Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









Омелян Сарик

                                                                  Колгоспнику Омеляну Сарику від  Йосипа Сталіна

Телеграма з грифом “Вища урядова” надійшла в село Великий Хутір Драбівського району в останній день березня 1944 року. І стала несподіванкою не лише для місцевого начальства і односельців адресата. Вельми здивувалася дружина Омеляна Михайловича Зінаїда Макарівна, бабуся Зіна, як називає її їхня онука Віра Єфремівна Скоробагатько. Бо, виявляється, й від неї тримав дідусь подалі свій найбільший секрет: що практично всі свої заощадження, 35 тисяч карбованців, одвіз у Держбанк і переказав на рахунок 35001, додавши листа на ім’я Верховного головнокомандуючого з таким рядками: «Червона Армія визволила від німецьких загарбників українські села й нині тривають бої за остаточну перемогу над гітлерівськими бандитами...Я хочу, щоб мої особисті трудові заощадження допомогли Червоній Армії громити фашистів. Танки, збудовані за ці кошти, прошу передати 21-й Окремій танковій бригаді, яка брала участь у визволенні нашого району”.

 Щоб зрозуміти цей крок сільського пасічника Омеляна Сарика, треба, каже онука, перейнятися його мало не розпачем, коли дізнався влітку 1941 року, що досяг уже не призовного віку. Йшли на фронт трохи молодші односельці, пішов з двору зять Єфрем. Кумову доньку Уляну відправили у неволю. Батькам залишалося лише молитися і благати милості в Бога за своїх рідних і свою безталанну землю. Та, як могли, допомагали тому, кому було найважче в ті дні.

 Вже після визволення села дізналися рідні, навіщо так часто Омелян  восени 41-го їздив у напрямку Лубен. Не торгувати медом, а з його допомогою визволяти з неволі то одного, то іншого військовополоненого — з тих, кого бездарні дії військового командування загнали в оточення і табори. Возив у ліси харчі для солдатів і офіцерів, які жили надією перейти фронт і незабаром стати в стрій. Додому вертався щоразу з дровами на возі — і нікому не спадало на думку, навіщо їздить пасічник по околицях Полтавщини.

Наче передчував: те добро повернеться нехай не йому конкретно, то його дітям, рідним. Ще не знаючи, що в білоруських лісах чоловік доньки Надії, Єфрем, втрапить у полон і разом з групою друзів наважиться на втечу. З Польщі вони, обідрані голодні, рушили навмання на південь. Ховаючись від людей, обходили населені пункти. Знесилені набрели на кинутий бліндаж. Зрозуміли, що ніхто їх там не шукатиме, і заснули у майже людських умовах — на матрацах, після нормального обіду ( а знайшли там повнісінько різних консервів).

— Казав батько, що поспав він так недовго, аж раптом хтось ніби штовхає його: “Вставай! Не спи!” Він знову прихилив голову і забувся у сні — і так само хтось невидимий його будить. Огледівся — всі його товариші міцно cплять. Вийшов надвір, побачив неподалік будочку ( потім з’ясувалося, там ховалися від негоди робітники, що обрізували виноград), зайшов туди. Чує якісь голоси: визирнув у віконечко — йде есесівська облава, і прямісінько до того бліндажа. Усіх його товаришів тоді постріляли і пішли. А батько лишився один-однісінький у Австрії, де нікому, крім карателів, до нього діла не було. Діждався ночі і пішов навмання. Вранці попросився до першого із місцевих господарів у найми, той виявився добрим чоловіком, узяв і нікому не видав, кого він тримає у робітниках. А коли ту місцевість наші визволили, тата довго допитували особісти, але згодом дали в руки зброю і кинули в бій — попереду був Берлін.

А біля їхнього дворища у Великому Хуторі якогось дня, ще   задовго до Перемоги, зупинився танк. Бабуся, як розповідає Віра Єфремівна, глянула (вони з Омеляном Михайловичем саме поралися біля своїх вуликів), і першою думкою було: не забрали вуликів німці — тепер уже точно наші заберуть.

