Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Дорошенко О.А.

                                     ПЕДАГОГ, КРАЄЗНАВЕЦЬ, ХУДОЖНИК

                                                   

Народився 5.04.1924 року в селі Львівка (Мийорщина) Золотоніського району в бідній селянській родині.
   У 1941 р. закінчив Великохутірську середню школу. Мріяв стати художником, проте цьому завадила війна.
   У роки окупації був насильно вивезений до Німеччини. Працював на шахтах Ессен.
   У 1945 р. був звільнений американськими військами. Проходив службу в Радянській армії ( Алтайський край, м.Курган).
   У 1947 р. вступив на філологічний факультет Черкаського учительського інституту,
де познайомився зі своєю майбутньою дружиною Валентиною Ткаченко.
   Після закінчення учительського інституту був направлений на роботу в село Конюшки Семенівські Рудківського району  Львівської області.
   У 1951 році був призначений директором Гошанської 8-річної школи, після цього – директором школи у с.Підгайчики Львівської області.
   З 1967 по 1985 рік О.А.Дорошенко був директором Великохутірської середньої школи,
викладав українську мову та літературу. Був автором блочної системи вивчення української мови, яка досі використовується його учнями та послідовниками.
   У вільний час захоплювався малярством, різьбленням по дереву, регулярно друкувався у місцевій пресі, вів велику краєзнавчу роботу.
   У 1983 році за ініціативою О.А. Дорошенка у Великому Хуторі було відкрито краєзнавчий музей, якому  у 1994 році було присвоєно звання “
”.
   О.А. Дорошенко помер 26 вересня 1996 року. Похований у Великому Хуторі.

 Одне з останніх фото О.А.Дорошенка.


 


