № 36. Не випадково її фігурантам пригадали й участь у гайдамацьких загонах гетьмана Скоропадського, і виступи проти сільської бідноти, і визискування батраків через найману працю.  Цю невдячну місію взяли на себе сільські активісти на чолі з Яковом Дроботом, які активно  свідчили проти своїх земляків та в один голос вимагали виселити їх із села.   Далі — мовою документів:

 ПРОТОКОЛ ДОПИТУ свідка ЯРМИША Антона Ігоровича, 1907 року народження, середняка, освіта нижча, уповноваженого земельної громади по хутору Бірючка Великохутірської сільради.

“В хуторе Бирючка имеется група заядливых кулаков б. гайдамаки, которые организовано ведут везде и повсюду среди селян систематически агитацию против всех мероприятий власти, организовано срывают сходы какие проводятся на хуторе. С 1927 года  по сей день во всех кампаниях я принимал участие, будучи у них дома с просьбой. Пойти на встречу таковые категорически отказывались и гнали из дому с предупредительными угрозами и, что если я им буду надоедать, то голову мне провалят. Группа состоит из следующих лиц:

1) Кирпань Олександр Филлипович, будучи у него на днях дома, выражался: «Доки ви з нас будете шкуру драть, опомнися? Що ти робиш? Кому ти служиш, жидам та кацапам? Опомнись, бо тоді буде пізно. Бо он скоро наші прийдуть, то тоді ти погиб. Кидай їх, не муч людей.»

2) Чеберяк Гаврил Гаврилович: «Грабите нас, сукини сини, не довго вам осталось уже доживать, но тоді помніть гади, з усіма розправлюсь. Ех ви, злидарі!».

3) Барабаш Іван Степанович, я у него был на днях, просил продать хлеб для государства, то он выразился: «Я лучше хліб свій розсиплю на дворі, а вам злидням-пранцям не дам. То вам дурні возять, а я не повезу і більше до мене не ходи і не навертайся, бо будеш жаліть. Іще вам зосталися хвилини доживать.»

4) Слинько Іван Михайлович. Недавно я с ним встретился, то он мне сказал: «Послухай мене, кидай їх, а то уже закордон шумить. Поки ще їх немає, ти подумай, бо тоді буде пізно, одумайся», уговаривал меня, чтобы я не огрызался с селянством, ибо скоро гибель сов. Власти, то тогда мне будет плохо».

5) Слинько Федор Кирилович и Марченко Иван Михайлович , оба они около 2-х недель возле избы читальной в присутствии селян вели агитацию: “Кому ви хліб возите, дурні? Лучше одвезіть на ринок, там дороже продаси і все купиш, а тут їм везеш, і нічого у них не достанеш, бо вони усе одправляють за кордон щоб воювать, і все це вони роблять за нашу шкуру”.

6) Семенець Иван Никифорович. Будучи у него дома, просил продать хлеб для государства, но он категорически отказался продать: «Для вас у мене хліба немає, хай вам ваші продають».

7) Чепига Василий Григорьевич. На днях он меня встретил и сказал: «Грабите, падлюки, нас. Скоро вам усім буде кінець, іще місяць вам осталось доживать, но тоді не жалій”.

 Все выше указанные лица являются самыми враждебными элементами на селе, чуть ли не ежедневно собирают кучки селян и ведут всевозможные агитации против Сов.Власти, распускают провокативные слухи, например, «На днях будут поляки и сов. Власти гибель», хлеб в кооперацию не сдают и агитируют среди селян, чтобы не вывозили в кооперацию хлеб…Все они организовано срывают все сходы, как то самообложение и перевыборы, хотя они лишены права голоса. Но все-таки на сход ходят и наш актив не в состоянии с ними бороться…Предыдущий уполномоченный земельной громады тов. Галата был ими избит. Инициаторами побоев были все выше указанные, подпоили 2-х бедняков                                ( закреслено «бедняков», дописано «хулиганов», — В.К.) т.т. Кирпаня Ивана Леонтиевича, кулак, хулиган, и Супряга Степана, кулак, хулиган, они оба его поймали и все совместно начали его бить. Это было в 1928 г.

В заключение я скажу, что есть один выход из положения — всех выше указанных кулаков снять из села, т.к. они мешают проводить классовую линию на селе. Больше показать ничего не могу. Протокол мне прочитан, в чем и подписался. Допросил Ярмак.»

