Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Дорошенко О.А.

                                     ПЕДАГОГ, КРАЄЗНАВЕЦЬ, ХУДОЖНИК

                                                   

Народився 5.04.1924 року в селі Львівка (Мийорщина) Золотоніського району в бідній селянській родині.
   У 1941 р. закінчив Великохутірську середню школу. Мріяв стати художником, проте цьому завадила війна.
   У роки окупації був насильно вивезений до Німеччини. Працював на шахтах Ессен.
   У 1945 р. був звільнений американськими військами. Проходив службу в Радянській армії ( Алтайський край, м.Курган).
   У 1947 р. вступив на філологічний факультет Черкаського учительського інституту,
де познайомився зі своєю майбутньою дружиною Валентиною Ткаченко.
   Після закінчення учительського інституту був направлений на роботу в село Конюшки Семенівські Рудківського району  Львівської області.
   У 1951 році був призначений директором Гошанської 8-річної школи, після цього – директором школи у с.Підгайчики Львівської області.
   З 1967 по 1985 рік О.А.Дорошенко був директором Великохутірської середньої школи,
викладав українську мову та літературу. Був автором блочної системи вивчення української мови, яка досі використовується його учнями та послідовниками.
   У вільний час захоплювався малярством, різьбленням по дереву, регулярно друкувався у місцевій пресі, вів велику краєзнавчу роботу.
   У 1983 році за ініціативою О.А. Дорошенка у Великому Хуторі було відкрито краєзнавчий музей, якому  у 1994 році було присвоєно звання “
”.
   О.А. Дорошенко помер 26 вересня 1996 року. Похований у Великому Хуторі.

 Одне з останніх фото О.А.Дорошенка.


 


Статті про О.А.Дорошенка

ред именем твоим
Позволь смиренно преклонить колени
. Некрасов


  Народився Олександр Андрійович Дорошенко 5 квітня 1924 р. в Львівці (Мийорщині) Золотоніського р-ну в бідній селянській сім’ї. Батько – Андрій Дорошенко з Великого Хутора – селянин-бідняк, в роки громадянської війни воював в кінній армії Будьонного.
 Мати – Ганна Левківна, уроджена Карпич, походила із заможної сім’ї Карпича Левка. У свій час Левко Карпич двадцять п’ять років віддав царській службі, накопичив трохи грошей, узяв кредит і, вийшовши у відставку, купив землю в Мийорщині і Жиловці. Почав господарювати. Побудував гарний будинок, сарай, клуню, лазню. Разом з дружиною виховував шестеро роботящих дітей: чотирьох синів – Миколу, Сашка, Василя, Павла, і двох дочок – Євдокію і Ганну. Працювали, не покладаючи рук. Коли почалась колективізація, Левко Карпич все майно, нажите тяжкою працею, добровільно віддав до колгоспу. Втратив все, зате не був виселений. Його дочка Ганна і вийшла заміж за Андрія Дорошенка. З дитинства малого Сашка тягло до книжок. Самотужки навчився читати ще до школи. Довгими зимовими вечорами при тьмяному світлі каганця залюбки читав книжки та газети батькам та сусідам, які часто збирались в бідній, але гостинній оселі Дорошенків. У Львівці Сашко пішов в перший клас і успішно закінчив початкову школу. Потім – навчання в Скориківській семирічці. Жадоба до знань привела в Великохутірську середню, яку закінчив в 1941 р. Але всі мрії про навчання перервала війна. Та біда не ходить одна. Помер батько. Залишилось на руках у матері п’ятеро дітей: Сашко, Іван, Микола, Олена, Ніна. Рано пішов працювати  Сашко, допомагаючи матері утримувати сім’ю. В роки окупації разом з багатьма молодими людьми був насильно вивезений на примусові роботи в Німеччину. Каторжна праця на шахті в м. Ессен. Невдала спроба втечі. В 1945 р. був звільнений американськими військами. Два місяці працював на демонтажі німецьких заводів. Потім служба в Радянській Армії (Алтайський край, м. Курган), танкові війська. В званні молодшого офіцера демобілізувався і повернувся додому. В серпні 1947 р. складає екзамени в Черкаський учительський інститут на філологічний факультет. Напівголодне, але таке цікаве і бурхливе студентське життя. Тут, в стінах інституту, і зустрів він дівчину своєї мрії.
