Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Довідка про сповідні та метричні книги

Сповідні  розписи та метричні книги, як джерело для вивчення історії села (оновлено)

  Розшукуючи документи  з історії села Великий Хутір, у фондах  Державного архіву Полтавської області мені пощастило виявити сповідні  відомості великохутірських церков за 1842 рік, які дали багатющий матеріал для дослідження історії села та життя його мешканців. Сталося це майже випадково, оскільки  на свій перший запит до  держархіву Полтавської області я  отримав відповідь, що “документи установ, організацій, підприємств Золотоніського району були передані на зберігання до Державного архіву Черкаської області, а виявлення документів, які стосуються села Великий Хутір, у фондах установ губернського та обласного рівня не проводилося”. І тільки на свій повторний запит, адресований уже заступнику голови Полтавської обладміністрації Сергію Солов’ю, я отримав відповідь, що у фонді Полтавської духовної консисторії обласного архіву є сповідні відомості Пелагеївської церкви за 1842 рік (Ф-706, оп.4, спр.282), метрична книга цієї церкви за 1842 рік (Ф-706, оп.3, спр.44) а також відомості про кількість священиків, церковнослужителів, їх родин і дворів у містечку Великий Хутір за 1814 рік (Ф-706, оп.4, спр.96).

 За повідомленням співробітників Полтавського архіву решта  документів, які стосуються історії Великого Хутора, були передані на зберігання до  Державного архіву Черкаської області, зокрема, метричні  книги Пелагеївської церкви за 1878, 1886-1889, 1902, 1905 і 1910 роки. 

 Отримане повідомлення стало для мене справжньою сенсацією, адже досі про існування архівних документів  Пелагеївської церкви нічого не було відомо, так само,  як і про їхній зміст. Тому я відразу ж відправився до Полтави щоб  детально ознайомитися з цими документами та по можливості зробити з них фотокопії. Уже працюючи з фондами Полтавської духовної консисторії, мені попутно вдалося виявити ще один важливий документ — сповідну відомість Петро-Павлівської церкви за 1842 рік, яка знаходилася  на території   села Бойківська Слобідка, що пізніше стало частиною Великого Хутора. До речі, ця церква діє і сьогодні, але дослідженням її історії ніхто не займався і документів, які б розповідали про неї, звісно, не шукав. Тим більше, що за радянських часів доступ до архівних документів, які стосувалися  церковного життя, був штучно обмежений і отримати їх  могло лише вузьке коло людей. Та й  ті не завжди могли оприлюднити свої дослідження, інакше це розцінювалося б як релігійна пропаганда. Судячи із реєстру відвідувачів, які зверталися до  метричних книг та  сповідних розписів церков Золотоніського повіту, за увесь час їхнього  існування  таких було лише троє осіб. Я був четвертим.

 Щодо предмету моїх досліджень, то мушу відзначити,   що  сповідні  розписи Петро-Павлівської та Пелагеївської церков, а також метрична книга Пелагеївської церкви  збереглися у задовільному стані, який без особливих проблем дозволяє  читати і копіювати  їх   оригінали. Хоча  певні  складнощі при  опрацюванні цих документів  все-таки були і пов’язані вони, насамперед, з особливістю  письма та характерним почерком церковнослужителів, до якого довелося звикати. Ще одна проблема була викликана необхідністю “розгадувати” і перекладати  на сучасну мову  багато імен, які мали церковне походження і зовсім не були схожі на ті імена, що вживаються сьогодні. Деякі з них, скажімо, такі як Сігплатинія, Домнікія, Панатій, Вукол  мені такі не вдалося зрозуміти. 

Попри це, за сповідним розписом Пелагеївської церкви мені вдалося скласти практично повний список мешканців села,  які на той час мешкали у Великому Хуторі, та з’ясувати їхні окремі персональні дані. Ця інформація  стала цінним джерелом  для проведення історичних та генеалогічних досліджень, перші результати яких  і викладенні у цій статті. 

