Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Дорошенко О.А.

                                     ПЕДАГОГ, КРАЄЗНАВЕЦЬ, ХУДОЖНИК

                                                   

Народився 5.04.1924 року в селі Львівка (Мийорщина) Золотоніського району в бідній селянській родині.
   У 1941 р. закінчив Великохутірську середню школу. Мріяв стати художником, проте цьому завадила війна.
   У роки окупації був насильно вивезений до Німеччини. Працював на шахтах Ессен.
   У 1945 р. був звільнений американськими військами. Проходив службу в Радянській армії ( Алтайський край, м.Курган).
   У 1947 р. вступив на філологічний факультет Черкаського учительського інституту,
де познайомився зі своєю майбутньою дружиною Валентиною Ткаченко.
   Після закінчення учительського інституту був направлений на роботу в село Конюшки Семенівські Рудківського району  Львівської області.
   У 1951 році був призначений директором Гошанської 8-річної школи, після цього – директором школи у с.Підгайчики Львівської області.
   З 1967 по 1985 рік О.А.Дорошенко був директором Великохутірської середньої школи,
викладав українську мову та літературу. Був автором блочної системи вивчення української мови, яка досі використовується його учнями та послідовниками.
   У вільний час захоплювався малярством, різьбленням по дереву, регулярно друкувався у місцевій пресі, вів велику краєзнавчу роботу.
   У 1983 році за ініціативою О.А. Дорошенка у Великому Хуторі було відкрито краєзнавчий музей, якому  у 1994 році було присвоєно звання “
”.
   О.А. Дорошенко помер 26 вересня 1996 року. Похований у Великому Хуторі.

 Одне з останніх фото О.А.Дорошенка.


 


Картини нашого життя

    Квіти дитинства нашого – мальви, відразу привертають увагу кожного, хто починає знайомитися у виставочному залі  ЦКД з картинами самодіяльного художника з Великого Хутора Олександра Андрійовича Дорошенка.

– Яке дивовижне відчуття барв і навколишньої дійсності, - говорить один із відвідувачів персональної виставки, директор районного краєзнавчого музею В.М. Потапенко. – Біля кожної з цих картин можна простоювати годинами, не лише милуючись майстерністю самодіяльного художника, а й згадуючи своє життя, перекидати в пам’яті місток від минулого до сьогоднішнього і навпаки.

         А мальви на картині – прекрасні. Ніби аж гойдаються від легкого дотику вітру. В кожного полотна свій характер. Одне бере красою, друге – поставою, третє – якимось неземним сяйвом.

         Ось за мотивами української народної пісні “Ой на горі та й женці жнуть” вже картина іншого плану. Напевне, довелося живописцю затратити багато зусиль, щоб зуміти так виписати кожен характер і женців, і, зокрема, козаків, що вертаються з походу, а може, зібралися виступати на захист рідної землі.

         – Часу картини забирають немало, - погоджується О.А. Дорошенко, - інколи здається, що нарешті вже побачив свій задум втіленим у картині, та проходить кілька днів, і відчуваєш, що не вистачає якогось чи не найголовнішого штриха, від якого картина стане довершеною.

         Розмовляємо з художником біля картини “Світанок на морі”. Яких тільки барв тут не помітите! Кожен живописець знає, як це важко вловити всю гамму відтінків цього моменту перед сходом сонця. Наче гімн життю сприймається ця картина, в якій розлито стільки світла, що, здається, митцеві вдалося відтворити вічність. А ось полотно зовсім іншого плану. Назва ніби проста, буденна – “Неперспективні”. Дорога заросла споришем, забиті вікна хат і тільки літні люди – чоловік та жінка виглядають, чи не вигулькне авто з дітьми і внуками. Знайоме багатьом. Зникає село. Лише кізка пощипує травицю – хоч якась розрада старим сільським людям.

         Пригадую, як у такі ж травневі  погожі дні  1989 року, без перебільшення можна сказати, з усього світу до Канева приїхали люди відзначати 175-у річницю з дня народження Т.Г. Шевченка. Біля підніжжя канівських круч тоді було розгорнуто велике містечко народних майстрів. Здалеку було видно ятку, у якій зі своїми творами розмістилися наші земляки О.А. Дорошенко та І.І. Лисенко. Іван Іванович намалював портрета Кобзаря в ті дні і огорнув його українським рушником, а Олександр Андрійович поміж інших своїх картин виставив “Червоні маки”. Багато іноземних туристів прицінювалися до цієї картини. Але художник не продав. А підійшла шанувальниця творчості Кобзаря з Югославії і вже не могла відійти, вражена красою червоних маків. Може, побачила в цім полотні символ невмирущого українського характеру, чи вгледіла витоки свого рідного роду.

         – Подарував їй картину, щоб ця слов’янська душа за тридев’ять земель берегла пам’ять про свято, про Черкащину, про Україну, - говорив тоді художник, і не було на його загорілому лиці ні тіні смутку від розлуки з дорогою йому, як творцеві, картиною. Мабуть, правду кажуть в народі: “Що віддав – те твоє”.