 Сашко Дорошенко, невгамовний красень, по якому потай зітхало багато гарних дівчат, закохався палко, з першого погляду і на все життя. Хто ж вона, обраниця його долі, яка стане вірною супутницею, надихатиме його на творчість, ділитиме з ним і радості і печалі важкої учительської праці.
 Дівчиною його мрії стала красуня-полтавчанка Валя Ткаченко.
 Народилася Валентина 1928 р. в с. Малютинцях на Полтавщині. Багатодітна бідна селянська родина.
 Голодний 1933 р. Щоб не померти від голоду, сім’я переїздить в Ростов-на-Дону. Там Валя кінчає 6 класів. Грізні воєнні роки. Ще будучи школяркою, пішла працювати в госпіталь. За сумлінність і старанність їй доручали перев’язувати і доглядати тяжко поранених. Коли потрібно було, була провідницею в розвідників, допомагала переправитися через Дон.
 В 1943 р. під час артобстрілу ст. Ольшанської, де вони мешкали, снарядом зруйнувало їхню хату. Матір і Валю, які знаходились в будинку, важко контузило. Трохи підлікувавшись, мати з дітьми повертається на Полтавщину в с. Малютинці. Тут Валя продовжує навчання і в 1947 р. закінчує 10 класів в с. Теплівка. Навчалася добре. Мріяла стати юристом. Та не було грошей, щоб поїхати на вступні екзамени в Дніпропетровськ. Коли дві подружки їхали поступати і прийшли попрощатись, вона не могла стримати сліз. Як хотілося їй теж поїхати з ними. Залишившись сама, дала волю сльозам. Заплакану, знервовану, побачив її сусідський хлопець. Дізнавшись про причину її сліз, він віддав їй щойно зароблені ним 30 крб., сказавши на прощання: „Їдь, Валю, вчись, добивайся своєї мети”. 
 З великими труднощами, на перекладних, добралась вночі до Пирятина. Безлюдний, розбитий вокзал. Попросилась на ніч до чужих, але добрих людей. Рано вранці сіла в товарний вагон, наспіх прилаштований до пасажирського, і на ті гроші змогла доїхати лише до Черкас.
 Там і вирішила поступити в учительський інститут. В приймальній комісії, куди здавала документи, черга. Попереду стояв високий стрункий юнак у військовій формі з командирським планшетом через плече. Це був Олександр Дорошенко. Її доля, її майбутнє кохання.
 Голодний 1947 рік. Нелегкі студентські будні. Щоб як-небудь звести кінці з кінцями, постійно приходилось підробляти. Але попри всі негаразди, студентські роки – пора прекрасна і неповторна.
 Позаду державні екзамени. Одруження і направлення на роботу в Західну Україну, в Львівську область. Отже, село Конюшки Семенівські, Рудківський район, восьмирічна школа. Олександра Андрійовича призначають завучем, Валентину Олександрівну – вчителем української мови і літератури.