 ПРОТОКОЛ ДОПИТУ свідка БІЛОУСА Омеляна   Савелійовича, 1888 року народження, соціальне походження – батрак, безпартійній, житель х. Бірючка  Великохутірскої сільради Золотоніського району.

«Я с первых дней революции принимал активное участие в раскулачке, в кр.партизан. отряде против немцев, гайдамак. В В.Хуторе было еще целый ряд партизан, за что в период Гетьманщины меня и других тов. избивали. В настоящее время на хут. Бирючка проживают те б. гайдамаки, которые в то врямя при Гетьманщине безпощадно расстреливали активных сов. дятелей, как то:

1) Стойда Игорь, 2)  Царика Павла ( зарубили на куски) и целый ряд др. товарищей, избивали также их семьи и целый ряд селян, которые принимали участие в борьбе против немцев. Также палили дома и проч. В настоящее время в хут. Бирючке проживают некоторые б. гайдамки и их участники, которые и по настоящее время враждебно настроены к Сов.Власти, ведут злостную агитацию против Сов. Власти и ее мероприятий путем срыва сходок, какие проходили в хут. Бирючке. И в данный момент агитируют среди селян, чтобы хлеб не возили в кооперации, т.к. голод будет и т.д. Лица ж являются самыми злостными врагами Сов.Власти следующие

1)   Кирпань Александр Филлипович, кулак, б. гайдамака,

2)   Сандыга Аксентий Петрович, пом. руководителя гайдамацкого отряда, кулак, живет на 2-й части В.Хутора.

3)   Варенько Корний Харитонович, б. гайдамака, он зарубил Стойду Игоря и др.,

4)   Чеберяк Гавриил Гаврилович, участник в гайдамацком отряде, избивал селян, кулак.

5)   Барабаш Иван Степанович, также,

6)   Мудрян Игнат Титович, выдавал гайдамакам всех актив. сов.деятелей, в том числе и меня.

7)   Шульга Иван Трофимович, также,

8)   Слинько Иван Михайлович, б. гайдамака,

9)   ---//---//--- Федор Кирилович, так же,

10) Марченко Иван Андреевич, участник в избиении селян, бывший член орг. хлеб. собственников.

11) Кирпань Иван Леонтиевич, б.гайдамака,

12) Семенец Иван Никифорович, так же.

Вышеуказанные лица в период Гетьманщины терроризировали актив села, как я выше указал. В настоящее время в связи с проведением мероприятий власти с 1927 г. по сей день на каждом шагу ведут бешенную агитацию против всех мероприятий власти. Факты:

В 1927 г. при проведении самообложения выше указанные лица ( за исключением Варенька К.Х., Мудрян И.Т. и Сандыги А.П., поскольку они живут в В. Хуторе, остальные проживают в хут. Бирючке) срывали несколько раз сход по самообложению, организованно все выступали с криками: «Доки ви будете грабити нас, гоніть отіх представників відсіля, вони нас хотять обдурить, а з вас шкуру здерти собі на галіфе”. Это кричал Барабаш Иван Степанов., а остальные в таком же направлении кричали. Этим самым они несколько раз срывали сход. Характерно, что все они лишены права голоса, но сзади стояли и выкрикивали все вышеуказанные. Так  они ведут себя систематически, являются всегда, как только сход проводится, то сразу ведут агитацию среди селян дабы все провалили сход. Также они сзади  выгуками и свистами срывают сход. При проведении перевыборов сельсовета в 1929 г. означенные лица также в сенях все стояли. Когда Представитель от Раисполкома т.Диденко предложил ввести в состав почетными членами президиума т.т. Сталина, Ворошилова и Чубаря, то выше указанные  организованно крикнули: «Не треба нам їх тут, на чорта вони здались, вони не наші», с криками «Долой». И ззади почти все поддержали их , и все голосовали против введения их в состав президиума Собраний. В результате сход ими был сорван. Только на 2-й раз, когда их всех удалили вовсе от схода, перевыборы прошли хорошо.

Я в хуторе только один член орг. КНС (Комітет незаможних селян — В.К.). Надо мною все они издеваются на каждом шагу, осмеивали меня, называли «комеза, жидівський боярин, вонючий злидень».  Все они на каждом шагу ругают самыми скверными словами Сов. Власть, неоднократно от них слыхал как они в присутствии селян произносили: «скоро їм босякам кінець, уже наші близько, вам осталось послідні дні доживать, аж тоді ми з вами розправимося…». Это неоднократно угрожал мне в присутствии селян Кирпань А.Ф., Чеберяк Г.Г., Барабаш И.С. и остальные.