 Насамперед, щодо загального характеру і змісту записів, які містяться у сповідних розписах Пелагеївської церкви. Вони відображають кількісний, віковий та соціальний стан селянських родин, які у 1842-му році сповідувалися і причащалися у Пелагеївській церкві,  а також тих осіб, які з якоїсь причини цього не зробили. Ця традиція була запроваджена в Російській імперії ще у 1697 році  з метою  контролю за надходженнями до казни  зборів, які стягувалися  з розкольників та іновірців. У 1722 році цей захід було поширено на все населення. Тому при кожній парафіяльній церкві складалися списки парафіян, які  у дні  Великого Посту ( Святої Чотиридесятниці) приходили на сповідь та приймали причастя. Указом Сенату від 16 квітня 1737 року парафіяльним священикам наказувалося „сочинить прихожанам своим всякого чина мужеска и женска пола, от престарелых и средовечных, сущего младенца, именные по чинам и домам, верные, с показаним комуждо лет от рождения их, росписи, и на тех росписях, кто из оных прихожан во дни святые четыредесятницы исповедывались и святых тайн приобщались".  До указу була додана форма, згідно з якою належало складати розписи. Саме за такою формою і було складено сповідний розпис Пелагеївської церкви, який нараховує 65  сторінок,  кожна з яких розділена на 9 граф. У першій („Домов или дворов") зазначалися порядкові номери дворів, у другій–третій („Число людей") — номери осіб чоловічої та жіночої статі, у четверту графу вписувалися назви станів, а в полі таблиці - прізвища глави сім`ї  та імена членів його сімейства.

 Як видно із сповідного розпису Пелагеївської церкви, населення  Великохутірської  наміснії  на той час поділялося на три стани: духовенство („Духовне особы и их Домашине”), військові та члени їх сімей („Военные и их Домашине”), а також посполитих селян    („ Крестьяне и их Домашине”). Всього у Великому Хуторі в 1842 році проживали три духовні особи — священик, диякон та пономар, а також 11 військових, серед яких троє відставних солдат і 7 солдаток, тобто дружин, чоловіки яких  знаходилися на  військовій службі. Решта мешканців за своїм станом були “крестьянами”, що належали до “Владения Его сиятельства  Графа Василия Петровича Завадовского”.

Також вдалося з’ясувати, що станом на  1842 рік у Великому Хуторі було 163 селянських двори,  у яких мешкало 1330 осіб чоловічої та жіночої статі. Причому у кожному  селянському  дворі   проживало по кілька сімей, що було характерним для того часу. Сини одружувалися і селилися біля батьків, вели спільне господарство, але жили в окремій хаті. Таким чином, на кожен селянський двір припадало по три - чотири сім`ї і стільки ж хат. Наприклад, у сповідному розписі Пелагеївської церкви під  номером 34 значиться  родина Якова Григоровича Новохатька (52 роки): його дружина Домникія Данилівна (50 років), і їхні діти  Власій (14) та Марія (6). Тут же згадується Григорій Іванович Новохатько (26), його дружина Анастасія Павлівна (25) і  їхній син Мартин (4). Нижче йде родина   Дмитра Григоровича Новохатька (53): його дружина Ганна Терентіївна (51), діти  Нестор (30), Гликерія (24), Ганна (20), Марія (18), ще одна Ганна (14), Марфа (11) та Степан (4). І насамкінець, під номером 35 згадується  родина  Микити Григоровича Новохатька (42 роки): його дружина Домнікія Максимівна (42) та діти Катерина (18), Іван (16), Мотрона (13), Меланія (7) і Сидір (2).