 1950 рік. Неспокійні і тривожні часи. У Західній Україні продовжують чинити опір загони так званих лісовиків, які жорстоко, часом по-звірячому розправлялися, перш за все, з молодими інтелігентами, які прибули із сходу. Зустріли місцеві жителі молоде подружжя спочатку насторожено. Але, коли побачили, як пан директор і пані вчителька (як називали їх місцеві селяни) копають лопатою грядки, прибирають подвір’я, стали ставитися до них з приязню і прихильністю. А особливо полюбили молодих учителів діти. Молоді, енергійні вчителі швидко полонили дитячі душі і серця. Вони були готові слухати їхні цікаві уроки безкінечно. Подружжя Дорошенків організувало в селі драматичний гурток. При участі місцевих жителів поставили „Наталку Полтавку” Котляревського. П’єса мала величезний успіх. Її ставили в сусідніх селах. З повагою ставилися селяни до Олександра Андрійовича. Він завжди намагався допомагати людям, особливо коли селяни зверталися з різними проханнями і заявами до місцевих властей.
 Працівники райкому партії надумали були закрити в селі греко-католицьку церкву. І тут на бік селян став молодий директор школи Дорошенко. На той час це було дуже ризиковано. Адже всім відомо, яку атеїстичну пропаганду вели в ті роки, і він міг поплатитися і посадою, і партійним квитком. Та все ж таки йому вдалося відстояти інтереси жителів села, і церква була збережена.
 Тому селяни берегли своїх учителів і завжди попереджали їх про можливу облаву лісовиків. Але траплялися і трагічні випадки. Назавжди вкарбувалося в пам’яті Дорошенкам, як однієї морозної зимової ночі до них постукали. Стукіт був настирним і тривожним. Спочатку вагались, а потім вирішили: відкрити все одно, якщо захочуть, виламають двері. Дітей своїх вони укладали спати під стінами, якщо стрілятимуть у вікно, то в дітей не влучать. Та на цей раз у них попросили допомоги. На порозі стояла молода дівчина, напівроздягнена, побита, боса. Тремтячи від холоду і пережитого, вона просила заховати її, вона з сусіднього села, чудом вирвалась від бандерівців і босоніж бігла по морозу в село, знаючи, що тут живуть східняки, так вони називали вчителів, і надіялась, що тут вона знайде порятунок. Її впустили, обігріли, розтерли горілкою, дали одяг. А на ранок вона, подякувавши рятівникам, пішла. В сусідньому селі бандерівці вночі, зробивши облаву, захопили з собою молоду вчительку. Довго шукали її та не могли знайти. Лише весною понівечене тіло закатованої дівчини виніс на берег гірський потік. Ось такі неспокійні і тривожні були ці роки.
 В 1951 р. Олександра Андрійовича призначають директором Гошанської 8-річної школи. Як правило, його направляли директором в ті села, де потрібно було споруджувати нову школу, бо районне начальство знало його одержимість і наполегливість, працелюбність і організаторський хист. Перше знайомство з жителями села мало дещо комічний характер. Ранком рано прийшли до школи. На шкільному подвір’ї зо два десятки жінок. Кожна з кошиком. Привіталися. Ті шанобливо відповіли. На запитання: „Що трапилось?” – відповіли: „Нам потрібен пан директор”. Олександр Андрійович підійшов ближче. „Пане директоре, відпустіть наших дітей з школи. Нам бульбу копати потрібно”. І почали з кошиків викладати збіжжя. Кури (живі), яйця, гриби. А одна жінка такий собі невеличкий дерев’яний жбан з сиром і маслом зверху.
 Олександр Андрійович розгнівано замахав руками і сурово наказав: „Зараз же заберіть оце все”. Жінки розгубилися: „А ми старому директору завжди таке приносили, і він відпускав нам дітей”. Зніяковілі жіночки квапливо ховали своє „жертвоприношення” і, попросивши вибачення, пішли ні з чим. Але все-таки дітей прийшлося потроху відпускати, інакше б не пустили до школи.
 Досить швидко подружилися місцеві селяни з молодими вчителями. Їх дивувало, що пан директор з директоровою самі копають грядки і садять. Пройшли роки. Була побудована школа. І знову Олександра Андрійовича забирають директором в с. Підгайчики. На цей раз все село вийшло проводжати Дорошенків. Повантажили на воза нехитрий скарб, а найбільше багатство – то книги.  Олександр Андрійович збирав домашню бібліотеку. Це була його пристрасть. Їдуть возом, а позаду йдуть сельчани. З сльозами на очах просять вернутися назад, дуже не хотілося їм відпускати любимих вчителів, особливо дітям. Так і провели їх далеко аж за село, а потім повернулись додому сумні. отже, нова школа, нові знайомства, нові враження.