В заключение скажу, что все выше указанные лица являются  самыми вредными элементами на селе, благодаря им в хуторе всегда срываются все кампании. В  настоящее время они ведут агитации против хлебозаготовки, в результате остальные селяне почти не возят свои излишки в кооперации, сами также не сдают в кооперацию, а все возят на рынок. Со дня на день ожидают поляков. Неоднократно сам слыхал от них всех их угрозы и прокламации, что уже на днях поляки будут…Необходимо всех выше указанных лиц изолировать вовсе из села, т.к. из-за них систематически срываются все кампании.

Кроме вышеуказанных лиц в г. Золотоноше в настоящее время проживают некто Шульга Николай и Афанасий— два брата. В период Гетьманщины оба они руководили каротрядами, а вышеуказанные гайдамаки были у них. Оба Шульги по их указаниям расстреливали активистов села, избивали селян, палили дома и т.д., беспощадно терроризировали всех селян. В настоящее время они арестованы Г.П.У. в Золотоноше. Они вынуждены были переехать, т.к. в нашем селе их преследовали. Шульга Николай Михайлович меня избивал и приказывал в моем присутствии расстрелять т. Стойду Игоря и др. тов.

Больше показать ничего не могу, все сказанное мною верно, в чем и подписался.»

 ПРОТОКОЛ ДОПИТУ  свідка ДРОБОТА Якова Олександровича, 1902 року народження, бідняка, освіта сільська, члена партії КП(б)У, члена профспілки, голови Великохутірської сільської  ради.

«По приходе из Красной армии с 1926 года я состою и по ныне председателем сельсовета Велико-Хуторской сельрады. За это время мне пришлось выявить группу кулаков, враждебно настроенных к Сов.власти и ее мероприятиям                ( далі іде список із 17 осіб, які вже згадувалися в інших свідченнях, - В.К.). Все указанные лица являются злостными врагами Советской власти, социально опасными элементами на селе….Приходилось наблюдать, как организовано срывали сходы путем выгуков и агитации среди присутствующих селян…В 1927-28 году сходы по самообложению срывали по 4-5 раз. Сходы по реализации позыки проваливали. Приходилось вызывать целый ряд товарищей из района для ведения вышеуказанных кампаний и то с большими трудностями удавалось проводить.

В настоящее время  в связи с хлебозаготовительными кампаниями, благодаря их агитации против такового, селяне  критически относятся к сдаче излишков хлеба. На неоднократное посещение всех этих кулаков та неоднократные вызовы их всех в сельсовет с просьбой абы таковые пошли на встречу государству, как то: здачи излишков хлеба, покупка облигаций, таковые категорически отказывались, заявляя: « І так уже Ви з нас зробили бідних. Нема у нас ні хліба, ні грошей». Все это было сказано в присутствии селян, что послужило поводом не идти на встречу проводимым кампаниям. Характерно, что как при посещении их, так и при вызове их в отдельности, одно и то говорят. Отсюда необходимо сделать вывод, что между ними имеется группировка, так как организовано всегда как на сходах, так и среди селян ведут бешенную агитацию против всех мероприятий власти. Некоторые из них, как то:

1). Варенько Корний Харитонович, в 1928 году , когда я его вызвал в сельсовеn и просил взять облигации, то он заявил: «Мне власть ноль без палочки і підтримувать не хочу, а коли повернете мені право голосу, то возьму на 2-50 копійок.» После этого он распустил по селу среди селян провокационные слухи, что в сельсовете избивают тех селян, которые отказываются сдавать хлеб и брать облигации, за что было составлено акта и передано в ГПУ…

В заключение считаю всех вышеуказанных лиц, как социально опасных элементов на селе, которые, как в прошлом, так и в настоящем ведут враждебную агитацию против сов. власти, распуская всевозможные агитации о гибели советской власти и ждут прихода Деникина и поляков… изолировать из села, поскольку таковые своей враждебной настроенностью и деятельностью мешают проводить политику  сов. власти на селе и на случай войны все они могут выступить с оружием в руках против нас. Больше показать ничего не могу, показанное мною прочитано, из моих слов записано правильно, в чем и подписываюсь.»

