Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Дорошенко О.А.

                                     ПЕДАГОГ, КРАЄЗНАВЕЦЬ, ХУДОЖНИК

                                                   

Народився 5.04.1924 року в селі Львівка (Мийорщина) Золотоніського району в бідній селянській родині.
   У 1941 р. закінчив Великохутірську середню школу. Мріяв стати художником, проте цьому завадила війна.
   У роки окупації був насильно вивезений до Німеччини. Працював на шахтах Ессен.
   У 1945 р. був звільнений американськими військами. Проходив службу в Радянській армії ( Алтайський край, м.Курган).
   У 1947 р. вступив на філологічний факультет Черкаського учительського інституту,
де познайомився зі своєю майбутньою дружиною Валентиною Ткаченко.
   Після закінчення учительського інституту був направлений на роботу в село Конюшки Семенівські Рудківського району  Львівської області.
   У 1951 році був призначений директором Гошанської 8-річної школи, після цього – директором школи у с.Підгайчики Львівської області.
   З 1967 по 1985 рік О.А.Дорошенко був директором Великохутірської середньої школи,
викладав українську мову та літературу. Був автором блочної системи вивчення української мови, яка досі використовується його учнями та послідовниками.
   У вільний час захоплювався малярством, різьбленням по дереву, регулярно друкувався у місцевій пресі, вів велику краєзнавчу роботу.
   У 1983 році за ініціативою О.А. Дорошенка у Великому Хуторі було відкрито краєзнавчий музей, якому  у 1994 році було присвоєно звання “
”.
   О.А. Дорошенко помер 26 вересня 1996 року. Похований у Великому Хуторі.

 Одне з останніх фото О.А.Дорошенка.


 


Попереду Дорошенко

 

Аби діду Сашку ще вороного коня, то я впевнений: кращого козака у Великому Хуторі годі було б і шукати. А може такого бравого козарлюги не знайшлося б і на всій Драбівщині. Дарма, що старість підштовхує у спину  - ото вона позаду грізно зирить із-за плеча, –  мовляв, живи чоловіче, та не забувайся про роки. А він на зло їй   молодшає й молодшає. Нехай не роками, зате духом. Без зайвої патетики скажу, що за цим “показником” дід Сашко Дорошенко далеко обігнав багатьох двадцятилітніх, які живуть якось нехотя, наче тліють. Зрештою, слово “пенсіонер” стосовно себе він розцінює трохи не як образу. І це не говорить само за себе. Тому нічого дивуватися, що газета взялася так широко афішувати дідову сивину та розкішні вуса  – нехай молоді позаздрять.  

До речі, про вуса. Вони в діда Сашка не бутафорні ( особисто перевіряв), а справжні, козацькі. Недаремно ж у ті вуса ( відкрию дідовій дружині, бабі Валі, невеличку таємницю) закохано пів села. Потім, зважте, саме прізвище до чогось та зобов’язує. А що донизу опущені, то вже, даруйте, таке нинішнє життя – сильно б’є по вусах.

Болить діду Сашку, що нинішнє молоде покоління наче вибилося з колії: втратило справжні ціннісні орієнтири, розгубилося на півдорозі. От ви, приміром, читали “Еммануелу” чи “Машину любви”? А дід Сашко не пожалів пенсії – купив і перечитав, щоб достеменно знати першоджерела, якими сьогодні нашпиговують молодь. “По правді сказати, – говорить Олександр Андрійович, –  “Машыны любви” теж потрібні, але хіба може виховуватися людина тільки на такому примітивному чтиві? По-моєму, все це робиться навмисне, аби розкласти нашу молодь, відібрати в нас майбутнє. Невже держава не бачить, що напівпорнографічна література та оті низькопробні західні фільми, що заполонили зали наших кінотеатрів і клубів, як іржа роз’їдають  її з середини?”

Дідові Сашку можна вірити на слово. Хоча б тому, що він не байдужий до всього, що діється в нашому житті. Приміром, нещодавно відбудованій церкві в сусідньому селі подарував дві власноруч написані ікони: “Нехай буде людям”. Але то не просто слова – пам’ять. Колись у тій церкві красувалися ікони його діда Івана. Потім, як світ перевернувся з ніг на голову, церкву закрили, збіжжя розграбували... Це тільки маленький штришок до колоритного полотна, так би мовити, ліричний відступ.

Все Дорошенкові життя у задумах та мріях. Коли б розповісти скільки їх в Олександра Андрійовича, то, напевне, газетної  шпальти не вистачило б. Одному тільки краєзнавчому музею, якому, між іншим, недавно присвоєно звання “народного”, дати лад – чималий шмат роботи. Але факт незаперечний – за цим музеєм в селі ще одне звання – “дорошенків”. Скільки на нього покладено сил та часу, мабуть, один Дорошенко тільки й знає. Сам  він його задумував, збирав експонати, облаштовував. У музеї я нарахував більше двадцяти картин Олександра Андрійовича – ціла виставка. Нині він працює над галереєю українських гетьманів, серед яких і його славний тезко.

А відкладе пензля та фарби – дивак чоловік – впадає в дитинство: береться відтворювати українську народну іграшку – “коваликів”, “Івасика-Телесика”, “голубів”, мороку”.  Тоді сільська дітлашня проходу не дає – таке диво.

Якщо для діда Сашка є щось святе, то, напевне, це той світ, через який кожен з нас знову і знову повертається в своє дитинство. І говорить про нього Олександр Андрійович із святістю:

–  У дитинстві такі  іграшки робив мені мій дід, потім батько. А точніше вони і я робили разом. Бачиш, це не просто куповане брязкальце, чи дешева забава, а справжня мудрість, бо така іграшка виховувала в дитини не тільки любов до праці та до всього живого, а й учила мислити задумуватися над простими, здавалось би,  речами. Ось де глибина народної педагогіки, народна філософія.

Взагалі, в житті мені щастило на вчителів, якими був і мій дід Іван, і батько Андрій, і перший сільський вчитель. Скільки я в них навчився!

Слухаючи Олександра Андрійовича, мимоволі думаєш: щаслива та людина, яка в своєму житті мала справжнього учителя. Тепер, щоправда, це ім’я якось  ніби нівелювалося, тому й пишемо його з маленької літери, а треба б “Учитель”. Може, від того ми й живемо убогіше, ніж хотілося б, бо загубили стежку до того Учителя, друга і порадника, який сам був особистістю і виховував особистостей, а не безлику сіру масу.

Оглядаюся в минуле, в пору своєї шкільної юності і пригадую захоплюючі уроки української мови та літератури, які читав нам Олександр Андрійович. Це ж скільки різних уроків довелося відсидіти від дзвінка до дзвінка, а запам’яталися чомусь саме Дорошенкові. Може тому, що кожного разу, заходячи до класу, учитель по-новому вітався. Ми тільки встигали розкрити роти. Тепер я розумію, що в педагогіці, як і в мистецтві, музиці, поезії, існує магія, і доступна вона далеко не кожному.

Розмовляю з Олександром  Андрійовичем і переконуюся, що своє ремесло, ні таки – Ремесло, не зрадив він і тепер, коли запрошують до школи провести урок народознавства, чи коли читає лекції студентам педінституту.

А ще дід Сашко – ну ніяк йому не сидиться без роботи – тільки випаде вільний час, їде в столичні архіви, вивчає історію рідного краю, нашу минувшину. Тому старість, яка отак грізно поглядає із-за дідового плеча, вдома застала його зовсім випадково. Застала і сама здивувалася: не впізнала.

Віктор Козоріз, газета “Молодь України”, 1993 р.