Отже, лише у двох селянських дворах Новохатьок ( бо у розписі згадуються й інші Новохатьки) проживало  23 особи. Принагідно зазначу, що сьогодні у Великому Хуторі немає жодного мешканця з таким прізвищем і куди вони поділися – невідомо. Так само з карти села назавжди зникли прізвища Негода, Бичок, Тройцун, Ричка, Блуд та деякі інші, що згадуються у сповідній книзі Пелагеївської церкви.

 Ще однією особливістю цієї книги є те, що в окремих випадках в ній зазначався не тільки соціальний, а й сімейний стан дорослих мешканців села.  У разі смерті одного з подружжя, для того, хто лишився живим, зазначалося вдівство, дружина-вдова також очолювала список сім`ї. За нею переважно зберігалося прізвище чоловіка, проте писалося воно трохи видозмінено.  Наприклад, у розписі  згадуються “Марфа Матвеева дочь Мудрянка вдова”, “Катерина Андреева дочь Сотничка вдова”, “Тятьяна Григориева дочь Куничиха вдова” і так далі. Прикметно, що великохуторяни  в розмовній мові  досі вживають такі форми прізвищ, особливо коли йдеться про жінок. 

 Також сповідний розпис Пелагеївської церкви дозволяє проаналізувати вікову та статеву структуру сільського населення, що важливо для з’ясування демографічної картини у тогочасному селі. Ось якою була ця картина 166 років тому.

 Із 1330 мешканців села половину (665 осіб) складали чоловіки  і стільки ж було жінок. Середня тривалість життя дорослих мешканців складала  46-48 років. Я нарахував лише 46 чоловіків і 37 жінок, які досягли 50-річного віку, і лише 26 осіб, яким виповнилося  60 чи більше років.  Напевне, справжнім старожилом села серед чоловіків можна вважати Євсея Назаровича Удовиченка, який дожив до 77 років, а серед жінок 74-річну Ганну Григорівну Щербак. Як видно із сповідного розпису, попри свій вік ці люди також приходили до церкви на сповідь, про що навпроти їхніх прізвищ у восьмій та дев’ятій графі священиком були  зроблені  відповідні помітки: „У исповеді и святого причастія тайн  были”.

Загалом із записів у сповідній книзі можна зробити висновок, що абсолютна більшість  мешканців  Великого Хутора були законослухняними і добросовісно відвідували церкву для сповіді та причастя. І лише один  селянин,  46-річний Никифор Бичок,  відмовився це зробити  чи то “по нерадению”, чи то “по упрямству”. У зв’язку з цим священик Павло Корнієвський навіть змушений був писати доповідну записку в Золотоніське духовне управління...

 Доповнюють демографічну картину тогочасного Великого Хутора відомості із метричної книги Пелагеївської церкви, які вказують на те, що  1842 року в селі народилося 37 осіб (20 хлопчиків і 17 дівчаток), а померла 81 особа ( 48 чоловічої і 33 жіночої статі) причому, найбільша смертність була серед дітей у віці до 5 років. Таких померло більше половини - 34 хлопчики і 22 дівчинки. У підсумковій відомості метричної книги священиком зазначено, що найбільше людей померло від кору – 45 осіб а також від простуди і “от родимца” ( по 9 осіб відповідно). Також люди помирали “от натуральной смерти” – 8, “от родов” – 2, “от чахотки”- 2, “от кашлю” – 1. “От старости и слабости” померло лише двоє осіб. 

 Зрозуміло, що на той час у селі ще не було жодної медичної допомоги, тому на таку допомогу ніхто й не розраховував, а священик Павло Корнієвський  лише констатував причини смертей. Наскільки точними були його діагнози, сказати важко, але те, що більшість людей, зокрема дітей помирали від епідемії  кору,  є очевидним.

