Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Коваль М.Д.

БОЖА ЛЮДИНА З ВЕЛИКОГО ХУТОРА

  

Михайло Коваль грає на старосвітській бандурі і співає про все, що бачить

“Звідки в мене це взялося – не знаю, - каже Михайло. – Пам’ятаю, як уперше почув бандуру по радіо, яке щойно провели в нашому селі. Зайшов у хату й остовпів – щось надзвичайно зворушливе й ніжне схвилювало слух і збентежило душу. Мов зачарований, вслухався в сріблястий передзвін музики й співу. І досі пам’ятаю слова диктора: “Ви слухали виступ співачки-бандуристки Антоніни Голуб”.
 Тієї хвилини зародилася в Коваля заповітна мрія. По довгій дорозі до її здійснення встиг закінчити із золотою медаллю десятирічку, навчився грати на гітарі, гармошці, баяні. Бандуру ж освоїв уже в Черкасах 1966 року, коли невдало закінчилась спроба вступити до Київського театрального інституту.
 Роботу й навчання на заочному відділенні Черкаського загальнотехнічного факультету Київського інженерно-будівельного інституту Михайло Дмитрович вважає другорядними, основне же – гуртки, художні колективи, хорова капела, а згодом – капела бандуристів. Трепетно береже його пам’ять і той день, коли вперше на студії звукозапису записав українську народну пісню “Ой ходив чумак” і подарував її мамі на день народження. Відтоді бандура й стала його “подругою, сестрою і дружиною”.
 Душа Михайла переповнена любов’ю до рідної землі, рідної мови, рідної культури. В якийсь момент пізнання світу, до цих почуттів додалися ще й біль та неспокій за долю всіх цих скарбів, які є основними ознаками нашого народу.
 Коли навчався в Київському інституті іноземних мов, патріотичні принципи та “націоналістичні вподобання” внесли у його долю значні корективи. Відмова стати комсоргом інституту, відмова від Ленінської стипендії, покладання квітів до пам’ятника Шевченку 22 травня 1974 року, робота перекладачем у журналі “Всесвіт”, який очолював “відомий націоналіст” Дмитро Павличко, чиста українська мова – все це перекреслило Ковалеві мрії (стажування за кордоном, навчання в аспірантурі й т. ін.). Попри все, Михайло залишився самим собою. Повернувся в рідне село й почав працювати вчителем. А через 9 років у Великому Хуторі відкрилася нова школа. І відразу ж із новими меблями в навчальному закладі з’явилися музичні інструменти для майбутнього фольклорного ансамблю. Придбали й бандуру. Щоправда, звичайну, “ширпотребівську”. До того ж, без ключа, з іржавими струнами, та ще й тріснуту (Не користуючись попитом, інструмент довго лежав нікому не потрібним на полиці універмагу). З цією бандурою Михайло Коваль і став знаменитим.
 Спочатку була перемога в кущовому, а потім – в обласному конкурсі бандуристів-аматорів, а в 1991 році бандурист із Драбівщини стає лауреатом фестивалю козацької пісні “Хортиця-91”, який відбувся в Запоріжжі. Того ж року Михайло став учасником фестивалю “Берегиня”. Але вже разом зі своїми вихованцями – дитячим фольклорним колективом “Дударик”.
 Цього ж року з’явилася в житті Михайла Коваля старосвітська бандура, яку йому запропонували “оживити” працівники Черкаського краєзнавчого музею Галина та Микола Корнієнки. Вони придбали безцінний інструмент у вдови майстра Нагнибіди, який зробив його перед смертю.
 “Я настроїв бандуру так, як Бог на душу поклав, і грати навчився теж так, як душа того бажала”, - згадує Михайло. Він завжди бере до рук бандуру, не задумуючись над тим, що буде грати. Головне – передати людям свої почуття.
 Прихильники таланту Коваля, як правило, сприймають “на ура” усі його пісні: і стародавні, і козацькі, і думи, і псалми, і власні твори, які вже давно “пішли між люди” (“Моя Україно”, “Яничари”, “До тебе, Україно”, “Шевченків Кавказ”). Сьогоднішній репертуар Михайла – 70 різних за змістом і жанром творів. Його пісні співають у Львові й у Києві.
 “Серед моїх пісень є й сердиті, - зізнається бандурист. – Те, що бачу навколо себе, про те й співаю”.
 Із 1996 року Михайло Коваль – член Всеукраїнської спілки кобзарів, а з 1998 року – член Спілки народних майстрів України. Бандура не єдине захоплення Михайла, який майстерно виготовляє із соломи, тче брилі, сувеніри, традиційні жіночі пояси-крайки. Торік на Слов’янському базарі Ковалеві, як майстрові-“пояснику”, було вручено спеціальний приз за високу майстерність. А ще драбівський кобзар вишиває чоловічі сорочки, але поки що тільки для себе. Та все ж найціннішою в житті Михайла є бандура, з допомогою якої він несе у світ невмируще слово Великого Кобзаря.

Людмила Литвиненко,
(газета „Нова доба”, квітень 2001 року)