 Не завжди всім подобались принциповість і вимогливість молодого директора, але, побачивши його працьовитість і разом з тим людяність, особливе вміння спілкуватись з людьми, вчителі потяглися душею і серцем до нового директора, і скоро школа стала однією з кращих в районі.
 Валентина Олександрівна організувала драматичний гурток. Драма „Безталанна”, в якій вона зіграла головну героїню, схвилювала глядачів до глибини душі. Їздили ставити її в сусідні села. Сільські юнаки – активні учасники. А деякі їхали з ними просто так, щоб охороняти, щоб продавати квитки тощо. А потім поїхали в районний центр. в районному будинку культури вистава пройшла з величезним успіхом. Був час, коли Олександра Андрійовича забрали інспектором райвно, і тоді школу очолила Валентина Олександрівна. Декілька років працювала директором школи. Вела велику громадську роботу. Було дуже важко.
 Троє малолітніх дітей на руках. Та ще взяли одну місцеву дівчинку, яка залишилась сиротою. Так і жила з ними дівчинка Зося до 18 років, доки і не вийшла заміж. Бачучи, як важко дружині, Олександр Андрійович добився дозволу вернутися назад і знову очолив школу. В селі активно вирувала громадсько-корисна робота. Всі випускники школи: юнаки і дівчата виявляли бажання вступити в члени ВЛКСМ. Матері захвилювались. Вони прийшли до директора з проханням не приймати дітей до комсомолу, боялися лісовиків. Та діти наполягали. Місцеві, які зв’язані з лісовиками, попередили, що, коли їхатимуть у район, їх обстріляють. Що робити?
 При МТС були осередки по боротьбі з бандерівцями, їх називали ястребки. Командир загону ястребків пішов назустріч. Учням було виділено вантажну машину разом з охоронцями. Але на машині їхали самі ястребки, озброєні кулеметом. А діти в супроводі директора пішли потайними стежками пішки. Ішли мимо схрону, де ховались лісовики, бачили вогні їхніх вогнищ. Машину обстріляли, але у відповідь ястребки дали чергу з кулемета. Ніхто не постраждав. Назад їхали окрилені, з піснями, з прапором, адже вже комсомольці. Добралися благополучно.
 Одного разу, на Великодне свято, забравшись на горище з сіном, сім’я Дорошенків відпочивала. Раптом чують: відкриваються двері, по драбині піднімається спочатку велика корзина, накрита рушником, за нею – дівчина. Її звали Дзяма Ганя. Простягнула корзину з словами: „Це мати передала вам гостинця на Великдень”. В корзині і випивка, і закуска. Запросили і дівчину. Пообідали, а потім Ганя і каже: „А це у мене для вас сюрприз”. І витягує три списані зошити. „Що це?” – питають. „А це анекдоти і частівки про нашого батюшку”. Виявляється, її батько у батюшки дячком служив, але сам був гумористом, та ще й вірші складав, ото і списав стільки частівок про свого отця.
Працюючи директором Підгайчиківської школи, Олександр Андрійович одночасно був редактором колгоспної багатотиражки „Нове життя”, займався пошуковою роботою, краєзнавством, активно допомагав у створенні районного музею історії педагогіки.
Одночасно працював керівником районного об’єднання сільських лекторів, проводив широку просвітницьку роботу серед населення. За сумлінну працю був удостоєний Почесної грамоти Міністерства культури УРСР від 12 січня 1957 р.