З люка почали вискакувати браві танкісти. Подружжя поспішило їм назустріч. І тут усі побачили напис на бойовій машині: “За Советскую Родину от Емельяна Сарика”. Це, готуючись вирушити на фронт, танкісти заїхали відзвітувати перед тим, хто подарував їм надійну машину. Щоб били ворога і пам’ятали, за кого вони воюють...

Шкода, що не прийнято тоді було ходити в церкву перед боєм, а то обов’язково повів би їх дивний пасічник у “свою”. Коли у 33-му, під час голоду, закривали у них Божий храм, місцева влада відразу знайшла застосування міцній cтаровинній споруді — незабаром там уже була колгоспна комора, під образами святих Петра і Павла.

— Дідусеві це дуже боліло, що ніде людям помолитися, - каже Віра Єфремівна, знаючи з розповідей старших членів родини про ті страшні і безбожні часи.- Сам він був надзвичайно набожною людиною, коли і в повоєнні роки негласно тривало переслідування за релігійні переконання, дідусь, не криючись, учив нас, онуків, читати по церковнослов’янському, мені, за заповітом, перейшли у спадок від нього старовинні Біблія і Псалтир. А тоді, у 42-му, дідусь прочув, що окупанти не чинять перепон віруючим. І, теж нічого не кажучи бабусі, сів на воза і поїхав аж у Полтаву — питатися в когось із керівників єпархії, чи не можна повернути храм у лоно церкви. Пообіцяв, що власними силами й коштом відновить занедбану споруду. І слова свого додержав — 14 грудня 42-го року відбулася , після великої перерви, перша служба в стінах колишньої колгоспної комори.

Й до сьогодні церква та діє і береже пам’ять про незвичайного пасічника і напрочуд щедру людину на ім’я Омелян Сарик. Якому колись прийшла, налякавши начальство, телеграма від Сталіна.

Добре, скажете ви, Омелян Михайлович віддав на вівтар Перемоги свої сили, кошти, а чи згадала коли рідна держава про його тихий подвиг самопожертви в ім’я Добра на цій землі?

Ні відразу після війни, ні опісля ніякої відзнаки колгоспний пасічник не одержав. Як і його діти. Коли спробувала Віра Єфремівна разом з батьком своїм достукатися до усього-на-всього місцевого воєнкома ( це було в одному з районів Черкащини), мовляв, чи є якісь пільги для учасників війни, на очах уже немолодого тоді Єфрема Афангеловича і його доньки той служака зі словами: “Але ж ви були в полоні, вам нічого не положено”... розірвав посвідчення ветерана. Після чого з батьком трапився інсульт і коли згодом з’ясувалося, що той начальник брав хабарі за певні послуги, їм було байдуже, бо все одно замість розірваного дали папірець із написом “навзамін втраченого”. А за тими посвідками ж було, як каже донька, усе його життя— з боями й полоном, допитами особістів і ризиком на фронтових дорогах, якими водив свою вантажівку до самого Берліна.

У 65-му, коли дідуся вже не було вживих, онучка захотіла аби якимось чином відзначили Зінаїду Марківну, ту жінку, яка навіть не думала заперечити чоловікові, що весь статок “перевів” на бойову машину Т-34. Пішла, каже, в Будинок Рад у Черкасах, показала усі документи — про танк, збудований за їх кошти. Покрутив ті папери якийсь “діяч” і процідив: “Мав за що, то й помагав армії, а у нас коштів немає”.

— Невже подумали, що хочу якусь допомогу “вибити”?— наче знову переживає те приниження Віра Єфремівна.— Я ж думала, може їй якусь грамоту дадуть, вже не кажучи про медаль. А тоді спересердя забрала всі документи, вийшла з кабінету, зайшла в магазин і купила бабусеньці найкращу хустку. На відзнаку 20-річчя Перемоги, яку і той танк, ясна річ, наблизив.

     

Ганна ШКВАР, газета “Черкаський край” за 6 травня 2005 року.

Фото надані нащадками Омеляна Сарика, які мешкають у м.Черкаси.