Статті О.А.Дорошенка

 ПЕРША ЗГАДКА ПРО ДРАБІВ

ГРАМОТА ця знаходиться в Московському архіві древніх актів під фондовим номером 124 й має два варіанти. Один варіант написаний так званим уставом і має майже чотири листки, а другий писаний скорописом і має два неповних листки. Обидва варіанти писані тим письмом, яке побутувало в 17 столітті і яке без спеціальної підготовки сучасному читачеві читати важко. Роки й дати в грамоті позначені старослов’янськими буквами, а не цифрами, та ще й за старим літочисленням, тобто від створення світу, як тоді було прийнято.
 Варіанти грамоти мають деяку відмінність змісту. Так, варіант, що писаний скорописом, має традиційний зачин, що властивий таким документам того часу.
 «Божею милостю мы, пресветлейшие и державнейшие великие государи, цари, великие князи Иван Алексеевич, Петр Алексеевич всей великой и малой и белой России самодержцы московские, киевские, владимирские, новгородские…» і т.д. Розділові знаки в грамоті відсутні. Іде довге перелічування, що ці «пресветлейшие и державнейшие» мають у своєму володіні. Далі йде текст, однаковий для обох варіантів:
 «Наше царское величество пожаловали Ивана Мировича, войськового товарища, повелели ему дать сию нашу, великих царей нашего царского величества жалованную грамоту на дание его (підкреслюю для пам’яті ці слова) маєтності, на села и деревни и на мельницы и на все угоди. Дали того прошлого от сотворения мира 7197 году».
 Тут варто зупинитися, щоб пояснити деякі факти. Перш за все, хто такий військовий товариш Іван Мирович. Військовий товариш – це почесний титул, який у 17-18 століттях гетьман України присвоював представникам козацької верхівки за воєнні заслуги. Титул (ранг) “військовий товариш” дорівнював рангові “сотника”. Саме такий титул мав один із великих землевласників нашого краю в минулому, представник козацької старшини Іван Мирович. Особливо розбагатів цей “військовий товариш” під час гетьманування Івана Мазепи (1687-1708). Відомо, що Мазепа став гетьманом внаслідок підкупу князя Голіцина при правлінні регентші старшої сестри Івана та Петра Софії. У 1687 році цей гетьман запровадив так звані Коломацькі статті, за якими зміцнив поміщикування козацької старшини, узаконив панщину, роздавав своїм наближеним землі, хутори, села. Під час Шведської війни, зрадивши царя Петра, перейшов на сторону шведів. Тож і не дивно, що на стороні Мазепи був й Іван Мирович. Забігаючи наперед, зауважимо, що всі маєтності, що були обумовлені грамотою за 1689 рік, цар Петро 1718 року у Мировича забрав.
  Розшифровка року: «от создания мира 7197 року». За новим літочисленням – це 1689 рік.
 Тут ще й цікаво ось що. Жалувана грамота царів Івана і Петра не віддає у володіння певні маєтності та землі Івану Мировичу, а уже закріплює те, що цей Мирович давно придбав, захопив, купив. Дивіться вище наше підкреслення в тексті грамоти.
 Із грамоти ми довідуємося , що Іван Мазепа іменем царів подарував Івану Мировичу ряд сіл, хуторів, млинів тощо. Про це в грамоті говориться: “А в листі підданого нашого війська запорізького обох сторін Дніпра гетьмана Івана Степановича Мазепи минулого 1689 року написано по нашому великому і державнішому величества указу дав він, підданий наш, Івану Мировичу село Вільхи в Золотоніському повіті зі всіма належними землями й угіддями і належне йому село Драбівці в тім же Золотоніськім повіті зі всіма належностями, та під містом Золотоношею мельницю з двома каменями...”.
 Цікаво, що у варіантах є деяка неточність, не співпадають окремі фрази. Про це ми ще будемо говорити.
 Сам же Мирович у своєму проханні до царів просить їх закріпити за ним ще ряд маєтностей, якими він користувався давно. Про це в грамоті сказано так: “Да он же Іван при челобитии своем подал письмо, что имеет он приселок Ковтуны и Сенковцы да купленую мельницу под селом Ольхи на реке Золотоноше в об одном камени и ступах, да под теми селами хутор со лесами, сеножатиями и пахотными землями, да под местом Золотоношею три хутора с землею и сеножатиями, за селом Драбовцами хутор со ставом с лесом Драбовым и выпасами и скотскими сеножатиями, в Чумгаце лес с хутором и сеножатиями…”