 Всього у справі великохутірських гайдамаків було допитано вісім свідків. Окрім уже згаданих осіб, свої покази також надали Дмитро Сандига, середняк, рахівник Великохутірської сільської ради, Іван Божко, бідняк, хлібороб, Давид Куниця, середняк, хлібороб, Василь Мізюра, заможний середняк, хлібороб, Грицько Панченко, середняк, хлібороб, член КП(б) У.

Читаючи їхні покази, не важко помітити, що всі вони складені за одним шаблоном і практично повторюють одні й ті ж звинувачення: були в гайдамаках, били селян, саботували   заходи радянської влади. Але практично нічого не сказано про мотиви поведінки цих людей, чому вони так люто ненавиділи радянську владу і чинили шалений   опір її заходам? Чому хлібороби з діда-прадіда  у 1918-1919 роках  змушені були братися за зброю і повертати її проти своїх же земляків?

 Відповідь на ці запитання  лежить на поверхні: після Жовтневого перевороту в Петрограді, селяни-власники першими відчули на собі істинну суть більшовицької влади, яка нав’язала суспільству теорію класової боротьби і почала втілювати її на практиці. Одним з головних постулатів цієї теорії була докорінна зміна системи власності, в  тому числі й на землю. Тому більшовики відразу ж  скасували приватну власність на землю і оголосили її народним надбанням. Також ними було ліквідовано поміщицьке землеволодіння і проголошено зрівняльний принцип розподілу  землі серед трудящих (Декрет про землю).

 Потрібно сказати, що проведенню “земельної революції” сприяла й політика російського Тимчасового уряду та Української Центральної Ради, які ще раніше безуспішно  намагалися розв’язати земельне питання. Зокрема, Центральна рада  III Універсалом проголосила скасування приватної власності на поміщицькі та інші землі нетрудових господарств. Визнавалось, що ці землі повинні  перейти  у власність трудового народу без викупу, а до ухвалення відповідного закону ними мали розпоряджатися земельні комітети. Оскільки  детальних розпоряджень на цей рахунок видано не було, то новостворені земельні комітети почали на свій розсуд ділити землю, сінокоси і  пасовища, відбираючи їх у колишніх власників. А після більшовицького перевороту це вже стало масовим  і практично неконтрольованим явищем.

Один із свідків у справі Омелян Білоус зізнався, що з перших днів революції брав активну участь у  розкуркуленні, за що під час Гетьманщини був побитий тими, кого він розкуркулював. Про масштаби розкуркулення також можемо судити з матеріалів кримінальної справи. До революції у родині головного звинуваченого у “справі гайдамак” Корнія Вареньки було 40 десятин землі, а після революції залишилося тільки 5 десятин і 85 соток, у  Федора Слинька із 45 десятин залишилося тільки  7, у  Федора Зайця із 90 десятин землі радянська влада відібрала майже  87 десятин і т.д. І це був лише початок.

Після захоплення в Україні влади більшовики запровадили політику “воєнного комунізму”, що передбачала примусове вилучення  на користь держави хліба, державний перерозподіл ресурсів, у тому числі товарів широкого вжитку і продовольства, державну монополію на хліб та інші продукти харчування. Практичним утіленням цієї політики стала так звана продрозкладка, яка втілювалася в життя  за допомогою спеціальних продовольчих загонів, які вилучали у селян зерно і відправляли його до великих промислових центрів, насамперед, Росії. Тих же, хто не бажав або не міг виконувати продрозкладку оголошували куркулями-мироїдами і ворогами радянської влади, на яких спрямовувався увесь гнів більшовицької агітації та пропаганди. Щоправда, до 1929 року радянська влада у Великому Хуторі ще тільки починала спинатися на ноги і зовсім не користувалася авторитетом, про що дуже красномовно говорять покази свідків, які стали на її бік. А тому не дивно, що місцеві активісти-комуністи все частіше зверталися за підтримкою до районної влади та каральних органів і за мовчазної згоди  більшості  членів сільської громади творили, що хотіли. З допиту одного із фігурантів «справи гайдамак» Корнія Вареньки, 1894 року народження,  малограмотного, соціальне походження – із селян, професія – хлібороб,  склад сім’ї – 4 душі:

«…В прошлом году, когда распостраняли облигации, председатель сельсовета Дробот Яков Александрович вызвал меня в сельсовет и предложил взять облигаций на 40 руб. А когда я заявил, что на такую сумму взять облигаций не в состоянии, то Дробот додержал меня в сельсовете до 10 ч. ночи, а потом запер дверь на крючок и начали избивать. Об этом я писал дважды жалобу прокурору, но из моей жалобы ничего не вышло, так как свидетели не дали правильного показания…»