 Та життя тривало своєю чергою.  Того ж 1842 року в селі було  укладено 19 шлюбів, про що  у метричній книзі Пелагеївської церкви  були зроблені відповідні записи. Ось наприклад, запис від 7 листопада 1842 року: “Села Великого Хутора Графа Василия Петровича Завадовского крестьянин Андрей Дмитриевич Сотник, 20 лет, православного вероисповедания сочетался первым браком с крестьянкой сего села и владельца Марфой Трофимовной дочь Козоризова, православного вероисповедания, 24-х лет, первым браком. Таинство венчания совершил Пелагеевской церкви священник Павел Иванович Корниевский с исполняющим должность дячковскую Петром  Сандыгой и пономарем Стефаном Базилевичем. Поручителями были по  жениха — жители Великого Хутора Графа Завадовского крестьяне Петр Дмитриев Сотник и Микита Прокопиев Омелюх,  по невесте—  сего же села и владения крестьяне  Демид Федоров  Лопатка и Артемий Дмитриев Лопатка”.

Підписи свідків у метричній книзі  відсутні, що вказує на їхню неграмотність. Втім, такими тоді були більшість мешканців села. На цьому фоні  церква виглядала  справжнім осередком освіти, адже  читати і писати тут умів не тільки священик, а і його найближчі помічники – диякон та пономар. Саме вони і були укладачами метричних книг та сповідних розписів, які дійшли до нашого часу і стали важливим джерелом для вивчення історії рідного краю.  Зокрема,  завдяки цим документам вдалося встановити більш-менш точну  дату будівництва обох великохутірських церков та з’ясувати  прізвища священиків, які у них служили, кількість селянських родин та їхню розселеність в межах села. Наприклад, серед мешканців  Великого Хутора найчастіше згадувалися прізвища Куниць, Жуків, Піскунів, Сотників, Нижників, Дроботів, Задорожніх, Сторчаків, Чумаків, а у селі Бойковська Слобода найпоширенішими були  прізвища Рибак, Сандига, Лісун, Білоус, Бородич, Лопуляк, Дудка та інші. На той час у цьому селі було  123 двори, у яких проживало 980 жителів. Про це стало відомо із сповідного розпису Петро-Павлівської церкви, яка на той час відносилася до села Бойкова Слобода. 

 Варто зазначити, що більшість цих прізвищ і досі є поширеними у Великому Хуторі, отож за ними не важко встановити  склад корінного населення села, яке, за моїми підрахунками, складає не менше 60 відсотків теперішніх мешканців населеного пункту. Це при тому, що за останні 160 років в структурі сільського населення України відбулися великі соціально-демографічні зміни, які позначилися і на мешканцях Великого Хутра.

Що стосується інших архівних документів, зокрема тих, що зберігаються у Державному архіві  Черкаської області, то найбільшу цінність з них складає Ревізька    казка села Великий Хутір, складена 22 березня 1835 року ( Ф.402, опис 1, спр.20). Як і сповідні книги Великохутірських церков, цей документ також містить перелік селянських родин і їх склад із зазначенням віку кожного члена сім’ї, його соціального стану  а також відомості про зміни, які відбулися  з часу попередньої  ревізії. Утім, суттєвим недоліком цього документа є те, що він зберігся тільки частково            ( немає останніх сторінок), а отже достеменно не можливо встановити скільки всього  селянських родин на той час мешкало  у селі села і яким був їхній склад. До того ж згаданий документ  зберігається не в оригіналі, а на негативі мікроплівки, що ускладнює його вивчення та копіювання. Те ж саме стосується і метричних книг Пелагеївської церкви за  інші роки. Частину цих книг, згаданих у описі фондів архіву Черкаської області, мені так і не вдалося знайти, обривки решти книг  хаотично розкидані на мікроплівках і в такому вигляді особливої цінності вони не мають. І все ж дослідницька робота  з вивчення архівних документів щодо історії рідного краю триває і, можливо, вже незабаром   відкриються її нові сторінки.

 Віктор Козоріз,     м.Харків - с.Великий Хутір.           

P.S. Ознайомитися з фотокопіями сповідних та метричних книг можна у рубриці "Історія села", розділ "Метричні книги"