Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Лідія Дорошенко

УЛЮБЛЕНИЦЯ ПУБЛИКИ

 

         Ця моя розповідь про українську оперну та концертну співачку Лідію Дорошенко. Вам не доводилося бачити її на сцені? Ви не чули її чарівне сопрано? Мені теж не пощастило чути її живий голос. Але скажу, що вона була особливо популярною і знаною у тридцятих роках вже минулого століття у тодішньому Радянському Союзі. Зберегти у мистецтві свою артистичну і людську індивідуальність, донести до слухачів авторський задум, дати пісні чи оперний партії довге життя – ось що було для співачки головним.

         Народилася майбутня зірка оперного мистецтва 23 березня 1904 року у с. Великий Хутір. Вчилася у місцевій школі, зачаровувалася пісенною творчістю односельців, сама співала. Викладачі школи рекомендували дівчині поступити до музичного вузу, щоб здобути вокальну освіту і стати професійною співачкою. У 1921-27 роках Лідія вчилася у київському музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка (нині Національна музична академія України ім. П. Чайковського) по класу вокалу у професора Олени Муравйової. Як педагог, вона покладала велику надію на свою ученицю, бо бачила у сільської дівчини нестримну любов до пісенного мистецтва, ліричну теплоту, драматичну виразність, тонку музикальність і, звичайно, гарні голосові дані.

         З 1927 року розпочався творчий шлях нашої землячки на оперних сценах Київського, а потім Харківського державних театрів опери та балету. З роками голос Лідії виріс у діапазоні, здобув компактність і драматичну силу, зберігши природну м’якість і красу тембру. Обдарованість і професіоналізм співачки поєднувалися з великою витримкою, що дозволяло їй з успіхом долати значне творче навантаження. Кожна роль – це новий екзамен на зрілість, і кожна нова оперна партія – це нові пошуки.

         Потім настав московський період її життя і творчої діяльності. Лідію запросили на Всесоюзне радіо, а у другій половині тридцятих років – вона вже солістка Великого театру. Проте не забуваймо, які то були роки, коли у тоталітарній країні панував один закон, скажемо так: телефонний. За цим законом тебе могли зняти з роботи, вигнати з партії, не пускати за кордон, запроторити до в’язниці. Не обминула ця пошесть і Великий театр. Тоді у Москві, та й по всій країні, господарював хаос і безладдя, шантаж і насильство, на яких саме і трималася імперія. Індивідуалізм суворо переслідувався, особистостей підозрювали у чому завгодно.

         У 1936 році Лідію безпідставно звільнили з Великого театру. На той час вона мала у своєму репертуарі більше десятка оперних партій. Серед них: Маргарита („Фауст” Гуно), Мікаела („Кармен” Бізе), Недда („Паяци” Леонковалло), Керубіно („Весілля Фігаро” Моцарта) та інші. Велика реалістичність та обдарованість співачки, її висока артистична культура проявились в різних за стилем і характером ролях. Полонила відмінна школа, бездоганна дикція, натхнення, з якими вона виконувала партії. Але все це не бралося до уваги, оскільки становище у театрі було напруженим, тривожним.

         Більше року наша землячка залишалася без роботи, більше року не виходила на сцену, не спілкувалася зі своїми слухачами і глядачами. А у 1937 році доля закинула Лідію Петрівну до Хабаровська. Займалася концертною діяльністю при місцевій філармонії. Їздила з творчим колективом на Далекий Схід, Сибір. У її репертуарі з’явилися українські народні пісні і романси. Виконувала на концертах арії з опер Марильці („Тарас Бульба” Лисенка), Маринки („Дума Чорноморська” Яновського), Оксани („Ніч перед Різдвом” Римського-Корсакова), Татьяни („Євгеній Онєгін” Чайковського), Батерфляй („Чіо-Чіо-Сан” Пуччині).  Саме бездоганна вокальна техніка, рівна пластична і благородна манера звуковедення, багата природна обдарованість і здібність до перевтілення дали їй можливість виконувати великий за діапазоном репертуар.

         По війні Л.П.Дорошенко повернулася до Києва. У 1949-79 роках викладала в музичному ім. Р. Глієра. За тридцять років педагогічної роботи навчила і виховала сотні талановитих дітей, які і сьогодні працюють не тільки в країні, але і в близькому та далекому зарубіжжі. Вона віддавала роботі в училищі всю свою енергію та ентузіазм, вважала за необхідність виховувати не просто гарного співака чи співачку, вона вчила мистецтву актора саме музичного театру. Виховувала у студентів ті громадські риси, з комплексу яких складається облік артиста. Ось чому педагога Лідію Дорошенко і понині з вдячністю пам’ятають її колишні випускники, шанують її мистецький талант і доброзичливість.

         У 1980 році наша землячка, з сімейних обставин, виїхала до Владикавказа. Її подальша доля нам невідома. Як краєзнавець, я вважав за потребу бодай коротко розповісти про творчий шлях Лідії Петрівни, бо вона залишила глибокий слід на ниві театрального музичного мистецтва України. Як згадують її колишні колеги, учні, це була артистка рідкісного сценічного обдарування. Темперамент поєднувався у неї з ліричністю, а сила вокальної виразності з акторською майстерністю. Спектаклі і концерти з її участю були святом для глядачів і слухачів. По праву нею можуть пишатися і хлібороби Великого Хутора, і жителі всієї Драбівщини.

В. САНДУЛ,

краєзнавець

                                                                                                                                                                                        газета „Джерело”, 17 січня 2004 року