Під час літніх канікул особливо активно велась туристична робота. Дітей возили на екскурсії по різних визнаних місцях України. Брали машину, запасались продуктами і відправлялись в подорож. Час спливав швидко в повсякденних клопотах, в роботі, в пошуках. Крім того, обоє навчались на заочному відділенні Дрогобицького педагогічного інституту. Олександра Андрійовича, як правило, вдома застати було дуже важко. Тому всі домашні клопоти лягли на плечі Валентини Олександрівни. Іноді сім’я Дорошенків нагадувала сімейний дитбудинок. Були випадки, коли в тісній шкільній квартирі збиралися по 10 осіб. Тут навчався брат Валентини Олександрівни – Сашко, сестра Валя навчалась в 9-10 кл., потім у Вишнянському педтехнікумі. Сестра Олександра Андрійовича – Олена закінчила тут 7 класів і 1 курс Самборського педтехнікуму. Брат Микола закінчив 10 класів, потім поступив в юридичний інститут, працював прокурором в Тюмені. Племінник Борис вчителював в сусідній школі, а жив у них. Але хоч було і тісно, зате жили дружно, весело і цікаво. Та, мабуть, по-іншому жити з такими людьми, як подружжя Дорошенків, і не можна було. Адже люди, які просто створювали особливу ауру навколо себе, безкорисливості, щирості і доброти, вони доповнювали одне одного. В сім’ї панувала атмосфера довіри, взаємоповаги, любові.
Але як би добре не було на Львівщині, все ж тягло іноді додому, на Черкащину.
Одного разу приїхали в літню відпустку до батьків Олександра Андрійовича. Зустрілись з старим другом Косенком В.П., який працював директором В.Хутірської середньої школи, але незабаром був відкликаний в район на посаду завідуючого районним відділом освіти. Василь Павлович дуже хотів передати школу в надійні руки. Тому відразу ж запропонував Олександру Андрійовичу прийняти школу. Той погодився, тим більше, що бажано б було бути ближче до старенької вже матері. Про те, з якими труднощами вдалося звільнитися з попередньої роботи в своїй школі, можна розповідати багато. І районне, і обласне керівництво ніяк не хотіло відпускати такого директора. Та все ж з допомогою друзів відкріплення було взято.
Отже, рік 1967.
Олександр Андрійович – директор В.Хутірської середньої школи. Валентина Олександрівна – вчитель російської мови і літератури. Ті добрі традиції, які започаткував у свій час в школі Косенко Василь Павлович, людина високої освіченості і інтелігентності, гідно продовжив і розвинув Дорошенко Олександр Андрійович. Олександр Андрійович невтомно вів пошукову роботу з історії В.Хутірської школи, з історії села. Йому належить заслуга у відродженні імен визначних людей, які були вихідцями з Великого Хутора і прославили його своїми бойовими, трудовими подвигами, своєю поетичною творчістю, артистичною і художньою майстерністю. Це йому вдалося добитися присвоєння школі імені земляка Героя Радянського Союзу льотчика Семена Куниці. Але заповітною мрією невтомного краєзнавця було відкриття краєзнавчого музею в селі. І не такого собі, а одного з найкращих в районі і області. Воістину титанічну працю здійснив невтомний Дорошенко. Він не рахувався ні з часом, ні з коштами. Більшість скромної учительської зарплати ішла на численні поїздки по архівам Києва, Ленінграда, Подольська, Черкас, Полтави, Миргорода, та хіба можна назвати всі місця, де побував Олександр Андрійович. Разом з учнями та вчителями школи велась пошукова робота по створенню літературної Черкащини, були зібрані матеріали про життя і творчість письменників і поетів, які побували на Черкащині, зокрема, на Драбівщині.
В 1983 р. в селі В. Хутір було відкрито краєзнавчий музей, який помістився в п’яти кімнатах сільського Будинку культури. По багатству і значимості зібраних і представлених матеріалів він не поступався перед районними і навіть обласними музеями. А скільки зібраних матеріалів ще залишились не виставленими, просто їм не знайшлося вже місця. Це дійсно був унікальний краєзнавчий сільський музей у районі і області, а можливо, і на Україні.