 У другому варіанті остання фраза має таку форму: «…да под местом Золотоношею над речкою Золотоношею три хутора с землею и сеножатиями, да за селом Драбовцами Хутор со ставом с лесом Драбовым сеножатиями, в Чумгаде  (так у грамоті) лес с хутором и сеножатиями…». Тобто, в другому варіанті випали слова «и выпасами и скотскими», що стоять у першому варіанті після слів «с лесом Драбовым». У текстах є й інші різночитання.
 Однак обидва тексти становлять для нас дуже велику цінність. Адже з них ми черпаємо не лише цінні факти  про тодішні землеволодіння, спостерігаємо розвиток взаємо відносин між людьми, а й дізнаємося, яким чином вільний, напевне ж, до того часу, Драбів, переходить у володіння до Івана Мировича.
 Отже, із змісту грамоти виходить, що той “хутір зі ставом, з лісом Драбовим і пасовиськами і сіножатями для тварин” (переклад на сучасну мову) Іван Мирович уже мав, тобто, такий хутір зі ставом і лісом Драбовим уже існував задовго до 1689 року. Ось що важливо.
Треба зауважити й таке, у першому томі “Українського енциклопедичного словника”, видання друге, за 1986 рік, на стор. 550 в статті “Драбів” вказується: “Відомий з 1680 року”. Це помилка, яка переходить з видання до видання. Підкреслюємо, що перша згадка про Драбів відноситься до 1689 року й знаходиться в тих грамотах, про які йде мова. Згадка, а не час заснування.
За переконанням автора цієї статті, час заснування Драбова треба віднести, принаймні, до середини 16 століття. Так, у опису Канівського замку згадується боярин Драб Микита, який мав маєтності на лівому березі Дніпра. Опис же, як відомо, проведений у 1552 році. В «Актах о заселении Юго-Западной России» (Киев, 1890 года) на сторінці 142 знаходимо: «Огромные пустые пространства за Днепром по Суле, Сулице, Удаю, Пслуи по Путивльскому рубежу, попавшие частию в панское владение, тем не менее оставались пустынями; там владели Морозов, Чайка, Драб, Чабановичи, церкви Каневские св. Василия и св. Спаса…».
Якщо ця земля була пустинною, то, закономірна річ, виникає запитання, чим же володіли вказані землевласники.
У згаданому опису Канівського замку за 1552 рік говориться про те, що лівобережжя Канівського повіту заселялося уходами. А що ж таке уход? В тих же «Актах о заселении Юго-Западной России» на сторінці 48 говориться: “Найчастіше уходники становилися в степу пасіками. За пасіку вони платять 12 грошів у рік. Володіння уходом не значило лише тимчасової, однорічної експлуатації угіддя, під пасікою вважалося переважно великі хутори, де господар інколи мав велику пахоту, неозорі луги, займався скотарством тощо”.
Очевидно, що й хутір біля лісу Драбова був організований й заселений як ухід ще в середині 16 століття, а Івану Мировичу він дістався уже добре обжитим, про що свідчить став, як споруда, яка вимагає затрат неабиякої колективної сили, тобто сили чималої кількості людей. Коли врахувати ширину річкових долин, де зараз розташований Драбів, то для загати ставу при колишніх можливостях людей потрібно не десятки, а сотні робочих рук при робочому тягловому (воловому чи кінному) транспорті.
Та повернемося до змісту грамоти. Вона в обох варіантах має різні закінчення. У скорописному варіанті такий: «Дана сия наша царського величества жалувана грамота… во дворе царствующем великом граде Москве лета от сотворения мира 7198 месяца сентября 21 дня государствования нашего осьмого году..».
Отже, треба б ставити 1690 рік. Але знаючи, що у 17 столітті рік поинався з 1-го вересня, то цей той же 1689 рік. Звідси зрозумілий вираз, що зустрічається в грамоті «того прошлого року».
Фотокопії обох варіантів грамоти знаходяться у Великохутірському та Драбівському краєзнавчих музеях.
За триста років в історії Драбова трапилися значні зміни. Були й трагедії, були й сонячні дні. До самої Великої Жовтневої соціалістичної революції Драбів дарувався царями іншим поміщикам, які перепродували його один одному, розорювали й розбудовували для своєї користі.
Так, у 1718 році цар Петро Перший забрав маєтності, як вважалося, зрадників Мировичів. Драбів був відданий князю Кантакузену. У 1728 році уже вдова князя відписала Драбів казні. У 1777 році Катерина ІІ подарувала величезні землі, в тому числі й Драбів, у вічне й спадкоємне володіння графу Петру Завадовському. А нащадки Завадовського продали Драбів Баратинському. Цей володар і господарював аж до Жовтневої революції, експлуатуючи населення Драбова.
А все ж історія Драбова не в іменах поміщиків, а в іменах людей праці, в мріях і дійсності, боротьбі й невтомності трудящих по шляху до свого щасливого життя.