Чи могли змиритися з такою політикою люди, для яких земля була мірилом усіх цінностей, і які заробляли свій хліб  чесною, важкою працею? Очевидно, що ні. Тому не слід дивуватися їхнім  різким висловлюванням на адресу радянської влади та її представників, які дослівно наводяться у протоколах допиту свідків. Також не варто дивуватися, що значна частина великохутірських селян та жителів хутора Бірючки у 1918-1919 роках служила у варті гетьмана Скоропадського, що виконувала поліцейські функції. Але, як з’ясувалося, далеко не всі з них  добровільно вступали на таку службу, та й тривала вона від кількох тижнів до кількох місяців. Наприклад, Іван Семенець прослужив лише 10 днів. На суді він пояснив, що  був зарештований гетьманцями, які поставили його перед вибором: або ти ідеш до нас, або — проти нас.  Те ж саме сталося і з Федором Зайцем (пізніше це їм врахували при достроковому звільнення з тюрми). Але очевидно були й ті, хто свідомо йшов у гайдамаки, тим більше, що Павло Скоропадський обіцяв повернути колишнім власникам їхню землю, анулювати попередні розпорядження щодо націоналізації землі, відновити вільну торгівлю і підприємництво тощо. І справді, у селах, де гетьманці та їхні німецькі союзники відвойовували  владу, вони повертали колишнім власникам їхні землі і жорстоко карали тих, хто раніше громив панські маєтки та брав участь у так званому розкуркуленні. Про це ми також знаємо з матеріалів кримінальної справи, де у показах свідків фігурують конкретні факти катувань мешканців Великого Хутора.

Зокрема, свідки вказують на те, що під час таких каральних акцій гайдамаками були вбиті Ігор Стойда і Павло Царик, померли від завданих побоїв Гнат Гнатенко та  Степан Капля. Але досить дивним виглядає те, що ці факти зовсім не зацікавили слідство й не були окремо  розслідувані, як кримінальні злочини: чи то за терміном їх давності, чи то через політичний характер «справи гайдамак», яка потребувала швидкого завершення.   Тривала вона справді недовго.

17 березня 1929 року уповноваженим Шевченківського окружкому ГПУ Кононенком були пред’явлені обвинувачення у антирадянській агітації Корнію Вареньці, Івану та Федору Слиньку, Івану Семенцю та  Федору Зайцю і  винесено постанову про їх арешт. 25 днів вони утримувалися в Шевченківському ДОПРі,9 а 11 квітня утримання під вартою згаданих осіб було змінене на підписку про невиїзд і вони повернулися до своїх родин. Напевне, «депеушники» зважили на  те, що в селі розпочиналися польові роботи, треба було сіяти і  на волі від підозрюваних буде більше користі.

23 травня обвинувачення у антирадянській агітації були пред’явлені й решті підозрюваних, зокрема Оксентію Сандизі, Гнату Мудряну та Григорію Костенку. З них також було взято підписку про невиїзд, що забороняла залишати межі села без дозволу слідчого.

 А тим часом слідство, якщо його можна так назвати, тривало. 2 липня 1929 року  уповноважений ГПУ Кононенко, спираючись лише на покази свідків, бо обшуки нічого не дали, дійшов висновку, що винуватість восьми мешканців Великого Хутора та хутора Бірючки “достаточно установлена” і направив  обвинувальний висновок Шевченківському окружному прокурору для передачі справи до суду.  Відбувся він 23 серпня 1929 року в місті  Черкасах. Судове засідання було закритим і тривало лише 1 годину 10 хвилин. За цей час голова суду Бладков при участі народних засідателів Якименка, Пастельняка та  прокурора Руденка  встиг опитати усіх підсудних  та свідків і винести свій вирок, який був проголошений наступного дня, 24 серпня (яка символічна дата!).

Насамперед, суд виправдав Гната Мудряна і Григорія Костенка, які не служили в гайдамаках і не чинили великого опору заходам радянської влади. Решта ж підсудних були визнані винними у проведенні антирадянської агітації і підривної діяльності.

