Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Коваль М.Д.

БОЖА ЛЮДИНА З ВЕЛИКОГО ХУТОРА

  

Пояси-крайки Михайла Коваля

 Якось, завітавши на садибу до бандуриста Михайла Коваля, застав його за досить дивним заняттям. Господар сидів на лавці й старанно перебирав нитки, закріплені на невеликій  дерев’яній рамці. Орудуючи саморобним човником  з кольоровою ниткою, він пропускав її через поздовжню основу, а потім столовою виделкою вправно підганяв поперечні нитки. Поступово на основі проступав  яскравий візерунок, який ставав частиною неширокого пояса. “Колись такі пояси-крайки (а у Великому Хуторі на них казали “поворозки”),  уміли ткати у багатьох селянських родинах, – говорить Михайло Коваль,  – і це дуже давнє ремесло. Наприклад, вправною ткалею була моя  бабуся Оксана, з якою я проводив у дитинстві найбільше часу. Вона ткала не  лише полотно, але й ковдри, рядна, скатертини, накидки. При цьому використовувала досить складні техніки  фігурного ткання, які виконувала на спеціальному верстаті з чотирма або шістьма підніжками (педалями). А ще раніше, до колгоспів, бабуся ткала сукно з овечої вовни  та ліжники.  Неперевершеним майстром складного  ткання у Великому Хуторі був і дід Лукаш Лебідь. То коли жінки хотіли мати якісну річ – скатертину чи покривало на скриню – замовляли її саме в діда...

 

 

 

 

 

 

 

  Не таємниця, що  представники української діаспори дуже високо цінують вироби наших народних майстрів, які є неповторними за своєю суттю. Адже крім відтворення певної традиції справжній майстер неодмінно вкладає у свій твір частину власної індивідуальності, національний характер, який проявляється навіть у найменших деталях. Це стосується і рукотворних виробів  Михайла Коваля, орнаментальні мотиви яких  відлунюють голосом невмирущої  української душі. Отож, почути цей голос можна не лише у музичних  творах відомого бандуриста, а і в його тканих поясах та гобеленах, які Михайло Дмитрович  виготовляє з 1995 року.

 

 

 — А почалося все з того, що одного разу до мене звернулися працівники Черкаського обласного краєзнавчого музею і попросили дізнатися, хто із старих жителів Великого Хутора може розповісти про виготовлення поясів-крайок, – розповідає пан Михайло. – Обійшовши ледь не пів-села, знайшли лише одну людину – Надію Тарасівну Лісун з роду Зайців, яка мешкала на Волощині. Тканий гобелен М.Коваля із триптиху "Дума за Україну"Діставши з горища дерев’яну рамку, вона й показала, як виготовляли такі пояси. “Нічого хитрого у цьому ремеслі немає, – додає майстер, –  тільки баба Надія нитки перебирала пальцями, а я використовую  нескладні інструменти.

  Отак за допомогою цих інструментів Михайло Коваль виткав близько сотні поясів-крайок та кілька невеликих гобеленів, які  експонувалися на різних виставках і в Україні, і за її межами. Унікальність цих виробів полягає в тому, що вони виготовлені досить рідкісним гобеленовим способом, коли на туго натягнену основу з  конопляних ниток накладається кольорове піткання. Проте майстер володіє і способом перебірного ткацтва, яке поширене серед майстрів Західної України.

   Спочатку я задумую узор, або беру традиційний узор нашого села чи ближніх сіл і натягую основу з кольорових ниток, які розташовані в певному порядку, – розповідає Михайло Дмитрович. –  Всередині залишаю досить широку смугу з двох контрастних кольорів (найчастіше – червоного і зеленого), а потім при тканні у потрібному місці витягую нагору потрібний колір. За піткання служать однотонні нитки. Так виходить цікавий узор, який відтворює прадавні символи нашого народу: ромби, “змійки”, “ключі” тощо”.

      А ще майстер  говорить, що процес ткання дуже нагадує йому гру на бандурі: там теж на струнній “основі” вимережується барвистий узор мелодії. Але виготовлення поясів-крайок чи гобеленів набагато клопітніше і забирає багато часу. Може тому ні у Великому Хуторі, ні за його межами досі не знайшлося людини, якій Михайло Коваль міг би передати своє оригінальне ремесло. 

      І все ж він щасливий. Щасливий від того, що живе на землі своїх предків, яка дає йому натхнення. Що  зумів відтворити одне з їхніх  майже  забутих ремесел. Що це ремесло, зрештою, йому вдалося підняти до рівня високого мистецтва, яке отримало заслужене визнання. Не випадково ще у 1998 році за відродження народних  традицій Михайла Коваля було прийнято  до Національної спілки майстрів  народного мистецтва України, а згодом за значний  внесок у розвиток української культури нагороджено орденом “За заслуги”. Та це, напевне, не головне. Головне те, що у свої 60 з лишком років він усе ще продовжує творити і як самодіяльний бандурист, і як майстер народної творчості.  Отож, вірю, що  ми ще довго зможемо насолоджуватися плодами цієї творчості, які рясно сходять  на великохутірській землі.

Віктор Козоріз