         Здавалося б, як можна квітами відтворити характер чи єство людське. Але ж вдається це Олександру Дорошенку, як свого часу вдалося незабутній Катерині Білокур з сусідньої Богданівки Київської області. Тільки от картини цієї художниці зібрано не лише для експозиції в Луврі, а й на вічне зберігання у Яготинській районній картинній галереї. Чому б і у нас не зайнятися такою роботою? Бог не обділив драбівську землю талановитими художниками.

         Нещодавно ось у цьому залі проходила добротна персональна виставка самодіяльного художника з села Перервинці, фронтовика Івана Васильовича Козоріза. Високу оцінку черкаських і київських мистецтвознавців отримав його творчий доробок. А рік тому, пригадую, у день відкриття Центру культури і дозвілля у виставочному залі було справжнє царство картин наших земляків. Значну частину на виставці займали полотна Заслуженого майстра народної творчості України І.І. Лисенка із Золотоношки. Широко були представлені й інші митці.

         Отже, картини є – справа тепер, напевне, за картинною галереєю. Щороку ж у Драбів з різних країн приїздять гості: з Польщі, Югославії, Китаю і В’єтнаму. Були навіть з Мадагаскару і Сомалі. В чому ще, як не в таких прекрасних картинах, наші гості можуть побачити минуле нашого народу і сьогоднішній день Драбівщини, вловити суть українського характеру?

         – Біля оцієї картини, присвяченої відомому українському поету Івану Дробному з Золотоноші, вірш сам собою склався, - зауважує художник. Стоїмо з ним біля картини “У розквіті”. Юна, прекрасна українка прямує назустріч своїй долі у квітучій повені травня. Значить, благотворний вплив мистецтва на людину існує наяву.

         – Як вам вдається стільки зробити? – запитую у О.А. Дорошенка, адже знаю, що на виставку потрапила лише невеличка частина його робіт. Решта знаходиться вдома та в сільському краєзнавчому музеї, яким завідує. До того ж нині він веде велику дослідницьку роботу по народознавству та ефективних методах навчання школярів, виступає у престижних педагогічних вузах України зі своїми цікавими лекціями, а ще ж знаходить час, щоб у архівах “відкопати” цікаві дані з історії рідного села, Драбівщини.

         – Хочеться попробувати себе в найрізноманітніших галузях, і приємно ж, коли щось вдається витворити не гірш за інших, пояснює співрозмовник.

         Неподалік Центру культури і дозвілля – на Поляні казок, стоять його дванадцять місяців, витесаних майстром із привезених сином дубів. А найбільш дітворі, що відвідує Поляну казок вперше, подобаються мініатюрні семеро гномів (по числу днів тижня), яких майстер теж подарував драбів’янам. А на вході до Поляни стрічає гостей старий козарлюга Драб – так своєрідно О.А. Дорошенко відтворив у дереві легенду про засновника нашого селища. Були ще тут любовно витворені майстром за народними переказами старовинної конструкції вулики, що мали оригінальні назви “Кум”, “Сват”, “Брат”, але вони кудись зникли.

         Спиняємося з художником біля картини “Вечір надворі”. Небо як у геніального Куїнджі в полотні “Українська ніч”. Але тут і природа, і пізній вечір знаходяться наче на другому чи третьому плані. На першому ж – вічна розмова двох закоханих.

         – Коли відбирав картини для виставки, – говорить О.А. Дорошенко, – намагався, щоб вони були різнопланові.

         Полотна “На краю Дикого поля” та “А по небу орли” (“Шевченко у Мойсівці”) – історичного плану. А ось,  наче звичайнісінький натюрморт. На одному столі виставлені різноманітні наїдки. Але вже по стравах видно, що живеться двом братам, які, напевне ж, скоро сядуть до стола, по-різному. Сила мистецтва в тому, що ось таким простим засобом можна показати складний процес розшарування суспільства. Є вже бідні, є й багаті. Але, як видно, ще за одним столом сидять.

         – З дитинства необхідно дітям прищеплювати любов до краси, – ділиться наболілим художник, – щоб бачили вони все навкруг. А то дивуємося, звідки в дитини байдужість і душевна глухота: дивиться і не бачить, слухає і не чує.

         Мені згадалося, як свого часу у Драбівській дитячій музичній школі молодий художник Іван Іванович Івко з Перервинців викладав образотворче мистецтво. Часто він з дітьми виходив на природу малювати різні куточки Драбова. І коли потім влаштували невеличку виставку творів юних художників, то в дорослих було велике здивування. Адже своєрідно відтворили діти і пішохідний міст, і площу Слави, інші куточки Драбова.

         Від картини “Зима. Вітер” ніби фізично відчуваєш пронизливий холод, настільки зумів фарбами передати художник відчуття одинокої людини серед пустинної зимової дороги. Чи не кожен з нас був отаким подорожнім, якого вітер збиває з ніг? Та ось і двадцяте століття ламало і українського хлопця Олександра Дорошенка та його покоління, а він ішов і йшов уперед, долаючи перешкоди на своєму шляху. Ішов, не звертаючи на манівці, бо знав, що попереду для нього, як і для всього народу – весна в цвітінні. І не лише ось на цій картині, що надихає поетів на творчість, а і в житті, яке дарує наснагу і додає сил Дорошенку завжди йти попереду.

Віталій  ШЕВЧЕНКО,

Газета  “Драбівщина” від 18.07.1992 р., № 58