Олександр Дорошенко,
Газета “Прапор Життя” №117 (7746) від 30 вересня 1989 року.

ЖАЛУВАНА ГРАМОТА

Царів Івана Олексійовича та  Петра Олексійовича на володіння селами, хуторами, млинами та угіддями в Золотоніському повіті, видана військовому товаришу  Івану Мировичу за його  вірну і сумлінну службу

(переклад О.А.Дорошенка)

 

Наше царское величество пожаловали Івана Мировича войскового товарища повелели ему дать сию нашу великих царей нашего царского величества жалованую грамоту на даные его маетности на села і деревни и на мельницы і на всякие угодья. Для того прошлого от создания мира 7197 году бил челом нам великим (государям) нашему царському величеству он Іван означеном прошлые годах служил он отцу нашему государю блаженныя і вечно достойныя памяти великому государю и великому князю Алексію Михайловичу всея великая і малая і белая Росіи самодержцу также і брату нашему блаженная і вечно достойныя памяти великому государю царю і великому князю Федору Алексеевичу всея великая і малая і белая Росіи самодержцу также іних нам великим государям нашему царському величеству служить не щадя здоровья свого против неприятелей криста святого в чигиринских і іных походах также і в прошлом во 195 (7195) і во 197 (7197) годах состоях кримських походах сих і по нашему великих государем нашого царського величества указа поддайной наш войска запорожского обоих сторон Днепра гетьман Іван Степанович Мазепа за многие его Іваном великим государям нашему царському величеству службы, которые он в тех походах знатно оказал, дал ему Ивану села в Золотоношском уезде і со всеми надлежащими землями і угодиі да село Драбовцы в том же Золотоношском уезде со всеми принадлежностями мельницу под местом Золотоношею на гребле рядновой з двумя жерновами да на месной плотине купленые мельницы о трех колесах да два колеса ступные да он же Іван при челобытии своем подал письмо что имеет он приселок Ковтуны Сенковцы да купленую мельницу под селом Ольхами на реце Золотоноше об одном камене і ступах, да под тем же селом хутор со лесами сеножатиями і пахотными землями да под местом Золотоношею над речкою Золотоношею три хутора землею и сеножатиями, да за селом Драбовцами хутор со ставом с лесом Драбовым сеножатиями, в Чумгаце лес с хутором и сеножатиями.

А то село Ольги по ограничению імеет быть как  ограничено при гетьмане Богдане Хмельницком а нашей великих государей нашого царського величества жалованой грамоты на выше писанные села и на деревни мельницы і на всякие угодия ему не дано і что мы великие государи наше царское пожаловали ево Івана за ево верные и радетельные службы повелели на те его села і деревни і мельницы і на всякие угодия дати ему нашу великих государем нашого царського величества жалованую грамоту 4-х листах подданого нашого войска запорожского обох сторон Днепра гетьмана Івана Степановича Мазепы прошлаго году написано по нашему великих государей нашего царского величества Указу да он поданом наш Івану Мировичу листах на сел Ольхи в Золотоношском уезде і со всеми належаними землями і угодии і на даное ему село Драбовцы в том же Золотоношском уезде со всеми приналежностями да под местом Золотоношею мельница з двумя жерновами да меской плотине купленые мельницы о трех колесах да на два колеса ступные і теми селами і мельницами і всякими угодиями владеть і всякие пожитии употреблять

А иной никто в этом владении ему Івану никакой трудности і препоны не дерзал. И мы пресветлейшие і державнийшие великие государи цари великие князи Іван Алексеевич Петр Алексеевич всея великая і малая і белая Росии самодержцы наше царское слушали подданого нашого гетьмана Івана Степановича Мазепы да на его листа і его Іванова вышеписаного челобытия пожаловали его Івана і жену его і детей повелели им теми даными селами і мельницами і озерами і лесами і сеножатиями і землями і дворами в Даном листе і всякими иными належащими угодии. Селом Ольхами в Золотоношском уезде со всеми належащими землями і угодиями и селом Драбовцами со всеми приналежностями і мельница в листу доданого нашого написаны также і куплеными ево мельницами і приселками Ковтунами і Сенковцами і сеножатиями как всей нашей царського величества жалованой грамоте ізображено выше сего владеть і всякие пожитии употреблять на что сию нашу Великих государем нашого царського величества жалованую грамоту дать повелели на память о впред будущих роду его і быти тем селам і мельницам со всеми угодиями: потому что он ту нашу Великих государей нашого царського величества имеет жалование получить за свои верные і радительные і знатные службы і что впредь смотря на его службы і вечное радение дети его  і внучата і правнучата і кто по роду его так нам великим государям нашему царському величеству і нашим другим наследникам служили. И выше именованому Івану Мировичу і жене его і детям і внучатам і правнучатам теми вышеименованими Вотчинами со всеми приналежностями и иными угодиями да мельницами даными і куплеными селами і хуторами с лесами і сеножатями і с пахаными землями владеть і всякие пожитии употреблять как ізображено в сей нашей царського величества жалованой Грамоте буде с подан і челобытья в том ни от кого ни в чем впредь не будет. А для вящего утверждения нашего царского величества милости і вечного владения теми селами і мельницами со всеми угодиями ему Івану і жене его і детям сею нашу великих государей нашего царского величества милостиву жалованую грамоту утвердить нашого царського величества Жалованая Грамота государства нашого во дворе в царствующей столице граде Москве а Лета от создания мира 7197 месяца сентября 21 дня. Государствования нашего осьмого году.