Корнія Вареньку, як найактивнішого противника радянської влади, було засуджено на 6 років позбавлення волі з суворою ізоляцією та на 4 роки обмеження в правах після відбуття покарання. Ще п’ятеро підсудних – Іван та Федір Слинько, Іван Семенець, Федір Заєць та Оксентій Сандига отримали по два роки суворого режиму і стільки ж років обмеження в правах після звільнення.

Такими були заходи соціалістичної оборони, які суд вважав за потрібне застосувати до селян, котрі  не хотіли миритися з тим, що радянська влада відбирала у них засоби до існування і нав’язувала свій спосіб життя та  господарювання. Але характерно, що ні під час попереднього слідства, ні на суді ніхто з них не визнав себе винним і не покаявся у своїх діях, хоча навряд чи це полегшило б їхню участь. В країні розкручувався маховик небачених політичних репресій і його вже ніщо не могло зупинити. І якщо на початку 1929 року більшовицька влада ще намагалася зберегти в країні хоч якусь видимість правосуддя, то вже через кілька років ця формальність для неї стала  зайвою: людей карали без будь-якого суду і слідства  з усією строгістю диктатури пролетаріату. Про це, наприклад, свідчить доля Федора Кириловича  Слинька, який, відбувши перше покарання, повернувся до Великого Хутора і працював кравцем у колгоспі “Незаможник”. 8 липня 1937 року його було знову заарештовано і  покарано вдруге за те, що нібито він проводив контрреволюційну агітацію, проти колгоспного ладу, розповсюджував провокаційні чутки про наближення війни Японії з Радянським Союзом, підривав у колгоспі трудову дисципліну тощо. За рішенням Трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР  Федір Слинько був розстріляний   18 серпня 1937 року. 

Незавидна доля чекала й на інших фігурантів “справи гайдамаків”. У матеріалах цієї справи є клопотання кількох засуджених про їх умовно-дострокове звільнення і  постанови про відхилення цих клопотань.

Ось, приміром, з якою заявою 13 квітня 1930 року звертався  до надзвичайної сесії Шевченківського окружного суду ув’язнений Оксентій Сандига.

“...Покладену на мене кару я відбуваю з дня оголошення вироку в Ш.О.П.Т.У. (Шевченківський окружний пункт тимчасового утримання,— В.К.) Працюю на зовнішніх працях з 26 серпня 29 р., відбувши покладеної на мене кари 8 місяців календарних, цебто 1/3 кари та працевих 4 місяці, що разом буде відбуто кари 1 рік, цебто одну половину. А тому прошу Окрсуд зробити своє ходатайство перед Ш.О.П.Т.У. о дотерміновому мене звільненні з ув’язнення, даби я змог розшукати сім’ю свою, яка активом села вислана з села за безневинно рахуючи її куркульською. Вислана сім’я в Сєвєрний Край в район Нямдонської Округи (Комі АРСР,- В.К.) Сім’я моя складається з дружини та 3-х дрібних дітей від 9 місяців до 6 р.”.

9 травня 1930 року Надзвичайна сесія Шевченківського окружного суду в складі голови Іванова, членів Жукова, Геймка, прокурора Руденка розглянула згадане клопотання і  ухвалила по ньому таке рішення: “Беручи до уваги, що Сандигою Оксентієм Петровичем було скоєно контрреволюційний злочин, що за перебування його в ТПУ він не виправився, що перебування його на волі з’являється суспільно-небезпечним, і що такий походить  з куркулів, у клопотанні про умовно-дореченцеве звільнення ВІДМОВИТИ”.

У липні 1930 року Оксентій Сандига ще раз звернувся до Шевченківського окружного суду з клопотанням про дострокове звільнення, але йому знову було відмовлено, як і засудженому Івану Слиньку. Натомість окружним судом були достроково звільнені  Федір Заєць та Іван Семенець ( обидва писали, що вважають себе “виправившимися”), але чи повернулися вони в рідне село і яка їхня подальша доля, — нічого не відомо.  Так само нічого не відомо й про долю Корнія Харитоновича  Вареньки, який відбував покарання у виправно-трудовому таборі ( не вказано якому). з Лубенщини, Пирятинщини, Оржиччини, ставили у чистому степу хати, обсаджували їх садами. Наприклад, із козаків походили Федір Слинько та Федір Заєць. Перший переселився на великохутірські землі із села Зарово Лубенської округи і мав 5 душ сім’ї, другий – із села Золотуха тієї ж округи, склад сім’ї – 3 душі. Про працьовитість цих людей свідчить те, що до революції вони вже мали у своїх господарствах вітряки, сільгоспінвентар, чимало живності. Всього ж  на хуторі Бірючка до революції було 10 вітряків, а його жителі успішно торгували хлібом та іншим збіжжям, яке давали щедрі українські чорноземи.