Атмосфера творчості, пошуку, працелюбства об’єднала весь педагогічний колектив навколо директора. Велико-Хутірська середня школа стала однією з найкращих шкіл району, стала осередком методичної роботи в районі і області, а педагогічний колектив став взірцем згуртованості, взаєморозуміння і взаємоповаги. можна було сказати лише одне: „Попереду. попереду Дорошенко...” Літературні і драматичні гуртки, які діяли в школі за ініціативою Олександра Андрійовича, об’єднали в одну організацію: шкільне літературне товариство „Слово”. Воно мало свій статут, свою програму, членські квитки, газету, свої робочі секції: літературного краєзнавства, початкуючих авторів, фольклористів, художнього читання, перекладачів і критиків. Воно об’єднувало до 100 учнів. За десять років існування члени товариства та його керівники зібрали багатий краєзнавчий матеріал, випустили десятки номерів журналу „Юні голоси”, збірки народної творчості „Золота криниця”, провели багато зустрічей з письменниками України, Білорусії, Росії. 
І в усьому левова частка заслуги належала Дорошенку. Хоч, будучи людиною незвичайної скромності, він завжди намагався триматися в тіні, а, навпаки, віддавав належне творчій роботі своїх однодумців і колег. Серед них були талановитий самодіяльний співак і композитор Коваль Михайло Дмитрович, невтомний організатор позашкільної роботи Новик Галина Іванівна, досвідчені педагоги-новатори: Жало Г.С., Дорошенко В.О., Жало І.І.. Німич Л.М. та інші.
 Будучи учителем-словесником, Олександр Андрійович велику увагу приділяв вивченню рідної мови в школі, боровся за чистоту рідної мови, уже тоді, в 80-і роки, в часи русифікації, Олександр Дорошенко став на захист рідної мови. В газеті „Прапор Жовтня” під рубрикою „Мова наша рідна” постійно друкувались його цікаві і потрібні з методичної точки зору статті. Багато статей Олександра Дорошенка друкувались в предметних журналах „Українська мова і література в школі”, „Рідна школа”, в багатьох літературних громадсько-політичних журналах України. Олександр Андрійович в районній пресі вів рубрику „Сімейне виховання”, де постійно друкувались його статті-роздуми: „Якою росте ваша дитина?”, „Казка для дорослих”, „Тільки через єдність з батьками” та багато інших. Природа щедро обдарувала Олександра Андрійовича, додавши, крім усіх здібностей, незвичайну працелюбність. Здавалось, не було такої роботи, якої не зміг би зробити Дорошенко. Він спорудив власний будинок, де більшість роботи було зроблено його власними руками, посадив чудовий сад. Коли в селі зводили приміщення нової школи, Олександр Андрійович в буквальному розумінні днював і ночував там. Не перестаєш дивуватися, коли він все встигав. Про це знають лише дружина, його вірна супутниця, і діти, яких він дуже любив. Трьох чудових дітей виховали Дорошенки: двох синів, Валерія і Олександра, і доньку Наталю. 
В тому, що так багато встиг зробити за життя цей чоловік, була заслуга його сім’ї, насамперед дружини Валентини Олександрівни. Їй він довіряв найпотаємніші задуми і мрії, вона була його коректором і цензором, з її думкою і оцінкою він завжди рахувався.