 

 

Отож, ці люди знали ціну і собі, і своїй праці. Єдине, чого вони не знали, або не уміли — це як надійно захищати себе і результати своєї праці. А тому надіялися на прихід то поляків, то Денікіна, то ще на когось, тоді як у навколишніх селах і містечках селяни об’єднувалися у повстанські загони і давали гідну відсіч своїм ворогам. Один з таких загонів, до якого входили селяни Перервинців, Митлашівки, Свічківки та Білоусівки, діяв і на Драбівщині. 6 квітня 1930 року близько сотні селян, озброєних гвинтівками, обрізами револьверами-“наганами” та холодною зброєю розпочали стихійне повстання і вбили 7 активістів-комнезамівців. Наступного дня вони здійснили наліт на станцію Драбово. Поклавши на підлогу службовців станції, зіпсували телефонні апарати, в селищі пограбували та підпалили кооперацію, конфіскували зброю у представників Нарсуду, після чого підпалили і його приміщення. На місце події виїхали представники ОДПУ, які швидко встановили не тільки прізвища повстанців, а й де у них зберігається кулемет (на це вказав один із жителів Митлашівки). В той же день силами Лубенського та Прилуцького ДПУ повстання  було ліквідоване. Під час слідства було заарештовано 89 активних учасників повстання. 20 з них було розстріляно, інші отримали різні терміни ув’язнення. 

 Збройний опір чинили й жителі інших  населених пунктів, але він не набув великого поширення, зокрема й через недалекоглядність  та розрізненість українського селянства, значна частина якого жила за принципом “моя хата з краю, нічого не знаю”. Потрібно сказати, що тут зіграла свою роль і майнова нерівність серед членів сільської громади, яка суттєво поглибилася за час проведення “столипінської реформи”. Як правило, селяни, що переселялися на великохутірські землі,  купували від  8 до 25 десятин землі. Але були й такі, що купували  великі угіддя. Наприклад, Василь Олексійович Петраш у 1913 році придбав 460 десятин і 1985 сажнів польової. За спогадами старожилів, сам він мешкав у Драбові, а у Великому Хуторі мав двоповерхову економію, якою завідував Олексій Пашкевич. На іншому кінці села господарювала золотоніська дворянка Ганна Сильвестрівна  Сімперович, яка мала у власності 312 десятин землі. 70 десятин вона здавала в оренду під вирощування цукрових буряків, від чого на рік отримувала 3500 карбованців орендної плати.   Окрім цього у Великому Хуторі Г.Сімперович мала вітряка, парового млина та просорушку, які також давали непоганий дохід. 

Була в селі ще одна категорія людей, які в силу різних причин не мали  ніякої землі, або мали тільки присадибні ділянки. На початок 1911 року у Великому Хуторі було більше 200 таких сімей.10 Їхні члени наймалися на роботу до заможніших господарів, працюючи поденно або з зажинного снопа, ще інші ходили на заробітки в чужі краї. Коли почалися революційні події, з цього середовища виділилася група людей, які не бажали миритися з майновою нерівністю і почали самовільний  перерозподіл землі. Як це відбувалося у Великому Хуторі дуже красномовно свідчить справа за позовом золотоніської дворянки Ганни Сімперович до жителів цього села, які у 1917 році самовільно взяли, а фактично відібрали, у неї 150 десятин польової землі і самі встановили за неї орендну плату.11

 Подібні акції прокотилися і по інших селах нашого краю, поклавши початок тим подіям, про які ми розповідали вище. Але суд над колишніми гайдамаками був тільки прелюдією до справжнього наступу на українське село. Бо розправившись з найактивнішими противниками радянської влади та  ізолювавши їх від громади, весени 1929 року у Великому Хуторі розпочали створювати колгоспи, насильно заганяючи в них трудовий люд. Колективізація супроводжувалася тотальним усуспільненням  землі, худоби і  сільгоспреманенту, що  остаточно підірвало основи селянського господарювання і вже через кілька років спровокувало небачений Голодомор. Але це вже інша історія, яка заслуговує на окрему розповідь.

 

 

 

 Віктор Козоріз