Говорячи про багатогранність таланту Олександра Дорошенка, не можна не сказати про нього як про людину-митця, художника, скульптора, різьбяра по дереву. Малюванням Олександр Андрійович захоплювався ще з дитинства. А в зрілому віці картини відбивали стан його душі. Беручи в руки пензлі, він відпочивав душею. Тематика картин Дорошенка була різноманітна. На них можна було побачити знайомі пейзажі з мальовничих куточків рідного села, портрети трудівників села, картини із життя шкільних буднів. Це такі, як „Зима”, „Зимова ніч”, „Колгоспні конюхи”, „Їхав козак на війноньку”, „Біля школи”, „На перерві”, „Виклик до директора” та багато, багато інших. Картини самодіяльного художника неодноразово були представлені на художніх виставках в районному палаці культури, в місті Каневі та інших містах країни. У 80-і роки в Драбові був створений чудовий парк відпочинку „Поляна казок”. Милувались відвідувачі парку скульптурною композицією „Дванадцять місяців”, майстерно виготовленою з дубових колод, та іншими скульптурами з дерева.
Автором цих скульптур був Олександр Андрійович Дорошенко. Його дерев’яні скульптури прикрашають і центр села Старосілля в Городищенському районі. Уже перебуваючи на заслуженому відпочинку, Олександр Андрійович продовжує велику дослідницьку, методичну, викладацьку роботу. Він – основоположник методу блочної системи у вивченні української мови. Його запрошують читати лекції провідні вузи України. По кілька годин підряд він виступає перед студентами Київського університету, вузів міст Черкаси, Умань, Донецьк, Полтава та інших. Його запрошують виступити перед педагогами республіканські інститути удосконалення кваліфікації вчителів. Тематика виступів різноманітна. Цілий цикл лекцій під загальною назвою „Педагогічні роздуми”, „Важкий учительський хліб”, як відповідь на статтю письменника Володимира Яворівського „Вчителю, що з тобою?”
Це і „Проблеми новаторства при вивченні української мови в середній школі”, „Передз’їздівські роздуми” до республіканського з’їзду вчителів „Вірю в учителя”.
Працюючи над проблемою новаторства при вивченні української мови в школі, Олександр Андрійович писав: „Яким повинен бути сучасний урок мови? Це урок, де, в першу чергу, поєднуються ефект методики з ефектом особистості вчителя, де відбувається перехід від школи пам’яті до школи осмислення, де праця учня і вчителя спільні, інтенсивні, високо результативні, перспективні, де пізнання відбувається на позитивних емоціях легко і міцно, де учні учаться вчитися, де темп роботи відповідає обсягу інформаційного матеріалу, де практика є основним критерієм знань учнів”.
(Дорошенко О.А. „Проблеми новаторства при вивченні мови в середній школі”, 18.11.1988 р.).
На мою думку, це твердження стосується і вивчення багатьох інших предметів. Педагогічні ідеї Олександра Дорошенка заслуговують на окрему публікацію і глибоке вивчення. Особливо це стосується молодих учителів.
Як педагог-новатор, людина воістину багатогранного таланту, величезної енергії і працелюбства, Олександр Андрійович Дорошенко займає достойне місце поруч з видатними педагогами Черкащини, такими як В.О. Сухомлинський і О.А. Захаренко. 
Приємно, що велика частина його творчого життя пройшла у нас, на Драбівській землі. Пишучи про Олександра Андрійовича, так тяжко ставити останню крапку. Хотілося б писати і писати. Але і пам’яті той холодний вересень 1996 р. Сумна звістка чорним птахом завітала в село. Помер Дорошенко. Серце, до останку віддане людям, зупинилося саме тоді, коли так потрібне було його мудре слово. Мабуть, це про нього писав Б. Олійник:
„Як могли ви, Учителю, вмерти, коли
Мені й так, до нестями прикро?
Я ж вам вірив, як Богу, мені ви були
За отця і Духа, за приклад”.
Він сказав: „Не вдавайся до самобиття,
Не спіши головою з кручі,
Я тому передчасно лишаю життя,
Щоб його цінували учні”.
В серцях всіх, хто знав і поважав Вас, Ви залишилися навічно, дорогий учителю. Бо ніколи не згасне вогонь серця, відданого людям.


                                                                             Л. КРИКУН,
                                                                              с. Рождественське
, 6